Методичні рекомендації. В межах даної теми необхідно визначити принципи і норми, покликані регулювати становище і діяльність представників держав у міжнародних відносинах

В межах даної теми необхідно визначити принципи і норми, покликані регулювати становище і діяльність представників держав у міжнародних відносинах, а також з’ясувати функції та організаційну структуру, привілеї та імунітети дипломатичних і консульських представництв.

Розкриваючи перше питання потрібно зауважити, що право зовнішніх зносин є одним із давніших галузей міжнародного права. Його витоки можна знайти ще в період родоплемінних відносинах людської цивілізації, що базувалися на віросповіданнях, традиціях і звичаях. Серед джерел сучасного права зовнішніх зносин слід відзначити Віденську конвенцію про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року, Віденську конвенцію про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня 1975 року, Віденську конвенція про консульські зносини і факультативні протоколи від 24 квітня 1963 року, Конвенцію про спеціальні місії і факультативний протокол від 8 грудня 1969 року. В межах даного питання слід визначити компетенцію державних органів у сфері зовнішніх зносин, їх систему, яким державним органам надано право здійснювати загальне керівництво і, які державні органи уповноважуються представляти свою державу за кордоном.

Відповідь на друге питання насамперед повинна містити визначення дипломатичного представництва, як постійного зарубіжного органу зовнішніх зносин держав з метою підтримки взаємних дипломатичних відносин. Вивчаючи порядок відкриття дипломатичних представництв слід з’ясувати сутність термінів “акредитування”, “агреман”, “вірча грамота”. Варто зауважити, що персонал дипломатичного представництва поділяється на певні категорії (дипломатичний, адміністративно-технічний, обслуговувальний). Зміст правого становища цих категорій осіб доцільно розкрити через їхні функції, привілеї та імунітети.

Третє питання присвячене висвітленню діяльності консульських установ – постійних державних органів зовнішніх зносин. Після визначення терміну “консульські установи”, слід вказати на їх розмежування на консульські відділи разом з керівниками і самостійні консульські установи. Варто звернути увагу на діяльність позаштатних (почесних) консулів. Встановити порядок формування консульських установ і призначення консулів можливо після ознайомлення з термінами “консульський патент”, “екзекватура”. З метою вивчення питань пов’язаних з привілеями і імунітетами доцільно звернутися до положень Віденської конвенції про консульські зносини і факультативні протоколи 1963 року. Варто відмітити, що вихід України на міжнародну арену в якості суверенної держави значно розширює сферу дипломатичних і консульських відносин з багатьма державами. При цьому бажано проаналізувати Закон України “Про дипломатичну службу” від 20 вересня 2001 року (із змінами, внесеними згідно із Законами № 253 - IV (253-15) від 28.11.2002, ВВР, 2003, № 4, ст. 30; № 2105 – IV (2105-15) від 21.10.2004, ВВР, 2005, №2, ст. 32), Закон України “про дипломатичні ранги України” від 28 листопада 2002 року.

Розглядаючи четверте питання плану потрібно звернутися до Віденської конвенцію про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 року, що регулює правове положення постійного представництва при міжнародних організаціях. При цьому слід дати характеристику двом категоріям місій держав при міжнародних організаціях: постійні представництва і постійні місії глядачів для виконання певних місій.

В заключному питанні плану необхідно розкрити міжнародно-правовий статус спеціальних місій. Насамперед варто зауважити, що спеціальні місії мають представницький характер і їх завдання має бути чітко визначеним. Значну увагу доцільно приділити питанням щодо складу, функцій і привілеїв та імунітетів спеціальних місій.

ПЕРЕЛІК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

1. Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 г. // УРСР у міжнародних відносинах: міжнародні договори, конвенції, угоди та інші акти, учасником яких є Україна. – Київ, 1966.

2. Віденська конвенція про консульські зносини 1963 г. // Інформаційно-довідковий бюлетень з консульських питань. – Київ, 1996. Вип. 1. – С. 43-68.

3. Венская конвенция о представительстве государств в их отношениях с международными организациями универсального характера от 14 марта 1975 года. //Действующее международное право. В 3-х томах. Сост. Ю.М. Колосов и Э.С. Кривчикова. Том 1.- М.: Изд-во Московского независимого института международного права, 1996. – С. 582 - 615.

4. Конвенция о специальных миссиях и факультативный протокол от 8 декабря 1969 года. // Там же, С. 562 - 582.

5. Конвенция о привилегиях и иммунитетах ООН от 13 февраля 1946 года. //Там же, С. 615 - 619.

6. Конвенция о привилегиях и иммунитетах специализированных учреждений ООН от 21 ноября 1947 года. //Там же, С. 620 - 632.

7. Генеральна угода про привілеї та імунітети Ради Європи // Офіційний вісник. (зі змінами). – 2006. - № 6. – Ст. 483.

8. Закон України “Про дипломатичну службу” від 20 вересня 2001 року (із змінами, внесеними згідно із Законами № 253 - IV (253-15) від 28.11.2002, ВВР, 2003, № 4, ст. 30; № 2105 – IV (2105-15) від 21.10.2004, ВВР, 2005, №2, ст. 32).

9. Закон України “Про дипломатичні ранги України” від 28 листопада 2002 року № 253 – IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. -№ 4. – Ст. 30.

10. Консульський статут України від 2 квітня 1994 року Затверджений Указом Президента України від 2 квітня 1994 року № 127/94.

11. Антонович М. Міжнародне публічне право: Навчальний. посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Вид. Дім “КМ Академія”, “Алерта”, 2003.

12. Баймуратов М.А. Международное Публичное право. – Х.: Одиссей, 2003.

13. Бекяшев К.А., Волосов М.Е. Международное публичное право. Практикум, схемы. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: ТК Велби, Проспект, 2004.

14. Глебов И.Н. Международное право. Нагляд. конспект лекций для студентов и слушателей вузов. – М.: Изд-во «Щит – М», 2004.

15. Калмакарян Р.А., Мигачев Ю.И. Международное право: Учебник. – М.: Изд-во “ЭКСМО”, 2004.

16. Лукашук И.И. Международное право: Особенная часть. Учебник / Российская Академия Наук. Институт государства и права. Академ. правовой университет. - М.: БЕК, 1997.

17. Мацько А.С. Міжнародне право: Навчальний посібник. – К.: Міжрегіональна академія управління персоналом, 2002.

18. Международное право: Учебник / Отв. ред. Ю.М. Колосов, Э.С. Кривчиков. – М.: Международные отношения, 2000.

19. Международное право: Учебник для вузов / Г.В. Игнатенко, В.Я. Суворова, О.И. Туинов и др. Под ред. Г.В. Игнатенко. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Высшая школа, 1999.

20. Международное право: Учебник / Отв. ред. Ю.М. Колосов, В.И. Кузнецов. – М.: Международные отношения, 1999.

21. Миланко О. Дипломатичний захист: Загальний огляд // Юридичний вісник України. – 2002. - № 52. – С. 11.

22. Сандровский К.К. Дипломатическое право: Учебник. - Киев: Вища школа, 1981.

23. Сироїд Т.Л. Міжнародне публічне право: Навчальний посібник. – Х.: ТОВ «Прометей-Прес». – 2006.

24. Тимченко Л.А., Тимченко Л.Д. Международное право: Практикум. – Ирпень: Вид-во Академии ГНС Украины, 2002.

25. Черкес М.Ю. Міжнародне право: Підручник. – М.: Т-во “Знання”, 2000.