Сімейна поведінкова терапія

Теоретичне обґрунтування сімейної поведінкової терапії зустрічається в роботах:

Б.Ф. Скінера, А Бандури, Д. РОттера, Д Келлі, Л. Х”єлл, Д.Зіглер, А.П. Федорова.

Основний принцип поведінкової психотерапії полягає в тому, що поведінка підкріплюється його наслідком (оперантне обумовлення). Звідси витікає, що поведінковий патерн чинитиме опір змінам у всіх випадках, окрім тих, коли виникнуть сприятливіші наслідки.

Поведінкові психотерапевти не без гордості заявляють, що історія розвитку їх напряму відрізняється від магістрального шляху психотерапії (від мистецтва до науки) — почавшись з лабораторних експериментів, поведінкова психотерапія може, зберігаючи властиву науці точність, трансформуватися в мистецтво.

Поведінкові психотерапевти не цікавляться історією сім'ї, їх більше цікавить аналіз послідовності вчинків. Тому відповісти на питання, що таке нормальний або спотворений розвиток сім'ї, в парадигмі поведінкової психотерапії дуже важко. При такому підході «хороші сімейні відносини» — це такі, при яких відбувається обмін приємною поведінкою, а неприємна поведінка представлена мінімально.

Азрін, Настер і Джонс перерахували ряд причин, що обумовлюють подружні дисгармонії:

1) подружжя одержує в браку мало підкріплень;

2)у браку задовольняється дуже мало потреб;

3)підкріплення в браку не приносить задоволення;

4)нова поведінка не одержує підкріплення;

5)один з подружжя дає більше підкріплення, ніж одержує;

6)позашлюбні джерела задоволення конкурують з шлюбними;

7)інформація про потенційні джерела задоволення неадекватна;

8)адверсивный контроль переважає над позитивним підкріпленням. Адверсивний контроль найчастіше виявляється у сварках чи мовчанні