double arrow

Тема №13. Політична ідеологія. Характеристики основних ідейно-політичних доктрин сучасності


ПЛАН

1. Сутність політичної ідеології. Ідеологія і наука, ідеологія і політика.

2. Особливості та структура політичної ідеології. Політична психологія.

3. Сутність консерватизму, його роль у суспільно-політичному житті, неоконсерватизм.

4. Лібералізм, неолібералізм.

5. Соціал-демократизм, його сутність.

6. Основні течії сучасного лівого радикалізму, екстремізм.

1.Ідеологія — це система поглядів та ідей, в яких усвідомлюються та оцінюються соціальні проблеми, містяться цілі політичної діяльності,

Термін “ідеологія” вперше використав французький філософ де Трасі на початку ХІХ ст. Він прагнув знайти в явищах свідомості основи етики, моралі, політики, їх логічне та психологічне пояснення.

З часом, ідеологія як явище одержала визнання. Виявилося, що людина і суспільство живуть в ідеологічному просторі так само, як у світі економіки, політики, культури і т. ін.

Ідеологія втілює реальні політичні інтереси соціальних спільностей і груп, інших суб’єктів політики, тому виникло уявлення про різні за змістом ідеології і відповідно про протилежність і боротьбу ідеологій як безпосереднє вираження політичної і соціальної боротьби.

Кожна ідеологія має свою теорію. Проте ототожнювати ідеологію і науку не можна. Отже, вираз “наукова ідеологія”, який панував у колишньому СРСР, не має підстав.

На відміну від науки ідеологія містить в собі не тільки знання політичного життя, але й оцінку тих чи інших політичних явищ з точки зору носія цієї ідеології. Більш того, політична ідеологія може містити в собі поряд з правильними знаннями також і хибні, міфологічні уявлення про політичні відносини і дійсність.

Наука та ідеологія у своїй основі мають різні методи пізнання дійсності, за допомогою яких можна перевіряти свої результати. В науці такі методи є. В ідеології — їх немає. Ось чому її положення перевіряються, в кращому випадку, здоровим глуздом та інтересами того чи іншого суб’єкта.

Важливим питанням у політології є проблема зв’язку ідеології та політики. Політика без ідеології не існувала й існувати не буде. Доки люди поділятимуться на спільності, прошарки і групи за інтересами, залишиться потреба в силовому, владному регулюванні їх відносин. У кожному з названих суб’єктів є власний образ щодо поняття свого місця в суспільстві і кожний з них відстоює свої погляди на речі, як найдостовірніші.

Політична ідеологія є необхідним структурним елементом політики як галузь свідомої діяльності соціальних спільностей, прошарків, груп та осіб. Виходячи з втілення в ній реальних політичних інтересів, виникло уявлення про різні за змістом і цілями види політичної ідеології.

І політика, і ідеологія неминуче поляризуються на різні напрямки з відмінними оцінками; разом з тим вони здатні йти на компроміси. Потрібно відзначити, що саме ідеологія вказує політиці систему ідеалів і цінностей, до якої вона повинна прагнути. Ось чому й виникає та чи інша політика.

Разом з тим будь-який вакуум політики терміново і неминуче заміняється ідеологією. Вона здатна витісняти політику і підпорядковувати її собі. Нерідко така ідеологізація політики стимулюється певними зовнішніми подіями (зовнішньою загрозою) або внутрішньою обстановкою:

Усі ці фактори сприяють об’єднанню політики та ідеології в єдиний політико-ідеологічний комплекс. На відміну від моралі, релігії, науки, які мають певний вплив на політику, ідеологія злита з політикою безпосередньо. Політика — ідеологічна за своєю суттю як прагнення спрямовувати, контролювати в ім’я певної ідеї, інтересів, цілей.

Однак небезпечною у зв’язках політики та ідеології є надідеологізація, яка руйнує політику, робить її нездатною вирішувати важливі суспільні завдання, породжує тиранічні режими, кризи, війни тощо. Це вимагає здійснення політичних рішень, а не ідеологічних. За таких обставин негайно потрібна деідеологізація політики, яка повинна поширюватися на виконавчу діяльність в політиці, причому ідеологічні пристрасті не повинні заважати.

Зміст ідеологій може бути різний, але це не аргумент відмови від самого поняття “ідеологія”. Будь-який суб’єкт має свою систему поглядів, ідеалів, входить до соціальної спільності, існування якої неможливе без певної системи цінностей.

2.Сукупність буття людей визначає їх свідомість. Отже, політичні погляди індивідів і соціальних спільностей формуються під впливом їх інтересів, які визначаються суспільним положенням цих спільностей та індивідів. Проте залежність між інтересами і свідомістю є лише потенціальною. В дійсності ідеологія як форма політичної свідомості виробляється під впливом пануючих соціальних сил. Це накладає на політичну ідеологію певні специфічні риси, а саме:

― політична ідеологія відображає економічну і соціально-політичну ситуацію;

― вона завжди конкретно-історична і відбиває характер своєї епохи;

― у ній завжди міститься спадкоємність;

― політична ідеологія завжди пов’язана з конкретним суб’єктом: нацією, класом, соціальною групою, партією і т. ін.;

― вона плюралістична, тобто завжди існує багатоманітність ідеологій;

― серед багатьох ідеологій в суспільстві завжди є пануюча.

Роль ідеології в житті суспільства обумовлена тими функціями, які вона виконує. Виходячи з того, що політична ідеологія вміщує такі цінності, які виступають як політичний світогляд, можна виділити такі функції:

1) орієнтаційна, яка виражається в тому, що дає зміст і систему орієнтирів людській діяльності;

2) мобілізаційна. Політичні ідеології, пропонуючи ідеали більш досконалого суспільства, виступають як безпосередні мотиви політичної діяльності;

3) інтегративна. Наділяючи сенсом політичну дію, політичні ідеології надають їй таку значущість, яка за своїми масштабами може перевищувати будь-який індивідуальний чи груповий інтерес;

4) амортизаційна. Як засіб інтерпретації політичної дійсності, політичні ідеології сприяють послабленню соціальної напруженості;

5) функція вираження і захисту інтересів певної соціальної групи.

Важливим компонентом політичної свідомості є поряд з ідеологією і політична психологія.

Політична психологія — це наука, яка досліджує психологічні аспекти поведінки людини, вивчення яких дає змогу застосувати знання психології для пояснення політики.

Політична психологія вносить до політології систематизоване знання про закономірності та особливості взаємодії людської психіки із світом політичного буття, вона визначає особливості і стереотипне сприйняття політичних подій, засвоєння політичних цінностей, настрої населення, якості лідерів та ін.

Форми прояву політичної психології:

― політичні потреби, інтереси, прагнення, сподівання, воля;

― політичні відчуття, емоції, настрої, думки, забобони, ілюзії, міфи;

― традиції, звичаї, навички, звички;

― переконання.

У колишньому Радянському Союзі, в тому числі і в Україні, розвиток політичної психології як науки розпочався в 70-ті роки, але говорити, що на сьогоднішній день чітко визначено предмет політичної психології, ще рано. Проте можна назвати найбільш важливі окремі вузлові моменти цієї науки:

― розробка методології дослідження психологічних компонентів політичних процесів та відносин;

― дослідження психологічних закономірностей стихійних та свідомих форм політичної поведінки;

― аналіз психологічних механізмів масових форм політичної поведінки і діяльності;

― розробка проблем владних відносин з психологічної точки зору та ін.

3.Політичні ідеології служать базою для різноманітних ідейно-політичних доктрин, які є основою програмних настанов політичних партій і суспільно-політичних рухів.

Кожна із сучасних ідейно-політичних доктрин включає у себе з тими чи іншими наголосами основні цінності, соціально-політичні орієнтири щодо оптимальної організації різних сфер суспільного життя, визначення шляхів і засобів досягнення політичних цілей, які містяться в програмах партій та суспільно-політичних рухів. Їх реалізація відбувається через політику держави.

Спектр сучасних соціально-політичних доктрин широкий — від таких, що визнають за необхідне збереження існуючих форм суспільного устрою, аж до таких, які їх повністю заперечують. Усі ці доктрини слід оцінювати з позицій загальнолюдських цінностей, демократії та гуманізму. Тільки політична практика може дати відповідь на те, які з них життєздатні й відповідають потребам людського прогресу.

Основні соціально-політичні доктрини — консерватизм, лібералізм, соціалізм та ін. склалися і набули розвитку у XIX–XX ст. Знання історії їх виникнення, еволюції, сучасного стану дає можливість визначити та осмислити характер суспільства тієї чи іншої країни, світового співтовариства, перспективи розвитку людської спільності, межі впливу тих чи інших політичних сил.

Життєдіяльність певних політичних сил, які об’єднані в організаційні структури і мають певну систему поглядів — свою політичну доктрину, можна визначити як політичну течію.

Консерватизм (від лат. conservare — зберігати) — суспільно-політична течія, яка орієнтується на захист традиційних підвалин суспільного життя і цінностей, стриманість у здійсненні соціальних змін, утвердження поступового розвитку.

Консерватизм виник у кінці XVIII ст. як відповідь на численні соціальні зміни у зв’язку з крахом феодалізму. Першими ідеологами консерватизму були Е. Берк, Ж. де Местр, Л. Бональд, Ф. Ламенне та інші. Вони виражали передусім інтереси земельної аристократії й великої торговельної буржуазії. В кінці XIX– на початку XX ст. консерватизм стає світоглядом буржуазії, яка підтримувала порядок, що склався, і поступові зміни, якщо вони неминучі.

Консерватизм не має стійкого ідейного ядра і набуває різних форм у різні історичні періоди. Щоразу, коли країни Заходу перебудовували свої економічні та суспільні відносини, завжди існували соціальні групи чи клани, які дбали про збереження попередніх порядків, що забезпечували їм певні переваги. Консерватизм практично виконував роль гальма на крутих поворотах історії.

Основні ідеї консерватизму:

― визнання недосконалості людини і обмеження людського розуму;

― заперечення жорсткого контролю держави за функціонуванням економіки;

― недоторканість приватної власності, визнання її найважливішої ролі в досягненні свободи і соціального порядку;

― основне завдання державної влади — підтримка закону та порядку;

― демократизм в управлінні державою, бажаність децентралізації, обмеженість і збалансованість державної влади;

― переконаність про вроджену нерівність людей;

― порядок і політика повинні підпорядковуватися релігійній моралі і ін.

В II половині XX ст. починає формуватися неоконсерватизм. Його можна вважати своєрідним синтезом класичного консерватизму та лібералізму. Неоконсерватизм має досить міцну соціальну базу. Це частини дрібних підприємців, фермерів, військовослужбовців тощо, незадоволених “державою загального добробуту” з її великими податками, могутніми профспілками, поширенням масової культури; власники банківського капіталу; транснаціональні корпорації.

Нині неоконсерватизм є впливовою ідеологією в багатьох країнах. Це торі у Великобританії, голісти у Франції, християнські демократи у Німеччині, республіканці в США тощо.

Основні ідеї неоконсерватизму:

― обмеження державного втручання в економічне життя, заохочення приватнопідприємницької ініціативи;

― скорочення державного асигнування на допомогу людям похилого віку, безробітним, тому що воно заохочує утриманців;

― сильна держава, яка стримує егоїзм окремих громадян;

― свобода і рівність несумісні;

― демократія — питання, підпорядковане більш високим інтересам, а саме: безпеці, порядку, єдності;

― у зовнішній політиці головним є застосування засобів тиску на політичного противника та ін.

Українські консерватори: Народний рух України, Український народний рух, партія “Реформи і порядок”, Українська республіканська партія, християнські партії тощо.

В цілому, консерватизм не суперечить, а лише прагне, щоб розвиток був органічним і майбутнє не знищувало минулого.

4.Змістовною є доктрина лібералізму. Лібералізм (від лат. liberalis — вільний) — це сукупність ідейно-політичних вчень, політичних і економічних програм, які відстоюють необмежену сво­боду підприємництва, парламентський державний устрій, плю­ралістичну демократію, широкі свободи для індивідів в усіх сферах життя суспільства.

Ідеї лібералізму походять від буржуазних революцій XVII–XVIII ст. Найбільш значний внесок у їх розвиток зробили Дж. Локк, Ш. Монтеск’є, І. Кант, Б. Констан та ін.

Лібералізм набуває значного поширення в середині XIX ст., коли в ряді західноєвропейських країн виникають ліберальні партії.

Основні ідеї лібералізму:

― абсолютна цінність людської особи і рівність усіх людей від на­родження;

― існування певних природних прав людини, таких, як право на життя, свободу, власність, які не повинні відчужуватися;

― мета держави — зберегти і захистити природні права людини, обмеження обсягу і сфер її діяльності;

― верховенство закону;

― захищеність (перш за все від держави) приватного життя людини та свободи її дій (у рамках закону) в усіх сферах суспільного життя;

― існування вищих істин розуму, доступних мислячим індивідам, які повинні відігравати роль орієнтирів у виборі між добром і злом, порядком і анархією тощо.

Лібералізм не пов’язує себе груповими, класовими, національними та іншими забобонами, йому притаманні: космополітизм, терпимість, гуманізм, індивідуалізм, демократизм.

На початку XX ст. у багатьох державах, в основі політики яких була ліберальна ідеологія, відбулася гостра економічна криза, в умовах якої ліберали переглянули деякі теоретичні положення і принципи своєї доктрини. В основу неолібералізму було покладено ідеї англійського економіста Д. Кейнса.

Основні ідеї неолібералізму:

― захист державою підприємництва, ринку і конкуренції від монополізму, розробка загальної стратегії економічного розвитку;

― соціальний захист громадян, безплатна освіта, державна медична допомога, створення системи соціального забезпечення;

― забезпечення рівних можливостей у здійсненні основних прав людини тощо.

Таким чином, неолібералізм — це доктрина, яка зберігає вірність принципам демократії, вільної конкуренції, приватного підприємництва, але яка вважає, що вони не досягнуть успіху автоматично, а вимагають постійного втручання держави, що створює сприятливі умови для їх реалізації. Це спроба пристосувати ліберальні принципи до сучасної соціальної дійсності.

У політичній практиці тенденції неолібералізму найбільш показово були втілені в політиці “нового курсу” американського президента Ф. Рузвельта, дістали подальший розвиток у роки другої світової війни й повоєнні роки. Неоліберальні тенденції спостерігаються в діяльності демократичної партії США.

Нині світовий ліберальний рух налічує близько 110 партій, а 60 з них об’єднані в Ліберальний Інтернаціонал, утворений у 1947 році.

Українські ліберали — Трудова Україна, Аграрна партія України, Народно-демократична партія, Демократичний союз, Партія зелених тощо.

5.Однією з найважливіших соціально-політичних доктрин є соціалізм. Він ставить за мету створити суспільство, що характеризується приматом громадських інтересів над приватними, з перевагою суспільних форм власності при їх плюралізмі, високим рівнем демократії і прав людини.

З самого початку виникнення соціалістичний рух розколовся на дві гілки: реформістський і революційний. Перший знайшов втілення в діяльності соціал-демократичних партій, другий — в діяльності комуністичних партій.

Міжнародна організація сучасної соціал-демократії — Соцінтерн була створена в 1951 році, замінивши Робітничий соціалістичний Інтернаціонал (1923–1940 р.). Нині в нього входять близько 80-ти партій, у лавах яких перебуває понад 17 млн. чоловік.

Стрижневою концепцією соціал-демократії є демократичний соціалізм. Будь-якого однозначного визначення демократичного соціалізму не існує, не встановлено точних рамок його здійснення. Під демократичним соціалізмом, як правило, розуміють безперервний процес реформістських суспільних перетворень, реалізації основних соціалістичних цінностей: свободи, соціальної справедливості, солідарності. Зміст його основних положень:

1) політична демократія:

― гарантоване право на життя;

― захист від свавілля держави;

― свобода думок і совісті, високий рівень прав меншин, можливість створювати опозицію тощо.

2) економічна демократія:

― повна зайнятість;

― справедливий розподіл доходів і власності;

― демократизація економіки, її державного регулювання, через ринкові структури;

― збереження приватної власності.

3) соціальна демократія:

― рівні соціальні можливості — справедливість;

― високий рівень життя, соціальне забезпечення;

― солідарність.

Соціал-демократи вважають марксизм одним із духовних джерел свого руху, але світоглядні підвалини сучасного соціал-демократизму значно ширші. Вони містять у собі і християнські моральні цінності, і гуманістичні принципи, і різноманітні культурні традиції. Віддаючи беззаперечну перевагу ринковій економіці, соціал-демократи при цьому не схильні переоцінювати її можливості, знаючи її слабкості й недоліки, які компенсуються державним втручанням. Більш того, соціал-демократи не допускають того, щоб виключно закони ринку визначали положення в тих сферах, від яких залежить формування особистості та громадянина.

Особливості й сутність нинішнього етапу світового розвитку соціал-демократи вбачають у глобалізації політичних, економічних, соціальних, технологічних процесів, у стрімкій інтернаціоналізації міжнародних відносин.

Найбільш потужні соціал-демократичні партії — англійські лейбористи, німецькі соціал-демократи, французькі соціалісти, тощо.

Найближче до соціал-демократів стоїть Соціал-демократична партія України(о), в якійсь мірі Соціалістична партія України та ін.

6.Своєрідною політичною течією є радикалізм (від лат. radikalis — докорінний), який, як правило, означає розрив із визнаною традицією, виступає за рішучі методи і дії у політиці.

Радикалізм виник у XIX ст. Його соціальною опорою є дрібні й середні власники, частина ліберальної інтелігенції, заможне селянство, частина чиновництва.

Основні риси радикалізму:

― схильність до рішучих методів перетворень, динамічні зміни поглядів і дій, прагнення до форсування подій;

― заперечення диктаторських методів;

― обстоювання демократичних перетворень;

― переоцінка насильства при розв’язанні політичних проблем;

― прояви правового нігілізму тощо.

Розрізняють радикалізм лівий і правий.

Лівий радикалізм — загальна назва політичних течій, які виражають невдоволення певних верств населення існуючими порядками і нерідко схильних до стихійного бунтарства або насильницьких дій.

Лівий радикалізм має свої течії або напрямки.

Анархізм (від грец. anarchia — безвладдя) — течія, що спрямована на звільнення від усіх форм влади, заперечення держави як форми організації суспільства, досягнення нічим не обмеженої свободи людини.

Елементи анархізму можна знайти у працях Платона, Зенона, Хризипа (Стародавня Греція), Сенеки, Епікура, Марка Аврелія (Стародавній Рим), у творах філософів-просвітників — Ж. Ж. Руссо, Д. Дідро тощо. Значний вклад у розробку форм анархізму вніс англійський мислитель У. Годвін.

Анархізм як суспільно-політична течія сформувався в середині XIX століття. Основні теоретики анархізму: П. Прудон, М. Штірнер, М. Бакунін, П. Кропоткін.

Ознаки анархізму:

― заперечення будь-якої влади;

― вимога встановлення бездержавного суспільного ладу;

― крайній індивідуалізм, нічим необмежена свобода;

― захист дрібної приватної власності;

― розгляд майбутнього суспільства як федерації виробничих асоціацій та комун і т. ін.

У нас склався помилковий стереотип уявлення про анархізм як руйнування усіх засад і авторитетів. Існує карикатурний образ анархіста — безглуздої фігури з лозунгом “Анархія — мати порядку”. Ці примітивні уявлення досі не подолані.

При уважному та об’єктивному аналізі в концепції анархізму можна відшукати певний позитивний зміст: заперечення занадто централізованої влади, утвердження свободи людини, повага її гідності тощо.

Треба відрізняти анархізм — як прагнення до руйнування, яке й несе із собою хаос, і анархізм — як ідеал вільної гармонії. Анархізм виникає в ситуаціях крайнього відчаю, кризи.

Другим напрямком лівого радикалізму є комунізм (від лат. communus — спільний, загальний) — це доктрина, яка має за мету встановлення суспільства, заснованого на єдиній загальнонародній власності на засоби виробництва, здійснення самоврядування, забезпечення рівноправності.

Першими ідеологами комунізму були Е. Кабе, Г. Бабьоф, О. Бланкі, Т. Дезамі та інші.

Найбільш видатними прибічниками комунізму були К. Маркс і Ф. Енгельс. Комуністичне майбутнє вони розглядали гіпотетично і не вважали себе теоретиками розбудови комунізму.

Своє розуміння марксизму висунув В. Ленін. Він та його послідовники були творцями та ідеологами воєнного комунізму, який у свій час критикував К. Маркс. Воєнно-комуністична модель соціалізму стала базою, на якій розвинувся сталінський тоталітаризм.

Основні риси цієї моделі:

― заперечення приватної власності і ринкових відносин;

― панування адміністративно-командних принципів управління;

― мілітаризація праці;

― ідейно-політичний монополізм;

― відчуження людини від влади тощо.

Це бачення комунізму поділяли комуністичні партії багатьох країн. За цими партіями пішли мільйони людей, тому що в ідеї комунізму люди вбачали найвищий ступінь уявлень про соціальну справедливість. З 1919 року по 1943 рік існував Комуністичний Інтернаціонал. Зараз компартії діють майже в 100 країнах світу. Нині, після поразки спроби побудувати комунізм у колишньому СРСР і ряді країн Східної Європи, вони роблять переоцінку комуністичних цінностей у різних сферах, передусім в тих, які пов’язані з умоглядними конструкціями.

До лівих радикалів в Україні слід віднести Комуністичну партію України, частково СПУ та деякі дрібні угрупування.

Третій напрямок лівого радикалізму “нові ліві”. Носієм його ідей стала в 60-ті роки інтелігенція. Представники “нових лівих” виступали проти всіх існуючих суспільних систем та ідеологій. Їх ідейно-політична платформа носить занадто еклектичний характер. “Нові ліві” користувалися ідеями утопічного соціалізму, анархізму, маоїзму, соціал-демократизму, лібералізму, використовували деякі ідеї марксизму. Ідеологи “нових лівих” — американський соціолог Р. Міллс, французький філософ Ж. П. Сартр, американський філософ Г. Маркузе, ідеї якого послужили основою популярного серед представників ліворадикальних течій світогляду. Відповідно до ідеології маркузіанства робітничий клас країн розвинутого капіталізму інтегрований у “споживацьке суспільство”, а носіями революційної свідомості є молодь, радикальна інтелігенція і “аутсайдери” (люмпени, безробітні, бездомні, іммігранти). Оскільки нинішнє “репресивне суспільство” маркузіанство розглядало як продукт сучасної цивілізації, то призначення “аутсайдерів” — руйнування засад цієї цивілізації і в першу чергу великомасштабних форм соціальної організації — держави, партій, профспілок тощо.

Ліворадикальні ідеї сповідують такі соціальні рухи на Заході, як екологічні, антиглобалістичні, молодіжні тощо.

Радикалізм несе у собі значний заряд соціального та культурного нігілізму, який може перерости в екстремізм.

Екстремізм (від лат. extremus — крайній) — це схильність у політиці та ідеології до крайніх поглядів і дій.

У політиці екстремізм виступає проти існуючих суспільних структур та інститутів, робить спробу порушити їх стабільність, зруйнувати, як правило, силовими методами. Екстремісти заперечують у принципі будь-які переговори, угоди, поступки.

В ідеологічному плані екстремізм заперечує будь-яке інакомислення, нав’язує опонентам свої погляди, вимагає від своїх прибічників сліпої покори.

Екстремізм традиційно ділиться на “лівий” і “правий”.

Ліві екстремісти належать до лівих ідеологій — марксизму, анархізму тощо, які проголошують себе послідовними борцями “за справу пролетаріату”, за інтереси трудящих і т. ін. Вони критикують капіталізм за соціальну нерівність, експлуатацію, соціалізм — за бюрократизацію, “забуття принципів класової боротьби” тощо. Найбільш відомі угрупування лівих екстремістів: “червоні бригади” в Італії, “Фракція Червоної армії” в Німеччині, “Сендеро луминосо” і “Тупак Амару” в Перу та інші.

Праві екстремісти викривають хиби капіталізму: відсутність “порядку”, панування плутократii, споживацтво тощо. До правих екстремістських угрупувань слід віднести “ескадрони смерті” в деяких країнах Латинської Америки, відверто фашистські організації в США та ін.

Таким чином, соціально-політичні доктрини відображають різноманітні інтереси у політичній сфері, що втілюються в політичних теоріях і програмах. Вони підтверджують плюралізм ідей і форм діяльності. Критерієм їх істинності є політична практика.

Проблемні питання

1. Які фактори обумовлюють появу ідеології?

2. Чи може ідеологія бути науковою?

3. Завдяки чому ідеології спроможні здійснювати вплив на розвиток суспільства?

4. Які наслідки і втрати надмірні ідеологізації суспільства?

5. Що таке “ідеологічний плюралізм”?

6. Чи можна говорити про надмірність демократії в ідеології?

7. Що на вашу думку, зазнає сьогодні комуністична ідея, крах чи кризу?

8. Чим пояснити різноманітність соціально-політичних доктрин?

9. Як вирішити суперечності між цінностями і конкретними політичними програмами в ідеології?

Теми доповідей та рефератів

1. Політична ідеологія як форма політичної свідомості.

2. Ідеологічні догми і міфи, які гальмують формування сучасної політичної свідомості.

3. Ідеологія, політика мораль, їх взаємодія і взаємозв’язок.

4. Традиції і новаторство в політичній ідеології.

5. Діалектичний зв’язок політичній ідеології і політичної психології.

6. Ідеал “досконального суспільства” в політичних доктринах і програмах.

7. Ідейні джерела сучасної соціал-демократії.

8. Розвиток соціалістичного руху на нинішньому етапі.

9. Особливості розвитку лібералізму в сучасних умовах.

10. Неоконсерватизм. Традиції і новаторство.

11. Основні риси комуністичної політичної доктрини.

12. Радикалізм, його сутність.

13. Сучасний екстремізм.

Література

Андреев С. С. Политический идеал и политическая действительность // Социально-политические науки – 1992, №9

Бебик В. Психологія демократизму /українська ментальність/ // Політологічні читання – 1992, №3

Бірюкова Г. Психологічна природа владних відносин // Людина і політика – 1999, №1

Брегеда Л. Ю. Основи політології. Навчальний посібник – К., 2000

Воронкова В. Г. Лібералізм // Політологічні читання – 1992, №2

Воронкова В. Г. Консерватизм // Політологічні читання – 1992, №2

Галкин А. А., Рахшмир П. Ю. Консерватизм в прошлом и в настоящем –М., 1987

Гавриленко В. Н. Чи потрібна державі ідеологія // Віче – 1996, №4

Демчук Л. Державна ідеологія та ідеологічна робота держави // Розбудова держави – 1994, №5

Єрмілов Є. П. Політологія – Черкаси: Відлуння, 1998

Кара-Мурза А. В. Либерализм против хаоса // Полис – 1994, №3

Коксерватизм как течение общественной мысли и фактор общественного развития // Полис – 1995, №4

Політологія. Курс лекцій / За заг. ред. І. С. Дзюбка, К. М. Левківського – К.: Вища школа, 1998

Політологія / За ред. акад. О. І. Семківа – Львів: Світ, 1994

Политология. Энциклопедический словарь – М., 1993

Політологічний енциклопедичний словник – К.: Генеза, 1997

Якушик В. М. Социал-реформизм в современном мире: идеология и практика – К., 1990


Сейчас читают про: