Спеціальне навчання дітей із порушенням слуху

1. Класифікація осіб із вадами слуху та її значення. Основні особливості психічного розвитку та навчально-пізнавальної діяльності глухих і слабочуючих дітей, їх спілкування та міжособистісних сто­сунків. Особливості застосування методів, прийомів, засобів психологічної допомоги в умовах інклюзивної освіти.

2. Роль педагога у розвитку слухового сприймання та розвитку мовлення учнів з вадами слуху.

3. Діти з різними відхиленнями слуху, що навчаються у масовій школі. Методи дослідження слуху.

4. Перспективи соціальної адаптації глухих та слабочуючих осіб, проблеми їх профорієнтації.

5. Професійна освіта і соціальна адаптація осіб із порушеним слухом.

Література

1. Бондар В. І. Проблеми корекційного навчання у спеціальній педагогіці / В. І. Бондар. - К., 2005. – 174 с.

2. Колупаєва А. А. Інклюзивна освіта: реалії та перспективи: Монографія / А. А. Колупаєва. – К.: «Самміт-Книга», 2009. – 272 с.

3. Синьов В. М. Основи дефектології: Навч. посібник / В. М. Синьов, Г. М. Коберник. – К.: Вища школа, 1994. – 143 с.

4. Хрестоматія з сурдопедагогіки /за ред. Фомічової Л.І. - Київ, 2003. - 262 с.

5. Шматко Н. Д. Если малыш не слышит: Кн. для воспитателей / Шматко Н.Д., Пелымская Т.В. - М.: Просвещение, 2003. – 208 с.

Слух –це здатність організму сприймати й диференціювати звукові коливання за допомогою слухового (або звукового) аналізатора. Слуховий аналізатор складається з периферичного відділу, тобто звукоприймального рецептора (зовнішнє, середнє, внутрішнє вухо), провідних нервових шляхів та центрального відділу аналізатора (мозкових клітин у скроневій ділянці великих півкуль головного мозку).

Слухові відчуття людина сприймає за допомогою вуха – органу, в будові якого розрізняють звукопровідну та звукочутливу частини.

Функція органу слуху полягає в аналізі звуків із коливанням 16-20000 Гц і диференціації їх на шуми і тони. Звукові хвилі розрізняють за висотою, голосністю (інтенсивністю) та тембром. Висотна чутливість до звуків зумовлюється частотою коливань звукової хвилі.

Голосність, або інтенсивність звуку, залежить від амплітуди коливання звукової хвилі. Її визначають у белах або децибелах (децибел у 10 разів менший від бела). Найменше зростання або зниження голосності, яке може відчувати людське вухо, дорівнює одному децибелу.

Тривалий час люди не могли проникнути у сутність глухонімоти. Вони не бачили залежності мови від слуху, вважаючи їх відносно ізольованими явищами. Глухоніма людина оголошувалася карою божою за якісь гріховні дії чи помисли. Таким чином, вона ставала небажаною особою і тим самим була приречена на жалюгідне існування (М. Ярмаченко).

Відсутність або недорозвиненість мовлення ведуть до порушень у розвитку інших пізнавальних процесів і, головним чином, словесно-логічного мислення. Стан слуху значно впливає на розвиток психіки. У людей із порушенням слуху відбувається загальне недорозвинення пізнавальної діяльності. Первинний дефект аналізатора породжує вторинні відхилення у розвитку, які, у свою чергу, є причиною виникнення інших відхилень. Взаємодія різних проявів дефекту слуху третього, четвертого і так далі порядку все більше спотворює і збіднює структуру розвитку пізнавальної діяльності дитини, що не чує.

Кількість людей із відсутністю або зниженням функції органу слуху постійно збільшується. Особливо підвищується відсоток осіб із порушеним слухом у групі населення після п’ятдесяти років. Масштабні дослідження слуху у різних країнах показують, що приблизно 4-6 % від усього населення земної кулі мають порушення слуху такого ступеня, який ускладнює соціальне спілкування. При цьому близько 2 % населення має двосторонню значно виражену туговухість і сприймає розмовну мову на відстані менше 3 м, а до 4 % - страждають вираженою односторонньою туговухістю. У системі освіти збільшується кількість дітей, які поряд із порушенням слуху мають інші відхилення у розвитку.

Втрата слуху, особливо у ранньому віці, негативно позначається на формуванні індивідуальності людини, розвитку функціональних систем, гальмує її соціальну, побутову і психологічну адаптацію.

Г луха дитина розвивається у надзвичайно складних і специфічних умовах. Самостійно оволодіти звуковою словесною мовою як засобом спілкування вона не може, адже не чує мови оточуючих, а тому не має звукових зразків для наслідування. З іншого боку, у глухої дитина відсутня можливість контролювати свій власний голос, і унаслідок цього вона не може «шліфувати» свої голосові вправи, як це робить кожна нормальна дитина з перших днів після народження (М. Ярмаченко).

Галуззю корекційної педагогіки є сурдопедагогіка (від лат. surdus - глухий + давньогрецьке παιδαγωγική «мистецтво виховання», παῖς - дитина і ἄγω - веду) – наука про освіту осіб із порушеннями слуху. Вона тісно пов’язана із сурдопсихологією - наукою, що досліджує психологічні особливості осіб із порушенням слухової функції.

Завданнями цих наук є:

- психолого-педагогічне вивчення осіб із порушеннями слуху й закономірностей оволодіння ними освітою залежно від індивідуальних особливостей і особливостей порушення слуху і мови;

- удосконалення, наукове обґрунтування і практична реалізація спеціальної освіти для різних категорій осіб із порушеним слухом;

- розроблення наукових основ змісту освіти, дидактики і спеціальних методик навчання осіб із порушеним слухом;

- розвиток різних підсистем спеціальної освіти осіб із порушеним слухом, спеціальних освітніх технологій розвитку залишкового слуху, навчання жестовій, рідній мові, усній мові, педагогічній реабілітації в післяопераційний період (після кохлеарної імплантації);

- модернізація технічних засобів корекції і компенсації порушень слухового аналізатора;

- удосконалення системи психолого-педагогічної роботи, спрямованої на соціальну адаптацію і соціально-професійну реабілітацію осіб із порушеним слухом;

- взаємодія і кооперація із педагогікою та психологією для поширення спеціальних педагогічних знань, розвитку інтеграційних ідей і їх реалізації.

До категорії дітей із порушеннями слуху відносять дітей зі стійким, незворотним, двостороннім порушенням слухової функції, під час якого звичайне (на слух) мовне спілкування із оточуючими ускладнене (туговухість) або зовсім неможливе (глухота).

Стійке незворотне зниження слуху можуть викликати різні причини. Факторами ризику зниження слухової функції є:

- інфекційні й вірусні захворювання матері під час вагітності, токсикози вагітності, неблагополучні пологи, резус-конфлікт;

- маса тіла новонародженого є меншою, ніж 1,5 кг, недоношеність; переношеність;

- прояв у період новонародженості жовтухи і неврологічних розладів; спадкове порушення слухового аналізатора (проте відсоток спадкової передачі глухоти є невеликим: за даними зарубіжної статистики, майже 90 % дітей глухих батьків не мають порушень слуху);

- дитячі інфекції; епідемічний менінгіт; грип; гострі і хронічні середні отити; черепно-мозкові травми; хромосомні і спадкові захворювання; інфекційні захворювання; токсичні ураження; судинні розлади; механічні, акустичні або контузійні травми; захворювання, що вражають зовнішнє, середнє або внутрішнє вухо, слуховий нерв; наслідки гострого запалення середнього вуха.

Стійке зниження слуху часто виникає у результаті захворювань носу й носоглотки (хронічний нежить, аденоїдні розрощування та ін.) і пов’язаної із цими захворюваннями непрохідністю євстахієвої труби.

До причин порушення слуху, що зустрічаються порівняно рідко, відносять ураження центральних відділів слухового аналізатора. Вони виникають у результаті ушкоджень або захворювань головного мозку (енцефаліт, черепно-мозкова травма, крововилив, пухлина). Під час таких уражень спостерігають незначне зниження слуху або так звану кіркову глухоту (втрачається здатність аналізу, синтезу і розуміння почутого).

Поширення і причини різних видів туговухості залежать від віку дітей. На першому році життя переважає спадковий і вроджений характер глухоти або туговухості. Пізніше зростає роль набутих чинників зниження слуху: захворювання органів слуху внаслідок неадекватного застосування ототоксичних медикаментів – антибіотиків; тривала дія звукових подразників.

Порушення слуху може бути спадковим, уродженим і набутим.

Досягнення сучасної медицини дозволяють визначати порушення слуху у дитини ще до її народження або у перші години і дні після народження. Місце і ступінь ураження слуху визначають за допомогою аудіометрії, із застосуванням спеціальних методів. Існують тональна аудіометрія, мовна аудіометрія, дитяча аудіометрія, аудіометрія раннього віку, імпеданс-аудіометрія, електрокіркова аудіометрія.

У період раннього дитинства та в дошкільному віці, коли діти не володіють мовленням, або володіють ним недостатньо, використовують невербальну форму завдань, без використання усного мовлення. Умови завдань підказує характер матеріалу або їх показують за допомогою жестів або аналогічних спрощених завдань.

Головним є визначення ступеня порушення слуху у дитини і час виникнення дефекту. Для цього аналізують історію її психічного розвитку на ранніх етапах життя, спостерігають за особливостями поведінки.

У перші роки життя дитини звертають увагу на розвиток її рухової сфери – уміння тримати голівку, прямостояння. Про раннє порушення слуху можуть свідчити особливості домовленнєвого розвитку: у дітей із вродженою або рано набутою глухотою гуління одноманітне, сиплувате і монотонне, лепетне мовлення не виникає (або дитина лепече тільки спонтанно, не дає лепету у відповідь).

З метою перевірки здатності дошкільника сприймати звуки беруть три різних за звучанням музичні інструменти (гармошку, свисток, дзвіночок), ставлять дитину обличчям до себе і по черзі демонструють, який звук ці предмети утворюють. Потім, поставивши дитину до себе спиною, перевіряють можливість сприймання нею звуків.

Важливою є перевірка сприймання мовлення. Слух перевіряють на сприймання шепітного, звичайного розмовного і гучного мовлення. Опис цієї процедури наведено у Р. Боскіс. Спочатку досліджують, наскільки дитина чує шепітне мовлення. Для цього вона стоїть на відстані не менше 5-6 метрів спиною до дорослого, який говорить знайомі слова, що містять шиплячі звуки, потім - інші. Якщо дитина не може повторити слово, то відстань між дорослим і дитиною скорочують на 1 метр (і так поступово наближаються до неї). Відсутність розрізнення дитиною слів, вимовлених біля вушної раковини означає, що вона не сприймає шепітне мовлення. Потім переходять до перевірки сприймання мовлення звичайної розмовної гучності. Процедуру обстеження повторюють. Використовують відомі дитині слова із різних семантичних груп, ставлять декілька простих запитань (наприклад, «Як звати твою маму?»).

Якщо дитина зовсім не чує мовлення розмовної гучності, то її відносять до категорії глухих. Проте спочатку прагнуть установити наявність у неї остаточного слуху. Із цією метою перевіряють здатність дитини сприймати дитиною гучне мовлення. Після того, як установлено відстань, із якої дитина чує слова, перевіряють, як вона чує голосні та приголосні звуки. На думку Р. Боскіс, дослідження сприймання звуків потрібно проводити навіть тоді, коли дитина чує словесне мовлення, але погано говорить або не встигає із мовних предметів.

Пізніше у дитини із порушеним слухом відмічають:

- порушення звуковимови;

- обмежений запас слів;

- недостатнє засвоєння звукового складу слів, що проявляється не тільки у неточностях звуковимови, але й у помилках під час письма;

- неточне розуміння і неправильне вживання слів;

- недоліки граматичної будови мовлення (неправильна побудова речень, неправильні узгодження слів усередині речення);

- труднощі розуміння усного мовлення і тексту, що читається.

Дослідження стану слуху і рівня розвитку мовлення у дитини із порушеним слухом допоможе правильно організувати її навчання і виховання, допоможе визначити напрями компенсації порушеного слуху (у тому числі із використанням звупосилювальної апаратури), повноцінного розвитку її пізнавальної сфери.

З метою оптимізації слухової функції використовують слухові апарати. Технічний прогрес у створенні слухових апаратів спрямовано на:

- мініатюризацію (від пристрою значних розмірів до сучасного слухового апарату, що вільно розміщується у зовнішньому слуховому проході);

- удосконалення якості передачі звукової інформації;

- комфортність користування;

- облік характеру порушення слуху та індивідуальних особливостей органу слуху й можливостей кожного користувача;

- надійність.

В окремих випадках слух можна повернути за допомогою кохлеарної імплантації - часткової імплантації (за вушною раковиною) за допомогою хірургічного втручання високорозвиненої електронної системи протезування слуху.

Кохлеарну імплантацію використовують щодо тих пацієнтів, які відповідають певним медичним, психологічним і логопедичним критеріям. Такими критеріями є:

- повна двостороння глухота;

- неможливість користуватися звичайними слуховими апаратами;

- наявність функціонуючих нервових волокон;

- відсутність захворювань середнього вуха і хвороб, що послаблюють імунну систему;

- загальний стан здоров’я знаходиться в нормі;

- навички мовлення сформовані задовільно;

- відсутнє зниження інтелектуальних можливостей та психічних захворювань;

- сформовано позитивну мотивацію і реалістичні очікування наслідків операції;

- соціальне оточення є задовільним;

- дитина знаходиться у ранньому віці, коли процес мовно-слухового і психічного розвитку ще не набув характеру відхилення.

Крім того, кохлеарний імплантант досить дорого коштує, вимагає періодичної (один раз на декілька років) заміни за допомогою хірургічного втручання. Глухі батьки іноді вважають недоцільним і неетичним змінювати долю своєї глухої дитини шляхом такої операції, розуміючи, що це може докорінно змінити усе життя, колишні звички, коло спілкування, соціальні стосунки, сприймання світу.

Питання дослідження і класифікації залишкової слухової функції у дітей із дефектами слуху є важливими для фахівців, що працюють у цій галузі, лікарів-отоларингологів, сурдопедагогів. Існуючі педагогічні класифікації спрямовано на обґрунтування різних підходів до навчання осіб із порушеннями слуху, а медичні класифікації мають на меті надати отоларингологам орієнтири для лікування і профілактики захворювань, що ведуть до порушень слуху.

Поширеною є класифікація порушень слуху у дітей, запропонована Л. Нейманом (1961). У залежності від середньої арифметичної утрати слуху в мовному діапазоні частот (500, 1000, 2000, 4000 Гц) установлено три ступеня туговухості. Перший ступінь характеризується тим, що розмовне мовлення сприймають на відстані не менше 1 м, шепітне – біля вушної раковини. Під час другого ступеня розмовне мовлення сприймають на відстані 0,5 м, шепіт – не чують. Люди із третім ступенем туговухості розмовну мову сприймають біля вуха і до 0,5 м, шепіт - не чують.

Р. Боскіс творчо застосувала вчення Л. Виготського щодо складної структури розвитку аномальних дітей, у якій взаємодіють первинні, пов’язані безпосередньо з дефектом (слуховою недостатністю), і вторинні чинники (похідні від перших, що виникли у результаті своєрідного розвитку дитини). Вчена розробила наукове обґрунтування класифікації порушень слуху і запропонувала критерії, що ураховують своєрідність розвитку дітей із порушеним слухом:

1) ступінь ураження слухової функції;

2) рівень розвитку мови при цьому ступені ураження слухової функції;

3) час виникнення порушення слуху.

В основу цієї класифікації покладено такі положення.

1. Діяльність порушеного слухового аналізатора в дитини відрізняється від діяльності порушеного слухового аналізатора в дорослих. Доросла людина на момент настання порушення слуху має сформовані словесне мовлення і словесне мислення, є особистістю, що вже склалася. Порушення слуху для неї – це, у першу чергу, перешкода для спілкування з опорою на слух. А порушення слуху у дитини впливає на весь хід розвитку її психіки і мовлення, веде до виникнення цілого ряду вторинних порушень, у тому числі й до порушення розвитку мислення, мови, пізнавальної діяльності.

2. Велике значення у розумінні розвитку дитини з порушеним слухом має урахування взаємозалежності слуху і мовлення: чим вищим є рівень розвитку мовлення у дитини, тим більшими є можливості використання залишкового слуху. Здатність спиратися на збережені залишки слуху більша у того, хто володіє мовою.

3. Критерієм оцінки порушення слухової функції у дитини є можливість використання залишкового слуху для розвитку мови. Критерієм відокремлення дітей із частковим порушенням слуху від глухих дітей є можливість використання слуху у спілкуванні і розвитку мовлення при такому стані слуху. За цим критерієм розмежовують глухоту і туговухість.

Глухота – це стійка втрата слуху, під час якої неможливим є самостійне оволодіння мовленням і розбірливе сприймання мовлення на близькій відстані від вуха. При цьому зберігаються залишки слуху. Це дозволяє сприймати гучні немовні звуки, деякі звуки мови на близькій відстані. За аудіометричними даними глухота - це не лише зниження слуху вище 80 децибел, але і втрата або зниження слуху на різних частотах. Особливо несприятливою є втрата або різке зниження слуху в межах частот, що відносяться до мовних.

Туговухість – це стійке зниження слуху, під час якого можливі самостійне накопичення мінімального мовного запасу на основі збережених залишків слуху, сприйняття мовлення співрозмовника на найближчій відстані від вушної раковини. Виявляють зниження слуху менше 80 децибел.

У сучасній сурдологічній практиці термін «туговухий» стосовно дітей із частково порушеною слуховою функцією використовується переважно в медицині, а в сурдопедагогіці більше прийнято використовувати відповідний термін «слабочуючі діти».

Окрему групу щодо формування мовлення і його сприймання складають пізньооглухлі. Ці діти на момент настання порушення слуху вже мали сформоване мовлення. Вони можуть мати різний ступінь порушення слуху і різний рівень збереження мови (після виникнення порушення слуху без спеціальної педагогічної підтримки словесне мовлення починає розпадатися), але вони мають навички словесного спілкування, сформоване словесно-логічне мислення. Для таких дітей під час вступу до спеціальної школи важливим першочерговим завданням є засвоєння навичок зорового або слухозорового сприймання зверненого до них мовлення.

Розвиток психіки слабочуючої дитини відбувається з відхиленнями від норми. Дитина не тільки погано чує, тобто має фізичний (біологічний) недолік, у неї порушено також інші функції і сторони психіки, що визначають хід розвитку її особистості.

Рання втрата слуху впливає на психічний, а певною мірою, і на фізичний розвиток дитини. Вона позбавляє глухих дітей можливості сприймати звукові сигнали зовнішнього світу. Це ускладнює їх орієнтування у соціумі і проявляється в деяких зовнішніх особливостях поведінки (шуми, що супроводжують дихання і вживання їжі, човгання ногами, незвичайні голосові реакції під час фізичних зусиль, різних емоцій). Відсутність слухових вражень збіднює внутрішній світ людини.

Часткове сприймання мови такою дитиною може створювати в оточуючих неправильне уявлення про те, що дитина повністю розуміє їх. В інших випадках слабочуючу дитину можуть помилково вважати такою, що має порушення інтелекту.

Недорозвинення мовлення у дитини спричинене неповноцінним слухом. Це веде до зміни загального розвитку (порушення слуху – загальне порушення пізнавальної діяльності - недорозвинення мовлення). Недорозвинення мовлення носить характер вторинного прояву, воно виникає й існує як функціональне на тлі аномального розвитку психіки у цілому.

Труднощі словесного спілкування є однією з головних причин аномального розвитку. Бідність словникового запасу, спотворений характер мовлення дитини, який формується в умовах порушеного слухового сприймання, накладають відбиток на хід розвитку її пізнавальної діяльності.

Оволодіння мовленням в умовах спеціального навчання передбачає розвиток мовного мислення слабочуючих дітей, поступовий перехід від властивого їм наочного, конкретного відображення навколишньої дійсності до більш узагальненого усвідомлення і відтворення на рівні засвоюваних мовних значень.

Рівень розвитку мовлення під час порушень слуху обумовлено ступенем порушення слуху; часом виникнення слухового порушення; педагогічними умовами розвитку дитини після настання порушення слуху; індивідуальними особливостями дитини.

Глухі і слабочуючі відрізняються за способом сприймання мовлення. Глухі опановують зорове (під час читання з губ і обличчя співрозмовника) і слухозорове (за допомогою звукопідсилювальної апаратури) сприймання словесного мовлення тільки у процесі спеціального навчання. Слабочуючі можуть самостійно опановувати сприймання на слух мовлення розмовної гучності у процесі природного спілкування з оточуючими. Значення зорового сприймання мовлення зростає в залежності від ступеня порушення слуху.

На основі педагогічної класифікації здійснюється диференційована спеціальна освіта дітей, що мають різні ступені порушення слуху і, відповідно, рівні розвитку мовлення. Направлення дитини до спеціальної школи того або іншого виду враховує не лише характер і ступінь порушення слуху, але і стан мовного розвитку. Тому пізньооглухлі діти, як правило, вчаться у школі для слабочуючих дітей. Глухій дитині з високим рівнем розвитку мовлення і сформованими навичками сприймання усного словесного мовлення також бажано відвідувати школу для слабочуючих.

Сутність аномального розвитку дитини з частковим порушенням слуху полягає у тому, що його першопричина є біологічною (фізичний дефект слуху), а наслідки - соціальними (порушення спілкування, що ведуть до атипового характеру формування психіки). Головні прояви цих наслідків (недорозвинення мовлення, особливості мислення, пам’яті, уваги, сприймань, уявлень) носять функціональний характер.

Згідно з психолого-педагогічною класифікацією і медичними диференційно-діагностичними критеріями до категорії слабочуючих відносять тих дітей, порушений слух яких дозволяє їм певною мірою опанувати мовленнєву діяльність самостійно, без спеціального навчання.

У слабочуючої дитини наявне не тотальне, а часткове порушення діяльності одного з найістотніших аналізаторів - слуху. Вона інакше, ніж глуха дитина, пристосовується до дефекту, шукає інші шляхи компенсації недоліку, причому головним чином не за рахунок зору, а за рахунок неповноцінного слуху.

Без спеціально організованого навчання глуха дитина залишається й німою, тобто стає глухонімою. Подолання порушення вимагає соціального за своєю природою, цілісного впливу на особистість слабочуючих учнів у спеціально організованому освітньо-виховному процесі, який:

- спирається не лише на досягнутий рівень розвитку, але й на компенсаторні можливості;

- вимагає особливих умов, які дозволяють максимально посилити компенсаторну дію з метою подолання наслідків дефекту;

- передбачає виправлення порушеного ходу становлення особистості, її соціальних зв’язків, усіх сторін її психіки. У цьому спеціальному процесі коригуються або знову створюються найбільш важливі для людини психічні функції, їх якості і властивості;

- здійснює формування мовлення і понятійного мислення, словесної пам’яті;

- створює умови для розширення можливостей компенсації дефекту за рахунок розвитку і використання слуху та інших збережених аналізаторів.

До спеціальних шкіл (шкіл-інтернатів) для глухих зараховують дітей 6 (7) років, які:

- не реагують на гучний голос;

- не реагують на голос розмовної гучності біля вуха;

- розрізняють окремі мовні звуки (а, о, у, р), що вимовляються біля вуха голосом підвищеної гучності.

Такі діти характеризуються середньою втратою слуху у мовному діапазоні понад 80 децибел частоти від 500 до 40 000 герц.

До спеціальних шкіл (шкіл-інтернатів) для дітей зі зниженим слухом зараховують осіб віком 6 (7) років, які:

- мають середню втрату слуху в діапазоні від 30 до 80 децибел;

- розрізняють мову (слова і словосполучення звичайної розмовної гучності на відстані 3 метрів) і мають унаслідок часткової втрати слуху різні рівні недорозвинення мовлення;

- утратили слух у шкільному або дошкільному віці, але зберегли мовлення (повністю або частково);

- розрізняють мову розмовної гучності на відстані 3 метрів від вуха, але мають значне недорозвинення мовлення, що зумовлює труднощі в навчанні таких дітей у загальноосвітньому навчальному закладі.

Не зараховують до спеціальних шкіл (шкіл-інтернатів) даного типу дітей:

- з вадами слуху у поєднанні з тяжкою, глибокою розумовою відсталістю;

- з тяжкими порушеннями мовлення на фоні нормального слуху (алалія, афазія та ін.);

- із психопатоподібними розладами;

- зі стійким денним і нічним енурезом, енкопрезом.

Школа для слабочуючих і пізньооглухлих дітей забезпечує своїм вихованцям загальноосвітню підготовку. Вирішальним засобом подолання аномального ходу розвитку виступає спеціальна система навчання мовленню.

Відсутність органічних уражень мовного апарату у слабочуючих, функціональний характер недорозвинення їхнього мовлення, вторинність відхилень у пізнавальній діяльності, особливості пристосування їх до часткового порушення слухового аналізатора - усе це розкриває сутність особливого розвитку таких дітей, вказує шляхи, способи і засоби їх освіти.

Характерною є особлива система занять, спрямована на:

- накопичення словника;

- уточнення звукового складу мовлення;

- засвоєння граматичної системи мовлення;

- оволодіння різними видами і формами мовлення.

У спеціальних школах (школах-інтернатах) для дітей з порушеннями слуху повинні бути:

- кабінет для індивідуальних занять з розвитку слухового сприймання і формування вимови з розрахунку організації одночасної роботи з учнями класу;

- слуховий кабінет для фронтальної роботи, обстеження слуху;

- кабінети для занять з предметно-практичного навчання;

- кабінет отоларингології.

Педагогічний процес у школі для слабочуючих передбачає:

- розширення можливостей учнів самостійно збагачувати власне мовлення поза спеціальним навчанням;

- корекцію самостійно набутого мовленнєвого матеріалу (уточнення звукового складу слів, їх лексичних і граматичних значень, лексики у самостійних висловлюваннях);

- забезпечення полісенсорної основи навчання слабочуючих дітей шляхом уключення в навчальний процес: роботи щодо розвитку навичок читання з губ (з опорою на зорову і слухозорову основу із залученням тактильно-вібраційної чутливості); спеціальних занять із техніки мовлення, що формують рухову, кінестетичну базу мовлення в єдності з розвитком оптико-акустичних мовних уявлень; роботи із розвитку і використання залишкового слуху;

- більш активне використання наочних засобів (сюжетних картин, макетів, муляжів, відеоматеріалів), які повинні ілюструвати навчальний матеріал і наочно розкривати його зміст. До наочно-дієвих засобів і прийомів, що допомагають формуванню уявлень і понять спочатку на наочно-образному, а потім і на абстрактному рівні узагальнень відносять створення ситуацій, інсценування, драматизацію, пантоміму. Усі ці засоби, як правило, використовуються у поєднанні зі словесними засобами навчання.

Учитель початкової школи загального типу (масової школи) також інколи зустрічається з дитиною, яка зовні нічим не відрізняється від інших учнів (Р. Боскіс): вона кмітлива, розуміє звернену до неї мову, засвоює елементарний рахунок, правильно поводиться у класі. Проте з незрозумілих на перший погляд причин школяр відчуває труднощі під час засвоєння первинної грамоти, а, опанувавши у результаті величезних зусиль учителя основи читання, надалі виявляється неуспішним учнем. Школяр не може відповісти на питання учителя, поступово замикається, стає тривожним, плаксивим, справляє враження дитини, схильної до невмотивованої впертості, а часом і розумово відсталої. У такого учня необхідно перевірити слух.

Виявлення патології дитячого слуху може бути ускладнене тим, що дитина, як правило, не скаржиться на туговухість, а дорослі помічають цей недолік лише тоді, коли час для ефективних заходів буває упущено.

Навіть незначний ступінь зниження слуху може стати перешкодою до засвоєння читання і письма у звичайних умовах навчання.

Унаслідок відхилень у розвитку мовлення слабочуючі діти зустрічаються з такими труднощами:

1) ускладнене засвоєння первинної грамоти (читання і письмо);

2) специфічні помилки у диктантах і самостійному письмі;

З) труднощі під час розуміння пояснень учителя;

4) труднощі, що виникають унаслідок недостатнього розуміння тексту.

Ці труднощі пов’язано з такими особливостями мовлення слабочуючих дітей:

1) недостатнім, а часом і дуже різким порушенням уявлення про звуковий склад слова;

2) обмеженим запасом слів і неточним розумінням значень відомих дитині слів;

3) недорозвиненням граматичної будови мови і нерозумінням значень граматичних форм.

В умовах класу таким школярам створюють відповідні умови: садять дитину за першу парту, перевіряють, як вона на слух сприймає навчальний матеріал, якщо необхідно - повторюють завдання; оцінюють роботу учня з урахуванням його реальних можливостей, проводять з ним додаткові заняття.

Батькам слід пояснити, як необхідно ставитись до особливостей їхньої дитини і правильно організувати її мовне виховання.Специфічні особливості розвитку різних категорій дітей, які страждають на різні порушення слуху, потребують диференційованого корекційного підходу до їх навчання й виховання, що є важливим фактором оптимізації компенсаторних процесів. Вчитель і батьки дитини повинні регулярно отримувати додаткові консультації щодо особливостей навчання такої дитини.

Важливою ланкою соціально-виховного впливу на дошкільників і молодших школярів із порушеннями слуху є інтегрована освіта (О. Стрєбєлєва, А. Венгер та ін.) таких дітей. Під час повної інтеграції дитину з порушенням слуху виховують таким чином, що вона не отримує повної щоденної допомоги з боку фахівця у дитячому садку і, водночас виконує вимоги педагога нарівні з тими дітьми, які добре чують. Цей вид інтеграції може бути рекомендовано слабочуючим або глухим дітям із таким рівнем психофізичного і мовленнєвого розвитку, який є близьким до норми, мовлення яких є зрозумілим для оточуючих і які самі добре розуміють мову інших та психологічно готові до виховання й навчання серед здорових дітей.

Якщо дитина перебуває у змішаній дошкільній групі, важливо забезпечити комфортні умови всім дітям. Тому співвідношення дітей із нормальним слухом і тих, що не чують, має бути 2:1, при цьому зменшується кількість дітей у групі. У таких групах навчається 10 дітей із нормальним слухом і 4-5 – із порушенням слухової функції.

Сурдопедагог у першій половині дня проводить фронтальні та індивідуальні заняття з розвитку мовлення, слухового сприймання, удосконалення вимови дошкільників із порушеним слухом. Вихователі у першій половині дня проводять заняття з дітьми, що нормально чують, а в другій – із усією групою дітей. Проводиться навчання грі, конструюванню, зображувальній діяльності, музиці, фізичним вправам. На заняттях широко використовують писемне мовлення (таблички).

Важливою є профілактика порушень слуху у дітей. Для того, щоб зберегти слух дитини, необхідно захищати вуха від переохолодження, лікувати навіть несильний риніт, оскільки інфекція може легко проникнути з носоглотки у порожнину середнього вуха й викликати його запалення. Слід оберігати слуховий апарат і від сильного або тривалого подразника.

Особливу небезпеку у цьому сенсі становлять навушники: дуже сильна вібрація барабанної перетинки приводить до її розтягнення, утрати еластичності і, у подальшому, - до зниження слуху. Крім того, у навушниках дитина не орієнтується у звуках навколишнього світу, може не почути шум машини, що рухається, або інші звуки, які сигналізують про небезпеку. Ще слід пам’ятати про те, що при шумі продуктивність фізичної праці падає на 30 відсотків, а розумової - на 60.

Професійна освіта дітей із порушеннями слуху передбачає опору на сформоване словесне мовлення, широке залучення спеціальних технічних засобів, комп’ютерних навчальних програм, жестової мови (сурдопереклад).

Перспективи здобуття професійної освіти особами з порушеним слухом залежать не лише від якості здобутої у школі освіти, рівня порушення слуху, ступеня розвитку словесного мовлення, а й від впливу найближчого соціального оточення, думки й очікувань сім’ї, шкільних товаришів, а також від готовності системи професійної освіти до включення в освітній потік студентів, що мають порушення слуху.

Сучасні умови розвитку суспільства, конкуренція на ринку праці, проблеми працевлаштування осіб із обмеженою працездатністю вимагають раннього життєвого і професійного самовизначення. Школа допомагає цьому шляхом політехнізації шкільної освіти, цілеспрямованої профорієнтації, підвищення якості загальної освіти і рівня соціальної адаптованості вихованців. Велику роль у цьому відіграє система трудового навчання.

Випускники шкіл для дітей із порушеннями слуху отримують спеціальності, навчаючись на учбово-виробничих підприємствах Українського товариства глухих, у профтехучилищах, коледжах, вищих навчальних закладах і безпосередньо на підприємствах. В основному це інженерно-технічні професії. Рідше вони отримують професійну художню, культурно-освітню підготовку, професійну підготовку в галузі фізичної культури і спорту, а також економічну, педагогічну і медичну освіту.

Соціальна адаптація й інтеграція людини з порушеним слухом багато у чому залежать від її соціокультурної ідентифікації, від усвідомлення себе членом того або іншого співтовариства, субкультури, визначальним чинником якої є мовлення. Розвиток і становлення особистості глухої людини може відбуватися в умовах субкультури жестової мови або в умовах співтовариства людей, які чують, що відповідно значно впливає на формування соціокультурної ідентифікації. Проблема соціокультурної ідентифікації та інтеграції особливо гостро постає у середовищі молодих людей у зв’язку з їх життєвим самовизначенням, створенням сім’ї, формуванням кола друзів.