Поняття та сутність усиновлення

Конвенція про права дитини, учасницею якої є і Україна, пе­редбачає, що дитина, яка тимчасово або постійно позбавлена сімейно­го оточення або яка в її власних якнайвищих інтересах не може зали­шатися в такому оточенні, має право на особливий захист і допомогу, що надається державою, яка забезпечує зміну догляду за дитиною.

Стаття 52 Конституції України покладає на державу вирішення питань по утриманню та вихованню дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Виходячи з цього, СК називає усиновлення однією з форм влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьків­ського піклування, поряд з опікою та піклуванням, патронатом, при­йомною сім'єю, а також дитячим будинком сімейного типу.

За допомогою усиновлення усуваються несприятливі для форму­вання особистості дитини обставини і створюються умови, які най­більш близькі до тих, що складаються у сім'ї. Але за сучасних умов у випадках, передбачених законом, батьками дитини можуть бути осо­би, які не мають з ним генного зв'язку, зокрема, при народженні дити­ни в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій (штучне запліднення, сурогатна матір), визнання батьківства особою, яка знає, що вона насправді не є батьком дитини і таке інше, тобто пра­во на існування поряд з біологічним отримало і соціальне батьківство та материнство. СК враховує це, встановлюючи, що сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на ін-

/ пава 13. Усиновлення

191

111 її х підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать мо­ральним засадам суспільства (ч. 4 ст. 3).

Усиновлення — правовий інститут, що здійснюється в інтере­сах дитини єдиний або обидва батьки якої: померли, невідомі, поз­бавлені батьківських прав, визнані в судовому порядку недієздат­ними, безвісно відсутніми чи оголошені померлими; дали згоду на усиновлення; понад шість місяців не проживають разом з дитиною та без поважних причин не беруть участі в її вихованні та утри­манні, не виявляють щодо дитини батьківської уваги і турботи.

В основу організаційно-правового механізму щодо усиновлення в Україні закладені принципи, які відповідають міжнародним вимогам: кожна дитина має право на виховання в сім'ї; пріоритетним є націо­нальне усиновлення; міжнародне усиновлення розглядається як альтер­натива тільки тоді, коли були вичерпані всі можливості щодо передачі під опіку, піклування, на усиновлення чи виховання в сім'ї громадян України; вирішення усіх процедурних питань усиновлення дитини із додержанням чинного законодавства України; заборона посередницької комерційної діяльності щодо усиновлення дітей; укладення з інозем­ними державами договорів про правову допомогу; здійснення контро­лю за умовами утримання та виховання дітей у сім'ях іноземців. Рішен­ня щодо усиновлення дитини провадиться в Україні тільки в судовому порядку, за виключенням усиновлення дитини, яка є громадянином України, але проживає за межами України (ч. 1 ст. 282 СК).

Облік осіб, які бажають усиновити дитину, ведеться системою державних органів: відділами та управліннями районних, районних у містах Києві та Севастополі дерлсавних адміністрацій, виконавчих ко­мітетів міських, районних у містах рад, на які покладається безпосе­реднє ведення справ щодо опіки та піклування, Міністерством у спра­вах молоді, сім'ї та тендерної політики Автономної Республіки Крим, службами у справах неповнолітніх обласних, Київської та Севастополь­ської міських державних адміністрацій, а також урядовим органом дер­жавного управління з усиновлення та захисту прав дитини (далі — урядовий орган державного управління з усиновлення та захисту прав дитини) у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Облік іноземців та осіб без громадянства, які балеають усиновити дітей, ве­деться виключно урядовим органом державного управління з усинов­лення та захисту прав дитини (ст. 215 СК).

Облік дітей, які залишилися без батьківського піклування і мо­жуть бути усиновлені здійснюється урядовим органом державного управління з усиновлення та захисту прав дитини основними завдан­нями якого є формування банку даних про дітей-сиріт і дітей, позбав-лених батьківського піклування, надання громадянам України та іно земцям необхідної інформації про дітей, стосовно яких виникли під­стави для усиновлення.

Усиновлення — це юридичний акт, який є складним за своїм фак­тичним складом і включає волевиявлення усиновлювача (ст. 223 СК) та рішення суду (ст. 224 СК). Що стосується згоди інших осіб та ор­ганів на усиновлення: дитини (ст. 218 СК), а саме батьків (ст. 217 СК) опікуна, піклувальника (ст. 221 СК), закладу охорони здоров'я або на­вчального закладу (ст. 222 СК), то вони не входять до складу юридич­них фактів, які тягнуть виникнення усиновлення, бо у певних випад­ках усиновлення провадиться і без їх згоди (частини 3,4 ст. 218; ст. 219 СК; ч. Зет. 221СК).

Усиновлення водночасно встановлює і припиняє певні відносини. У день набрання чинності рішенням суду про усиновлення між усино-влювачем і усиновленим виникають правовідносини аналогічні бать­ківським і водночас втрачається правовий зв'язок між усиновленим та його батьками і родичами. Хоча з цього правила можуть бути і виклю­чення. Наприклад, при усиновленні дитини однією особою особисті та майнові права і обов'язки можуть бути збережені за бажанням матері, якщо усиновлювачем є чоловік, або за бажанням батька, якщо усинов-лювачем є жінка (п. 2 ч. 1 ст. 232 СК).

Суб'єкти відносин щодо усиновлення. Суб'єктами відносин щодо усиновлення є усиновлювачі та усиновлені. Відповідно до ст. 208 СК усиновленою може бути дитина, а виходячи зі ст. 6 СК, яка встанов­лює, що правовий статус дитини має особа до досягнення нею повно­ліття, усиновлення за правилом відбувається відносно неповнолітніх дітей. Це цілком виправдано, бо саме неповнолітня дитина потребує належного забезпечення та сімейного виховання.

СК встановив можливість при виняткових обставинах усиновлен­ня повнолітньої особи (ст. 208). Це можливо у разі, якщо повнолітня особа, наприклад, не має матері, батька, тобто є сиротою чи була поз­бавлена батьківського піклування та ці умови настали до досягнення нею повноліття. Хоча закон не наводить навіть приблизного переліку таких обставин, вважаємо, що, в першу чергу, тут повинні враховува­тися не лише інтереси повнолітньої особи, а також і інтереси усинов­лювача. Про це свідчить норма, яка встановлює, що суд має брати до уваги сімейний стан усиновлювача, зокрема відсутність у нього своїх дітей, можливість спільного проживання з усиновленим, стан здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення (п. 2 ч. 2 ст. 208, ч. 4 ст. 224 СК). Тобто молена припустити, що це може бути знаходження усиновлювача на момент усиновлення у скрутному становищі за умо-

Іпава 13. Усиновлення

193

ви, що він піклувався про дитину у той час, коли вона була неповнолі­тньою; що цих осіб поєднують родинні зв'язки, про що вони не знали; втрата усиновлювачем єдиної рідної дитини у похилому віці та таке інше. Не можна погодитися з позицією тих авторів, які вважають, що це можливо лише за умови, якщо між особою, яка бажає усиновити повнолітню особу, і особою, яку прагнуть усиновити, ще до досягнен­ня останньою повноліття склалися відносини як між усиновлювачем та усиновленою дитиною, але надання таким відносинам передбаченої законом форми з якихось причин здійснено не було¹. Безумовно, це мо­же бути підставою для усиновлення повнолітньої особи, але не єдиною.

Усиновлювачами може бути, перш за все, подружжя, бо вважаєть­ся, що інтересам дитини в своїй більшості відповідає виховання в сім'ї. Закон забороняє особам, що не перебувають між собою в шлюбі, уси­новити одну і ту саму дитину. Між тим, за умови, що чоловік і жінка проживають однією сім'єю, суд може постановити рішення про усино­влення ними дитини. Вважаємо, що з таким рішенням можна погоди­тися з певними застереженнями. Навіть поділяючи точку зору віднос­но того, що фактичне подружжя в соціологічному сенсі складає сім'ю і може забезпечити дитині таке саме виховання, як і особи, що перебу­вають у зареєстрованому шлюбі², не можна забувати, що такий союз може розпастися в будь-яку мить, що може нанести дитині ще одну травму. Тому при вирішенні цього питання суд повинен з'ясувати всі обставини справи, вирішивши насамперед головне — наскільки таке уси­новлення буде відповідати інтересам дитини.

Законодавець пред'являє до усиновлювачів певні вимоги. По-пер­ше, ними можуть бути дієздатні особи, віком не молодше двадцяти од­ного року за винятком, коли усиновлювач є родичем дитини. По-дру­ге, усиновлювач обов'язково повинен бути старшим за дитину, яку він бажає усиновити, не менш як на п'ятнадцать років. Різниця у віці між усиновлювачем і дитиною не може бути більшою ніж сорок п'ять ро­ків, а при усиновленні повнолітньої особи різниця у віці не може бути меншою, ніж вісімнадцять років. Такий жорсткий підхід обумовлю­ється, напевно, прагненням урівняти сім'ю, в якій буде виховуватися усиновлений, з біологічною сім'єю. Але ми поділяємо точку зору тих правників, які вважають, що імперативна норма стосовно різниці в віці зовсім невиправдана, якщо це стосується усиновлення дитини мачу-

¹ Зілковська Л. М. Правове регулювання усиновлення в Україні: автореф. канд. дис. - К., 2002. - С. 6.

² Антокольская М. В. Семейное право / М. В. Аптокольская. — М.: Юрисгь,

2002. - С. 294.хою чи вітчимом, близькими родичами, за умови, що дитина знає, що усиновлювачі не є її рідними батьком і матір'ю та інше. Вважаємо, що таким чином штучно звужується коло осіб, які могли би бути усинов-лювачами. На наш погляд, доцільним було б надати можливість суду, враховуючи інтереси дитини, скорочувати різницю у віці. До речі, саме таким чином вирішувалося це питання в п. 10 Порядку передачі дітей, які є громадянами України, на усиновлення громадянам України та іноземцям і здійснення контролю за умовами їх проживання у сім'ях усиновителів¹.

Законом встановлено перелік тих осіб, які не можуть бути уси-новлювачами (ст. 212 СК). Всі ці особи поділяються на певні групи. До першої групи слід віднести осіб, які за станом свого здоров'я не мо­жуть виконувати функції усиновлювачів: особи, які обмежені у дієздат­ності; визнані недієздатними; перебувають на обліку чи на лікуванні у психоневрологічному чи наркологічному диспансері; зловживають спиртними напоями чи наркотичними засобами, страждають на хворо­би, перелік яких затверджується Міністерством охорони здоров'я Украї­ни (наприклад, туберкульоз, онкологічні захворювання тощо). До дру­гої групи відносяться особи, які у минулому припустили серйозні по­рушення у своїх зобов'язаннях з виховання дітей, внаслідок чого були позбавлені батьківських прав, і ці права на момент усиновлення не були поновлені; були усиновлювачами (опікунами, піклувальниками, прийом­ними батьками, батьками-вихователями) іншої дитини, але усинов­лення було скасоване або визнано недійсним (було припинено опіку, піклування чи діяльність прийомної сім'ї або дитячого будинку сімей­ного типу) з їх вини. Вважаємо, що особи, які були позбавлені батьків­ських прав, не можуть розглядати як претенденти в усиновителі не­залежно від того поновлені вони в цих правах чи ні на момент подачі заяви про усиновлення. До третьої групи відносяться особи, які з ін­ших об'єктивних причин не можуть бути усиновлювачами, а саме не мо­жуть забезпечити дитині, наприклад, прожитковий мінімум, створити належні умови для проживання і виховання. До четвертої групи слід віднести всіх інших осіб, інтереси яких суперечать інтересам дитини, а саме осіб, які були засуджені за злочини проти життя і здоров'я, волі честі і гідності, статевої свободи та статевої недоторканості особи, про­ти громадської безпеки, громадського порядку та моральності, у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або пре­курсорів, а також за злочини, передбачені статтями 148, 150, 150^і, 164,гьотя^^ТГп^{ЖЄИ0 поста,ІОВОЮ Кабі}"ету Міністрів України 20 липня 1996 р. На сьогодн166, 167, 169, 181, 187, 324, 442 Кримінального кодексу України, або мають непогашену чи не зняту в установленому законом порядку су­димість.

Усиновлювачами не можуть бути особи однієї статі, а також інозем­ні, які не перебувають у шлюбі, крім випадків, коли іноземець є роди­чем дитини.