2015-05-15
390
Кримінальний процес за Кримінально-процесуальним кодексом 1960 року характеризується очевидним обвинувальним ухилом, низькою ефективністю досудових і судових процедур та їхньою надмірною забюрократизованістю. Наші силові відомства з успадкованою плановою системою звітності залишилися нереформованими протягом усього двадцятиріччя незалежності. Полишені сам на сам з пострадянською реальністю, вони не отримали належної суспільної місії. Міліція, СБУ, прокуратура так і не здійснили остаточного й безповоротного переходу від радянської силової моделі до нової якості правоохоронців. Для них і досі залишається невизначеним імператив діяльності – захист прав громадянина чи захист інтересів держави.
Після багатьох дискусій і непевності можновладців політичну волю виявив Президент України В. Ф. Янукович. Саме під його пильним особистим контролем було активізовано законотворчі роботи над новим Кримінальним процесуальним кодексом України. Сумнівів, скептицизму, консервативних поглядів було чимало, та все ж 13 квітня 2012 р. відбулася подія, яка підвела підбила підсумки тривалого етапу розробки і обговорення низки проектів концепції реформування кримінальної юстиції в Україні. Верховна Рада України прийняла новий Кримінальний процесуальний кодекс України. Це був по-справжньому революційний крок, значення якого буде оцінено повною мірою через десятиріччя. Від елементів інквізиційного, обвинувального процесу, які залишалися суттєвим пережитком впливів радянської тоталітарної ідеології в праві, законодавець рішуче перейшов до справжньої процесуальної змагальності.
|
|
|
|
Принципово новим для кримінального судочинства є відсутність як поняття порушення кримінальної справи. Як практик з більш ніж півстолітнім стажем служби в органах внутрішніх справ я можу навести величезну кількість драматичних і навіть трагічних прикладів, коли посадовці невиправдано і незаконно відмовляли у порушенні кримінальної справи, керуючись прагненням досягти високих цифрових показників оперативно-службової діяльності, передусім розкриваності злочинів. Це ж спонукало горе-правоохоронців приховувати повідомлення про злочини від реєстрації. Нескінченні порушення строків кримінального провадження, повернення справ на додаткове слідство – за всім цим чимало порушених прав громадян, скалічених людських доль, слідчих і судових помилок, зневіра людей у правосуддя і справедливість.
|
|
|
Новий Кримінальний процесуальний кодекс України ставить рішучі перепони цьому свавіллю. Такі інститути як внесення всіх заяв та повідомлень про правопорушення кримінального характеру до Єдиного реєстру досудових розслідувань, повідомлення про підозру, чітке визначення підстав та порядку слідчих дій, у тому числі негласних (розшукових), слідчі судді, суд присяжних і багато інших є імплементацією у вітчизняне законодавство найпередовіших здобутків світового, і передусім європейського, кримінального процесуального права.
Також у новому Кодексі розширено коло суб’єктів кримінального процесу (слідчий суддя, судовий розпорядник, заставодавець) та удосконалено процесуальний статус деяких із них. Відповідно до Кримінального процесуального кодексу потерпілим у кримінальному процесі може визнаватися як фізична, так і юридична особа. Передбачено заходи забезпечення кримінального провадження (судовий виклик, накладення грошового стягнення, тимчасове обмеження в користуванні спеціальним правом, відсторонення від посади, арешт майна тощо), запроваджено нові запобіжні заходи (домашній арешт із застосуванням електронних засобів контролю). Модернізовано процесуальний порядок початку досудового розслідування, реалізовано ідею диференціації форм досудового розслідування залежно від тяжкості вчиненого кримінального правопорушення. Розслідування кримінальних проступків здійснюється у формі дізнання, а злочинів – у формі досудового слідства. Розробники нового Кодексу відмовилися від інституту повернення кримінальних справ на додаткове розслідування, що сприятиме підвищенню якості досудового розслідування. Детально регламентовано особливі порядки кримінального провадження (на підставі угод; у формі приватного обвинувачення; щодо окремої категорії осіб; яке містить відомості, що становлять державну таємницю; на території дипломатичних представництв, консульських установ України, на повітряному, морському чи річковому судні тощо), питання міжнародного співробітництва під час розслідування та судового розгляду кримінальних справ, запроваджено інститут відновлення втрачених матеріалів кримінального провадження.
Загалом мені випало працювати над проектом Кримінального процесуального кодексу України 2012 р. на всіх стадіях його проходження – і як голові науково-консультативної ради Комітету Верховної Ради України з законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, і як члену робочих груп Адміністрації Президента України, Верховної Ради України, Міністерства внутрішніх справ України. Значну роботу виконав і колектив науковців Харківського національного університету внутрішніх справ.
Про розробку проекту нового Кодексу, ретельне опрацювання окремих його норм, які цілком можна вважати правовими інноваціями, можна говорити і писати багато. Хочу відзначити хоча б ще одну, вкрай цікаву рису нового Кримінального процесуального кодексу України. Мова йде про доволі рідкісний випадок, коли процесуальне право рішуче впливає на матеріальне. У Кримінальному процесуальному кодексі раніше, ніж у Кримінальному кодексі України, з’являється згадка про інститут кримінальних проступків. Це – суттєвий посил до змін в теорії кримінального права, його гуманізації. Адже тепер мусить виникнути поняття кримінального правопорушення, яке за чинним кримінальним законодавством фактично тотожне злочину. Кримінальні правопорушення мають поділятися на злочини і кримінальні проступки. Останні не тягнуть за собою судимість, розслідуються за спрощеною процедурою кримінального провадження і покарання за них у значній мірі має профілактичний характер.
|
|
|
Науковцям, нормо творцям-практикам доведеться чимало попрацювати, швидко, ефективно, кваліфіковано. Крім змін до Кримінального кодексу України, потребують прийняття та змін ще десятки й десятки інших законодавчих актів. Змінюється статус не лише слідчого, а й судді, прокурора, адвоката, і все це вимагає відповідного закріплення в законі. Деякі з них вже прийняті, зокрема й Закон України «Про адвокатуру», деякі ще знаходяться на різних стадіях розробки та прийняття.
Не менш актуальним, а можливо, і найголовнішим завданням сьогодення є практичне впровадження норм нового Кримінального процесуального кодексу України у практичну діяльність органів внутрішніх справ, прокуратури, суду та ін.
Завдання неабиякої складності – навчити курсантів та студентів вищих навчальних закладів системи МВС, а практичних працівників перевчити на ґрунті нового Кримінального процесуального кодексу України. Адже він набуває чинності вже 19 листопада поточного року. І те, щоб органи внутрішніх справ не постали з його впровадженням перед великими труднощами, щоб криміногенна ситуація в державі не загострилася, вирішальною мірою залежить від практичного навчання тих, кому цей Кодекс дуже скоро доведеться застосовувати.
Сьогодні вже ведуться заняття з вивчення та впровадження норм Кримінального процесуального кодексу України в діяльність органів внутрішніх справ. По всій країні здійснюються експерименти на окремих структурних підрозділах, які вже працюють за новим Кримінальним процесуальним кодексом України, і вже сьогодні є перші результати.
|
|
|
Так, за інформацією Головного слідчого Управління МВС України для ефективного здійснення органами внутрішніх справ України своїх функцій, зокрема слідчими підрозділами, вже на початковому етапі (до внесення відомостей до ЄРДР) повинен бути проведений попередній розподіл (керівником органу досудового розслідування) заяв і повідомлень на ті, які містять ознаки злочину чи кримінального проступку, а також доручено відповідному слідчому чи співробітнику іншого підрозділу провадження досудового слідства чи дізнання. В іншому випадку чисельність слідчого апарату МВС необхідно буде збільшити до 30–40 тис. осіб.
При цьому першочерговим є збільшення кількості посадових осіб, наділених повноваженнями керівників органу досудового розслідування (насамперед, заступників начальників СВ), на яких лягатиме основне навантаження по визначенню попередньої кваліфікації кримінального правопорушення.
Також пропонується більш детальний розрахунок чисельності слідчих підрозділів провести з урахуванням пропозицій територіальних підрозділів ОВС (які врахують реальний стан криміногенної ситуації, рівень навантаження на працівників та інші особливості).
Таким чином, головним завданням на даному етапі є оперативне реагування керівництва МВС України та науковців на пропозиції та можливі зауваження практичних підрозділів органів внутрішніх справ з покращення ефективності їх роботи у зв’язку із введенням у дію нового Кримінального процесуального кодексу України.
Список використаних джерел: 1. Кримінальний процесуальний кодекс України: прийн. законом № 4651-VI від 13.04.2012. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Кримінального процесуального кодексу України» № 4652-VI від 13.04.2012. – Х.: Право, 2012. – 392 с.
Одержано 02.10.2012
L
УДК 343.1(477)
Ірина Григорівна Бережна,
народний депутат України, доктор філософії в галузі права, заслужений юрист України
Гарантії доступу до правосуддя за новим КПК України
Розглянуто проблемні питання реалізації закріпленої в новому КПК України засади забезпечення кримінального провадження – доступу до правосуддя і необхідності удосконалення правової основи функціонування системи судових органів щодо забезпечення доступу до правосуддя.
Ключові слова: правосуддя; доступ до правосуддя; суд;суддя; суд присяжних; мирові суди.
Доступ до правосуддя за сучасних умов розвитку українського суспільства є важливою складовою поняття правової держави. Можливість кожного громадянина України вільно звернутися до суду і вимагати поновлення порушених прав характеризує Україну як правову державу, в якій Конституцією проголошено, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю.
Конституція України не тільки закріпила ці соціальні цінності, а й гарантує у ч. 1 ст. 55
і ч. 2 ст. 124 право на судовий захист як необмежене і невідчужуване право кожної особи
[1, с. 30, с. 62].
Багатьом аспектам гарантій реалізації права на звернення до суду приділяли увагу у своїх працях такі науковці, як Ю. В. Білоусов, Л. О. Воскобітова, М. Л. Ентін, В. М. Жуйков, О. Р. Куйбіда, В. М. Лебєдєв, Д. Д. Луспеник, І. Є. Марочкін, І. А. Приходько, В. М. Сидоренко, В. Є. Чиркін, П. Ф. Шевчук, В. І. Шишкін, С. Г. Штогун, А. Г. Ярема та ін.
Проблеми доступу до правосуддя у кримінальному судочинстві у своїх працях розглядали Ю. М. Грошевий, Є. Г. Коваленко, К. Ф. Гуценко, В. Т. Маляренко, Л. М. Лобойко, О. В. Капліна, П. І. Репешко, Н. В. Сібільова, В. Я. Тацій, В. М. Тертишник, О. Г. Шило та ін. Але їх дослідження були проведені ще до прийняття нового КПК України. Тому розгляд цих проблем у сучасний період розвитку правової системи України є актуальним, що обумовило тему цієї статті.
На сьогодні після прийняття нового КПК України, здобутком якого є законодавче закріплення доступу до правосуддя як конституційної засади кримінального судочинства (п. 14 ч. 1 ст. 7 та ст. 21 КПК) [2, с. 7; с. 11 ], важливим залишається не тільки усвідомлення і тлумачення цього основного положення, а й вироблення конкретних механізмів його реалізації у практичній діяльності судових та правоохоронних органів.
Доступність судового захисту прав, свобод і законних інтересів людини і суспільства є визначальним чинником ефективності діяльності органів розслідування та судів. Стаття 21 КПК України передбачає, що:
– кожному гарантується право на справедливий розгляд та вирішення справи в розумні строки незалежним і неупередженим судом, створеним на підставі закону.
– вирок та ухвала суду, що набрали законної сили в порядку, визначеному цим Кодексом, є обов’язковими і підлягають безумовному виконанню на всій території України.
– кожен має право на участь у розгляді в суді будь-якої інстанції справи, що стосується його прав та обов’язків, у порядку, передбаченому цим Кодексом [2, c.11].
Доступ до правосуддя у розумінні ст. 21 можна характеризувати наступним чином:
– наявність гарантій свободи звернення до суду за захистом своїх прав і законних інтересів, тому що законом не встановлено будь-яких обмежень одержання судового захисту (ч. 1 ст. 22, ст. 55, ч. 2 ст. 124 Конституції);
– забезпечення розгляду вирішення справи незалежним та неупередженим судом на підставі закону, яке випливає з вимог ст. 9 КПК України;
– розгляд судом справи у розумні строки. КПК України у ст. 28 вперше у вітчизняному кримінальному процесуальному законодавстві визначив критерії цього закріпленого в багатьох міжнародно-правових актах поняття «розумності строків», а саме:
1. Під час кримінального провадження кожна процесуальна дія або процесуальне рішення повинні бути виконані або прийняті в розумні строки. Розумними вважаються строки, що є об’єктивно необхідними для виконання процесуальних дій та прийняття процесуальних рішень. Розумні строки не можуть перевищувати передбачені цим Кодексом строки виконання окремих процесуальних дій або прийняття окремих процесуальних рішень.
2. Проведення досудового розслідування у розумні строки забезпечує прокурор, слідчий суддя (в частині строків розгляду питань, віднесених до його компетенції), а судового розгляду – суд.
|
обвинувачених та кримінальних правопорушень, щодо яких здійснюється провадження, обсягу та специфіки процесуальних дій, необхідних для здійснення досудового розслідування тощо; 2) поведінки учасників кримінального провадження; 3) спосіб здійснення слідчим, прокурором і судом своїх повноважень.
4. Кримінальне провадження щодо особи, яка тримається під вартою, неповнолітньої особи має бути здійснено невідкладно і розглянуто в суді першочергово.
5. Кожен має право, щоб обвинувачення щодо нього в найкоротший строк або стало предметом судового розгляду, або щоб відповідне кримінальне провадження щодо нього було закрите.
6. Підозрюваний, обвинувачений, потерпілий мають право на звернення до прокурора, слідчого судді або до суду з клопотанням, в якому викладаються обставини, що обумовлюють необхідність здійснення кримінального провадження (або окремих процесуальних дій) у більш короткі строки, ніж ті, що передбачені цим Кодексом [ 2, c. 14–15].
Із цих положень випливають і вимоги ч. 1 ст. 318 КПК України, яка зобов’язує суд провести судовий розгляд і завершити його протягом розумного строку [2, c. 169];
До ознак доступу до правосуддя слід також віднести передбачену законом можливість отримання судового рішення і забезпечення його належного виконання (ч. 6 та 7 ст. 376 та ст. 532 КПК України) і можливість передбаченого Конституцією України (п. 8 ч. 1 ст. 129) апеляційного та касаційного оскарження судових рішень, яке дістало детального врегулювання у нормах 31-ї та 32-ї глав КПК України [2, с. 201–222].
Як бачимо, у новому КПК України доступ до правосуддя знаходить визначення в багатьох статтях. Як вірно зауважує А. В. Лужанський, законодавче визначення основних базисних категорій, включаючи й поняття «доступ до правосуддя», як запорука і реалізація відповідного права є своєрідним «лакмусовим папірцем», який наочно демонструє, наскільки держава є правовою. Таким чином, гарантування державного доступу до правосуддя – це шлях від декларацій до реального забезпечення права звернення до суду [3, с. 301].
Втілення закріплених у законі гарантій доступу до правосуддя потребує створення відповідних умов діяльності судової системи в Україні. А це пов’язано з необхідністю вирішення багатьох правових та організаційно-управлінських питань щодо забезпечення функціонування судової системи.
На думку доктора юридичних наук В. Т. Маляренка, треба змінювати систему судоустрою в Україні і приведення її у відповідність із міжнародними актами. Це, перш за все, стосується змін до Конституції України, яка має відповідати рекомендаціям Парламентської асамблеї Ради Європи 2006 р., в якій зазначається, що всі конституції членів ПАРЄ мають бути приведені у відповідність до Конвенції з прав людини. Наша Конституція була написана у 1996 р., тоді це питання ще не ставилося. Насамперед, наш Основний Закон має бути приведений до європейських стандартів, зокрема, вимогам про «справедливий суд» та «неупереджений суд упродовж розумного строку». В. Т. Маляренко вважає необхідним шукати шляхи зменшення навантаження на суддів, щоб у провадженні судів за рік було не 8,5 млн справ, а у три-чотири рази менше. Навантаження на суддю вищого спеціалізованого суду по 200 справ на місяць, а це щоденно до розгляду 8–9 справ, унеможливлює своєчасне прийняття законного і обґрунтованого рішення. Він слушно пропонує змінити конституційну норму, за якою під юрисдикцію судів підпадають усі правовідносини в державі. Можна навести багато проблемних питань, які можуть бути врегульовані у досудовому порядку, за рахунок цього можна зменшити кількість справ у судах і навантаження на суддів. Доречно, на його думку, запровадити інститут «мирових суддів», які будуть розглядати незначні справи [4, с. 6].
Ці пропозиції В. Т. Маляренка, судді із багаторічним стажем, заслуговують всілякої підтримки. «Мирові суди» успішно діють у багатьох країнах різних правових систем (зокрема, у Великобританії та Російській Федерації). У них розглядаються нескладні справи про незначні правопорушення, що дозволяє суттєво зменшити навантаження на суддів загальної юрисдикції. Судді цих судів обираються на місцевому рівні, проходять стажування у мирових судах, набувають досвіду і в перспективі можуть бути переведені до судів вищої ланки.
Обговорюючи питання модернізації судоустрою в Україні, А. О. Селіванов, постійний представник Верховної Ради України у Конституційному суді, вважає, що «судову владу не можна залишати без конструктивної правової думки. Перспективи конституційної модернізації відкривають широкі можливості для правової аргументованої думки, яка ґрунтується на реаліях сучасного життя. Не повторюючи загальновідомих оцінок як громадян, так і самих суддів, щодо негативних явищ у судовій системі України, невиконання пункту 13 Резолюції ПАРЄ від 19 травня 2007 р., в якому неприпустимим явищем в Україні вважається систематичне використання неналежним чином судів іншими владними інститутами на всіх рівнях, підтверджується процес руйнування судової системи як ключового демократичного інституту. Хіба можна стверджувати, що сьогодні суди служать Конституції і законам України, повною мірою захищають права і свободи громадян, а судді відправляють правосуддя незалежно і справедливо? Звідки тоді береться упередженість, необ’єктивність до майнового чи посадового стану осіб, які повинні бути рівними перед правосуддям і відповідати по закону?». Він наголошує на необхідності конституційної модернізації судової системи та створенні в державі реальних умов незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, яке пов’язане із необхідністю підвищення матеріального утримання і соціального захисту суддів, викорінення випадків втручання органів державної та виконавчої влади у діяльність судів [4, c. 7]. Ці пропозиції заслуговують на підтримку і мають бути враховані Конституційною Асамблеєю у законотворчому процесі щодо змін до Конституції України.
Реалізація засади незалежності суддів пов’язана із створенням належних умов роботи місцевих судів (виділенням відповідних приміщень, обладнання їх сучасною технікою, забезпечення канцелярським приладдям тощо), на які потрібні кошти, яких у бюджеті не вистачає. Тому ці питання мають знайти вирішення під час прийняття Верховною Радою України бюджету на 2013 рік.
Доступ до правосуддя знаходить свою реалізацію і в нормах нового КПК України, що передбачають провадження у суді присяжних (ст. 383–391).
Частина 2 ст. 383 КПК України передбачає, що суд присяжних утворюється при місцевому загальному суді першої інстанції.
На наш погляд, розгляд кримінальних проваджень, що підлягають вирішенню судом присяжних, їх складність та соціальна значущість (можливість призначення судом найсуворішої міри покарання – довічного ув’язнення), потребує значних людських і фінансових ресурсів, більш високої кваліфікації суддів, відповідних приміщень, яких немає у місцевих судах. Тому суди присяжних мають бути підпорядковані діяльності апеляційних судів областей, міст Києва та Севастополя.
Але це питання потребує не тільки виділення відповідних фінансових ресурсів, а й внесення змін до КПК та відповідних правових актів.
Особливої уваги потребує удосконалення кадрового забезпечення суддівського корпусу. Вважаємо, що судді місцевих судів мають обиратися всенародно на строк 5 років із числа осіб, що досягли 30-річного віку і набули певного досвіду роботи в юридичній сфері. Виключення можливості безстрокового призначення на посаду судді буде підвищувати відповідальність суддів і стане суттєвим чинником у боротьбі із суддівською упередженістю і корумпованістю, які, на жаль, ще мають прояви у суддівській діяльності.
Висновок: закріплення у новому КПК України такої основної засади судочинства, як доступ до правосуддя, обумовлює необхідність створення відповідних умов її реалізації: зменшення кількості справ у місцевих судах за рахунок розв’язання конфліктів у досудовому порядку та створенню і роботі мирових судів; підвищення матеріального забезпечення та соціального захисту суддів, покращення за рахунок держави матеріально-технічного стану судів, вирішення кадрових питань під час призначення на посаду суддів.
Список використаної літератури: 1. Конституція України (з предметними матеріалами). – Х.: Інтелект-Прогрес, 2007. – 676 с. 2. Кримінальний процесуальний кодекс України. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Кримінального процесуального кодексу України». – Х.: Одіссей, 2012. – 360 с. 3. Лужанський А. В. Гарантії доступу до правосуддя як ознака правової держави / А. В Лужанський // Актуальні проблеми політики: зб. наук. праць. – О.: Фенікс, 2010. – С. 297–303. 4. Маляренко В. Т. Судоустрій: позитив, недоліки, напрями модернізації // Голос України. – 21 верес. 2012 р. – № 177 (5427).
Одержано 25.09.2012
В статье рассматриваются проблемные вопросы реализации закрепленного в новом УПК Украины принципа доступа к правосудию и необходимости совершенствования правовых и организационных основ функционирования системы судебных органов по обеспечению доступа к правосудию.
Ключевые слова: правосудие, доступ к правосудию, суд, судья, суд присяжных, мировые судьи.
Guarantees of the Access to Justice According to the New Code of Criminal Procedure of Ukraine
The article examines problematic issues of implementation of the principle of access to justice stipulated in the new Code of Criminal Procedure of Ukraine and of necessity of improvement of legal and organizational basis of functioning of the system of judicial bodies in the sphere of ensuring the access to justice.
Keywords: justice, access to justice, court, judge, jury trial, justice’s court.
L
УДК 321.01:323.21(477)
Сергій Іванович Лекарь,
заступник міністра внутрішніх справ України ‒ керівник апарату,
кандидат економічних наук, заслужений економіст України
Місце та особливості діяльності об’єднань громадян
щодо забезпечення економічної безпеки держави
Статтю присвячено дослідженню місця, ролі та особливостей діяльності об’єднань громадян щодо забезпечення економічної безпеки держави.
Ключові слова: економічна безпека держави, суб’єкти забезпечення економічної безпеки, недержавні організації, об’єднання громадян.
Забезпечення економічної безпеки держави здійснюються складним комплексом суб’єктів, діяльність яких спрямована на забезпечення ефективності розвитку відповідних соціально-економічних відносин, а також на їх захист від існуючих внутрішніх та зовнішніх загроз. Ефективність забезпечення економічної безпеки держави сьогодні значною мірою пов’язана з вирішенням проблем удосконалення механізму правового забезпечення цього процесу та із вдосконаленням побудови і функціонування відповідної системи органів, важливу роль серед яких відіграють об’єднання громадян. Стає все більш очевидним той факт, що вирішення проблеми забезпечення економічної безпеки не може бути прерогативою лише державних органів влади. Безперечно, у механізмі забезпечення економічної безпеки головна роль належить саме державі (а основний обсяг безпосередньої діяльності виконує виконавча влада, в межах якої створюються і діють державні органи забезпечення безпеки). Проте питання забезпечення економічної безпеки України є одним із найважливіших національних пріоритетів і вимагає посиленої уваги не тільки представників владних структур, але й громадських і політичних рухів, науковців, широких кіл громадськості.
Економічна безпека, що є основою життєдіяльності суспільства, його соціально-політичної та соціально-економічної стійкості, може бути розглянута як економічні відносини між державою, регіонами, підприємствами, окремими індивідами та їх об’єднаннями з приводу досягнення такого рівня розвитку економіки, за яким здійснюється ефективне задоволення потреб і гарантований захист інтересів усіх суб’єктів економіки [1, с. 15]. Конституція України чітко зазначає, що поряд із захистом суверенітету і територіальної цілісності України забезпечення її економічної безпеки є найважливішою функцією держави і справою всього українського народу [2]. Таким чином, можна стверджувати, що обов’язок забезпечення економічної безпеки держави покладається не тільки на державні органи, а й на органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, а також на всіх громадян України та їх об’єднання. Законом України «Про основи національної безпеки України» серед суб’єктів національної безпеки також визначено структури недержавного сектора безпеки, зокрема – об’єднання громадян [3]. Встановлено, що громадяни, громадські та інші організації та об’єднання, які мають права і обов’язки щодо забезпечення економічної безпеки держави, добровільно і в порядку виконання конституційних обов’язків здійснюють заходи, визначені законодавством України щодо забезпечення її національної (у тому числі – й економічної) безпеки; привертають увагу суспільних і державних інститутів до небезпечних явищ і процесів у різних сферах життєдіяльності країни; у законний спосіб і законними засобами захищають власні права та інтереси, а також власну безпеку [3]. Держава ж, зі свого боку, забезпечує їм необхідний рівень правового і соціального захисту. Суттєва роль у реалізації політики національної безпеки, що мають відігравати інститути громадянського суспільства, визначається і в Стратегії національної безпеки України. Зокрема, зазначається, що активна діяльність інститутів громадянського суспільства має сприяти зміцненню гарантій додержання законності, прав і свобод людини та громадянина, забезпеченню адекватності системи національної безпеки загрозам національним інтересам та економічним можливостям держави [4].
|
