Главам держав також надане право призначати на найвищі посади у державній (цивільній і військовій) службі

Право вето (див. далі).

· Зовнішньополітичні повноваження президентів.

До них традиційно віднесене право акредитувати і приймати дипломатичних представників. Конституції багатьох країн також наділяють глав держав правом вести переговори і укладати (підписувати) міжнародні договори. Але на практиці в країнах з парламентськими формами правління і в цілому ряді «змішаних» республік глави держав делегують відповідне право прем’єр-міністрам або компетентним міністрам. Іноді воно прямо віднесене до компетенції уряду, про що говориться в основних законах (Іспанія, ФРН і Швеція).

У Франції «Президент Республіки веде переговори про укладання договорів і ратифікує їх. Його інформують про всі переговори відносно укладання будь-якої міжнародної угоди, що не підлягає ратифікації». Особливе значення надається саме праву глави держави на самостійне ведення переговорів. Реалізація цього права на практиці прислужила проведенню президентами зовнішньої політики держав і самостійного приймати ними багатьох рішень найважливішого значення.

Значними повноваженнями у сфері зовнішньополітичної діяльності наділений президент Росії. За конституцією він, зокрема, здійснює керівництво зовнішньою політикою, веде переговори і підписує міжнародні договори. Про те, що президент здійснює загальне керівництво у сфері зовнішніх стосунків, мова йде і в малій конституції Польщі. В Литві, згідно з конституцією, президент вирішує найважливіші питання зовнішньої політики і спільно з урядом здійснює її.

До повноважень глав держав у зовнішньополітичній сфері слід віднести і визнане в багатьох країнах із змішаною або парламентською формою правління право на ратифікацію (затвердження) міжнародних договорів або на участь у цьому процесі. Іноді по відношенню до найбільш важливих договорів глава держави має право на ратифікацію тільки за попереднім дозволом парламенту (Італія), за його спеціальним делегуванням (Польща), або за його схваленням (Норвегія). В Бельгії такого схвалення потребують торговельні угоди. В Люксембурзі, Нідерландах і Португалії всі без винятку міжнародні договори і угоди затверджуються главою держави після парламентського схвалення. У Фінляндії глава держави ратифікує всі міжнародні договори, окрім тих, що віднесені до відання законодавчої влади. Відповідні рішення глав держав потребують урядового контрасигнування.

У США, як і в інших президентських республіках, президент є основним суб’єктом зовнішньополітичної діяльності, що зумовлено його роллю у здійсненні виконавчої влади. Проте він має право «за порадою і згодою сенату укладати міжнародні договори за умов їх схвалення двома третинами присутніх сенаторів». І хоча сенат рідко відмовляє главі держави у схваленні договорів, наведене конституційне положення об’єктивно обмежує можливості президента. Це зумовило появу нової форми договірної практики — угод виконавчої влади. Для укладення таких угод санкція сенату не потрібна.

Нарешті, значущими є встановлені в конституціях цілого ряду країн зі змішаною формою правління повноваження глав держав проголошувати надзвичайний стан. При цьому, як правило, питання ставиться ширше, і мова йде про військовий стан і навіть стан облоги.

Так, у Франції, за умов, коли національна незалежність, державні інститути, цілісність території держави або виконанні її міжнародних зобов’язань знаходяться у «серйозній і безпосередній загрозі», а нормальне функціонування органів державної влади не відбувається, президент вживає заходи, що «диктуються обставинами», після офіційних консультацій з прем’єр-міністром, головами палат парламенту і конституційною радою. Конституція Франції, на відміну від основних законів інших країн, не встановлює ніяких строків і лише визначає, що в основі відповідних заходів повинно бути покладено намагання забезпечити у «найкоротший строк» виконання завдань органів державної влади.

4. Президентського вето. Типи вето і способи подолання.

До найважливіших повноважень глав держав у сфері здійснення законодавчої влади слід віднести право вето і право повернути законопроект для повторного розгляду до парламенту. Реалізація цих прав пов’язана з процедурою промульгації законопроектів главою держави. Вона є певною альтернативою промульгації.

Між вказаними правами існує відмінність. Вимога нового розгляду законопроекту, яка може бути висунута главою держави до закінчення встановленого строку промульгації, процедурне менше зв’язує представницький орган. Вона, по суті, є зверненою до парламенту пропозицією президента ще раз обговорити зміст законопроекту і провести голосування. При цьому парламент може обмежитись тільки голосуванням. Повторно законопроект має бути прийнятий абсолютною більшістю голосів членів парламенту, хоча іноді для цього достатньо звичайної законодавчої процедури, тобто більшості від кворуму. Прийнятий у такий спосіб законопроект передасться главі держави, котрий зобов’язаний його підписати і обнародувати у визначений строк. Відповідні процедури встановлені основними законами більшості країн з парламентсько-республіканською і змішаною республіканською формами правління.

На відміну від передачі на повторний розгляд, вето на законопроект є більш активним вторгненням глави держави у законодавчий процес. Застосування вето потребує повторного проходження законопроекту у парламенті, хоча у дещо спрощеному порядку. Остаточне рішення приймається за результатами голосування на основі кваліфікованої більшості голосів. За цим вето глави держави вважається подоланим.

Абсолютне вето. Право вето глави держави має свої витоки в практиці владних стосунків часів феодалізму. Сучасні конституції більшості парламентських монархій встановлюють або припускають його використання (Великобританія, Данія, Люксембург, Нідерланди та Норвегія). Як правило, це вето має абсолютний характер, і у випадку його застосування законопроект був би, по суті, скасованим. Але на практиці від такого повноваження монарха відмовились, що підтверджує природу відповідної форми державного правління. До того ж рішення глави держави про використання права вето тут підлягає контрасигнуванню урядом. Тим самим теоретично виникає парадоксальна ситуація: уряд, що спирається на парламентську більшість і в основному ініціює законотворчість, наділяється засобом стримування її. На думку одних дослідників, право вето монарха є конституційною фікцією, інші ж вважають його своєрідною «резервною зброєю» правлячих кіл.

Вето відкладальне. В ето монарха передбачене в конституції Норвегії. Для його подолання законопроект має бути знову прийнятий парламентом двох скликань, причому засідання, на яких представницький орган розглядатиме його, повинні бути віддалені одне від одного щонайменше двома черговими сесіями. Подібне вето зветься відкладальним. Сучасне державно-політичне життя Норвегії знає випадки застосування главою держави вето і подолання його парламентом.

Найбільшою мірою практика відкладального вето притаманна президентським республікам. Тут право глави держави накласти вето на законопроект розглядається як один із механізмів, що забезпечує взаємодію президента і парламенту на принципах жорсткого розподілу влад.

Уперше таке вето було визнане в конституції США. За конституцією США, прийнятий палатами конгресу законопроект передається для промульгації президентові. Якщо протягом десяти днів після одержання законопроекту президент підпише його або утримається від підписання, законопроект стає законом. Водночас у межах того ж строку глава держави може використати своє право вето. При цьому він направляє до конгресу послання, де викладені його заперечення. Для подолання президентського вето потрібне повторне прийняття законопроекту в обох палатах більшістю у дві третини голосів від їх складу. Після відповідного голосування законопроект стає законом без санкції президента.

Кишенькове вето. Однією з особливостей застосування вето президентом США ще донедавна було те, що всі законопроекти, подані на промульгацію пізніше ніж за десять днів до закінчення сесії конгресу і не розглянуті президентом, вважались автоматично відкинутими. Враховуючи, що в конгресі США, як і в більшості інших парламентів, на кінець сесії накопичується багато справ, «кишенькове вето» було ефективним засобом впливу президента на законодавчий процес. Однак у 70—80-і роки визнали відповідну практику антиконституційною, і глава держави був позбавлений можливості використовувати її.

Характерною рисою вето президента США є його загальний характер. Президент може ухвалити або відхилити законопроект у цілому, а не окремі його положення. Це зменшує можливості використання вето через те, що конгрес може сформулювати в одному законопроекті як бажані для глави держави положення, так і ті, що неприйнятні для нього. Використовуючи таку тактику, законодавчий орган певною мірою зв’язує президента в його намірі використати вето. Знаменно, що у більшості штатів губернаторам надане право вибіркового вето. Таким же правом наділені глави держав у більшості президентських республік Латинської Америки.

Саму ж практику вето президента США не слід розцінювати однозначно. Кожний президент цієї країни у XX ст. за час свого перебування на посаді використовував своє відповідне право. Проте широкі масштаби практики вето були і є нетиповими для державно-політичного життя США. Право вето президента на прийняті конгресом законопроекти — це «двосічна зброя», надмірне використання якої може не тільки призвести до політичної кризи, а і порушити існуючий в державному механізмі баланс між його найважливішими ланками. Тому вето, насамперед, розглядають як засіб компромісного узгодження позицій між цими ланками, як інструмент не тиску, а впливу з боку виконавчої влади на законодавчий процес.

Право вето визнане за главами держав і за конституціями ряду країн зі змішаною республіканською формою правління. Серед них насамперед слід назвати Білорусь, иргиз стан, Польщу, Португалію і Росію. Прийняті повторно кваліфікованою більшістю законопроекти президенти зобов’язані у встановлені основними законами строки підписати і обнародувати. В цьому відмінність відповідних процедур від процедури вето, встановленої за конституцією США. В усіх названих країнах рішення президентів щодо промульгації контрасигнування не потребують. Іноді контрасигнування необхідне, що фактично означає участь уряду в реалізації главою держави його права вето (Фінляндія).

В Ісландії існує своєрідний замінник вето президента. Якщо він не схвалює законопроект, останній все ж стає законом і набуває чинності. Проте законопроект може бути винесений на референдум, і у випадку відхилення за його результатами стає недійсним. У Латвії президент наділений правом, а за вимогою третини складу парламенту — обов’язком відкласти обнародування закону на два місяці. Відкладений у такій спосіб закон виноситься на референдум за вимогою десятої частини виборчого корпусу. Референдум не проводиться за умов, коли парламент повторно схвалить закон більшістю у три чверті від його складу. На референдум не можуть бути винесені фінансово-бюджетні та деякі інші закони.

5. Право президента на розпуск парламенту

Не менш важливим повноваженням глав держав у сфері реалізації законодавчої влади є право розпуску парламенту або його нижньої палати. В президентських республіках глави держав такого права не мають, що зумовлено вимогами жорсткого розподілу влад. Не мають відповідних повноважень глави держав у Норвегії та Швеції.

У деяких парламентських монархіях (Великобританія, Бельгія, Данія і Люксембург) вирішення всіх питань щодо розпуску парламенту формально вважається конституційною прерогативою глави держави. Останнє не відповідає дійсності: монарх майже завжди приймає відповідне рішення з урахуванням позиції прем’єр-міністра. Проте в реальному державно-політичному житті уряд і його глава намагаються не створювати ситуацій, за яких монарх може самостійно використати свої повноваження щодо розпуску парламенту, і будують свої стосунки з представницьким органом з урахуванням усталених політичних традицій демократичного змісту.

Особливостями деяких новітніх конституцій є те, що в них досить детально регламентується можливість реалізації главою держави права на розпуск парламенту у зв’язку з відсутністю підтримки уряду з боку представницького органу. В Греції президент після консультації з радою республіки може розпустити парламент, якщо останній прийняв резолюції осуду по відношенню до двох урядів протягом першого року після його сформування. Це його рішення не потребує контрасигнування. В Румунії президент також на власний розсуд після консультацій з головами обох палат і лідерами парламентських фракцій може розпустити представницький орган, якщо останній протягом шістдесяти днів після першого звернення двічі відмовить уряду у довірі. В Росії президент може розпустити нижню палату парламенту, якщо вона повторно протягом трьох місяців висловить недовіру уряду. Подібні положення можна також знайти в конституціях Литви, Молдови, Португалії, Словаччини, Угорщини і Чехії.

У багатьох новітніх конституціях передбачене право глави держави розпустити парламент за умов, коли вичерпана встановлена основним законом процедура формування уряду, а останній так і не був утворений. У Болгарії, Греції, Польщі, Португалії, Росії, Туреччині та в деяких інших країнах відповідні рішення глав держав не потребують контрасигнування.

Конституції визначають й інші передумови розпуску парламентів, зовні не пов’язані з процедурами формування урядів і висловлення їм довіри або недовіри: низький рівень підтримки громадянами країни парламенту. Так, у Греції, одержавши висновок ради республіки, президент може розпустити парламент, якщо останній є «у розбіжності з громадською думкою, або його склад не забезпечує стабільності уряду». В Узбекистані при виникненні у парламенті «непереборних розбіжностей, що ставлять під загрозу його нормальне функціонування, або у випадку неодноразового прийняття ним рішень, які суперечать конституції», президент розпускає представницький орган за погодженістю з конституційним судом. Проте і в цих випадках реальною передумовою розпуску парламенту, насамперед, можуть бути протиріччя між законодавчою і виконавчою владою, нездатність відповідних органів дійти компромісу.

В окремих країнах можливості розпуску парламенту пов’язуються з процедурою проходження у представницькому органі бюджету, запропонованого урядом. У Польщі і Хорватії президент може розпустити нижню палату, якщо вона протягом відповідно трьох і одного місяця після представлення у парламенті законопроекту про державний бюджет не прийме його. В Естонії після того, як мине два місяці з початку фінансового року і державний бюджет не буде прийнятий парламентом, президент має право призначити позачергові парламентські вибори.

Іноді розпуск парламенту зумовлює можливості усунення з посади самого президента. В Литві після проведення проголошених президентом дострокових виборів парламенту, новообраний парламент протягом тридцяти днів може своїм рішенням, прийнятим трьома п’ятими його складу, проголосити дострокові вибори президента. В Латвії пропозиція президента про розпуск парламенту виноситься на референдум. Якщо за результатами народного голосування вона буде відхилена, президент вважається зміщеним з посади.

Інші конституційні застереження відносно можливостей розпуску парламенту пов’язані з діяльністю як парламенту, так і глави держави. В Австрії президент протягом одного року перебування на посаді може лише один раз з однієї і тієї ж причини розпустити нижню палату. В Італії, Молдові, Росії і Румунії президент не може реалізувати відповідне право в останні шість, а в Болгарії — три місяці своїх повноважень. В Молдові і Румунії протягом одного року парламент може бути розпущений тільки один раз. У Франції нижня палата не може бути розпущена протягом року після проведення парламентських виборів. В Югославії парламент не може бути розпущений у перші і останні шість місяців кожної легіслатури, тобто кожного скликання. Подібні положення включені і до основних законів Греції, Португалії, Росії, Чехії та деяких інших країн.

Нарешті, звичайним є і те, що не допускається розпуск парламенту у період надзвичайного або військового стану, а також стану облоги. Всі вище викладені застереження створюють певні гарантії функціонування державного механізму на демократичних засадах.

6. Повноваження глав держав, пов’язані зі сферою судочинства.

Серед них у першу чергу слід назвати право помилування, пом’якшення і відміни кримінальних покарань, визначених судом. Конституції містять різні визначення цього права, що зумовлює різний зміст і обсяг відповідних дій глав держав.

У Бельгії і Люксембурзі монархи позбавлені відповідного права по відношенню до міністрів, які скоїли злочин. В Данії, Греції, Ісландії, Норвегії і Фінляндії глави держав приймають рішення про помилування або зміну покарань міністрам, встановлених за вироками верховних або спеціальних судів, тільки за узгодженням з парламентами. В Узбекистані, також у Словаччині та Чехи президенти мають право проголошувати амністію.

До повноважень глав держав, співвіднесених зі сферою судової влади, треба також віднести встановлене в конституціях багатьох країн право призначати суддів або брати участь у процедурі таких призначень. Відповідні призначення в країнах з парламентською і змішаною формою правління відбуваються за пропозицією уряду або спеціального органу, який має назву вищої ради магістратури або вищої судової ради. Зокрема, створення таких органів передбачають основні закони Болгарії, Греції, Іспанії, Молдови, Польщі і Румунії.

Вищі ради магістратури існують і в інших країнах. Тут вони безпосередньо призначають суддів, займаються питаннями їх службової кар’єри, розглядають дисциплінарні справи тощо. Склад цих рад формується по-різному, хоча найпоширенішими є процедури виборів, які проводяться палатами парламентів або самими судцями. Як правило, відповідні ради очолюють міністри юстиції. До винятків слід віднести Францію, де вищу раду магістратури очолює президент.

У США президент призначає членів верховного та інших федеральних судів за «порадою і згодою» сенату. Аналогічний порядок встановлений за основними законами Мексики і більшості інших президентських республік. У Венесуелі і Колумбії члени вищої судової інстанції обираються парламентом, а роль президента обмежується представленням списку відповідних кандидатур.

7. Право ініціювання референдумів і право президентських послань.

Воно встановлене конституціями цілого ряду країн з парламентською і змішаною формою правління. Умови реалізації такого права помітно різняться за змістом. Так, у Франції президент може передати на референдум законопроект за пропозицією уряду під час сесії парламенту або за спільною пропозицією обох палат. У Румунії після консультування з парламентом президент може призначити референдум з питань національної значущості. В Польщі президент може це зробити за згодою верхньої палати парламенту, висловленою від імені абсолютної більшості її членів. У Греції, Киргизстану, Молдові і Угорщині глави держав можуть самостійно призначати референдуми з важливих політичних питань або вимагати їх проведення від парламентів. У Туреччині президент може виносити на референдум поправки до конституції. В усіх цих випадках рішення глав держав не потребують контрасигнування. В Болгарії, Італії, Словаччині та в ряді інших країн роль глави держави обмежується формальним правом призначати референдум у випадках, передбачених конституцією.

· Право президентських послань

Як правило, у кожній країні, де існує посада президента, він має право на щорічні звернення до парламенту або ж нації та на позачергові (надзвичайні) звернення та послання.

Наприклад, у Франції президент має право спілкуватися з обома палатами парламенту за допомогою послань. Ці послання зачитуються в палатах, але не обговорюються. У період між сесіями парламент спеціально збирається, щоб заслухати президентське послання. Президент також наділений правом звертатись з посланням до нації з приводу встановлення надзвичайного стану. У Польщі президент може звертатись до кожної палати з посланнями, які не обговорюються. Можливості звернення глав держав до парламентів або до народу (нації) передбачені також основними законами Білорусі, Болгарії, Греції, Ірландії, Киргизстану, Португалії, Хорватії і Румунії. Наявність у конституціях відповідного права глав держав засвідчує їх значущість як державного і політичного інституту.

Найширше практика послань глави держави використовується в президентських республіках, зокрема в США, Росії. Юридичною основою відповідної діяльності президента США є положення конституції, де сказано, що «президент періодично представляє конгресу відомості про стан союзу і пропонує на його розгляд такі заходи, які вважатиме необхідними і корисними». Формально послання президента конгресу мають суто інформативний характер, але насправді вони є засобом його впливу на законодавчий процес. Кожне президентське послання містить не тільки аналіз якої-небудь ситуації, а й конкретні пропозиції. І хоча воно юридичне не зобов’язує парламентаріїв, фактично його зміст сприймається як законодавча програма виконавчої влади.

Державно-політична практика США знає кілька різновидів президентських послань. Послання про стан союзу (держави) направляється конгресу на початку кожної сесії. За своєю природою вони є зверненнями не тільки до депутатів обох палат, а і до всього населення країни. Ці послання, як правило, мають міжнародний резонанс. На початку кожної сесії президент направляє до конгресу і послання про бюджет. У січні кожного року він звертається до конгресу з доповіддю про економічний стан країни. Існують інші різновиди президентських послань. Найважливіші з них глава держави зачитує на спільних засіданнях палат безпосередньо. Інші послання у письмовому вигляді передаються до конгресу, де їх оголошують посадові особи палат.

2, 3, 7, 8, 9, 13, 14, 21, 22, 32, 33, 35, 40, 42, 43.