Доба козаччини

З кінцем гуманізму на Україні прийшли бурхливі часи козаччини, що в середині XVII ст. в десятиліття Хмельниччини прийшла до свого розцвіту, а потім майже півтора століття поволі хилилася до упадку. Розбурхане море народної маси в революційній боротьбі проявило багато сил, що непомітно ховалися в народній гущі й, очевидно, в таких часах прагнення до освіти, а, значить, і попит на книжку значно піднялися. Але ідейний рух гуманізму, що наповнював українську книжку ідейним змістом, вже ущух, і друкарські центри книжкової продукції поволі, але відверто зходять на комерційні підприємства, на продукцію ходового краму. Особливо це виявляється, коли Україну поділено між Польщею та Московщиною. Під Польщею головним продуцентом книг лишилося Львівське братство та розвинулася значно продукція книг у Почаївській лаврі, перше видання якої — «Зерцало Богословія» Кирила Транквіліона Ставровецького — вийшло в 1618 році. У Львові братство конкуренційної друкарні не допускало: воно знищило судовими процесами друкарню Андрія Скульського, шляхом великих коштів, а все ж перекупило друкарню Михайла Сльозки, хоч і після його смерті; навіть спроба заснувати власну друкарню львівського єпископа Арсенія Желиборського, приятеля братства і відомого ворога митрополита Петра Могили, скінчилася тим, що Желиборський видав три книжки, а потім, щоб не сваритися з братством, переніс свою друкарню до Унева.

Далеко гірше для братства скінчилася боротьба з другим єпископом — Йосифом Шумлянським, що теж засновував свої друкарні у Львові. Шумлянський міняв релігію, як рукавички, — уроджений православним, перейшов на католицтво, щоб дістатися на єпископську кафедру, знову повернувся на православ’я; ставши єпископом, Шумлянський хотів привласнити собі великі доходи братства від друкарні і для того дістав від короля Яна Собєського, при дворі якого мав силу, привілея, щоб братство без його цензури та дозволу книжок не друкувало. Коли братство, як ставропігійне, тому не скорилося, то навіть король покликав братство до судової відповідальності. На щастя, король так само потребував грошей, як і Шумлянський, і тому братство добилося не тільки відкликання попереднього наказу, але король навіть взяв братство з його друкарнею під свою опіку. Тоді Шумлянський заложив при церкві Св. Юра свою друкарню. Занепокоєне братство поспішило використати грошову скруту Шумлянського і його друкарню викупило, причому Шумлянський зобов’язався, що в цілій єпископії не він сам, ані хто інший друкарні не закладатиме. Але після цього Шумлянський знову змінив релігію, спочатку потайно, а в 1700 р. явно перейшов на унію і оголосив, що попередня постановка його не зобов’язує. Після цього він із василіянами, що жили при церкві Св. Юра, знову відкрив друкарню, в якій, між іншим, почав друкувати Ірмолай 1700 року, що був першим на Україні виданням нот для співу по-друкарськи зложеним, себто ноти друковано не з цілих кліше, а зложено, як складалися літери, одна до одної. Сам «гисер і типограф» Йосип Городецький, що друкував, назвав у післямові це видання справою «роду россійському удивительною». Братство знову запротестувало проти поновлення тої друкарні, і знову скінчилося тим, що мусило купити й цю друкарню, і Йосиф Шумлянський знову зобов’язався, що ані він, ані василіяни зі Св. Юра нової друкарні не закладатимуть. Та в цій боротьбі братство заломилося в принциповій позиції й само в 1708 р. перейшло на унію. Так само до унії пристала й Почаївська лавра, що енергійніше всіх своєю друкарнею робила конкуренцію Львівському братству. Але коли в цей час видання й стояли на певному естетичному рівні або могли похвалитися технічними успіхами, то ідейна сторона книжкової справи вже, зрозуміло, після здачі принципових позицій, боронених більше ніж сто років, не стояла на висоті часів гуманізму. Отже, коли дальші видання братства чи Почаївської лаври ще служили збереженню традиції українсько-слов’янського богослуження, то це вже було збереження форми, а не принципового змісту. Правда, і раніше деякі з гуманістів, менше витривалі характери, як Смотрицький, Сакович, переходили на унію, але то були окремі випадки, що тільки збільшували завзяття решти. Тепер же, після здачі позицій принципових, з унією розвинулася страшна полонізація краю, яка привела до того, що українське слово в чистому вигляді не знаходило друкарського верстата, вся світська література стала виключно польською, а друкування богослужбових книг в слов’янській одежі було, власне, єдиним виявом української книжності. Ця слов’янська одежа у формі правопису зберігалася в Західній Україні ще добре століття після розділу Польщі під австрійською владою аж до кінця XIX ст., а на Закарпатті і досі зберігає свою силу у вигляді офіційно прийнятого в школах правопису.

Втративши принципові позиції, перейшовши на унію, Львівське братство остаточно засвоїло собі погляд на друкування книжок як на статтю прибутку і, здається, головні зусилля скеровує на нищення конкурентів, на охорону своєї монополії книжкової продукції й руйнування всіх як приватних друкарських підприємств, так і монастирських. Процесування з Почаївською лаврою, щоб одібрати в неї право випускати книги, здається, ввесь час не ущухало, пожираючи головні сили, енергію й великі кошти.

Не втішніше справа книжкової продукції стояла й на Україні під Московщиною. Тут так само не відстояли ідейних позицій гуманісти, що трималися фактичної церковної автономії і старих зв’язків зі вселенськими патріархами й вміли ці зв’язки використовувати (як висвячення нової вищої ієрархії коли стара перейшла була на унію); з цих позицій було уступлено, нове безідейне духовенство пішло під зверхність московського патріарха, а разом із тим мусило рахуватися з його контролем книжкової продукції, і чим далі, тим цей контроль гіршав, аж поки не скінчилося повною забороною друкування оригінальної книжки на Україні.

Коли не стало гуманістичних гуртків на Україні, то разом з ними зник із книги той живий нерв протесту, боротьби, обстоювання національних і релігійних принципів. Сам тип письменника дуже змінився. Коли гуманісти, чи світські чи духовні, навіть у чернечому сані були борцями за ідею, в монастир ішли і чернечу рясу одягали, щоб у той спосіб організуватися й в організованих формах провадити боротьбу за свої ідеали, то в часах Руїни літературні таланти почали йти до монастирів, одягати чернечі ряси, щоб заховатися від бурі життя, щоб за мурами монастиря знайти затишок і, по можливості, безтурботно віддаватися своєму літературному покликанню, як Данило Туптало (Дмитро Ростовський), або ще гірше, щоб робити кар’єру безпринципових і безідейних духовних урядовців на єпископських та митрополичих кафедрах Московщини та Сибіру, як С. Яворський, Ф. Прокопович і багато інших, що відступалися українських інтересів і свій літературний хист використовували для кращого проходження своєї службової кар’єри.

Зрозуміло, не зразу і не всі літературні сили продали своє перо і не зразу книголюби і книгопечатники зрезигнували своїх принципових засад. Це особливо стосується найславнішої української друкарні з гуманістичними традиціями, як друкарня Києво-Печерської лаври, або чернігівської друкарні, заснованої останнім видатним меценатом і плідним письменником Лазарем Барановичем.

Обмежені в свободі друку, все більше й більше утискувані, українські друкарні ще в XVII ст. пробують виявляти спротив московським заборонам і якось тримаються передишками в утисках до 1720 року. В цім часі виходять ще оригінальні твори Антонія Радивиловського, Дмитра Ростовського, Лазаря Барановича, Іоаникія Галятовського та інших. До передруків і книг богослужбових додаються присвяти й передмови, що самі іноді бувають науковими трактатами; в тім же часі виходять розкішні маєстатичні видання, багато оздоблені гравюрами-ілюстраціями, фронтисписами, заставками, кінцівками, вузлами, ініціалами... Кілька разів повторюється розкішне видання Требника П. Могили, а найбільш пишне видання Києво-Печерської лаври — «Печерський Патерик» — мав кільканадцять видань; Для нього чотири рази виготовлювався повний асортимент гравюр із сотнями образків та композицій. Трохи скромніше, але все ж таки дуже пишно видано було Mінеї Дмитра Ростовського. Ще в часах Єлисавети видано було кілька пишних видань, — тоді працював такий визначний майстер гравюри, як Григорій Левицький, та книжка українська вже московською політикою була засуджена на смерть.

Чернігівська друкарня, заснована спочатку в Новгороді Сіверськім, де мав довго свою резиденцію Лазар Баранович, мала задовольняти велику письменницьку продуктивність цього церковного достойника, але не могла справитися з таким завданням і частину своїх творів Баранович мусив був друкувати в Печерській лаврі. Пізніше він переніс друкарню до Чернігова, друкував тут твори свої власні і своїх приятелів — І. Галятовського та Д. Ростовського, але використав цю друкарню найбільше для друкування своїх численних безкінечних віршів один із наступників Лазаря Барановича на чернігівській кафедрі єпископській — Іван Максимович. Цей не так обдарований, як ретельний піїт навіть викликав уболівання Дмитра Ростовського, що друкарські кошти та енергія оберталися на друкування тих поезій. Коли чернігівська друкарня спробувала не підлягати московським пресіям, то її було навіть секвестровано.

Таким чином, намагання Москви, з одного боку, відсутність гуманістичного завзяття і певна «шатость» українських літературних робітників привели до того, що з кінцем вісімнадцятого століття українська друкована продукція звелася до передруку московських богослужбових книг з «правописаніем в літерах і просодіях (наголосах)... згідно до... великороссійських печатей без всякого упущенія». Так ступнево московська мова витіснила українську не тільки з книг друкованих, але й з творів поважніших історичних, філософічних і взагалі наукових, що не призначалися навіть для друку, а ходили по Україні в списках, для вжитку обмеженого кола лівобережної української інтелігенції.

Ніби знову на книжній ниві з кінцем XVIII ст. повторюється той занепад, який констатував проф. М. Грушевський наприкінці XV ст., і справу відродження українського культурного життя треба було починати знову й спочатку.