Доба гуманізму

Гуманістичний рух, що в другій половині XVI ст. урятував українську національність, відразу зв’язався з друкарською справою, — школа і друкарня зразу стали головною зброєю у відпорній боротьбі за українську національність, яку вів український гуманізм у другій половині XVI ст. На жаль, течія українського гуманізму не досліджена ще в усій різноманітності, й український гуманізм як такий майже не фігурує в загальній українській історії. Тим часом ренесанс українського життя, побуту й мистецтва, гуманізм як інтелектуальна, зв’язана з ренесансом течія відіграли вирішальну роль в переходовій добі, коли національний провід на Україні відходив із рук магнатської шляхти, що безнадійно польщилася, а молода козацька верства ще не була в силі взяти національний провід до своїх рук. Український гуманізм у другій половині XVI ст., в ту добу лихоліття, одіграв роль, аналогічну до українофільства в лихолітті XIX ст. на Україні Російській.

Друкована книжка в перших своїх кроках на Україні є, власне, і виявом, і знаряддям гуманістичного руху, і не можна зрозуміти одне, не з’ясувавши другого. Творці перших українських книжок — автори, друкарі, меценати (нерідко прикмети Цих чинників об’єднувалися в тій самій особі) — це були здебільшого українські гуманісти.

Український гуманізм незаперечно має більше спільного з німецьким гуманізмом, ніж наскрізь емансипованим від церкви гуманізмом, чи краще ренесансом, італійським. Також він просто протилежний до гуманізму польського. Спільність з німецьким гуманізмом аналогічний рух на Україні має ту, що й тут, як і там, він був пробудженням національності. Коли в Німеччині гуманізм пробудив інтелектуальні сили німецького народу, поставивши їх до боротьби зі схоластикою, в мурах якої неподільно панувала римська католицька церква, то і скінчився німецький гуманізм на тому, що викликав церковний реформаторський рух і в цьому руху розплився. На Україні, навпаки, гуманізм в обороні української національності зв’язав національну справу зі старими традиціями грецької православної церкви і провадив акцію оборонну, а не нападаючу, бо цю останню роль взяли на себе єзуїти і польська державність.

Правда, українські гуманісти мали своїх противників не тільки зовні, в лавах наступаючої Польщі, але й в своїх українських рядах. Після століть інтелектуального упадку й застою зовсім природно, що й в українському суспільстві мусили бути ідеологи консерватизму, противники сміливого поступу, але видатних талантів, за винятком хіба одного Івана Вишенського, вони не виявили. Правда, Іван Вишенський, людина великого літературного й полемічного хисту, енергійно боровся проти нової науки, проти вивчення латини, проти модерних шкіл, проти театральних видовищ, одним словом, був талановитим представником і борцем обскурантизму, але він був в українському інтелектуальному колі досить одиноким і аналогічні ідеї провадили хіба московські емігранти, як князь Курбський тощо. Ледве чи можна до гуманістів зачислити й другого московського емігранта, друкаря Івана Федоровича, з іменем якого, може бути що й неправильно, зв’язують початки українського друкарства. Літературна традиція досить безпідставно робить із особи Федоровича ентузіаста й мученика за друкарську справу. В дійсності ледве чи це вірно. Іван Федорович рисується нам у світлі документів швидше як підприємець, що з нової друкарської продукції, в якій сам не був великим спеціалістом, шукав прибутку, а коли траплялись інші доходні статті, то ладен був друкарство залишити. Одного разу мало не залишив друкарства, коли Ходкевич хотів йому подарувати село, але вмер, того не довівши; другого разу з доручення кн. Острозького залишив друкарство, а ставав ретельним «справцом» Дерманського монастиря. Після його смерті друкарня його була в заставі й не працювала, хоч майно у Федоровича, здається, було, й застава друкарні ледве чи диктувалася матеріальною життєвою потребою. Що й в справі друкарській Федорович не був великим спеціалістом, свідчить те, що він завжди старався забезпечитися вправним співробітником, яким був спочатку в Москві та Заблудові Петро Мстиславець, а у Львові та Острозі талановиті артисти-друкарі, між якими особливо визначався Гринь Іванович. Цього останнього Федорович хотів мати за собою як кріпака, навіть своїм коштом допоміг йому удосконалитися в одливанні літер, але коли Гринь виявив вільнодумну вдачу майстра доби ренесансу і Федоровича кидав, то цей останній ставав безпомічним і мусив знову з Гринем миритися, щоб знову залучити до праці в себе. Зрештою можливо, що Федорович не був першим друкарем на Україні, як і в Москві, бо старі дослідники у Львові, як, напр., Зубрицький, що, мабуть, бачив і читав напис на надгробку Федоровича, твердили, що там було сказано, буцім Федорович «своїм тщанієм друкованіє занедбане обновив». Крім того, Федорович у Львові знайшов вправних майстрів до друкарської техніки і мав кому у Львові приділити до науки одливання літер здібнішого із своїх помічників. Все це ніби свідчить про те, що якесь друкарство у Львові було й до Федоровича. Сам характер видань Федоровича — це є близьке копіювання рукописних книг, і друкар уникав давати місце «простій молві» в своїх виданнях. Тому ледве чи було б помилкою Федоровича теж віднести до табору консервативного, що стояв швидше в опозиції до нової освіченості, до гуманістичного руху. Навпаки, виразно інакшу позицію займав дрібний шляхтич Василь Тяпинський, що переклав Євангеліє на «просту руську мову», а про себе писав, що він «не влох, не німець, не доктор, и ниякий поставлений межи попы, а русин своей Руси услугуючий», а також в своїй «убогій друкарні» видав короткий катехізис для «науки дітей». Очевидно, справді повний брак коштів позбавив можливості цього ентузіаста освіти в рідній мові довести до кінця друк Четвероєвангелія. Його «убога друкарня» не знати де знаходилася, може, мандрувала з місця до місця, дати видання не зазначено, але здогадуються, що його діяльність попереджала навіть заблудівські друки Федоровича. Тяпинський, очевидно, був одним із перших українських гуманістів, що болів над упадком рідної освіти і, як типовий гуманіст, звертав свої надії і заклики до «великих княжат» і значних панів, щоб своїми щедротами відновили давню славу слов’янського письменства. Його передмови з патріотичними закликами звучать енергійно, переконуюче, як наповнені справжнім чуттям ентузіаста. Звернення очей до «великих княжат», до яких за матеріальною допомогою зверталися гуманісти всіх країн, що звичайно й гуртувалися при магнатських дворах, в часи Тяпинського ще не здавалися так наївними, як пізніше. Правда, соціальні, економічні й політичні обставини переможно тягли українську шляхту до польського державного табору, але ще знаходилися окремі меценати, що силою інерції ще не поривали із своєю релігією та народністю. Це переважно були значніші магнати, що робили опозицію на Люблінському сеймі й в опозиції зосталися. Між ними визначну роль грав Григорій Ходкевич, що в себе на українсько-білоруському пограниччі в Заблудові дав наказ Федоровичеві «учинити верстат друкарський», із якого в 1568 році вийшло «Євангеліє учительне». В передмові до цього Євангелія Ходкевич заявляв, що «з Божією помощію о іних книгах, церквам божіим потребнйх, промышляти буду і накладу моего на то наложити не жалуючи, вскоре их друкувати дам». Правда, він обіцянки цієї, власне, не додержав, бо, випустивши ще 1570 р. Псалтир із Часословцем, друкарню замкнув, але Федоровича своїми щедротами дуже збагатив. Національної свідомості, до якої кликав Тяпинський, Ходкевич теж не виявляв і був противний тому, щоб давати місце «простій молві» у релігійній книзі.

Далеко більше значення мала діяльність другого мецената — князя Василя Костянтиновича Острозького. Цей магнат зібрав у себе в Острозі вже цілий гурток поступових гуманістів, виявляв досить широку релігійну терпимість, так що викликав часами обурення такого консерватиста, щоб не сказати, схоластичного обскуранта, як князь Курбський, і хоч не був меценатом надто щедрим, але все ж досить, щоб «Острозький епізод» залишив свій слід в історії. Правда, він далеко не дорівнював ні до матеріальних засобів, якими Острозький розпоряджав, ні до вимог і потреб сучасного суспільства.

В кожнім разі, в Острозі заложення друкарні йде в парі з заложенням школи та інтелектуальною працею зібраного гуртка гуманістів, і ця потрійна праця, власне, й уявляє з себе те, що ми до громади називаємо Острозькою академією. Віднині й надалі в містах, що претендують бути інтелектуальними українськими осередками, об’єднуються друкарня, школа й літературна праця проводарів. Так за прикладом Острога сталося у Львові, у Стрятині, а в другім десятилітті XVII ст. у Києві.

Гурток гуманістів, що зібрався в Острозі, складався частинно з освіченіших духовних осіб міста Острога, як священик Дем’ян Наливайко (брат відомого козацького ватажка), ієромонах Кіпріан та, здається, острозьким попом був і о. Василь, автор трактату «О єдиной вірі». Грушевський думає, що полеміст, автор відповідей Потієві Клірик Острозький духовною особою не був. Дем’ян Наливайко був коли не поетом, то все ж автором українських віршів і перекладачем або редактором збірок перекладів. Видатнішими особами в Острозькій академії були люди світські, між якими особливо визначався Гepacим Смотрицький, головний репрезентант Острозького гуртка. Шляхтич із Поділля, він, перед тим як його запросив кн. Острозький до Острога, був гродським писарем у Кам’янці. Смотрицький, здається, не був ученим дуже поглибленим у премудрості богослов’я, але мав великий літературний і полемічний талант. Сам себе Герасим Смотрицький у передмові до своєї полемічної праці «Ключ царствія небесного» називає «худим простаком». І справді, він не заглиблюється в догматику, а більше воює дотепною іронією, аргументами від практичного життя, приповідками й дотепами. Крім названих, до Острозької академії належали Філалет Бронський і більший гурток молоді. Коли члени Острозького гуртка виступали індивідуально — як автори окремих наукових або полемічних творів або як редактори книг Святого Письма чи теологічних перекладних трактатів, то окремі підприємства острозької друкарні вимагали колективної праці цілого гуртка, а найбільшою такою працею було, зрозуміло, видання Острозької Біблії 1580 року. В наступному 1581 р. острозька друкарня видає римований підручник історії — хронологію Андрія Римши. 1608 року вмер князь Василь Костянтинович Острозький, і з ним зійшов у могилу, власне, останній великий магнат, що як меценат протегував українську освіту й українське друкарство. Коли пізніше ми матимемо діло з меценатами, то це будуть або колективи людей нешляхетського походження — братства або монастирі, або коли й будуть окремими шляхетними особами, то достойниками церковними, як єпископ Балабан, митр. Петро Могила або єпископ Лазар Баранович. Але міцніше в свої руки друкарську справу перебирають спочатку братства, а пізніше монастирі, особливо Києво-Печерська лавра і Почаївська лавра. Зі смертю Острозького роль світських магнатів, «великих княжат» як українських патріотів, власне, кінчається назавжди; родова аристократія покидає свій народ, і такий нахил до винародовлення на користь пануючої в державі національності стає традицією української аристократії. Друкарня острозька скінчила свою діяльність 1612 року.

Після «острозького епізоду» або й одночасно з ним висувається як гуманістичний центр зі школою й друкарнею місто Львів із діяльністю дуже енергійного тамтешнього братства. Біля братської школи і друкарні у Львові також зібрався визначний гурток гуманістів, як брати Зизанії, Кирило Транквіліон (Ставровецький), Юрій Рогатинець, в якому цілий ряд дослідників бачать автора славного гуманістичного твору «Пересторога».

Енергійний і освічений єпископ львівський Гедеон Балабан, із магнатського роду, переніс свою осілість у 1576 р. до Львова і тут допоміг Львівському братству зорганізуватися в сильну організацію, дав ініціативу і частину коштів на те, щоб братство викупило із застави друкарню Федоровича і таким чином дав початок для львівської братської друкарні. На жаль, необережні кроки патріарха александрійського Йоакима, що надав братству право ставропігії і навіть певного нагляду над єпископом, привели до гострого конфлікту й затяжної боротьби між братством та єпископом, що знесилювало братство, а єпископа довело до відпаду в унію, щоправда, тимчасового. В кожнім разі, посварившися зі Львівським братством, Балабан заклав у маєтку свого улюбленого небожа Федора у Стрятині друкарню й школу. В цій друкарні і школі працював видатний гуманіст, учений-філолог, сам вправний друкар Памва Беринда.

У Львові братство головну увагу звертало на школу, а друкарня головним чином займалася виданням книг богослужбових та шкільних підручників, так що львівські гуманісти частіше свої трактати друкували деінде, а не у Львові. Друкарня ж для братства звелася на підприємства, і тому братство дуже ретельно оберігало свої привілеї й цілий час процесувалося з іншими друкарнями та друкарями, добиваючись заборони своїм конкурентам друкувати та продавати книжки. Цей комерційний характер братських видань відбився не тільки на змісті, але й на вигляді книжок братської друкарні. Видання иепурні, часто ілюстровані, але нерозкішні, так що деякі стрятинські видання виглядають пишніше, ніж львівські братські.

Зате в числі друкарів, що працювали в братській друкарні, були не тільки артисти-митці, справжні майстри ренесансу, як Лавриш Пилипович, Гриць Іванович, але ще в більшому числі друкарі братської друкарні були освічені, навіть учені люди, самі літератори, іноді поети. Взагалі друкар часто мусив бути письменником (автором книги, що друкував), перекладачем, редактором, або справщиком тексту, коректором і «печатним майстром», себто технічним друкарем. Так, після смерті Федора Балабана переїхав із Стрятина до Львова і завідував братською друкарнею Памва Беринда, поки не переїхав до Києва; як друкар працював Тимофій Касіянович, учений муж і перекладач із грецької мови; освічена людина й поет Андрій Скульський — винятково нещасливий мученик своєї справи; навпаки, дуже щасливий його учень і суперник друкар Михайло Сльозка, що як широкого розмаху підприємець зробив на друкарській справі добру фортуну й провадив як братську, так і власну друкарню з великим хистом майстра й купця доби ренесансу. І Скульський, і Сльозка, а також такі друкарі, як Семен Корунка, Сачко Сідлер та інші, засновували свої власні друкарні, процесувалися з братством, що не терпіло конкуренції, верталися працювати в братській друкарні; коротко кажучи, ціла атмосфера друкарського життя й праці в XVI і до половини XVII ст. перейнята духом ренесансу.

Але коли обставини братства не давали можливості широко поставити гуманістичну діяльність, особливо після Берестейської унії, коли вища ієрархія відкололася в унію, у Львові зосталися більше практики, а ідейні гуманісти перебралися до Києва і тут під захистом нової козацької сили утворили великий гурток гуманістів, що організував дуже розвинену літературну творчість, високо підняв наукову працю й публіцистичну продукцію, заснував школу, яка потім, як Київська академія, стала розсадником освіти для цілої Східної Європи, і тут же заложив друкарню Києво-Печерської лаври, що стала на той час одною з кращих друкарень Європи. Організатором київського гуртка був. архімандрит Печерської лаври Єлисей Плетенецький — не стільки літератор, скільки організатор і душа нового гуманістичного центру на Україні. Сам галичанин, шляхетського роду з Плетенич під Золочевим, зібрав він у Києві такі сили, як Захарія Копистенський, Памва Беринда, Тарас Земка, Лаврентій Зизаній, Іван (чернече ім’я Іов) Борецький, Ол. Митура, Касіян Сакович, Афанасій Кальнофойський і багато інших. Майже всі, за винятком, може, одного Земки, галичани; під захистом і протекцією гетьмана галичанина Сагайдачного ці діячі своєю київською діяльністю довели гуманістичний рух до найвищої точки розвою, а разом із тим це був воюючий український гуманізм і його останній величавий подвиг. Новий протектор гуманістів — козацька верства — не завагалася замінити інтелектуальну зброю гуманістів на більш рішучу мову шабель і мечів, і коли вирішення справи української народності перейшло на поле кривавого бою, роль гуманізму скінчилася. Але ще перша половина XVII ст., час архімандритів Плетенецького, Копистенського й Петра Могили, — це ще останній блискучий, продуктивний й інтелектуально переможний акт українського гуманізму. Акт перемоги інтелектуальної підготував перемогу військову Богдана Хмельницького.

Праця київських гуманістів так само складається з трьох складників: інтелектуальна творчість, школа й друкарня. Школа, що потім перейменована в Академію, увійшла в славу пізніше, а в праці кінця гуманістичної епопеї головне місце належить друкарні.

У 1614 чи 1615 році архімандрит Єлисей Плетенецький купив од спадкоємців Федора Балабана стрятинську друкарню, що після смерті його й відходу Беринди «пилом припала», і, перевізши її до Києва, приступив до організації друкарні в Лаврі. Першою книжкою мав вийти великий том, ще небувалий в українській праці, — «Анфологіон» — більше тисячі сторінок фоліо; але таке підприємство в новій друкарні природно затрималось і вийшло лише 16 січня 1619 року, її попередило скромніше видання Часословця, що появилось десь у 1616 або ж 1617 році. Але все ж справжнім початком друкарської продукції київської друкарні треба вважати саме «Анфологіон», видання, з приводу якого проф. Грушевський слушно зауважує, що він «остався взагалі одною з найбільш інтересних пам’яток нашої графіки... ввесь графічний апарат сеї єдиної в своїм роді книги, при всій своїй нескладності, незвичайно інтересний: книга незвичайно багата на графічну оздобу, — я б сказав, необрахована й марнотратна в своїй друкарській техніці. З сього погляду вона стоїть одинцем, але, загалом сказавши, Печерська друкарня виявила значну гойність...»

Безпосереднім технічним завідуючим друкарнею спочатку був, здається, Памва Беринда з титулом «типокараводець, всего типу правитель», усією справою друкарською завідував Тарасій Земка. У лаврській друкарні вийшла більшість головніших творів, що мали завдати найтяжчі удари противникам православної віри і української народності, — як твори полемічні, так і філософічні та богословські трактати Петра Могили та інших, філологічні — Беринди, історичні — Гізеля, географічні — Кальнофойського, вірші Саковича і т. д. У Києві завдяки Печерській друкарні виявився остаточно і в усій своїй силі інтелект і запал українського гуманізму, що відстояв у критичну переломову добу українську народність. У Києві гуманізм став під протекцією молодого козацтва, передав йому справу боротьби за Україну і таким чином, виконавши свою історичну місію, славно закінчився, а роль друкованої книжки, значення заложених гуманістами друкарень пережили гуманізм і в різних історичних обставинах виконували і далі виконують своє призначення. Як пережиток гуманізму також майже до кінця XVIII ст. залишилась верства «інтелігентного пролетаріату», цих бурсаків, спудеїв, бакалярів, мандрівних дяків, що, як в добу гуманізму, мандрували від одного мецената до другого зі своєю освіченістю, так і продовжували переходити від одного заможного дому до другого як вільні учителі молодших поколінь. Ця неспокійна, непосидюча армія мандрівних дяків не вся і не завжди була на висоті педагогічної й наукової мудрості, але її не слід маловажити вже хоч би тому, що наприкінці свого існування вона виявила такий вицвіт своєї продукції, як філософ Сковорода, а хто знає, скільки здібних людей було між тими бакалярами та мандрівними дяками на протязі століття перед Сковородою? Документів їх праці й науки не залишилося, та й не могло залишитися.