Доба українофільства

На переломі до XIX ст. українська справа стояла так само безвідрадно, коли не гірше, ніж три століття перед тим. Збройної сили на боці українських національних змагань не було, в самій національній свідомості українців панували не то що хаос або «шатость», а часто просто зрада. Закріпачені народні верстви були засуджені на повну темряву й безграмотність, а шляхетську та різночинно-інтелігенську верстви невпинним процесом політичним, економічним та соціальним гнало до обмосковщення. І як перед двома з половиною століттями українські гуманісти в обороні своєї народності виступили до боротьби з пером у руках і друкарським знаряддям, так і тепер за ту одиноку зброю вхопилися нові українофіли, себто ті українці XIX ст., що не хотіли московщитися, а вважали потрібним освітою науковою й літературною працею рятувати українську народність од загибелі. Одинокою зброєю українофілів, крім книжки, був тільки український театр, бо всяку спробу української школи московський уряд нищив у зародку. Таким чином, українська історія XIX ст. в значній частині свого змісту є історією української літератури, театру і освітньо-наукової праці.

Щоб зрозуміти всю вагу боротьби, довершеної українофілами XIX ст. треба зрозуміти всю жахливість тої ситуації, в якій їм довелося працювати, і того фактично порожнього місця, від якого довелося зачинати. Як у XV ст. канцелярська мова Литовської держави, з великими домішками білорусизмів, а іноді й полонізмів, витіснила стару літературну українську мову рукописних книг і гуманістам довелося знову виробляти українську літературну мову, так і на кінці XVIII ст. державна російська мова, що сама утворилася на підставі української літературної, гуманістично виробленої мови, в московській одежі витіснила цю українську літературну мову, і перед українофілами знову стало завдання наново творити українську літературну мову. В основу для цього нового подвигу •можна було взяти або стару літературну українську мову, утворену гуманістами, або мову простонародну, якою балакали мільйони українського селянства, в якій було утворено велику усну народну літературу — думи, лісні, казки, оповідання, приказки тощо, і яку вживалося в XVI — XVIII ст. для поезії, інтермедій (простонародних сцен) і почасти в козацьких судових розправах, взагалі в тих випадках, коли доводилося мати діло з простим народним сюжетом та до того в творах, що не призначалися для друку. На Україні Наддніпрянській на переломі XVIII — XIX ст. народна стихія взяла гору рішуче, й українофільська праця направилася на опрацьовування простонародної мови для возведення її на становище мови літературної. Завдяки зовнішнім труднощам, які ставив московський уряд, справа затягалася на ціле століття, але, зрештою, боротьбу за народну мову в літературі та побуті було виграно — й не тільки на Україні Російській, але процес творення народно-літературної мови захопив й Україну Австрійську. Там, правда, був більший нахил триматися старої, гуманістами виробленої літературної мови, що, до речі, була мовою церковних книг і богослуження. А поскільки ця мова лежала в основі й московської літературної мови, то австрійські українці, не спостерігаючи або відкидаючи московську вимову, вважали, що літературна мова одна для українців і москалів, — на Цьому й базувалося австрійське москвофільство, яке трималося в Галичині й Буковині майже ціле XIX століття, а в Лемківщині та на Закарпатті тримається й досі. Але все ж український наддніпрянський рух потягнув за собою Австрійську Україну, а як там, завдяки конституційним можливостям, менше було зовнішнього спротиву, то цей процес ішов значно скоріше, і в останніх десятиліттях XIX ст. народна українська мова як мова літературна ввійшла в ужиток, запанувала в науковій і художній літературі і вже відвоювала собі право громадянства у державних установах; тільки церква консервативно трималася старої, минулих віків літературної мови. З розпадом Австрії правне становище української мови в Галичині значно погіршало, а на Закарпатті, що опинилося в межах ЧСР, навпаки, після мадярського режиму значно покращало.

Зрозуміло, в цілому тяжкому процесі такої, здавалося б, нерівної боротьби, в якій у менше тривалих характерів опускалися руки і вони відходили масово до московської народності (як в XV — XVI ст. до польської), коли все ж справи не було програно, то побіч українського театру головну роль відіграла українська книжка. Без школи, без власних друкарень вона була дуже знесилена, але. все ж таки врешті перемогла.

Іван Котляревський в народній мові дав початок новій поезії й театру, а його почин відразу попав в солідні руки гуртка харківських українофілів, що зібралися коло новозаснованого Харківського університету, були в близькому контакті з Котляревським і піднесли справу книжкової продукції в простонародній мові, передаючи в ній досягнення художньо-словесної творчості як оригінальної, так і сучасних їм геніїв інших народів. Тоді Квітка утворив реалістичну повість, і в цім роді творчості українці випередили всі інші європейські народи, а харківські поети часто передавали в українській простонародній мові твори світової поезії, що тоді появлялися, — Гете, Байрона, Міцкевича, Пушкіна тощо. Зрозуміло, після них колосальне значення мало огненне слово Шевченка, що, власне, вирішило справу, і вже після появи генія Шевченка ясно, що ніякі; репресії українського відродження не задавлять.

Але як не дивно, а новий, опертий на простонародність рух і створена ним простонародна книжка до кріпацьких народних мас, власне, не доходили. Цей рух залишався інтелігентським, і книжка розходилася виключно між інтелігенцією, аж поки народні маси залишалися в кріпацтві. Тільки в 1860 році П. Куліш, що завів на той час власну друкарню в Петербурзі, започаткував видавництво для широких українських мас. В тому році почавши і на протязі трьох років Куліш із своєї друкарні випустив чималу серію маленьких книжечок у 24-ту долю аркуша (коли не 32?) з невеликим числом сторінок, в дуже низькій ціні, спеціально для Народного вжитку. Це так звані «метелики». Як різнокольорові метелики, ці малесенькі книжечки мали в своїх різнокольорових обкладинках летіти на Україну і осідати в кожнім селі під солом’яною стріхою. Змістом цих книжечок-метеликів були поеми Шевченка, менші оповідання Квітки, Стороженка, Марка Вовчка, Мордовця, самого Куліша та інших, популярні розвідки Куліша («Листи з хутора»). Зрозуміло, загальна безграмотність клала непереможні перешкоди до повного здійснення замірів Куліша, але це видання метеликів поклало початок так званого українського просвітянства і від цього часу завдання українофільства значно поширилося, власне, подвоїлося, бо, крім створення національної літератури, прийшло завдання до цієї літератури бодай як споживача притягти народні маси. З цього часу спроби більш або менш щасливі, більш або менш продуктивні поставити широко українське видавництво для народних мас не припиняється аж до часів світової війни. У наступному десятилітті, в половині 70-х років у Києві придбав друкарню В. Давиденко, щоб друкувати українські книжки, та в нього справа не пішла. Тим часом в 60-х та 70-х роках окремими зусиллями по різних містах і по різних друкарнях друкувалося чимало книжечок для народного вжитку.

З початком 80-х років «Київська громада» зробила спробу закласти постійне видавництво, використавши для того одного зі своїх членів, Луку Ільницькоґо, що придбав собі в Києві книгарню. Планувалося почати видавати журнал для інтелігенції й книжечки для народу. А тому що дозволу на український журнал дістати було неможливо, то журнал мав виходити як періодичні книжки-альманахи. І справді, Ільницький видав книжку «Луна» («Український альманах на 1881 р.», ч. 1). Але на цьому першому числі видання й спинилося. Книжки ж для інтелігенції й книжечки для народу, п’єси для театру, підручники для шкіл книгарня Ільницькоґо досить жваво видавала років три. У 1884 р. вже, здається, не видала нічого, а в 1885 р. на деяких виданнях появилася помітка — «видання книгарні бувшої Л. Ільницькоґо». Ільницький виявив себе людиною легковажною, попав у руки свого підручного С. Гомолинського, який його обплутав, забрав собі книгарню і видавав українські книжки до 1893 р. Хоч Гомолинський видавав виключно книжки українські, — між його виданнями виходили твори Грінченка, Кониського, українських класиків — Котляревського, Стороженка тощо, — але побіч із тим він випускав дуже багато макулатури і вигляд його видання мали дуже лихий, так що задовольнити, особливо в 90-х роках, української громади ніяк не могли. Тому в 1894 р. Грінченко почав у Чернігові своє видавництво, яке повів дуже енергійно, а «Київська громада» заложила свою книгарню в Києві спочатку під фірмою часопису «Киевская Старина», потім назва фірми змінилася, але книгарня дуже добре працювала, торгуючи виключно українськими книжками аж до революції. У 1895 році в Києві заложилося гуртове видавництво книжечок для народу, яке в 1900 році прийняло назву видавництва «Вік» і перейшло на видання книжок для інтелігенції. Менші, просвітянського характеру, видавництва закладалися в Харкові. Окремі книжечки для народу українською мовою охоче видавали московські видавництва, маючи з того заробіток. Чепурні видання видавав Суворін у Петербурзі, Йогансон та Корейво в Києві, Фесенко в Одесі, а книжки характеру «лубочного», які, зрозуміло, далеко в більшому числі розходилися, видавали Ситін і Е. Губанов у Москві, Наголкін і Т. Губанов у Києві, Михайлов у Харкові тощо. В цей час на Україні Австрійській енергійно видавництво для народу провадила «Просвіта», видавництво для інтелігенції книжок белетристичних і наукових не менш енергійно провадила пізніше заложена Грушевським «Видавнича спілка», а спеціально наукове академічне видавництво, якого не могло бути з політичних причин на Україні Російській, під проводом М. Грушевського дуже широко поставило Наукове товариство ім. Шевченка.

Отже, на Україні Російській українофіли в другій половині XIX ст. своїй праці надали характер просвітянський. У цьому розумінні їхня справа стала ширше, ніж справа гуманістів XVI і початку XVII ст., але становище їх було далеко гірше. Коли гуманісти в XVII ст. могли знайти збройний захист під протекторатом козацької верстви, що, зрештою, на себе взяла цілу справу оборони України і мечем здобула те, за що змагалися гуманісти пером, становище українофілів було безвідрадне. Просвітянство, відігравши свою роль, зайшло у глухий кут, підходили часи, коли справа оборони України знову мусила вирішуватися мечем, а відповідної сили, що могла би взятися за меч, просвітянською працею, зрозуміло, приготувати було не можна. Тих свідомих народних мас, перш за все робітничих, а також селянських, що стали б до революційної боротьби в оборону України, фактично не було. Навіть гірше, поки українська праця йшла в просвітянство, на Україні почали організовувати маси революційні партії російські, жидівські, почасти польські. І російські, й жидівські партії провадили свою працю в напрямі, неприхильному до українського руху, і на ділі виходило, що українофіли опинилися від народних мас відірваними, а серед народних мас якщо й були організації досить сильні і числом, і, особливо, революційною бойовою зарядкою, то вони були під проводом російських або жидівських інтелігентів, ворожі до українського національного руху. Так справа стояла на кінець XIX ст. і здавалася зовсім безнадійною.

Тільки в 1900 році вперше було засновано першу українську політичну партію, яка поставила собі метою організувати українські народні маси до активної і збройної боротьби. Це Революційна українська партія (РУП), яка поставила своєю політичною метою самостійну Україну і приступила до організації народних мас на грунті соціальнім, спочатку невиразнім, а далі виразно марксівськім. Тут логічно українська книжка мусила відіграти свою останню в цім історичнім періоді р«ль, організуючи маси, які б уже мечем вирішили справу самостійного державного життя України.