Малоросійський гетьман Зіновій-Богдан Хмельницький М. І. Костомарова- історіософський та історіографічний аналіз

Костомаров не доглянув колосальної організаційної й дер­жавної роботи Б. Хмельницького, і сама постать великого геть­мана вийшла в його знаменитій монографії дуже слабо й неясно окресленою; її зовсім закривають стіхійні народні рухи. Пізніще, діставши до рук документи, які зясовували характер дипломатичних зносин Б. Хмельницького з Туреччиною, Косто­маров змінив навіть погляд на свого героя (в статті „Б. Хм. — данник: Оттоманськоі Порти"): тепер „історичне значіння особи Богдана повинно уявлятися в иншому світлі. Його наступники — Бруховецькі, Дорошенки, Орлики та инші другорядні діячі, маючи на меті самостійність України під верховною владою Оттоманськоі Порти, не чинили незгідно з політикою Богдана Хмельницького, а тільки йшли показаною ним кривою стежкою, а Юрко Хмель­ницький, котрого султан пожалував князем Малоросійської України не був син, недостойний славного, батька, але вповні був достой­ний його, та й Богдан залишив Україні достойного себе сина". З погляду ясности-державної національної традиції історіософія Костомарова була кроком назад в порівнанні хоча_гб з „Исторіею РусовтЛ автора котрої так осуджував він за анті-демократичність. Монографії Костомарова дуже припали до смаку як української так і російської публіки 6С—70 років своїм народництвом, симпа­тіями до бунтарських рухів та їх провідників. Але з погляду роз­витку вкраїнської національної свідомості!. вони принесли певну шкоду, затемнивши ту ясну традицію державної відрубности, яка держалась ще в представників української історіографії початку • XIX- в. За авторитет Костомарова, а особливо за його статті поч. 80-х років у „В-встнику Европи^а, котрими він хтів помирити ро­сійський уряд з українським рухом, доводячи його нешкідливість, — ховались ті, що й самі бажали звести українство до антікварних студій і літератури „для домашнього вжитку.

43. Місце М. І. Костомарова в українській історіографії. Заслуга М. Костомарова насамперед у тому, що дослідження української історії він намагався поставити на тверду наукову основу, обґрунтувати ідею окремішності української нації, її права на власну державу, самобутності українського історичного процесу. Будучи представником романтичного напряму історіографії, вчений під впливом репресій супроти українського руху поступово відходив від ідеї українського автономізму до ідеї слов'янської єдності, слов'янського федералізму, а після повернення із заслання став відверто сповідувати лояльність до політики царизму щодо України, залишаючись противником монархії.І все ж в українській історіографії постать М. Костомарова знакова, вона невіддільна від становлення українознавства. Його перу належить понад 200 праць з історії України і Росії. Історизмом проникнута більшість художніх і публіцистичних творів історика.

44. М. О. Максимович – історик України. Миха́йло Олекса́ндрович Максимо́вич (*3 вересня (15 вересня) 1804, Тимківщина, тепер Богуславець — †10 листопада (22 листопада) 1873) — історик, філолог, етнограф, ботанік, поет зі старшинського козацького роду на Полтавщині, перший ректор Київського університету ім. Т. Г. Шевченка.Народився на хуторі Тимківщина біля Золотоноші (тепер с. Богуславець Черкаської області).У 1819 закінчив Новгород-Сіверську гімназію.1823 р. закінчив Московський університет (словесний і природничий відділи філософського факультету, згодом ще й медичний). Залишився при університеті для науково-академічної праці, викладав ботаніку.1833 р. одержав учений ступінь доктора й був іменований ординарним професором на кафедрі ботаніки Московського університету.1834 р. у відкритому тоді Київському університеті М. дістав професуру російської словесності й був обраний першим ректором університету (до кінця 1835 р.Як фольклорист Максимович видав 1827 р. у Москві «Малороссийские песни», 1834 р. — «Украинские народные песни» (третя збірка «Сборник украинских песен», ч.1 вийшла вже в Києві 1849 р.). Передмова Максимовича до видання 1827 р. була «свого роду літературним маніфестом, повним ентузіазму до народної української поезії» (Д.Дорошенко). Фольклорні видання Максимовича мали величезний вплив на українську фольклористику (також у Галичині). Вони викликали інтерес до українського фольклору не лише серед інших слов'янських народів (зокрема, росіян, поляків, чехів), а навіть в Англії й Америці.Як мовознавець Максимович опублікував низку статей про класифікацію слов'янських мов (1838, 1845 і 1850), у яких широко користувався даними з української мови. У дискусії з М.Погодіним і П.Лавровським М. обстоював «старобытность» української мови. Максимович був автором етимологічного правопису «максимовчівки». Як літературознавець Максимович вивчав «Слово о полку Ігоревім», яке переклав українською мовою. Йому належить видання і дослідження найдавніших літературних пам'яток Київської Русі — "Руської Правди", "Повісті минулих літ". Був автором праці «История древней русской словесности» (1839 р.), про козацькі літописи, зокрема Грабянки тощо..В історичних (як і в фольклорно-етнографічних) творах Максимович був прихильником панівного тоді романтизму та ідеї народності. Він обстоював генетичний зв'язок між княжою та козацько-гетьманською добами в історії України, яким він присвятив багато розвідок, статей, критичних заміток про джерела, літературу тощо. Був антинорманістом. Численні праці Максимовича з історії княжої України, Києва та його пам'яток (зокрема, «Очерк Киева», 1847; «Письма о Киеве к М.Погодину», 1871 та ін.), з історії козаччини, гетьманщини й гайдамаччини (розвідки про гетьмана П.Сагайдачного, «История письма о казаках приднепровских», 1863—1865), «Письма о Б.Хмельницком», 1859, «Бубновская сотня», 1848—1849, про Гайдамаччину й Коліївщину тощо, мали особливе значення для дальшого розвитку української історіографії.Максимович працював також у царині української археології та був автором першої в Україні археологічної праці з застосуванням типологічного методу («Украинские стрелы древнейших времен», 1868).Наукові праці Максимовича в галузі природознавства («Про системи рослинного царства», 1827; «Основи ботаніки», тт. 1-2, 1828-31; «Роздуми про природу», 1831) дають підстави вважати вченого одним з основоположників вітчизняної ботаніки. Праці природничого характеру "Главные основания зоологии", "Систематика растений", "Ботаника". видав у Москві збірку "Сборник малороссійських пісень"

45. О. Бодянський – історик та археограф. О́сип Макси́мович Бодя́нський (псевд. — О. Бода-Варвинець, Ісько Материнка, І.Мастак та ін.) (31(10).11. 1808, за ін. даними — 3(15).11.1808, м. Варва, тепер Чернігівської області — 6(18).9. 1877, Москва) — український і російський філолог-славіст, історик, фольклорист, перекладач, видавець, письменник, член-кореспондент Петербурзької Академії наук (1854).Після закінчення духовної семінарії (1825—1831, Переяслав) та університету (Москва, 1834) перебував 1837-42 у науковому відрядженні в західних, в основному слов'янських, країнах. 1842 року Бодянський став професором кафедри слов'янської літератури. 1845 обраний секретарем Московського товариства історії та старожитностей російських в якому редагував (1846—48; 1858— 77) періодич. видання «Чтения Московского общества истории и древностей российских». Б. належав до ліберального крила слов'янофілів. Був у близьких взаєминах з багатьма видатними діячами науки й культури.Автор численних наукових праць з історії, літератури, фольклору, мовознавства слов'янських країн. Ввів до наукового обігу пам'ятку Пересопницьке Євангеліє.Цінні історичні розвідки Бодянського «Про погляди відносно походження Русі» (1835), «Про час виникнення слов'янських письмен» (1845) та ін. Перша літ.-критич. праця присвячена творчості Г. Квітки-Основ'я-ненка (1834). В «Розгляді різних думок про стародавню мову північних і південних русів» (1835) відстоював самобутність укр. мови. Окремим виданням опублікована магістерська дисертація «Про народну поезію слов'янських племен» (1837). Переклав на рос.мову окремі праці П. Й. Шафарика, укр. історика Д. І. Зубрицького. Серед поетичних творів відомі «Наські українські казки» (1835) і поезії 1843—44. В «Чтениях» вміщував матеріали з історії України і Росії, народні пісні. За його редакцією видано «Літопис Самовидця». Б. був ініціатором видання «Пісні Угорської і Галицької Русі» Я. Головацького.Архів Бодянського зберігається в Інституті літератури імені Тараса Шевченка Національної Академії наук України, а також у сховищах Москви та Санкт-Петербурга.З Тарасом Шевченком познайомився у лютому 1844, один про одного вони знали й раніше, зустрічалися 1844,1845,1858,1859, листувалися (збереглося два листи Бодянського і шість листів Шевченка).Протягом життя Бодянський пропагував твори Шевченка серед слов'ян,

46. І. І. Срезневський – історик та фольклорист України. Ізмаї́л Іванович Срезне́вський (1(13).6.1812 9.(21).2.1880) — філолог, славіст, історик, палеограф, український письменник. Видав фольклорні та історичні матеріали. Обґрунтував самостійність української мови.Народився у Ярославлі (Росія). Протягом 1826—29 навчався на етико-політичному відділенні філософського ф-ту Харківського університету. Після закінчення університету (1829) працював у Харківському дворянському депутатському зібранні, займався приватною педагогічною практикою. У 1837, захистивши магістерську дисертацію «Опыт о сущности и содержании теории в науках политических», одержав посаду ад'юнкта на кафедрі політекономії та статистики філософського ф-ту Харківського університету. У 1839 опублікував докторську дисертацію «Опыт о предмете и елементах статистики и политической економики», захистити яку йому не вдалося.Протягом 1839—42 з науковою метою і у зв'язку з підготовкою до професорського звання із славістики відвідав ряд слов'янських земель. У 1842 став першим професором-славістом у Харківському університеті, де читав курси з історії та слов'янських мов. У 1846, захистивши дисертацію «Святилища и обряды языческого богослужения древних славян по свидетельствам современным и преданиям», став першим у Росії доктором слов'янської філології. Протягом 1847—80 —професор кафедри слов'янознавства Петербурзького університету. З 1851 — екстраординарний, а з 1854 — ординарний Петербурзької АН.Ініціатор і редактор «Известий» (т. 1-10, 1852-63) та «Ученых записок» (т. 1-7, 1854-63) Відділення російської мови АН. С. —засновник петербурзької школи славістів, автор численних праць з історії давньоруської та російської мов, історії південно-слов'янських літератур, міфології, палеографії. У 1849 опублікував працю «Думки про історію російської мови», в якій звертав увагу на необхідність опису пам'яток, укладання регіональних словників, вивчення тогочасної літературної мови і діалектів, підготовку історичного словника та історичної граматики із залученням історії ін. слов'янських мов, дав також опис основних особливостей української мови. Вчений уперше розробив теоретичні засади слов'янської палеографії, поставивши її вивчення на наукову основу. Опублікував багато пам'яток давньоруського та давньослов'янського письменства («Київські глаголичні уривки» та ін.). С. цікавився українською старовиною і фольклором.Ще наприкінці 1820 років, навчаючись у Харківському університеті, С. разом з братами Ф. і О. Євецькими, І. Розковшенком, О. Шпигоцьким заснував літературний гурток поетів-романтиків. Його учасники винятково великого значення надавали фольклорним творам, що зберегли подих минулих епох. Зокрема, С. у фольклорі «вбачив багатюще джерело для майбутніх поетів». Зібрані на території Харківської, Полтавської та Катеринославської губернії. тексти українських народних пісень і дум С. опублікував у трьох збірниках «Запорожская старина» (1833-38). Разом з І. Розковшенком видавав «Украинский альманах» (1831) та «Украинский сборник» (1838-41), які відіграли важливу роль у подальшому розвитку літературного процесу в Україні. На початку своєї наукової діяльності С. вважав українську мову окремою слов'янською мовою, проте згодом розглядав її як діалект російської.Йому належать прозові та поетичні твори на українську тематику, написані українською мовою (оповідання «Майоре, майоре!», балада «Корній Овара» та ін.). Помер у Петербурзі.Серед головних праць:"Запорозька старовина" (1838),«Історичний огляд сербо-лужицької літератури» (1844),«Давні пам'ятки руського письма й мови (10-12 ст.)» (1866),«Давні глаголичні пам'ятки, в порівнянні з пам'ятками кирилиці» (1866),«Слов'яноруська палеографія 11-14 ст.» (1885).Особливу роль у публікації джерельних матеріалів та аналітичних оглядів з історії українського козацтва відіграв історико-літературний збірник «Запорожская старина», який видавав І. Срезневський. На сторінках 6 випусків збірки (1833-1838) вперше побачили світ наукові розвідки про героїчне минуле українського народу, уривки з козацьких літописів, з «Історії Русів», твори про гетьманів, повстання Косинського, Наливайка, Остряниці та ін.І. Срезневському належить цінне дослідження з історії Слобожанщини від її заселення до перетворення у Харківську губернію. Однак після переїзду до Петербурга, де він очолив університетську кафедру славістики, його інтерес до україн­ської історії згас.

47. Історичні погляди Т. Г. Шевченка. Винятково глибокий слід на формування національної істо­ричної свідомості українського народу мала літературно-художня і публіцистична творчість Тараса Шевченка. Будучи палким прихильником національної ідеї, національного ви­зволення українського народу, він дав своє розуміння ук­раїнської історії у творах «Тарасова ніч», «Гамалія», «Гайда­маки», «Іван Підкова», «Розрита могила», «Великий льох» та ін. Спадщина Т. Шевченка відкинула конформістську модель «малоросійства», що сповідувала ідеологію спільної історії Малої і Великої Русі, пропагувала лояльне ставлення до імперської Росії, і цим заклала фундамент національного бачення української історії. Шевченкове поєднання ідеї нації з найвищими гуманістичними цінностями стало наріжним ка­менем майбутніх народницького та національно-державниць­кого напрямів української історіографії.Не будучи професійним істориком, Т. Шевченко виробив свій власний погляд на історію України, її самобутність. У цілому ряді художніх, публіцистичних творів, у щоденнику та автобіографії, численних листах він виклав своє бачення найважливіших подій і явищ української та європейської історії, шляхів збереження і воскресіння самобутності України, розвитку рідної мови, освіти і національної культури.Вже вихід у 1840 р. «Кобзаря» став унікальною, перелом­ною подією у суспільно-політичному і культурному житті, яка справила глибинний вплив й на історичну думку..З огляду історичної спрямованості, йдеться, насамперед, про такі твори, як «Гайдамаки», «Чернець», «І мертвим, і жи­вим, і ненарожденним землякам...», «Сон», «Кавказ», «Тризна», «Гамалія», «Розритамогила», «ХолоднийЯр», «Великийльох», «Москалева криниця», «Плач Ярославни» таін.Викладені в них погляди Кобзаря на Київську і Галицько- Волинську держави, на Козаччину, Б. Хмельницького, І. Ма­зепу, на гайдамацький рух і Коліївщину, на політику царизму щодо України, дають підстави стверджувати, що він йшов далі автора «Історії Русів», праць М. Маркевича, М. Костомарова. Т. Шевченко відновив на базі свідчень народної пам'яті істо­ричну правду, розбудив понищену, приспану, перервану дер­жавницьку ідею українського народу. Він очищав історію від псевдогероїчних міфів, великодержавницьких фальсифікацій, різного роду спотворень, доводив безперервність етногенезу українців від найдавніших часів. На "його думку, і мертві, і живі, і ненароджені є єдиним організмом, історично цілісним явищем, нацією. За переконаннями поета, майбутнє ук­раїнства - це своя хата, своя держава, національно-культурна незалежність. «Своя хата, - за Т. Шевченком, - ліпша чужих палат».Особливий інтерес виявляв Т. Шевченко до рубіжних подій української історії, визначних провідників українського руху. Високо оцінюючи національно-визвольні і державницькі поту­ги Б. Хмельницького, називаючи його «мудрим гетьманом», «геніальним бунтарем» як провідника Визвольної війни україн­ського народу, він водночас співчутливо поставився до його недалекоглядних дій після Переяслава.Особливо вражає сміливість Кобзаря, який усупереч офіційній владі, що обливала брудом гетьмана І. Мазепу, називала його зрадником і запроданцем, не тільки взяв під захист українського патріота, але й возвеличив його. У Т. Шевченка немає поеми про І. Мазепу, але він, на відміну від М. Костомарова і О. Пушкіна, схилявся до оцінок Вольтера і К. Рилєєва, за словами якого І. Мазепа «відважний, мудрий і палкий патріот», символ «політичного опору». Поет згадує гетьмана в ряді творів, тепло і поважно ставлячись до його муд­рості і патріотичних почуттів. Т. Шевченко першим з українських інтелектуалів рішуче засудив і відкинув кон­формістську модель «малоросійства», яка ґрунтувалася на ідеї нероздільності Малої і Великої Русі та лояльного ставлення до імперії.

48. В. Б. Антонович – дослідник історії України.Антоно́вич Володи́мир Боніфа́тійович (18 (30) січня 1834, Махнівка — 21 березня 1908, Київ) — український історик, археолог, етнограф, археограф, член-кореспондент Російської АН з 1901; професор Київського університету з 1878; належав до хлопоманів; співорганізатор Київської Громади. Закінчив медичний (1855 р.) та історико-філологічний (1860 р.) факультети Київського університету. У 1861 році приєднався до так званих «хлопоманів». Один з організаторів Київської громади. В 1863—1880 роках. — головний редактор Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві, з 1878 р. — професор російської історії Київського університету, голова Історичного Товариства Нестора-літописця (з 1881 р.), організатор археологічних з'їздів в Україні. Антонович — автор понад 300 праць з історії, археології та етнографії України. Зібрав, зредагував і видав 8 томів «Архива Юго-Западной России», що стосуються історії Правобережної України 16—18 століть. Вступні статті Антоновича до цих томів присвяченіісторії козацтва «О происхождении козачества», 1863;«Последние времена козачества на правом берегу Днепра по актам 1679—1716 гг.», 1868),гайдамаччини «О гайдамачестве», 1876 і«О мнимом крестьянском восстании на Волыни в 1789 г.», 1902),селянства «О крестьянах в Юго-Западной России по актам 1770—1798 гг.», 1870)

Інші головні праці Антоновича:«Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти великого князя Ольгерда» (1877-78);«Киев, его судьба и значение с 14 по 16 ст.», (1882);«Уманський сотник Іван Гонта» (1882);«Монографии по истории Западной и Юго-Западной России» (1885).За редакцією Антоновича вийшли також«Сборник материалов для исторической топографии Киева и его окрестностей» (1874);«Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной России» (1888);«Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси» (1890—1896);«Дневник Станислава Освенцима» (1643—1651) та інші.Антоновичу належать історичні примітки до видання М.Драгоманова «Исторические песни малорусского народа» (1874—1875).Найважливіші праці Антоновича з археології:«Раскопки в земле древлян» (1893);«Археологическая карта Киевской губернии» (1895);«Археологическая карта Волынской губернии» (1902);«Описание монет и медалей, хранящихся в нумизматическом музее Университета св. Владимира» (1896). Антонович був представником народницької школи в українській історіографії. Антонович дав загальний огляд української історії від часів сформування козаччини. Антонович був видатним українським громадським діячем. Належачи до так званих «хлопоманів», він надрукував у відповідь польському публіцистові Зенону Фішеві (псевдонім Падалиця) відому статтю «Моя исповедь» (1862), де подав обґрунтування ідеології «хлопоманів». Майже півстоліття Антонович стояв на чолі українського громадсько-політичного життя, був головою київської Старої Громади, і за його ініціативою 1890 року в Галичині дійшло до «угоди» між поляками й українцями у Львівському соймі. Антоновичу належить велика роль в реалізації плану переїзду Михайла Грушевського до Львова і створення там наукового осередку.

49. В. Б. Антонович та Київська документалістська школа в українській історіографії. Важлива роль В.Б.Антоновича у вихованні кадрів українських істориків. Починаючи з 80­х рр. і на протязі 2­х десятиліть сформувалася Київська історична школа. Учнями Антоновича були М.П.Дашкевич, П.В.Голубовський, Д.І.Багалій, І.А.Линниченко, В.Г.Ляскоронський, М.С.Грушевський, М.В.Довнар­Запольський, В.Ю.Данилевич. Всього Д.І.Дорошенко нарахував близько 30 учнів В.Б.Антоновича. "Не буде також перебільшенням сказати зазначає Дорошенко,— що коли б навіть Антонович не залишив власних творів, то вже одна ця велетенська організація наукового досліду української історії в працях його учнів запевнила б йому одно з найпочесніших місць в діях української науки.Антонович займався також популяризацією історії. У виданні "Исторические деятели Юго-Западной России" (К., 1884) він подав нариси життя П.Конашевича­Сагайдачного, Ю.Хмельницького, І.Виговського, П.Тетері, І.Брюховецького, П Дорошенка. Величезною заслугою Антоновича перед укр. історіографією було утворення науково-істо­ричної школи (т. зв. «київська школа»), що в особі учнів Антоновича з Київського Універ­ситету поклала підвалини сучасної укр. науки. "Школа" Антоновича розпочала з мо­нографічного опрацювання історії окремих зе­мель України й Білоруси, що входили до скла­ду Київської держави, а також окремих мо­ментів укр. історії. З цієї школи вийшли виз­начні укр. історики: Дмитро Багалій, автор капітальних праць з історії Слобідської Укра­їни, фундатор харківського укр. іст. осеред­ку; Іван Линниченко, фундатор одеського укр. іст. осередку; Митрофан Довнар-Запольський (численні праці з історії України, Біло­русі й Великого Князівства Литовського); Микола Дашкевич, Петро Голубовський; крім то­го, Василь Ляскоронський, Олександр Грушевський, Василь Данилевич, Олександр Андріяшев, Петро Іванов, Василь Вовк-Карачевський та ін. З цієї ж школи вийшов найвидатніший укр. Історик Михайло Грушевський.

50. Історичні погляди та праці П. О. Куліша. Пантелеймон Олександрович Куліш (1819—1897) народився в містечку Воронежі Глухівського повіту Чернігівської губернії (тепер Шосткинський район Сумської обл.) в заможній козацькій родині. Після закінчення Новгород-Сіверської гімназії був слухачем університету Св. Володимира у Києві (не міг навчатися в університеті у зв’язку з тим, що не було документу про дворянське походження, а отже і права навчатися в університеті) на словесному, а згодом на правничому факультеті. Потім викладав у Луцькому дворянському училищі. Працював у Київській археографічній комісії. За участь в Кирило-Мефодіївському товаристві заарештований і висланий до Вологди. Потім після "щирого каяття" і клопотання ряду відомих людей йому дозволено поселитися в Петербурзі. Після Валуєвського циркуляра, який забороняв друкувати твори українською мовою, його проза і поезія друкувалися в Галичині. Працював на різних посадах у Варшаві, Відні, Санкт-Петербурзі.. Історіософія Пантелеймона Куліша Світогляд історика формувався під впливом української духовної культури — усної народної творчості, здобутків вітчизняної філософської думки та історіографії. Вчений був глибоко віруючою людиною і велику роль у його духовному житті займала Біблія. Історіософія Куліша формувалася спочатку під впливом романтизму, а пізніше — під впливом позитивізму. Історик був прихильником ідеї історичного поступу. Історіософська концепція історії України будувалася навколо української національної ідеї. Вчений прагнув з’ясувати у чому полягає добро а в чому зло для українського народу. У цьому пинанні в нього існували суттєві розхо­дження з іншими українськими громадськими діячами та істориками.Історик належав до народницького напрямку в українській історіографії і вважав, що кожний народ має право на окремішнє національне життя. Однак саме поняття “народ” у нього потерпіло зміни; спочатку він ототожнював його з простолюддям, пізніше — “особлива колективна індивідуальність, етнічна спільність, збірна особа, яка характеризувалася єдністю та особливостями “народного духу”. Народ для Куліша — живий організм, на який впливають природа та історичні обставини. Особистість розглядав не лише як продукт обставин і середовища, але й активного учасника історичного процесу, який подає йому могутні імпульси.Роль держави, як вважав Куліш, полягає у забезпеченні “народного права”,

51. О. М. Лазаревський – історик Лівобережної України. Одним з най визначніших істориків того часу був О.Лазаревський (1834-1902) Він належав до народницького напрямку в історіографії. Лазаревський походив з дворянської родини нащадків козацької старшини. Народився в с.Гирявці Конотопського повіту Чернігівської губернії. Навчався в Конотопському повітовому училищі, а згодом переїхав до старшого брата (в сім’ї було 6 дітей: 4 сини і 2 дочки) у Санкт-Петербург. Після певних життєвих пригод вступив до 2-ї Петербургзької гімназії, яку закінчив у 20-річному віці. Навчався на історико-філологічному факультеті Петербургського університету. В останні роки життя Т.Г. Шевченка зблизився з ним. Співпрацював з журналом “Основа”, в якому помістив дві невеликі розвідки: “Говорил ли П. Полуботок речь перед Петром І” та “Статистические сведения об украинских народних школах и госпиталях в 18 в.”. По закінченню університету рацював на адміністративних і судових посадах у Чернігівській, Полтавській, Курській губерніях та м. Києві. Найдовше — з 1885 р. і до останнього дня життя — членом Київської судової палати.О.М.Лазаревський присвятив свою науково-історичну діяльність Лівобережній Україні другої половини ХVІІ — ХVІІІ ст. Головними його працями є: “Малороссийские посполитые крестьяне. 1648 —1783 очерк по архивным источникам” (1866). “Очерки малороссийских фамилий” (1875-1876), “Очерки из быта Малороссии ХVІІІ в.”, “Описание старой Малороссии” (1888-1901). Вчений плідно працював також і як археограф. У “Киевской старине” опубліковані “Щоденик Миколи Ханенка” і “Щоденик Якова Марковича”.Лазаревський користувався позитивізмом як методологією історичного пошуку.Історик серйозно розробляв архівні матеріали. Ним було введено до наукового обігу частину Румянцевського опису 1767 р., який містив опис 10 полків Гетьманщини. В описі були відомості про козацьке, поміщицьке, міське землеволодіння, про рангові маєтності тощо.

Найвищим досягненням Лазаревського як історика України проф. В.Г. Сарбей назвав працю “Малороссийские посполитые крестьяне. 1648 –1783”. Лазаревський на основі архівних фактів відкинув як безпідставну думку, що нібито до кінця ХVІІІ ст. селянство Лівобережної України “користувалося повною громад­ською свободою, якої було позбавлене лише указом від 3 травня 1783 р.” і довів, що кріпаччина у Лівобережній Україні стала результатом соціально-економічних процесів, які тривали майже півтора століття. Указ же Катерини ІІ лише завершував цей процес.Слідом за цими працями були численні публікації в “Киевской Старине”, “Русском архиве” тощо. Підсумком 50-літнього дослідження Гетьманщини Лазаревським була 3-х томна праця “Описание старой Малороссии. Материали для истории заселения, землевладения, управления” (Т.1-3, 1888 - 1901). Вона містить істори­ко-статистичні відомості, нариси історії міст, сіл, монастирів, біографії полковників, сотників трьох полків — Стародубського, Ніжинського, Прилуцького. (Загалом передбачалося видати 10 томів: по 1 на кож­ний полк.) При написанні цієї роботи автор використав документальний матеріал і майже всю літературу, яка існувала тоді. Лазаревський з’ясував багато суперечливих питань в історії Лівобережжя 17-18 ст., дослідив внутрішнє життя Гетьманщини, особливо соціально-економічні процеси. Загальна оцінка цієї своєрідної державної і громадської організації була негативною. Особливо неприглядно характерезувалася окремі діячі Гетьманщини, представники козацької старшини.М Грушевський зазначав з цього приводу, що “суспільне життя і побут Гетьманщини у працях Лазаревського зображенні однобічно він цілком ігнорував політичний бік тогочасного життя, він не враховував впливу політики центрального уряду на українські стосунки і зводячи все до економічних відносин, залишав на боці політичні мотиви” (У.І.— 1990.— № 1-4.— С.38) В рецензії, написаній на “Описаниє старой Малороссии” і поміщеній в “ЗНТШ”, М.Грушевський висловився ще категоричніше: “А тим часом школа Лазаревського, слідячи гріхи української старшини супроти козацтва і народних мас на полі економічнім і суспільнім, забувала зазначити сю другу сторону медалі (позитивну—О. Ф.) й результатом не раз була односторонність”.

52. О. І. Левицький, як історик України та археограф. Орест Іванович Левицький (1848 - 1922) народився в містечку Маячці Кобеляцького повіту Полтавської губернії у сім'ї православного священника. Предки історика переселилися з Правобережної України на Лівобережжя у середині XVII ст. Вони займали нижчі посади в Гетьманщині, а більша частина належала до “мазепинців”. Після отримання початкової освіти у приватній школі, він навчався у Полтавському духовному училищі та Полтавській семінарії. Проте далі О.І.Левицький обрав інший шлях, вступивши 1870 р. до Київського університету. Він навчався на юридичному факультеті, з якого перевівся на історико-філологічний. На формування світогляду та наукових інтересів О.І.Левицького справив вплив національно-культурний рух, у якому він брав активну участь. Як член “Громади”, він написав історичне оповідання “Ніжинський полковник Іван Золотаренко”, Час навчання в університеті Св.Володимира О.І.Левицький згадував з теплотою. Значний вплив на нього справили члени “невеликого гуртка” талановитих і прогресивних вчених ¾ В.Б.Антонович, М.П.Драгоманов, М.І.Зібер, Ф.Г.Міщенко, В.С.Іконников, І.В.Лучицький, О.О.Котляревський, Ф.О.Терновський. Свдченням зрілості вченого-історика стала його дипломна робота “Очерк внутренней истории Малороссии во второй половине XVII века”. Більшість своїх праць помістив у "Киевской Старине". Головна тема його досліджень історія Правобережної України і головним чином — Волині 16-18cтоліть. З 1874 р. працював секретарем Тимчасової комісії для розгляду давніх актів.Головні праці: "Очерк внутренней истории Малороссии во II—й половине 17 в" (Киев. унив. изв. 1874—75)"Опыт изследования о летописи Самовидца " (При виданні тексту літопису Київ.археогр. комісією. К., 1878) "О социнианстве в Польше и Юго-Западной Руси"(К. Ст. 1882)Левицький був автором статей та розвідок про історії церкви, (боротьби навколо унії 1596 р.), побуту на Україні (Волині), по сімейний побут і відносини про шлюб на Україні в 16—18 ст.Всі розвідки написані на основі актового матеріалу архівів. Відомий як балетрист і популяризатор історії. Його оповідання "Анна Елоїза, княжна Острозька " була передрукована в збірнику оповідань за ред. Валерія Шевчука "Дерево пам "яті "

53. Д. І. Багалій – історик України. Одним з учнів Антоновича був Дмитро Іванович Багалій (1857 1932).Він народився у Києві, в родині ремісника. Закінчив прогімназію а потім другу Київську гімназію. Зацікавленість історією з’явилась під впливом учителів, членів київської Старої громади О.О.Русова та М.С.Тумасова. У 18 років поступив на історико-філо­логічний факультет університету Св.Володимира. Під час навчання на Багалія помітний вплив справили такі викладачі як Б.С.Іконников та В.Б.Антонович. Загалом про рівень викладання в університеті відгукувався добре.На формування світогляду Багалія справило вплив знайомство з творами російських революціонерів-демократів Чернишевського Добролюбова, Писа­рєва, читав К Маркса. Під час навчання в університеті вступив до напівлегальної молодіжної українофільської організації “Кіш”, а по закінченню університету — в Стару громаду. (1883 р.). З цього часу і до кінця життя Багалій пов’язаний з Харківським університетом. Там він виріс від доцента до професора і ректора університету 1906 —1910 рр. Від університетів та Академії наук двічі обирався членом Державної ради Російської імперії. Київські українофіли розглядали Багалія як свого посланця у Харкові

Багалій був серед фундаторів Української Академії наук 1918 р.; він обраний академіком і першим віце-президентом.

Наукова спадщина Багагія охоплює такі галузі як історія України та Росії, археологія, архівознавство, джерелознавство, культурологія, тощо. Ним написано близько 350 наукових праць. Основними його працями є “Курс древне-русской истории до половини 14 в.”, “Русская история” (Ч. 1, 2). “Очерки из истории колонизации и быта степной окраини Московского государства”. “Опыт истории Харьковского университета по неизданним материалам” (Т 1,2 Х. 1893-1904). “Історія Слобідської України” (Х. 1918).Історик належав до народницького напрямку в українській історілграфії. Позитивізм проявився також у особливій увазі до соціально економічного життя суспільства.В радянський час Багалій здійснив перехід на позиції історичного матеріалізму. Це, з одного боку, було нескладно зробити, адже історик і раніше робив наголос на економічному факторі в історичному процесі. У своїх працях дослідник підіймав широке коло проблем Досліджував історію Лівобережної України:

* з’ясовував процес закріпачення селянства, відзначав значну роль у цьому процесі румянцевського Генерального опису 1765-1769 рр., який засвідчив наявність великої соціальної та економічної нерівності і санкціонував владу старшини над посполитими;

* показав різні форми поземельних відносин в Лівобережжі. Дослідив процес “займанщини” в Лівобережній Україні, як “крупне землеволодіння козацької старшини тіснить і захоплює собі козацькі та посполиті землі”;

* не ідеалізував козацьку старшину, а відзначав, що “тодішнє малоросійське панство бажало одночасно зберегти свою політичну автономію та закріпостити селян і навіть козаків, що жили на їхніх землях”. Відзначав, що царський уряд сприяв закріпаченню;

* ряд праць (6) присвячені магдебурському праву в містах Лвобережної України ХVІІ — ХVІІІ ст., яке він розглядав у контексті розвитку місцевого самоврядування. Відзначав, що магдебурське право до Хмельниччини “було важливим стимулом для розвитку ремесла і торгівлі”. Обмеженість самоврядування на Гетьманщині пояснював втручаннями козацької старшини у справи магістратів;

Із 350 праць вченого більше 100 присвячено історії Слобідської України у тому числі 4 монографії. Етапи заселення Слобідської України становище там різних соціальних груп населення в 15— 17 ст.: будівництво міст;боротьба проти іноземних поневолювачів; суспільно політичний устрій Слобожанщини; автономія та її ліквідація за Катерини;розвиток промислів ремесла і торгівлі; з’ясував зміни в землеволодінні краю;показав слобожанський побут, розвиток освіти та культури. Багалій писав також про творчість Т Шевченка, був першим упорядником творів Г.С. Сковороди, написав монографію “Україн­ський мандрований філософ Григорій Сковорода”. Оцінюючи значення наукової праці Д.І.Багалія, Д.І.Дорошенко писав, що він утворив наукову історію Слобожанщини.

54. І. М. Каманін – історик та палеограф. Іван Михайлович Каманін (1850—1921) належав до Київської історичної школи В.Б.Антоновича і входив до кола співробітників "Киевской старины".Автор народився в містечку Димері Кіївської губернії. Його батько був російським офіцером, мати — українка. І.М.Каманін, як і пізніше і Д.І.Багалій, закінчив 2-у Київську гімназію і поступив на історико-філологічний факультет університету Св.Володимира. Його вчителями були:Іконников, В.Антонович, М.П.Драгоманов. З 1870 року, під керівництвом В.Б.Антоновича, Каманін працює як дослідник, в Київському Центральному архіві, який існував при університеті..Під час навчання в університеті Каманін перехворів тифом, наслідком якого була глухота. Педагогічна діяльність стала немож­ливою. Це зумовило те, що історик пішов працювати в архів (з 1878 і до кінця життя — архівіст).Основні праці Каманіна: “Последние годы самоуправления Киева по магдебурскому праву” (Киевская старина, 1888). З’ясовуючи причини скасування магдебурзького права, він докладно виявив зловживання кіївського магістрату, які привели до скасування.Проблема експертизи документів тісно пов’язана з палеографією, яка дає можливість встановити коли написано рукописний пам’ятник, з’ясувати питання його достовірності.Палеографії Каманін присвятив спеціальну працю: “Палеографический изборник: Материалы по истории южно-русского письма в ХУ—ХУІІІ вв.” (К., 1889). Ця праця складається з 2-х частин: 1 — теоретичної і 2 — прикладної. Автором подано понад 30 найхарактерніших типів українського письма з рукописних кодексів, актових книг і окремих документів.Ряд праць присвячені історії козацтва:“К вопросу о козачестве до Богдана Хмельницкого” під впливом Антоновича вважав, що козацтво виникло на грунті місцевих автономних общин на Півдні України в ХІУ—ХУ ст. “Очерк гетманства Петра Сагайдачного” (К.1901) показав Конашевича-Сагайдачного як народного героя, що прагнув визво­лити свій народ від ворожого ярма, попередника Б.Хмельницького. Дослідники відзначають певну ідеалізація гетьмана. “Богдан Хмельницкий гетман. Краткий очерк его деятельности”“Киевляне и Богдан Хмельницкий в их взаимных отношениях” та ін.

55. Життя і науково-організаційна діяльність М. С. Грушевського. Михайло Сергійович Грушевський походив з родини священиків Чигиринського повіту Київської губернії. Він народився 29 вересня 1866 року у м. Холмі, де його батько викладав у греко-католицькій гімназії. З 1869 року — на Кавказі, куди переїхав його батько (займав посаду директора народних шкіл). З 1880 по 1886 рік Грушевський навчався у класичній гімназії в Тифлісі.На світогляд та інтерес до наукових досліджень Грушевського, як вважає Л. Винар, справили вплив три чинники:Вплив родини, зокрема його батька Сергія, який прищепив любов до мови, пісні, оповідання;Знайомство з українознавчими працями М.І. Костомарова, П.О. Куліша, М.О. Максимовича, А.О. Скальковського та інших істориків, фольклористів, етнографів. Своєю справжньою школою історик назвав "Киевскую старину". Третім чинником було захоплення українським красним письменством — художньою літературою.Закінченням Тифліської гімназії завершився ранній період творчості Грушевського — дитячі та юнацькі роки.Наступний етап життя (1886 -1894), або "Перший Київський період", охоплює роки студенства та проведення наукових дослідів на історико-філологічному факультеті Київського університету. Згодом Грушевський досить критично висловився про рівень навчання в університеті: "виклади не могли багато дати". Ця оцінка зумовлена, головним чином, обставинами реакції, які були характерні для того часу. Безпосереднім вчителем М.С. Грушевського в університеті був В.Б. Антонович. У В. Іконникова М.С.Г. навчився всебічному аналізу джерел. Він слухав також лекції професорів Петра Голубовського, Михайла Володимирського-Буданова. Під час навчання (на третьому курсі) Грушевський написав роботу "История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века", за яку отримав золоту медаль. Після закінчення ун-ту Св. Володимира (1890) М. С. був залишений для роботи на кафедрі російської історії. Протягом 4-х років готував працю "Барское староство. Исторические очерки", яку захистив в травні 1894 р. як магістерську дисертацію. Львівський період життя Грушевеького охоплює 1894-1914 роки. За рекомендацією проф. В.Б. Антоновича він переїхав до Львова, де очолив університетську кафедру "всесвітньої історії з спеціальним оглядом на історію Східної Європи". Першим і основним заняттям історика стала підготовка і читання курсу лекцій у Львівському університеті з історії України, з часом ці лекції лягли в основу багатотомної "Історії України-Руси".У 1894 р. Грушевський очолив історико-філософську секцію НТШ, а у 1897 р. — саме Товариство. Перший том "ІУ-Р" з'явився у 1898 р.Відомий грушевськознавець Л. Винар зазначає, що наукова діяльність вченого розгорнулася в трьох напрямках: 1) розбудова НТШ, 2) видавнича діяльність, 3) підготовка та виховання кадрів українських істориків (головним чином, його студентів зі Львівського університету).У 1904 році вийшло перше видання короткої і загальнодоступної книги з історії України "Очерк истории украинского народа". Незабаром автор підготував видання "Ілюстрованої історії України", яка побачила світ у 1911 році.З 1906 по 1914 рік виділяють Київський субперіод (підперіод) в житті Грушевського, коли він одночасно працював і в Наддніпрянщині — “відколи там настала можливість наукової та політичної праці”. Вчений взяв на себе роботу в УНТ у Києві, займався громадсько-політичною діяльністю.Світова війна перервала діяльність історика. По приїзді з Галичини до Києва він був заарештований як "мазепинець" і "австрофіл" і висланий спочатку до Симбірська, потім до Казані і, врешті, до Москви. Період першого заслання М.С. Грушевського тривав більше трьох років (1914-1917). Лютнева революція 1917 року повернула волю Грушевському. У другий київський період (1917-1918) М. С. очолив процес національно-державного будівництва. Був Головою Центральної Ради, керівником УНР. Незважаючи на труднощі і помилки, Україна стала незалежною суверенною державою. В період гетьманату Грушевський в опозиції.У 1919 році М. С. Грушевський емігрує спочатку до Чехо-Словаччини, а потім до Австрії. Еміграційний період життя історика тривав з 1919 до 1924 року. На еміграції він продовжував займатися науковою та громадсько-політичною діяльністю. До 1922 року Грушевський належав до лівого крила УПСР і редагував її друкований орган "Борітеся — поборете". З ініціативи історика був заснований Український соціологічний інститут (1919). Він започаткував "Історію української літератури". З поверненням у 1924 році Грушевського на Україну розпочався третій київський період, який тривав до 1931 року. У 1931-1934 роки — друге заслання і смерть.

56. Історіософія М. С. Грушевського. Під історіософією розуміємо галузь філософського знання, яка охоплює онтологічні (пізнання об'єкт, реальності) питання історичного процесу - зміст і напрямок історії, послідовність основних історичних епох, специфіку історичного процесу, співвідношення історії і природи, свободи і необхідності в історичному процесі тощо. Історіософію цікавлять також гносеологічні і логіко-методологічні проблеми. Дослідники творчої спадщини М.С. Грушев­ського детально розглянули питання про джерела формування світогляду історика. На погляди вченого у ранній період наукової праці справили вплив дослідження істориків та твори письменників, які відображали народне життя. Більшість істориків (Д. Дорошенко, І. Витанович, Б. Крупницький, І. Креве­цький, І. Крип'якевич, О. Пріцак, А. Процик) притримуються думки, що Грушевський належав до народницького напрямку в українській історіографії. Про це свідчив і сам Михайло Сергійович, який називався "останнім могіканом народницької історіографії". "Народництво" Грушсвського зумовлювалося двома об'єктивними обставинами українського історичного процесу. По-перше, український народ більшу частину свого історичного часу не мав своєї держави. Тому єдиним, вдо зв'язувало його історичні періоди між собою — народ. По-друге, перебуваючи у складі іноземних держав, українці піддавались національно-релігійному і соціально-економічному гнобленню. Це викликало справедливу негативну оцінку Грушевського - історика.Своє народницьке Сrеdо М. С. сформулював у вступній лекції, виголошеній у 1894 році у Львові. Ось її головні положення:

* усі періоди історії Руси-України "тісно й нерозривно сполучені між собою... як одні і тіж змагання народні, одна й таж головна ідея переходить через увесь той ряд віків, в так одмінних політичних та культурних обставинах";

* “Народ, маса народня зв'язує періоди в одну цілість і єсть, і повинний бути альфою і омегою історичної розвідки. Він із своїми ідеалами й змаганнями, з своєю боротьбою, поспіхами і помилками — єсть єдиний герой історії”;

* “Зрозуміти його стан економічний, культурний, духовний, єго пригоди, єго бажання й ідеали — єсть мета нашої історії”;

* “Устрій державний по всі часи цікавий нам переважно тим, оскільки вій впливав на стан народу, оскільки сам підпадав впливу громади й оскільки відповідав її бажанням і змаганням”.

І хоча на протязі більш ніж півтолітньої діяльності Грушевського проходила еволюція його поглядів, та він і надалі вважав народ головним предметом своїх дослідів."Народництво", однак, не слід розглядати як паталогію (ненормальність) в розвитку історичної думки. (Думається правий був Любомир Винар, який критикував за це Омеляна Пріцака). Це закономірний етап, який мала пройти історіографія. У свою чергу народницька історіографія завершувалася М.С. Грушевським. "Державницька школа" виросла з історичної школи М. Грушевського.Разом з тим, наукова спадщина М. С. Грушевського не вкладається у дещо спрощену схему поділу української історіографії на народницький та державницький напрямки. Як і історики державницького напряму М. С. розумів значення власної держави і еліти — провідної верстви для української нації. Про що, зокрема, свідчить дослідження Грушсвським Хмельниччини та епохи Івана Мазепи.Щодо методології історика, то на ній позначилися погляди зарубіжних філософів — Генрі Бокля, О. Конта, Г. Спенсера тощо. Грушевський був позитивістом. Для позитивізму характерно:

1) принципом справжнього історичного знання позитивізм називає описання об'єктивних, справжніх або "позитивних" фактів; у Грушсвського де проявляється навіть у використанні термінології з точних наук. Позитивізм М. С., як і істориків — в уникненні узагальнень. І. Витанович вважав, що Грушевський порядкує лише аналітично-описовим способом і надзвичайно обережний "перед схематизацією" (синтезом, узагальненням);2) для позитивізму характерно визнання багатофакторності в історичному процесі і особлива увага приділяється соціальним і економічним чинникам;3) історики-позитивісти визнавали закономірність історичного розвитку. Вони уявляли суспільний розвиток як повільну еволюцію. Сам термін "еволюція" у Грушевського зустрічається в різних контекстах: "державна еволюція", "економічна еволюція", "еволюція культури", "суспільна еволюція".

57. Історіографічна спадщина М. С. Грушевського. «Історія України-Руси». Творча спадщина М.С. Грушевського надзвичайно обширна. Вона складає, за підрахунками Л. Винара, близько 2 тис. праць. Лише з 1885 по 1928 рік історик надрукував 1779 праць. З них:книжки та відбитки складали 207 назв; статті– 806; рецензії – 701;белетристика - У 1904 р. Грушевський опублікував свою працю "Звичайна схема "русскої" історії й справа раціонального укладу історії східнього слов'янства", в якій виступив з критикою схеми історії російських істориків (Карамзіна, Соловйова) і, одночасно, запропонував свою історичну схему історичного розвитку українського, російського і бєларуського народів. Головними положеннями схеми, запропонованої Грушевським, були:

немає "общерусской истории", а тим більше "общерусской народности";

пов'язання Київської держави з її суспільно-політичним укладом і культурою, з Володимиро-Московським князівством 13-І4 ст. не витримує наукової критики;

"Київська держава, право, культура були утвором одної народности, українсько-руської; Володимиро-Московська —- другої, великоруської". (Історик вказував, що сполучення української і московської історії в середньовіччі не мас об'єктивної історичної бази. Грушевський порівнював взаємини Київської держави з Московською до взаємин Римської держави з її гальськими провінціями, а не преємства двох періодів у політичнім і культурнім житті Франції);

український історичний процес мас такі періоди: рання історія -Київська держава — Галицько-волинська держава. Вони органічно пов'язані політичними, етнічними і культурними процесами українського народу й знаходять своє продовження в Литовсько-польській державі.

Отже, Грушевський підкреслював континуїтет (тяглість) і нерозривність української історії від її раннього періоду, через середньовіччя до нового періоду в історії України. Український історичний процес охоплював життя українського народу на його території від найдавніших часів до доби Грушевського. Для підтвердження континуїтету історик дав назву своїй основній роботі "Історія України-Руси", об'єднавши нову і історичну стару назву України. Головною працею життя М. С. Грушевського була "Історія України -Руси". її перший том вийшов У 1898 році, а останній, десятий,- після смерті історика, у 1936 році. Головна історіографічна концепція автора цієї праці, як і всієї його наукової спадщини, — наукове обгрунтування безперервності українського, і сторичного процесу, що пов'язується з життям українського народу на певній географічній території і в історичному часі. В "Історії України-Руси"' Грушевський зазначає, що українсько-руська народність живе ряд століть без національної держави Отже, "народництво" Грушевського було обране ним свідомо і було зумовлено об'єктивними обставинами. В "ІУ-Р" Гр-й висуває та обгрунтовує ряд наукових гіпотез. Він вважав антів безпосередніми предками українського народу. Історик відкинув норманську теорію і зробив наголос на ролі наддніпрянських полян в заснуванні і розбудові Київської держави.

В "УК-Р" Грушевський' визначає три періоди в історії України. Перший період охоплює весь час від перших віків нашої ери до половини 14 ст. і йому присвячені три томи "ІУ-Р". Другий період — це перехідний період історії українського народу — литовсько-польський (з середини 14 до 1648 р.), йому присвячені 4, 5, 6 і частково 7-ий том "ІУ-Р". Третій періоди — козацький і йому присвячені наступні томи "ІУ-Р". Перший і третій періоди Грушевський розглядав в дусі гегелівської тріади як тезу і антитезу, а синтезу вбачав у добі українського національного відродження 19-20 ст. Цей період він розглядав в "Очерке истории украинского народа" та в "Ілюстрованій історії України". Оцінюючи значення "ІУ-Р", яка тоді ще не була завершена, Д.І. Дорошенко у 1923 році писав: "Головна вага її полягає в систематичному зводі науково-провірених і проаналізованих відомостей по історії України, об'єднаних провідною думкою про тяглість і непереривність історичного процеса українського народа на заселеній ним ще на світанку історії землі. Це наче велика історична енциклопедія, де зведено до купи й систематичності впорядковано здобутки наукової праці цілого попереднього розвитку української історіографії". Разом з тим, як історик-державник Дорошенко якна недолік відзначав, що ця робота могла відіграти скільки-небудь провідної ролі власне через брак у їй визнання ваги своєї державності.

58. Історичні школи М. С. Грушевського та їх значення. Дослідники життя і діяльності Грушевського відзначають дві його школи української національної історіографії: львівську і київську. Історична школа Грушевського утворилася внаслідок еволюції історіософічних концепцій школи Антоновича. Школа Грушевського запозичила у свого учителя документалізм та народництво. Головною історіографічною концепцією історичної школи Грушевського стала концепція континуїтету - тяглості українського історичного процесу від зародження українського народу до новітньої доби в історії України.До львівської історичної школи Грушевського належало, за списком, складеним Яр.Грицаком, 20 учнів вченого: Мир. Кордуба - давня та середньовічна історія, Хмельниччина;Ст. Томашівський - козацька доба;Вас. Герасимчук - доба Хмельницького і Виговського;Ст. Рудницький - козацькі рухи 1620-х років, географія;І. Джиджора - Гетьманщина ХVIII ст.;Олег Терлецький - галицьке, середньовіччя та козаччина;Богд. Барвінський - Галицько-волинська держава, мазепинський період;І. Кревецький - історія Галичини ХІХст.;І. Крип'якевич - історія Галицько-волинської д-ви, Хмельниччина та ін. періодів іст. Укр.Мик. Чубатий - іст. українського середньовіччії. церкви, права;Богд. Бучинський - історія церкви

.Київська школа формувалася за дещо інших обставин. Грушевський не викладав в університеті, а його найближчі співробітники вчилися у метра історичної науки в науковій лабораторії - спочатку в УНТ, а потім і головним чином в історичній секції в УАН. У складі секції діяли численні науково-дослідні комісії, в яких працювали його учні і співробітники. Комісія Київа та Правобережної України (голова Грушевський, керівних Щербина); Комісія Лівобережжя (голова Грушедський, керівник Гермайзе); комісія Степової України (голова Гр-й, керівник М. Ткаченко); комісія Західної України (голова Гр-й, секретар Ігнатенко). Ці комісії мали у 1924-26 рр. понад 50 співробітників з різних земель України. Пізніше було створено ще ряд тематичних комісій - культурно-історична. Однак не всіх співробітників можна вважати членами київської історичної школи М.С.Г. Сучасна дослідниця О.В. Юркова називає 20 осіб, яких можна вважати учнями Грушевського зокрема О.І.Барановича, Т.М.Гавриленка, С.В.Глушка, П.С.Глядківського, К.М.Грушевську, В.С.Денисенка,В.С.Євфимовського, В.А.Ігнатієнка,М.Ф.Карачківсь