Позитивізм – методологія української історіографії

Для позитивізму характерно:

1) принципом справжнього історичного знання позитивізм називає описання об'єктивних, справжніх або "позитивних" фактів; у Грушсвського де проявляється навіть у використанні термінології з точних наук. Позитивізм М. С., як і істориків — в уникненні узагальнень. І. Витанович вважав, що Грушевський порядкує лише аналітично-описовим способом і надзвичайно обережний "перед схематизацією" (синтезом, узагальненням);

2) для позитивізму характерно визнання багатофакторності в історичному процесі і особлива увага приділяється соціальним і економічним чинникам;

3) історики-позитивісти визнавали закономірність історичного розвитку. Вони уявляли суспільний розвиток як повільну еволюцію. Сам термін "еволюція" у Грушевського зустрічається в різних контекстах: "державна еволюція", "економічна еволюція", "еволюція культури", "суспільна еволюція".

60. Вклад Наукового товариства ім. Шевченка у розвиток української історіографії. Умови розвитку українознавства, зокрема української історіографії, на Західній Україні були кращими. Це зумовлювалося тим,що Австро Угорщина була конституційною державою і її правителі вимушені були враховувати в більшій чи меншій мірі інтереси народів колишньої монархії.У 1873 році було засновано літературне товариство ім. Т.Г. Шевченка. В 1892 році воно було реорганізовано в Наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка (НТШ ). Ініціато­рами цього були: І. Франко, В. Драгоманов, О. Кониський, О.Барвінський. Це була перша установа такого типу.Першим головою товариства був історик Ю.Целевич. НТШ мало три секції, в тому числі історико філософську. З 1894 року її очолив видатний український історик М.Грушевський, який щойно переїхав до Львова. Членами секції були відомі історики С.Томашівський, О.Терлецький, І.Крип’якевич, І.Кревецький, М.Кордуба. Головним журналом української історії та наукового українознавства стали "Записки НТШ". Записки виходили за редакцією М.С.Грушевського і містили наукові дослідження і рецензії представників історічної школи Грушевського львівського періоду а також дослідників з Великої України — М.П.Василенка, В.Липинського, О.С.Грушевського та ін.. До 1914 року вийшло 112 томів "Записок НТШ". Крім цього Грушевськім булі започатковані два серійні видання:"Жерела до Історії—Руси" (до 1914 р. війшло 11 томів) та "Пам’ятки українсько—руської мови та літератури" за ред. І.Я.Франка (до 1913 вийшло 7 томів). З 1906 року видавалася нова серія "Українсько—Руського Архіву"(до 1914р. війшло 14 томів). Ці видання мали величезне значення для зміцнення джерельної бази української наукової національної історіографії. Науково—популярні та публіцистичні праці друкувалися на сторінках "Літературно—наукового вісніка".У виданнях НТШ головна увага приділялася:Галицько—Волинській державі;Литовсько—Польській добі в історії України;періоду Хмельниччини та Руїни. Разом з тим інші періоди історії України також були предметом наукових досліджень.

61. Українське наукове товариство в національній історіографії. На Наддніпрянщині з ініціативи старих співробітників "К.С."— Антоновича, П.Житецького, І.Лучицького і В.Науменка — вийшла ініціатива заснування Українського Наукового Товариства в Києві. Було отримано дозвіл уряду і у 1907 році стало діяти УНТ. (Дм. Дорошенко помилково називає!1908 рік як дату заснування УНТ). Головою УНТ був обраний М.С.Грушевський, який переніс головний осередок роботи до Києва. Оцінюючи науково—організаційні здібності Грушевського, Д.І.Дорошенко писав у своїх "Споминах про давнє минуле":" Грушевський умів не тільки згуртувати людей біля праці, він умів також притягати й кошти. Було відновлено до видання, крім звичайних "Записок" ще цілий ряд збірників окремих секцій Товариства і спеціяльних збірників, наприклад Шевченківського, Етнографічного та ін." Було вирішено видавати популярний науковий квартальник "Україна". "Придивляючись тепер до праці Грушевського зблизька,— згадував Дорошенко, який працював секретарем УНТ,— я просто дивувався його невтомній ініціатіві й сміливим планам". Всьго було видано 14 томів "Записок УНТ". В них друкували свої праці як колишні співробітники "К.Ст."—Орест Левицький, І.Каманін, М.Василенко, М.Біляшівський, М.Петров, так і нові наукові сили—проф. В.Данилевич, Гр.Плавуцький, рос. вчені філолог Ол.Шахматов, проф. Гр.Ільїн, проф. Перетц(майбутній академік).У 1914 році став видаватися історичний квартальник "Україна"(вийшло 4 номери). Однак початок І світової війни, наступ на українство і, зокрема, арешт і заслання М.С.Грушевського, перешкодили роботі. Замість "України" стали видавати "Український Науковий Збірник". Це видання здійснювали у Москві, де цензурні умови були кращі. Вийшло два томи "Українського Наукового Збірника". У 1915 році у Києві вийшов "Збірник пам"яти Тараса Шевченка (1814-1914)", в якому містився цінний матеріал до історії Кирило-Мефодіївського братства. УТН в Києві являло собою наукову установу, яка в майбутньому могла стати зародком національної Академії Наук.

62. Вклад губернських архівних комісій у розвиток української історичної науки. Наприкінці 19 — на початку 20 ст. на Великій Україні діяло ряд місцевих установ, які займалися науково-дослідною та архео-графічною діяльністю. На поч 20 ст. в Україні діяло кілька комісій, найдіяльнішими серед яких були Полтавська, Чернігівська і Катеринославська. “Полтавська учена архівна комісія” (ПУАК) була відкрита у 1903 р. і проіснувала до початку 20-х років 20 ст. Її головою обрано Полтавського губернатора, а секретарем-управителем став Павлов­ський. Крім Павловського активними співробітниками комісії були: Л.Падалка, В.Милорадович тощо. Комісія видала 15 томів “Трудов Полтавской ученой архивной комисии”. ПУАК займалася дослі­дженням минулого краю на основі архівних джерел, популяризацією історичних знань. Основна увага приділялася всебічному вивченню історії України та Росії 18-19 ст., історії запорозького та городового козацтва, Полтавській битві 1709 року тощо.Ів.Павловський присвятив працю історії м.Полтави (К. Ст., 1902), діяльності малоросійського генерал-губернатора князя Куракіна (“Очерк деятельности малороссийского генерал-губернатора кн. А.Б.Куракина (1802-1808)” —Полтава, 1914), історії масонства. Особливо велика заслуга І.Павловського в складанні біографічних словників полтавчан - дер­жавних і культурних діячів, письменників, учених тощо.

Чернігівська учена архівна комісія (ЧУАК) видала 11 томів своїх “Трудов”. Найактивнішими її співробітниками були Арк. Верзилов, Петро Дорошенко (дядько Д.І.Дорошенка), Вад. Модзалевський. Останній працював директором музею Вас. Тахновського у Чернігові і секретарем Архівної Комісії. Модзалевський відомий як дослідник історії Гетьманщини 2 половини 17 — 1 половини 18 ст.. Його праці друкувалися на сторінках "К.Ст.", "Записок НТШ", "Трудов ЧУАК". Найбільша праця історика—"Малороссийский Родословник" (у 4-х томах) добре ілюстрована. Модзолевський був автором розвідки про Романа Ракушку-Романовського.

Катеринославська учена архівна комісія (КУАК) існувала з 1903 по 1916 р. Її друкованим органом була “Летопись Екатеринославской Ученой Архивной Комисии” (вийшло 10 випусків). Завдяки подвижницькій діяльності членів Комісії було виявлено, врятовано і введено до наукового обігу цінні джерела з історіі та культури Катеринославщини, Запорізької Січі й загалом України 18 ст. Помічником голови комісії і редактором “Летописи” був А.С. Синявський. Активними співробітниками КУАК були В.О. Біднов, О.Г. Богуміл, Д.І. Дорошенко, Я.П. Новицький, В.І. Пічета та ін. Вони займалися археографічною та історико-дослідницькою діяльністю.В.О.Біднов, використовуючи багатий архівний матеріал, підготував ряд досліджень по історії козацтва — про церковний устрій на Запоріжжі, про колонізацію Запорозьких земель, про зимівники тощо. З 1919 року викладав у Кам’янець-Подільському державному університеті, видав “Що читати по історії України? Коротенька історіографія України”. (Кам’янець-Подільський, 1919).Я.П. Новицький досліджував топографію Запорожжя, його побут. Зібрав чимало історичних пісень про минуле українського народу, його побут, героїв (І.Д.Сірка, П.І.Калнишевського, Й.Глад­кого). Ним були підготовлені до друку перекази та оповідання, зібрані на Катеринославщині, під назвою “Народна пам’ять про Запорожжя” (перевидано у 1991 році).

Крім цього на Волині діяло “Общество исследователей Волини” та “Волынское Церковно-Археологическое общество” у Житомирі, які займалися історією Волині. На Поділлі функціонувало “Церковне історико-археологічне товариство”. Воно утворилося на основі Подільського єпархіального історико-статистичного комітету. Подільське церковне історико-археологічне товариство існувало з 1903 по 1920 рік. Товариство стало авторитетною науково-громадською організацією, яка об’єднала краєзнавців. Найвидат­нішим дослідником — археологом, істориком, етнографом був Ю.Й. Сіцінський (1859-1937).