Державницький напрям в українській історіографії

Початок XX ст. характеризується остаточним інституюванням української національної історіографії, у рамках якої викристалізувались декілька напрямів: народницький або на­родно-демократичний, державницький та соціально-економіч­ний. Звичайно, виокремлення цих напрямів є умовним і, як зазначалося у попередній лекції, ніякої стіни між ними не було, хоча між їх виразниками часом точилися дискусії. Різниця між цими напрямами полягала лише в пріоритетах, які надавали історики у своїх дослідженнях. Якщо представ­ники народницького напряму на чільне місце ставили народ, розглядаючи його головною силою, двигуном історичного про­цесу, а прибічники соціально-економічного напряму зосере­джувались насамперед на питаннях господарського життя суспільства, то прихильники державницького напряму від­давали пріоритет державі. Цей напрям на початку XX ст. на­бував особливої привабливості й актуальності, оскільки в суспільно-політичному житті і українському визвольному русі гостро постала проблема відновлення національної держав­ності, вона висунулася на передній план суспільного розвитку. Україна впритул підійшла до політичного, національного і соціального вибуху.Вже говорилось, що М. Грушевський, піднявшись на вер­шину народницького напряму, водночас дедалі більше схиляв­ся до необхідності дослідження ролі держави, виявлення і аналізу державницьких традицій українського народу. Це зав­дання усвідомили його учні: С Томашівський, О. Терлецький, І. Крип'якевич, М. Андрусяк, Б. Крупницький та ін. Чітку державницьку позицію у своїх наукових дослідженнях прово­дили В. Липинський, Д. Дорошенко, І. Огієнко, М. Василен­ко, М. Біляшівський та інші історики.

65. Життя і наукова діяльність В. Липинського. Народився В'ячеслав Казимирович Липинський 5 квітня 1882 року в селі Затурці Володимирського повіту Волинської губернії (тепер Локачівський район Волинської області) в шляхетській родині. Його батько, Казимир Липинський - поміщик середньої руки, володів невеликим родовим маєтком, що дістався у спадщину від предків. Дитячі роки хлопчика минули у рідному селі, серед чудової поліської природи. Вступив до Ягеллонського університету в Кракові, спочатку на агрономічний, а потім на філософський факультет. Згодом він продовжив навчання в Женевському університеті, удосконалюючись в історії та філософії.

Після завершення освіти у 1908 році Липинський повернувся в Україну і оселився на хуторі Русалівські Чагарі біля Умані. Першою науковою працею молодого вченого стала монографія про Данила Вратковського, опублікована 1909 року в українському часописі "Літературно-науковий вісник". Наступна робота - "Шляхта на Україні, їі участь в життю українського народу в перспективі історії" стала помітним явищем в тогочасній історіографії. В ній вчений вперше обгрунтував тезу про провідну роль шляхти у формуванні української держави, закликав представників цієї верстви братися за відродження України. З 1910 року Липинський знову у Кракові, де продовжив заняття науковою діяльністю. Результатом трирічної праці стала книга "Z Dziejow Ukrainy" і обрання дійсним членом наукового Товариства ім. Т. Шевченка (НТШ).Друге повернення вченого в Україну було викликане подіями Першої світової війни.У 1913 рогу гетьман П. Скоропадський призначив В. Липинського послом до Австрії. В 1919 році він прибув до Райхенау, щоб уже більше ніколи не повернутися на Україну.На еміграції Липинський став головним ідеологом української державності, обстоюючи монархічні засади. Він вважав, що Українська держава має бути синтезом культурних досягнень Заходу і Сходу, і разом з тим традиційних основ свого існування. Влітку 1920 року Липинський заснував Союз хліборобів-державників, бо саме в цій верстві бачив рушійну силу побудови Української держави.В. Липинський редагував науково-публіцистичний часопис "Хліборобська Україна", на сторінках якого було надруковано його програмну працю "Листи до братів-хліборобів", названу "державницьким Євангелієм" України. 1926 року В. Липинський очолив кафедру політології і соціології в Українському науковому інституті в Берліні. В цей час він не полишав наукової діяльності. Написав ряд статей, опублікованих у книзі "Релігія і церква в історії України", розпочав роботу над історіософською працею "Гетьманство - теорія української трудової монархії". Але важка хвороба перервала напружену творчу працю вченого. 14 серпня 1331 року, під час лікування в Австрії, Вячеслав Казимирович Липинський пішов із життя. Після падіння Гетьманату В. К. Липинський залишається на посаді посла..Упродовж 1926-1929 очолював кафедру української державностi в Українському науковому iнститутi (Берлiн).Помер В.Липинський 14. VI. 1931 в санаторiї "Вiнервальд" (Австрiя), похований у с. Затурцях.Отже, В.Липинський заснував нову державницьку школу України. Вiн вважав, що вiдродження української державностi вiдбулося за об'єднання всiх верств населення країни навколо козацького ядра. Йому здавалось, що таке згуртування всiх частин нацiї має статися й нинi. коли всi водночас вирiшуватимуть найважливiшi завдання: мiлiтарне (вiйськова оборона), економiчне (пiднесення господарства) та iнтелiгентське (освiта). З цiєю метою вiн створив Український союз хлiборобiв орденського типу. Л. спричинився до виникнення Союзу Визволення України.За редакцiєю Л. вийшло чотири книжки часопису "Хлiборобська Україна" (Вiдень, 1920-1925). В ньому ним оприлюднено "Листи до братiв-хлiборобiв" iз викладенням своїх державницьких поглядiв. Крiм того, Л. видав працi: "Україна на переломi" (1920) i "Релiгiя й церква в iсторiї України" (1925).Відповідальна робота В. К. Липинського у Відні яскраво підтверджує високу оцінку, яку дав йому Д. Дорошенко: "добрий дипломат, справжній державний муж, великий український патріот".