Традиції і новаторство в творчості Павла Григоровича Тичини

Музичність Тичинина — особливого типу. Музичність для нього — не прикраса, а принцип світобачення. Зрештою, не просто атрибут, а сама сутність божественного Абсолюту: «Навік я взнав, що Ти не Гнів,— Лиш Сонячні Кларнети»[32,с. 9]. Напевно, невипадково поет обрав з усього оркестрового арсеналу кларнети, інструмент глибокий та ніжний, здатний відтворити будь-що — джаз, класику, естрадну музику чи поховальну відправу. Винесений у заголовок книжки незвичний образ-символ сонячних кларнетів якнайкраще відбиває сутність індивідуального стилю молодого Тичини. Ним поет підкреслював сонячно-музикальний характер своєї творчості, вказував на синтез у ній животворного сонячного тепла й світла з музичними ритмами всесвіту, що єднають людину з природою в найуніверсальнішому її значенні.

«Кожного великого митця історія нагороджує гучним найменням, у якому відбивається сутність його творчості. Шевченка вона назвала Кобзарем, Пушкіна - сонцем російської поезії, Франка - Каменярем, Горького - Буревісником, Лесю Українку - поетесою-другом робітників, Коцюбинського - сонцепоклонником.

Новатор! Так вслід за Горьким нарекла історія Тичину, виділивши цим самим одну з найяскравіших рис його творчості»[33,с. 5]. Він зумів піднятися до вершин, яких не змогли дістатися його попередники.

Талант Павла Тичини – це справжній могутній скарб, що збагатив художню скарбницю творами правдивими, щирими, неповторними.

«Новаторство для Тичини - одна із закономірностей розвитку мистецтва. Воно знаходиться в діалектичному зв'язку з такими поняттями, як класовість, народність».»[33,с. 7] Поняття новаторства Тичина розглядав у зв'язку з традиціями. Продовження, розвиток передових традицій - це одне із джерел новаторства.

Призначення митця-новатора поет вбачав у тому, щоб прискорювати рух до щасливого майбутнього. «Тичина підкреслював:"Новаторство народжується на шляхах служіння суспільству»[33, с.7]. Цій священній меті завжди служила творчість Тичини.

1918 рік став поворотним пунктом у мистецькій долі Павла Тичини. Перша збірка віршів "Сонячні кларнети" принесла йому заслужену славу і визнання. Вона стала значною подією в українській літературі, ознаменувавши появу нового таланту, яскравої художньої індивідуальності. На літературну ниву вийшов поет-лірик, котрий своєю майстерністю, щирістю і задушевністю, любов'ю до життя і людини примушує згадати великі імена Пушкіна, Шевченка, Лермонтова, Франка, Лесі Українки. Основу збірки становлять вірші, написані у дожовтневі часи.Більшість з них присвячено темі природи, кохання. Поет не лишався байдужим і до суспільних явищ. Показовим для розуміння його ідейно-світоглядного і мистецького зростання є твори про революційні події 1917 року. У збірці відчутні імпульси громадянськості, що йшли від традицій демократичної літератури. Але це зовсім не означає, щоТичина піднявся в розумінні процесів класової боротьби на рівень таких своїх сучасників, як Іван Франко, Леся Українка, або таких своїх учителів, як Коцюбинський чи Горький. Для поета було іще багато неясного в суспільній боротьбі. У його світогляді проявлялись суперечливі риси. І, незважаючи на це, "Сонячні кларнети" відіграли важливу роль у розвитку української поезії.

Поява "Сонячних кларнетів" сповістила світ про прихід у літературу Павла Тичини - видатного майстра слова, який з великою художньою силою виразив красу нового дня. Не раз відзначався високий художній рівень цієї збірки, з появою якої відкрився для читачів новий "сонячнокларнетний" світ, сповнений буянням радісної природи, наскрізь пронизаний сонячною музикою.

Багато дослідників відзначають музичність "Сонячних кларнетів" як найхарактернішу особливість цієї збірки. [33, с. 20].

Теоретики і практики символізму не раз висловлювалися на кшталт того, що "поезія є внутрішня музика" і що "музика - скелет поезії".

Основа художнього успіху П.Тичини полягає в тому, що він, вбираючи, як губка, в свою художню систему найосновніші досягнення поетичної форми кінця XIX - початку XX ст., зумів у символістських пошуках вибрати для себе найцінніше, піднести його на новий, вищий рівень. Одночасно поет зберіг те основне, чого не могли зберегти символісти, - образну сутність слова. Більше того, Павло Тичина зробив те, чого так довго і без особливих успіхів домагалися декаденти - знайшов не бачений досі синтез словесних і музичних способів вираження. Поет досяг такого синтезу саме тому, що "озвучував" поетичний твір не тільки через сонорику слова, а й через його семантику. Ось один із найпоказовіших прикладів такого "озвучування":

Гаї шумлять -

Я слухаю.

Хмарки біжать -

Милуюся.

Милуюся - дивуюся,

Чого душі моїй

так весело.

Гей, дзвін гуде -

Іздалеку.

Думки пряде -

Над нивами.

Над нивами - приливами,

Купаючи мене,

мов ластівку.[32,с. 11]

Аналізуючи механізм сприйняття музичних тропів "Сонячних кларнетів", можна помітити, що центральним, найактивнішим подразником, який формує музичний напрямок розвитку асоціацій, є слово, що означає певне музичне чи звукове поняття, - арфа, кларнет, звук, дзвін, музика, мелодія, струна, скрипка, бандура, пісня, гімн, дует, орган, флейта. Наприклад:

Горить - тремтить ріка,

як музика. [32,с.11]

Арфами, арфами -

Золотими, голосними обізвалися гаї

Самодзвонними … [32,с.13]

Слухаю мелодій

Хмар, озер та вітру.

Я бриню, як струни

Степу, хмар та вітру… [32,с.15]

Подивилась ясно - заспівали скрипки! [32,с.17]

Кожне виділене слово є ключовим при сприйнятті фрази - без нього вона не зрозуміла. І тому текстові фрагменти, в яких смислова вага сконцетрована на словах, що позначають музично-звукові поняття, випромінюють складний комплекс асоціацій, серед яких домінуючими є музикальні.

Поет широко користувався методом передати словом своє синестезичне сприйняття звуку. В цьому була певна художня доцільність: він знайшов лаконічний і місткий спосіб характеризувати звук. "Сонячні кларнети", "арфами, арфами золотими", "сміх буде, плач буде "перламутровий", "в чорному акорді", "синє брязкання кадил", "зелений гімн" - характер усіх цих тропів є виразно синтезичним.

Досить часто П. Тичина оживлює звуки, надає їм виразної емоційної характеристики: Лиш від осель пливуть тужні, обнявшись, дзвони…[32,с.23]

Прихід весни, "запашної, квітами-перлами закосиченої", славить Тичина і в поезії "Арфами, арфами...". Емоційний настрій поезії забезпечується світлою і ніжною гармонією барв та звуків у природі, описуваній автором, насиченістю поезії музичними пісенними образами, алегоричними художніми деталями, специфічною ритмікою. Римування у вірші обіймає рядки двох різних строф: самодзвонними - ніжнотонними, з переливами - там за нивами. Важливе значення для ритмомелодики твору мають і внутрішні рими: золотими - голосними, поточки як дзвіночки. Такі засоби надають віршеві особливої мелодійності, ніби рука музиканта двічі плавно торкнулась струн, і вони обізвались далеким, тремтливим, ледь чутним звучанням.

У чому ж полягає першопричина виняткової музикальності поезій першої збірки П. Тичини? У природі людського обдарування. Талант П. Тичини, в якому геніально поєднані абсолютний музикальний слух, здатність до синестезично-асоціативного сприйняття дійсності і найтонше відчуття слова - явище рідкісне.

У своїй музикальності поет настільки самобутній, що його неможливо наслідувати. Він недоступний для епігонів найвищої кваліфікації.

Крім того, музикальний талант Павла Тичини - талант розвинений.

Підхід автора "Сонячних кларнетів" до музики - це не підхід аматора (хай навіть і дуже здібного), а професіонала, який віддав музиці багато років життя. В ранньому дитинстві він був постійним учасником монастирського хору, в молодості - керівником і диригентом одного з кращих хорів Києва. Павло Тичина грав на багатьох музичних інструментах, сам складав музику. Звідси, очевидно, і походило бажання ввести в поетичний текст музику, бажання, яке призвело до справжнього мистецького успіху.

Наділений рисами вродженої панмузичності, Павло Тичина сам помітив, що мислить піснями, що головний матеріал для поета – це звук. Але ніщо не виникає з нічого. Адже митець спирався й на досвід попередників-модерністів, які також намагалися якомога більше наблизитись до музики. Поліритмічна, гармонійно цілісна стихія поезії Павла Тичини, народженої в дусі музики, засвідчила не просто винятковий талант поета, а й професійного музики, навіть можна сказати диригента, який збагачував українську літературу музичнии принципами, очищав від консонансів, адже не міг терпіти «дефекти музичного слуху», вважав їх вадами мови і стилю. «Він здійснив проект пріоритетизації музики та поезії в мистецтві як достеменно можливого знання, започаткований єнськими романтиками, А.Шопенгауером, Ф.Ніцше, втілюваний у життя Р.Вагнером, П.Верленом, українськими «молодомузівцями», М.Вороним та О.Олесем, водночас спромігся на органічний синтез мистецтва на противагу авангардистам, зокрема М.Семенку, що зазнав у цьому творчої невдачі»[34,с.6].

Здатність синтетично мислити Павло Тичина виявив у собі ще в пору навчання у Чернігівській семінарії, а вдосконалювати її зміг під впливом такого педагога, як О.Архангельський, що схилявся до поєднання музики та літератури. У нарисі «На крилах пісень» поет зізнавався, що звуки, торкаючись його вуха, лягали перед очима барвами. Павло Тичина був схильний до так званого кольорового слуху і мав здатність по-своєму трактувати тони. Тому небезпідставно стиль поета був названий кларнетизмом (Ю.Лавріненко,В.Барка). Кларнетизм виявився переходом від ідейно-естетичних стильових тенденцій попередніх поколінь до синтетичного типу творчості, який не вкладався у жодну стильову течію, адже у Павла Тичини символізм досить добре поєднувався з елементами авангардизу, неоромантизму, імпресіонізму, неореалізму та необароко, а також сприяв усуненню залежності від стороннього впливу. Також кларнетизм може сприйматися і тим переходом від прірви небуття до відродження України, якій невідомий кращий «смисловислів», аніж «необарокова парабола «Золотого Гомону», осяяна ентузіазмом духовного воскресіння та історіософічного націотворчого дійства» [34,с.7]. Отже, кларнетизм Павла Тичини залишився в українській літературі явищем неповторним, відкриваючи перед нею нові обрії.

Порiвнюючи “Сонячнi кларнети” з iншими збiрками, В. Стус зазначає: "У свiтi “Сонячних кларнетiв“ людину було возвеличено в космiчному масштабi, там iснувала гармонiя людини i всесвiту. Тепер космос у Тичини знелюднюється, а сама людина, цей макрокосм сонячнокларнетнiвського перiоду, перетворюється на iнфузорiю, життєве призначення якої – свято дотримуватись своєї орбiти i великого закону. В цьому новому Тичининому космосi людина стає в’язнем, рабом iсторичного процесу" [35,с.16].

Рядки “Сонячних кларнетiв” сповненi музикою, ритмикою, рухом, що вiдображається у самiй побудовi строф з чергуванням голосних, наголосiв та рiзноманiтних ритмiв.

Сковорода писав про розчинене музикою повітря; про вселенську музику, що бринить над свiтом, писав О. Блок. Ще задовго до Сковороди i Блока про “музику небесних сфер” говорили пiфагорiйцi. Їм уявлялися велетенськi струни мiж землею та планетами, якi виграють могутню надсвiтню мелодiю. З музикою та музичнiстю порiвнювали свої поезiї французькi символiсти Верлен, Малларме, Рембо.

Хто створив це диво? Бог: Зевс: Чи пан? Хто?

Не Зевс, не Пан, не Голуб – Дух,

Лиш Сонячнi Кларнети

У танцi я, ритмiчний рух

В безсмертнiм – всi планети. [32,с. 9]

Людина, поет у цiй свiтовiй музицi – лиш частка, лиш звук неусвiдомлений. Як людина усвiдомлює себе, своє мiсце у свiтовiй музицi – так i сама стає творцем i диригентом її. I якщо ранiше вона не думала про своє “я”, а лише про Боже, надлюдське “ти”, то зараз вона бачить своє мiсце у всьому свiтовому оркестрi.

Я був не Я. Лиш мрiя, сон.

Навколо – дзвоннi згуки,

I пiтьми творчої хiтон,

I благовiснi руки.

Прокинусь я – i я вже Ти:

Над мною, пiдо мною

Горять свiти, бiжать свiти

Музичною рiкою [32,с. 9]

У цьому вiршi – ключ до самих основ свiторозумiння поета, його свiтобачення i до загальної картини Всесвiту в його уявi. Новiтнiй мiф про всезагальний свiтлозвук, свiтлоритм, що творить музику «Сонячних кларнетів».

Мотиви свiтла у творчостi Павла Тичини неможливо вiдiрвати вiд музичних мотивiв. Вони одне – єдине. Це єдиний свiтлозвук, який не можна розкласти на складовi. Iнколи навiть важко зрозумiти, де закiнчується музика i починається звук. Вони всюди: їм немає нi кiнця, нi початку.

Коливалася флейтами

Там, де сонце зайшло…

Моя пiсне, вогниста, шалена

(Креше небо i котить свiй гнiв),

Ах, розбийся на свiтлi акорди,

Розридайсь – i затихни, як грiм…[32,c. 21]

Поезiя, творчiсть повинна бути безкорисною, iти вiд серця, дарувати людям тепло, зiгрiвати їхнi замерзлi душi. Але не вiдчуває в їхнiх очах поет енергiї сонця, енергiї вiдродження. А без цього сонячного духу не прийняв би, мабуть, спасiння з рук самого Христа “Я – сонцеприхильник, я вогнепоклонник…”, бо вiрив у його всеочищаючу силу. Лише сонце здатне запалити людськi серця до нового життя,“лиш Сонячнi Кларнети”.

І в подальшій творчості поет ще не раз "повінчував" слово і музику. Його твори зазвучали бетховенськими акордами могутнього "Плуга", і леонтовичівською співучістю лірики, і шопенівськими Ритмами "Похорону друга", і всією нескінченною симфонією, яка в історії людської поезії названа поезією Тичини.

Та найбільша нагорода - вдячна пам'ять нащадків…[32,с. 37]