Діяльність з ведення реєстру власників іменних цінних па-

перів - збирання, фіксація, оброблення, зберігання та надання

даних, що становлять систему реєстру власників іменних цін­них паперів, щодо іменних цінних паперів, їхніх емітентів і власників.

В Україні емітент цінних паперів, у разі, якщо кількість влас­ників випуще­них ним іменних цінних паперів не перевищує п'ятисот осіб, має право само­стійно вести систему реєстру цих власників, у противному разі емітент зобов'я­заний доручити ве­дення реєстру реєстратору шляхом укладання договору на веден­ня реєстру власників іменних цінних паперів.

Розрахунково-клірингова діяльність-- діяльність із визна­чення взаємних зобов'язань щодо угод із цінними паперами та розрахунків за ними.

Клірингова діяльність передбачає: збирання та звіряння інфор­мації щодо угод купівлі-продажу; перевірку наявності на рахун­ках відповідної кількості цінних паперів та грошових коштів від­повідно у продавця і покупця; у разі збігу даних щодо виду, кількості та ціни цінних паперів — підтвердження угоди; пові­домлення учасників угоди про її підтвердження.

Розрахункова функція полягає у проведенні в розрахунковий день списання грошових коштів з рахунка покупця та зараху­вання їх на рахунок продавця, здійснення переказу цінних папе­рів з рахунка продавця на рахунок покупця, надання виписок з рахунків.

Діяльність з організації торгівлі на ринку цінних паперів — надання по­слуг, які безпосередньо сприяють укладанню цивіль­но-правових угод щодо цінних паперів на біржовому й організа­ційно оформленому позабіржовому ри­нку. Біржові торговельні майданчики виступають ціноутворювальним інстру­ментом фон­дового ринку. Це зумовлено відкритістю й доступністю інформа­ції про угоди, які виконуються на біржах. Біржові торговельні майданчики орієн­туються на обслуговування вторинного ринку цінних паперів, на якому цінні папери перерозподіляються від їхніх перших покупців наступним власникам. Позабіржові торго­вельні майданчики слугують або для виконання значних ад­рес­них угод (угод між певним продавцем і певним покупцем), або є формою взаємодії значної кількості приватних інвесторів з вели­кими інвестиційними компаніями (фондові магазини). Адресні угоди характерні для первинного ри­нку цінних паперів, на якому здійснюється перша угода купівлі-продажу випу­щених цінних паперів між емітентом і першим інвестором.

5.5. Діяльність комерційних банків на фондовому ринку: світова й ві­тчизняна практика

Комерційний банк— невід'ємний і обов'язковий елемент будь-якої схеми фінансової трансакції за умов централізованого ринку цінних паперів. Банки як фінансові посередники акуму­люють кошти вкладників і забезпечують спряму­вання заощадже­них капіталів у інвестиції. У більшості країн на сьогодні доходи комерційних банків від операцій із цінними паперами відіграють дедалі більшу роль у формуванні прибутку. Проте в різних краї­нах роль і місце комерційних банків на фондовому ринку різні. Так, залежно від розмежування функцій фі­нансового посередни­цтва (депозитно-позикової, емісійної й інвестиційної) між фінан­сово-кредитними установами, доволі чітко вирізняють три моде­лі: німе­цьку, англійську й американську.

Для британських фінансових інститутів притаманна чітка спеціалізація. Де­позитно-позикова й емісійна функції закріплені за банківським сектором. Усе­редині банківського сектору теж іс­нує очевидне розмежування, зокрема емі­сійна функція — це пре­рогатива торгових банків. Хоча їхня діяльність не зумов­лена жод­ними законодавчими нормами, британські торгові банки завжди за­ймалися операціями, відмінними від тих, що проводять комер­ційні. Вони надто компетентні стосовно випуску цінних паперів і з питань злиття та поглинання, їхні ресурси утворені переважно власними фондами, пропорційними позиковим капіталам, а відне­давна — й депозитами, які перевищують 2500 фунтів стерлін­гів. Британським комерційним банкам законодавчо не заборонялося мати про­мислові акції, утім, вони дуже неохоче беруться за такі операції, бо вважають їх дуже ризиковими. Принципи організації британського ринку цінних паперів не надають певних переваг конкретним типам фінансових інститутів. Утім, саме небанківські фінансові інститути є провідними фігурантами на фондовому рин­ку країни, виконуючи функцію контролера з боку фінансового ринку над вироб­ничим сектором економіки. Головний принцип володіння акціями — форму­вання дисперсного портфеля. Остан­нім часом спостерігається тенденція до ди­версифікації діяльності комерційних банків — вони почали проникати на ринки інвести­ційних банків, скуповуючи або створюючи торгові банки.

У СІНА існує законодавче розмежування функцій фінансового посередниц­тва. Під впливом кризових явищ за часів Великої де­пресії у країні виникла по­треба захисту інтересів суспільства й окремих інвесторів від ризиків на фі­нансовому ринку. З огляду а це було ухвалено Закон Гласса-Стігала (1933 р.) та Закон про пінні папери (1933 р.). Закон Гласса-Стігала обмежував участь ко­мерційних банків в операціях із цінними паперами. Федераль­ним банкам було заборонено гарантувати розміщення цінних па­перів (за винятком зобов'язань казначейства США і деяких уря­дових зобов'язань), а також здійснювати опера­ції із цінними па­перами за свій рахунок. Обмеження поширюються й на банки штатів, які входять до ФРС. Дозвіл існує лише на деякі види ви­сококласних бор­гових зобов'язань, включно з паперами корпора­цій, проте заборонено гаранту­вати розміщення їх. Саме тому 90 % інвестиційного портфеля банків становлять зобов'язання федераль­ного уряду і федеральних агенцій, цінні папери штатів і муніци­пальні облігації. Банкам також дозволено виконувати деякі функ­ції бро­керів, купуючи й продаючи акції та облігації промислових компаній за рахунок клієнтів. Американські комерційні банки та­кож здійснюють значний обсяг тра­стових послуг (операції з управління портфелем цінних паперів за дорученням клієнтів), фактично виступають власниками великих пакетів акцій промис­лових фірм.

Після обмеження діяльності універсальних банків у США, по­ряд із комер­ційними з'явилися інвестиційні банки (Investment Banks), які спеціалізуються переважно на довготермінових вкла­деннях у фінансові активи та емісійних операціях (ролі класич­них комерційних банків вони не виконують).

Останнім часом загострилися суперечності між комерційними та інвести­ційними банками. За сучасних умов ізоляція будь-яких банківських інститутів від фондового ринку визнається недореч­ною, що зумовлює необхідність пере­гляду чинних законодавчих актів.

У Німеччині діють універсальні банки, в яких зосереджено всі три функції фінансового посередництва. Універсальні банки на­дають довготермінові кре­дити, вкладають кошти у власний капі­тал підприємства, що дає змогу банкам стежити за фінансовим станом підприємства, його виробничою діяльністю й підвищує конкурентоспроможність німецьких корпорацій на світовому рин­ку. Комерційні банки мають право здійснювати всі види операцій із цінними папе­рами. Оскільки в країні не існує посередницьких брокерських фірм, усі їхні фу­нкції перебрали на себе банки. Вони виступають найбільшими інвесторами і власниками інвестицій­них груп, здійснюють більшість операцій із цінними па­перами, включно із розповсюдженням їх.

Загалом 67 % акцій, що перебувають у національних фінан­сових установах, припадає на банки. Небанківські фінансові ін­ститути не зорієнтовані на інвести­ційну функцію (частка акцій у їхніх активах становить близько 5 %). Принцип володіння акці­ями у німецьких банках — формування концентрованого порт­феля (найчастіше блоками по 25 % акцій капіталу компанії плюс одна акція, бо від­повідно до німецького законодавства ця частка дає право вето при голосуванні) [26]. Банки є головними учасниками торгів, реєстрація цінних паперів на біржі дозволя­ється лише після спільного звернення компанії та діючого на бір­жі банку. Фізичні особи можуть укладати угоди лише за участі банківського посередниц­тва. У Німеччині також існує перехре­сна система володіння акціями, яка посилює вплив банків на промисловість, бо дає їм змогу тримати великі блоки акцій у не­великій групі ключових компаній. Таким чином, універсальні банки посідають провідне місце у грошово-кредитній системі Німеччини.

Окрім Німеччини принцип універсалізму втілено в банків­ському законодав­стві Франції, Швейцарії та інших країнах кон­тинентальної Європи — Бельгії, Іта­лії, Австрії тощо. Банки в цих країнах мають статус прямого учасника фондового ринку і мож­ливість відкривати власні брокерські та дилерські підрозділи, здійсню­вати відповідне зберігання цінних паперів і кліринг.

Згідно із Законом України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р. № 2121-III банки за умови отримання письмо­вого дозволу НБУ мають право ви­конувати такі операції із цінни­ми паперами:

* емісію власних цінних паперів;

* організацію купівлі та продажу цінних паперів за доручен­ням клієнтів;

*операції на ринку цінних паперів від свого імені (включно з
андеррайтингом);

*нвестування у статутні фонди та акції інших юридичних осіб;

* операції за дорученням клієнтів або від свого імені з інстру­ментами грошо­вого ринку і з фінансовими ф'ючерсами та опціонами;

* довірче управління цінними паперами за договорами з юри­дичними та фізич­ними особами;

* депозитарну діяльність і діяльність із ведення реєстрів влас­ників іменних цін­них паперів;

* надання консультаційних та інформаційних послуг щодо бан­ківських опера­цій.

Відповідно до «Положення щодо організації діяльності комер­ційних банків на ринку цінних паперів», затвердженого Рішенням ДЮДПФР №104 від 18.05.1999р., до професійної діяльності на фондовому ринку, яку можуть здійс­нювати банки, належить дія­льність щодо: торгівлі цінними паперами, депозитар­ної діяльності зберігана цінних паперів, ведення реєстрів власників іменних цін­них паперів, управління цінними паперами. Банк має організувати свою діяль­ність на ринку цінних паперів у складі організаційно ві­докремлених внутрішніх підрозділів або дочірніх структур.

Попри певні законодавчі обмеження в діяльності комерційних банків на фо­ндовому ринку в різних країнах, нині банки у цьому сегменті фінансового ринку виконують емісійні й інвестиційні операції, а також здійснюють функції інфра­структурних учасни­ків ринку цінних паперів. У процесі своєї діяльності на фо­ндово­му ринку банки дбають про такі основні цілі:

* залучення додаткових грошових ресурсів для традиційної
кредитної й розрахункової діяльності на основі емісії цінних па­
перів;

* отримання прибутку від власних інвестицій у цінні папери
за рахунок відсотків і дивідендів, які виплачуються банку, і збільшення курсової вартості цінних паперів;

* отримання прибутку від надання клієнтам послуг з операцій із цінними папе­рами;

* конкурентне розширення сфери впливу банку і залучення нової клієнтури за рахунок участі в капіталах підприємств і орга­нізацій (шляхом участі у порт­фелі їхніх цінних паперів), установ підконтрольних фінансових структур;

* підтримку необхідного запасу ліквідності при забезпеченні
дохідності й вкладенні в ліквідні засоби банку;

* отримання додаткових прибутків від помірної спекуляції
цінними паперами і страхування фінансових ризиків клієнтів
шляхом операцій з похідними цінними паперами.

Існують різні класифікації банківських операцій із цінними паперами зале­жно від об'єкта операцій, отриманого доходу або мети проведення операцій. Детальніше спинимося на основних операціях банків на фондовому ринку.

Емісійна діяльність комерційних банків полягає у випуску власних цінних паперів з метою залучення коштів для формування і поповнення статутного ка­піталу, а також з метою тимчасового залучення ресурсів для проведення окремих банківських операцій, фінансування певних програм чи напрямів діяльності. Ви­пуск бан­ком цінних паперів відбивається у пасивних операціях банків.

Комерційні банки можуть емітувати акції, боргові зобов'язання (облігації, депозитні, ощадні сертифікати, векселі), похідні цінні па­пери. Принципова від­мінність банківських цінних паперів від акцій і векселів, випущених небанків­ськими установами, полягає в тому, що банківські цінні папери емітуються установами, за якими вста­новлений жорсткий контроль з боку Центрального банку. У своїй роботі комерційний банк спирається на низку обов'язкових но­рма­тивів, які забороняють йому довільно знижувати ліквідність балансу і до­статність капіталу. Також порядок ліцензування і контроль за комерційними банками істотно підвищує позиції банківських цін­них паперів. Єдину серйо­зну конкуренцію банківським паперам можуть становити боргові зобов'язання або акції великих промис­лових підприємств.

Функції банку як емітента з обслуговування власних цінних паперів по­лягають у:

• випуску цінних паперів;

• організації розміщення цінних паперів на первинному ринку;

• забезпеченні ліквідності;

• виплаті дивідендів акціонерам;

• веденні реєстру за іменними цінними паперами;

• купівлі-продажу акцій банку на вторинному ринку.
Емітуючи власні цінні папери, банки спираються на закони й

положення регулювальних органів.

Банки можуть виступати інвесторами на фондовому ринку. В процесі інвестиційної діяльності банки формують власний портфель цінних паперів.

Банківський портфель цінних паперів — це сукупність усіх при­дбаних бан­ком цінних паперів, паїв та вкладень в інші компанії, які здійснені за рахунок коштів, що перебувають у розпорядженні бан­ку, з метою отримання доходів у вигляді відсотків, дивідендів, при­бутків від перепродажу та інших прямих і не­прямих доходів.

Наразі комерційні банки, окрім традиційних кредитних опера­цій, активно займаються портфельними інвестиціями. Це зумов­лено передусім суттєвим розвитком ринку цінних паперів, мож­ливостями отримати додаткові доходи від операцій із цінними паперами, постійною конкуренцією банків з іншими фінансово-кредитними установами. Разом із тим портфель цінних паперів виконує низку важливих функцій, які впливають на формування структури банківських активів. Виокремлюють такі основні функ­ції банківського порт­феля цінних паперів:

• компенсація кредитного ризику з портфеля банківських
позик. Цінні папери високої якості можуть бути придбані і зберігатися з метою врівноваження ризику за банківськими по­зиками;

• генерування доходів банку незалежно від фаз ділового циклу: коли доходи за позиками знижуються, доходи від цінних па­перів можуть зростати;

• забезпечення географічної диверсифікації. Цінні папери, як
правило, пов'язані з іншими регіонами більше, ніж об'єкти банківського кре­дитування, що сприяє ефективнішій диверсифікації банківських доходів;

• підтримка ліквідності, оскільки цінні папери можуть бути продані для отримання необхідних грошових коштів або викори­стані як застава в разі залу­чення банком додаткових фондів;

• зниження податкових виплат банку;

• забезпечення гнучкості портфеля активів, оскільки інвести­ційні цінні па­пери, на відміну від більшості кредитів, можуть бути
швидко придбані або продані для реструктуризації активів банку
відповідно до поточної ринкової кон'юнктури;

• поліпшення фінансових показників банківського балансу за­
вдяки високій якості більшості цінних паперів, які зберігає банк.

Особливістю формування інвестиційного портфеля комерцій­них банків є включення до нього цінних паперів двох рівнів:

* первинних резервів, призначених для отримання доходу;

* вторинних резервів, що можуть бути реалізовані з метою підтримки лікві­дності.

Цінні папери вторинного резерву реалізують у разі спонтанно­го вилучення вкладів або різкого підвищення відсотка за позика­ми. Однак продаж активів вторинного резерву веде до зниження ліквідності комерційних банків, тому останні віддають перевагу залученню додаткових коштів або реалізації цінних паперів пер­винного резерву. Таким чином, активи первинного резерву слу­гують інструментом розв'язання проблем отримання доходу і підтримки ліквідності банку. Виконуючи роль амортизатора, ін­вестиційна політика банків спрямо­вана на підтримку пропорцій між первинним і вторинним резервами. Інші операції банку спрямовані на зниження сукупного ризику придбаних цінних па­перів, а саме — підтримку збалансованості портфеля за терміна­ми погашення шляхом реінвестування частини вивільнених кош­тів в інші цінні папери.

Управління портфелем цінних паперів комерційними банками практично не відрізняється від управління портфелями іншими інвесторами. Воно передбачає планування, аналіз і регулювання структури портфеля, діяльність щодо його формування й підтримки з метою досягнення певних цілей. Вибір інвестицій­ної політи­ки банки здійснюють за традиційними показниками: ліквідність, дохідність, ризиковість. Основними цілями є отримання відсот­ків, збере­ження капіталу і забезпечення приросту капіталу на підставі збільшення ку­рсової вартості цінних паперів.

Регулювальні органи приписують банкам формувати свою ін­вестиційну політику в письмовому документі, виокремлюючи в ній такі аспекти:

• цілі, яких банк бажає досягти за допомогою свого інвести­ційного порт­феля;

• рівень ризику несвоєчасного погашення цінних паперів, який банк може прийняти (при цьому всі цінні папери мають бути ін­вестиційними, неспеку­лятивними);

• планові терміни обігу цінних паперів до погашення, а також рівень лік­відності всіх придбаних цінних паперів;

• рівень диверсифікації інвестиційного портфеля, за допомо­гою якого банк намагається знизити ризик.

Українське законодавство передбачає таку класифікацію інвес­тиційного портфеля комерційних банків. Відповідно до ст. З «Ін­струкції з бухгалтерсь­кого обліку операцій із цінними паперами в банках України» від 20.08.2003 р. № 355 вкладення банку в цінні папери класифікуються таким чином:

1) операції з цінними паперами в торговому портфелі;

2)операції з цінними паперами в портфелі банку на продаж;

3) операції з цінними паперами в портфелі банку до погашення;

4)інвестиції в асоційовані та дочірні компанії.

Торговий портфель цінних паперів — це цінні папери, придбані банком для перепродажу та переважно з метою отримання прибут­ку від короткотерміно­вих коливань їх ринкової ціни. До торгового портфеля цінних паперів можуть бути віднесені лише високоліквід-ні цінні папери.

Цінні папери в портфелі на продаж — це цінні папери, до яких не нале­жать торгові цінні папери та цінні папери, що утримуються до погашення.

Цінні папери в портфелі до погашення — це боргові цінні папе­ри, щодо яких є намір і здатність банку утримувати їх до строку по­гашення.

Усі цінні папери, придбані банком, мають обліковуватися на ба­лансі зале­жно від того, до якого портфеля вони належать.

У разі зміни намірів та здатності банку утримувати базові цінні папери з метою отримання прибутку від короткотермінових коли­вань їх ціни, такі цінні папери можуть бути переведені з торгового портфеля до портфеля цін­них паперів на продаж. І навпаки, цінні пери з портфеля на продаж переводяться до торгового портфеля, що банк приймає рішення про отримання прибутку від ко­ротко­термінових коливань ринкових цін або дилерської маржі.

У портфелі до погашення обліковуються придбані боргові цінні папери з фіксо­ваним строком погашення, також з фіксованими пла-тежками або з платежками, що можна вилучити. Переведення цін­них паперів з портфеля до погашення до портфеля на продаж мож­ливе, якщо в банку виник сумнів щодо здатності утриму­вать цінні папери до строку погашення і це було пов'язано зокрема з: погір­шен­ням кредитоспроможності емітента, зміною податкового зако­нодавства, об'єднан­ням або ліквідацією банку, зміною законодавств та регулятивних вимог, зміною вимог до капіталу, збільшенням ри­зиків.

До інвестицій в асоційовані та дочірні компанії належать па­йові цінні па­пери емітентів, які відповідають визначенням асоці­йованої або дочірньої ком­панії банку, за винятком таких цінних паперів, що придбані та утримуються виключно для продажу протягом 12 місяців з дат придбання (обліковуються у портфелі банку на продаж).

З метою забезпечення контролю за прямими інвестиціями банку та обмеження інвестиційного ризику, пов'язаного зі здійсненням інвестиційної діяльності, НБУ встановлює вимоги до цієї діяль­ності банків. Банки мають право здійсню­вати інвестиції у статут­ні фонди й акції інших юридичних осіб на підставі письмового дозволу НБУ (за винятком випадків, коли інвестиції в юридичну особу не перевищують 5 % від регулятивного капіталу банку, а також якщо діяльність юридичної особи обмежується наданням фінансових послуг). Банкам забороняється інвестувати кошти у підприємства, статутом яких передбачено цілковиту відповідаль­ність його власників. Пряма чи опосередкована участь банку в капіталі будь-якого підприємства не має перевищувати 15 % від капі­талу банку, а його сукупні інвестиції— 60 %. Ці обмеження не поширюються на діяльність інвестиційних банків. Крім того, вказані обмеження не застосо­вуються, якщо банки придбали ак­ції та інші цінні папери у таких випадках:

* у зв'язку з реалізацією права заставодержателя та за умови,
Що банк не утримує їх понад рік;

* з метою створення фінансової холдингової групи (при цьому
банк придбав акції, емітентом яких є інший банк);

* у результаті андеррайтингу (при цьому цінні папери, які
придбав банк, перебувають у його власності не більше року).

Як уже зазначалося, комерційні банки в Україні можуть зай­матися торгівлею цінними паперами, тобто здійснювати функції брокерів і дилерів. Як фінансовий брокер на ринку цінних паперів банки виконують посередницькі (агентські) функції під час купів-лі-продажу цінних паперів за рахунок і за дорученням клієнта на під­ставі договору комісії або договору доручення. До сфери діяль­ності брокерів нале­жить надання консультацій стосовно розмі­щення цінних паперів на вторинному ринку. В разі договору ко­місії угоду укладають від імені банку, в разі договору-дору-чення-- від імені клієнта. Банк як брокер приймає доручення свого клієнта на придбання цінних паперів і має право передба-'чати у договорі певні гарантії такої покупки. За гарантії можуть приймати депозит, заставу або вексель.

Як комісіонери комерційні банки зобов'язані докладати всіх зусиль для про­ведення угоди на умовах, максимально вигідних для клієнта, тобто під час купі­влі намагатися укласти угоду за мінімально можливою ціною, а в разі продажу — за максима­льно можливою ціною; виконувати всі вказівки клієнта, зокре­ма й ті, що стосуються обмеження курсу, часу і місця прове­дення угоди.

Типова комісійна угода передбачає укладання двох договорів:

* комісійного договору між банком (комісіонером) і клієнтом (комітентом);

* договору купівлі-продажу між комісіонером і третім учас­ником угоди (дого­вору контругоди).

Зазвичай, перш ніж укласти комісійний договір на придбан­ня цінних папе­рів, комітент-покупець переказує у розпоря­дження банку-посередника на свій розрахунковий рахунок грошову суму, достатню для покупки необхідних цін­них папе­рів. У разі укладання договору комісії на продаж цінних папе­рів комі­тент-продавець заздалегідь депонує у банку-посеред­ника (комісіонера) ті цінні папери, які він бажає продати. В ра­зі простої комісійної угоди банк зобов'яза­ний здійснювати операцію за допомогою контругоди з третьою особою. За комі­сійної угоди банк зобов'язаний надати комітенту вичерпний звіт про угоду з переліком усіх витрат і надходжень і точні да­ні стосовно доходів.

Комерційні банки, здійснюючи діяльність в ролі інвестицій­них компаній мо­жуть за домовленістю з емітентом виступати організаторами випуску цінних паперів. Власне, у цьому разі банки здійснюють опосередковану емісію цінних паперів, тобто виступають посередниками. Підприємства приватного й держав-ного секторів у разі емісії цінних паперів здебільшого звертаються о послуг тре­тіх осіб. Як правило, посередниками у таких випад­ках виступають банки як ін­ститути, що мають найбільший досвід і можливості для такої діяльності. З ме­тою спільної організації випуску цінних паперів одного емітента банки й інші інвестицій­ні інститути можуть створювати тимчасові об'єднання — консор­ціуми або синдикати. Цілі діяльності консорціуму (синдикату) можуть передбачати не лише випуск і первинне розміщення цін­них паперів, а й введення їх у біржовий обіг, підтримку їхнього курсу тощо.

Емісію цінних паперів за дорученням емітента здійснюють у три етапи:

1 етап — підготовка емісії;

2 етап — прийом і випуск цінних паперів у емітента;

3 етап — розміщення цінних паперів серед інвесторів.

Розміщення цінних паперів здійснюють у закритій і відкритій

формах. Закрите розміщення здійснюють без залучення посеред­ників. За від­критої передплати інвестиційна компанія або консор­ціум публікує зареєстрова­ний проспект емісії, в якому потенційним інвесторам пропонують надати банкам емісійного консорціуму в певні терміни заявки на придбання акцій або обліга­цій. По завер­шенні терміну підраховують кількість замовлених інвесторами цінних паперів і здійснюють розподіл їх. Якщо число перевищує обсяги емісій, передплатники отримують менше цінних паперів. Також можлива конкурсна передплата, за цього способу курс розміщення або ціну, за якою інвестори мо­жуть придбати цінні папери, заздалегідь не фіксують. Інвесторам пропонують надати свої пропозиції щодо курсу, кінцевий курс обчислюють на під­ставі ана­лізу цих пропозицій.

Банки, які виступають у ролі інвестиційних компаній, можуть надавати гара­нтії з розміщення цінних паперів на користь третіх осіб. Це своєрідне страху­вання ризику інвестиційної компанії. Банки гарантують емісійному консорці­уму або інвестиційній компанії, які проводять розміщення цінних паперів, що в разі не-розміщення акцій вони приймуть їх на себе за певним курсом. Якщо акції будуть розміщені, вони отримують комісію і винаго­роду за свій ризик.

Процеси становлення й розвитку ринку цінних паперів в Україні безпосе­редньо пов'язані з приватизацією й розвитком акціонерної справи, розширен­ням ринку державних боргових зобов'язань та з іншими процесами, що спри­чинюють значне зростання емісії цінних паперів, постійне збільшення кола су­б'єктів господарської діяльності, котрі виступають у ролі емітентів, та активне формування вторинного ринку цінних паперів. Утім, вторинний обіг цінних паперів неможливо налагодити без упро­вадження на фондовому ринку Укра­їни системи установ, що здійснюють реєстрацію прав власності на цінні па­пери, облік цих прав, зберігання цінних паперів та розрахунково-клірин­гової операції з ними. Проведення банками депозитарної діяль­ності й діяльності з ведення реєстру власників іменних цінних паперів здійснюється на загальних засадах організаційно-тех­нічного обслуговування операцій із цінними папе­рами, розгля­нутих у темі 6.

В Україні серед перспективних напрямів функціонування комерційних банків особливе місце може належати трастовим послугам, які передбача­ють управління цінними паперами та виконання інших послуг в інтересах і за дорученням клієнта на правах його довіреної особи. Взагалі термін «траст» охоплює довірче управління портфелем або частиною портфеля цінних папе­рів клієнта й пов'язаними з ним грошовими коштами. В разі здійснення трастових операцій банк на підставі укладено­го договору набуває відповід­них прав і виступає розпорядни­ком певної кількості цінних паперів на ко­ристь довірителя чи третьої особи. Згідно зі ст. 47 Закону України «Про банки і бан­ківську діяльність» від 7 грудня 2000 р. № 2121-ІП банки, отримавши відповідну ліцензію, здійснюють довірче управлін­ня коштами та цінними па­перами за договорами з юридичними та фізичними особами.

У розвинених країнах трастовим послугам уже давно нале­жить чільне мі­сце серед широкого набору операцій, які здійс­нюють комерційні банки. Роз­виток цього виду послуг був зу­мовлений потребами підприємств і домашніх господарств сто­совно правильного нагромадження багатств, передання їх ін­шим особам, оптимального управління ризиками під час здійс­нення різнома­нітних фінансових операцій, а також обставина­ми, що вимагають певного досвіду і професійних знань для раціонального управління власністю. І хоча надання трастових послуг можуть здійснювати професійні компанії та стра­хові фірми, комерційні банки, що мають серйозний досвід і широкі можли­вості у виконанні таких функцій, як облік операцій, збе­рігання цінностей у сейфах, депозитні операції, операції із цінними паперами, фінансовий аналіз діяльності підприємств тощо, безумовно посідають провідні позиції у цьому сегменті ринку.

Найінтенсивнішого розвитку й найбільшого поширення трас­тові операції на­були у США. Від кінця XIX от. ці операції концен­труються у комерційних бан­ках. Банки використовують трасти для подолання обмежень, встановлених для них, на проведення операцій із цінними паперами. Вони займаються вкладенням до­віреного їм капіталу в акції та облігації надійних корпорацій і компаній; трас­тові відділи банків справляють вагомий вплив на політику корпорацій через цінні папери, що передані їм на збе­реження й інвестування.

Трастові послуги можуть надаватися як фізичним, так і юри­дичним особам. Здійснення банками управління персональними трастами передбачає:

1) управління майном клієнта за дорученням. При цьому воло­діння і розпоря­дження капіталом після смерті в інтересах спадкоєм­ців є найпоширенішим видом довірчих послуг. Банки здійснюють
управління заповітними, прижиттєвими та страховими трастами
для фізичних осіб. Заповітний траст засновують за розпоряджен­ням покійного, яке викладено у заповіті. Банк керує ним на користь бенефіціара. Сутність при­життєвого трасту полягає в тому, що особа передає кошти або цінності в управління банку і доручає йому здійснювати виплату доходів упродовж життя, а після смерті — його спадкоємцю. У цьому разі банк здійснює збері­гання, інвестування, а також має право розпоряджатися доходами і основною сумою відповідно до угоди. Прижиттєвий траст становить особисту домовле­ність між довірителем і довіреною особою (банком). Фактично умови договору між трастовим відділом банку і фізичною особою є таємницею і не підлягають розголошенню. Страховий траст виникає у разі, коли фізична особа призна­чає траст-відділ банку довіреною особою зі страхового полісу і доручає йому виплачувати страхову суму після своєї смерті спадко­ємцеві;

2) агентські послуги, до яких належить збереження цінних
паперів, управління активами і юридичне обслуговування. Під
час надання цих послуг банк діє від імені і за дорученням свого
клієнта на підставі укладеної на певний строк угоди, тобто ви­
ступає як агент. Якщо у разі трасту банк як довірена особа набуває юридич­ного права на розпорядження власністю, то за агент­ських відносин право на власність залишається за власником майна. Основною формою агентських угод є збереження активів, серед яких переважають цінні папери. Банки, окрім збереження, отримують доходи та інформують клієнтів про всі надходження за цінними паперами. Ці послуги також передбачають погашення

траст-відділами різних видів облігацій, обмін цінних паперів, продаж, купівлю, отримання і доставку цінних паперів. Таким чи­ном, особливістю надання траст-відділами банків агентських по­слуг є те, що всі послуги надають за дорученням клієнтів. Пере­лік їх може змінюватися за бажанням клієнтів; згідно із дого­вором, траст-відділ набуває право розпоряджатися всім інвести­ційним портфелем клієнта.

Важливе місце у трастовій діяльності комерційних банків роз­винених країн на­лежить обслуговуванню юридичних осіб (фірм, підприємств, корпорацій), для яких банки можуть:

1) розпоряджатися активами. Насамперед до цих послуг на­
лежать операції з управління різними цільовими фондами: пен­сійними фондами корпорацій, преміальними фондами, фондами
погашення заборгованості та інші, а також випуск облігацій, за­безпечених цін­ними паперами, які зберігаються на умовах трасту.
Виконуючи ці операції, траст-відділ комерційного банку акуму­лює кошти, при­значені для формування певного цільового фон­ду, інвестує ці фонди і виплачує працівникам фірм та іншим
отримувачам кошти відповідно до трастової угоди. Окрім при­
ватних корпорацій, траст-відділи комерційних банків здійсню­ють управління державними фондами. Подеколи трастові опе­рації комерційних банків можуть поєднуватися з функціями з випуску облігацій, корпорацій, забезпечених цін­ними паперами. В цьому разі банк набуває право довірчої власності на активи, передані під заставу;

2) тимчасово керувати справами акціонерного товариства в
разі його реорганізації, банкрутства, ліквідації та інших умов.
Траст-відділи діють як довірчі особи з передання прав власно­сті, з оплати бор­гів або з управління майном на користь креди­торів;

3) здійснювати агентські операції. Траст-відділи банків мо­жуть виступати як агенти з передання прав власності на акції корпорацій. Це нагадує функцію операцій агента з обміну, коли банк отримує одні папери і видає інші згідно з договором. Як правило, обмін пов'язаний з конверсією, сплітом, консолідацією
акцій, об'єднанням компаній або з розміщенням нових емісій цінних паперів для реорганізації компанії. Також траст-відділи надають реєстраторські по­слуги, проте вони не можуть одноча­сно за одними й тими самими акціями ви­ступати як агент з пе­редання прав власності та реєстратор. Банки також ді­ють як агенти з виплати дивідендів. У цьому разі корпорація, при на­станні ви­плат, переказує кошти траст-відділу, який безпосередньо здійснює виплату диві­дендів. Крім того, за дорученням кліентів траст-відділи займаються викупом при­вілейованих акцій і передплатних сертифікатів.

Серед найприйнятніших видів трастових послуг банків із цін­ними паперами доцільно визначити такі:

• інвестиції у цінні папери та продаж їх за дорученням, від імені й за раху­нок коштів клієнтів, котрі є власниками відпові­дних портфелів. При цьому ко­мерційний банк, залежно від умов укладеного договору, може виступати або як агент свого клієнта, виконуючи його інструкції з купівлі-продажу цінних паперів, або як самостійний розпорядник інвестиційного порт­феля, здійсню­ючи операції на власний розсуд, але в інтересах клієнта;

• забезпечення посередництва в організації випуску та пер­винному розмі­щенні цінних паперів, здійснювати реєстрацію емісії у державних органах, ор­ганізовувати рекламні компанії, добирати інвесторів, створювати групи перед­плати з числа інших фінансових установ;

• виконання агентських послуг із платежів за цінними папе­рами клієнта. Банк може, з одного боку, виплачувати дивіден­ди за акціями, відсотки за облі­гаціями, погашати боргові цінні папери при настанні термінів їх погашення, а з іншого — здій­снювати інкасацію платежів, належних за цінними паперами клієнта;

• реінвестування дивідендів, відсотків та інших доходів, отриманих за цінними паперами;

• зберігання, охорону, перевезення й пересилання цінних па­перів за доручен­ням клієнта;

• реалізацію повноважень з голосування на щорічних збо­рах акціонерів у разі, якщо власник акцій, передаючи їх у дові­рче управління банку, одночасно доручає йому відповідне пра­во голосу;

• створення різних резервних фондів для страхування фінан­сових ризиків за операціями з цінними паперами клієнта.

Комерційні банки також виконують функції керуючого інвес­тиційними фон­дами. У цьому разі траст-відділ здійснює управ­ління всім портфелем цінних папе­рів фонду, включно з прове­денням інвестиційної політики. Банки можуть висту­пати як депозитарії інвестиційних фондів, у цьому разі вони здійснюють збере­ження грошових коштів і цінних паперів фонду, провадять усі розрахунки та опе­рації із цінними паперами, ведуть облік ру­ху й збереження майна, тобто здійс­нюють агентські послуги. До цих операцій належать ведення реєстру акціонерів, виплата диві­дендів. Банк не може водночас виступати як керівник і депозита­рій одного й того самого інвестиційного фонду. Перспективною є співпраця банків з приватними пенсійними фондами по лінії трас­тових послуг; траст-відділи мо­жуть надавати професійні посеред­ницькі послуги з управління їхніми портфе­лями цінних паперів.

Послуги з цінними паперами за дорученням клієнтів можуть слугувати на­дійним підґрунтям подальшого розвитку інших ти­пів трастових послуг по мірі становлення ринкових відносин і створення належної правової бази для здійс­нення операцій з управління майном за дорученням.

Надання комерційними банками трастових послуг і всебічний розвиток їх у провідних країнах світу спричинено:

* зниженням дохідності у сфері суто банківських операцій, а
також постійною проблемою банківської ліквідності;

* виникненням завдяки трастовим послугам значних можли­востей для залу­чення довготермінових фінансових ресурсів, а отже, й джерел доходів;

* зацікавленістю фізичних і юридичних осіб у розширенні ме­режі банківсь­ких послуг;

* диверсифікацією джерел банківського прибутку та захисту
від різких коливань прибутковості й фінансового ризику завдяки
отриманню комісійних;

* відсутністю значних витрат під час проведення трастових операцій;

* додатковим розширенням кореспондентських відносин, по­ліпшенням стану на міжбанківському ринку і підвищенням імі­джу та репутації.

Комерційні банки надають консультаційні послуги стосовно випуску й обігу цінних паперів. У цьому плані поширені такі ви­ди робіт: аналіз ринку цінних паперів, правові консультації, про­фесійне навчання, оцінювання цінних паперів, інформаційне об­слуговування. Об'єктивна потреба в наданні послуг у цій сфері зумовлена складністю індустрії цінних паперів, численністю про­дук­тів ринку цінних паперів, швидкою зміною обставин на ньо­му, наявністю ри­зику.

Перш за все консультантові слід якомога повніше визначити мету, якої клі­єнт намагається досягти завдяки інвестиціям; моти­ви, що спонукають його до­сягти цієї мети, а також рівень ризику, на який вкладник може погодитися.

Головними інвестиційними цілями є: забезпечення найбільш надійного за­хисту заощаджень від знецінення, отримання високого поточного доходу, пра­гнення вигідно розмістити кошти з розрахунком на тривалу перспективу, дося­гнення у стислий тер­мін максимального приросту вкладених коштів.

Банківські консультаційні послуги стосуються таких питань, як прибутко­вість розташування капіталів у фінансові активи (акції, облігації), оптима­льне управління ліквідними ресурсами підприємства, фінансове планування й прогнозування. Таке об­слуговування спирається на внутрішню інформаційну систему банку, використання матеріалів якої надає уявлення про ризико­вані або прибуткові вкладення банківських активів. На підставі даних цього відділу банк, за проханням клієнта, складає «сцена­рій» купівлі цінних паперів з ураху­ванням динаміки їхньої до­хідності, що вможливлює проведення клієнтом де­тальнішого аналізу співвідношення між доходами й ризиками і гарантує змен­шення останніх.

5.6. Інститути спільного інвестування як суб'єкти портфельного інве­стування

Спеціалізовані організації, що управляють активами багатьох дрібних інвес­торів, існують у більшості країн у різних формах. Переважно вони презентовані інвестиційними компаніями й ін­вестиційними фондами.

Інвестиційні компанії (investment companies) — це тип фінан­сових посеред­ників, які залучають кошти інвесторів шляхом ви­пуску власних цінних паперів і розміщують їх у фінансові активи. Головна відмінність інвестиційних компаній від інших небанків-ських фінансово-кредитних інститутів полягає у розміщенні їхніх активів, зокрема майже 80 % активів інвестиційних компаній ста­новлять цінні папери корпорацій та уряду.

Головною метою створення інститутів спільного інвестування є ефективне використання нагромаджень населення шляхом за­лучення їх до інвестиційної діяльності. Це сприяє мобілізації значних коштів для капіталовкладень в еко­номіку, а також ство­рює ілюзію, що кожен може стати власником акцій. Та­ким чи­ном, інвестиційні компанії пропонують механізм, за допомогою якого індивідуальні інвестори об'єднуються, щоб мати переваги від великомасштаб­ного інвестування. Інвестиційні компанії справ­ляють суттєвий вплив на еконо­міку, який виявляється у впливі на ринок цінних паперів. Інвестиційні компанії, вкладаючи кошти в акції, сприяють зростанню їхніх цін, у такий спосіб забез­печується ліквідність цінних паперів і фондового ринку. Значні переваги набу­вають інвестори, вкладаючи кошти в цінні папери інвести­ційних фондів:

* завдяки розміщенню вкладених коштів серед максимальної кількості галу­зей і компаній інвестиційні фонди досягають дивер­сифікації ризику вкладень;

* на постійних засадах в інвестиційних фондах працюють професійні мене­джери, тож індивідуальні вкладники позбавлені необхідності щодня сте­жити за рухом курсів і приймати поточні рішення;

* у більшості країн діяльність інвестиційних фондів підлягає
жорсткому нагляду з боку регулювальних органів; до того ж ін­вестиційні фо­нди створюють спеціальні системи управління ри­зиком, що забезпечує висо­кий рівень захисту прав та інтересівінвесторів;

* нині інвестиційні фонди пропонують деякі додаткові послу­ги клієнтам, зок­рема автоматичне реінвестування дивідендів, зручні схеми вилучення вкла­дів, можливість обміну акцій одного фонду на акції іншого тощо.

Разом із тим у діяльності інвестиційних фондів закладено серйоз­ний недолік. Він полягає у тому, що фонди можуть дестабілізува­ти ринок цінних паперів, особливо біржовий, якщо одночасно вдадуться до купівлі-продажу цінних па­перів.

Загалом динаміка і масштаби ринку цінних паперів впливають на розвиток інститутів спільного інвестування-- чим вище рі­вень розвитку ринку цінних паперів, тим вище рівень розвитку інвестиційних компаній. Тому найбільшого розмаху вони набули у промислове розвинених країнах (США, Канаді, Японії, Великій Британії, Німеччині).

Інвестиційні компанії виникли у Бельгії у 1822р., у США вони з'явилися наприкінці XIX ст. Перші інвестиційні компанії були інвестиційними компа­ніями закритого типу. Після ство­рення в США у 1913 р. ФРС (Федеральної резервної системи), яка виконувала функції центрального банку й впливала практи­чно на всі інститути фінансової системи, почала розвиватися грошово-кредитна система країни, що послугувало передумо­вою швидкого розвитку ринку цінних паперів. У 1924 р. в Бос­тоні була створена перша інвестиційна компанія відкритого ти­пу (взаємний фонд) в Америці, проте розвиткові цих установ завадила Велика депресія 1929—1933 р. Більшість компаній збанкру­тіли на початку 1930-х років, і лише після прийняття Зако­ну про цінні папери (1933 р.), Закону про фондову біржу (1934 р.) і Закону про інвестиційні компа­нії (1940 р.) з'явилося підґрунтя для відновлення довіри інвесторів до інститу­тів спільного інве­стування.

Після Другої світової війни пожвавився інтерес до інвестицій в інвестиційні компанії. Пропонуючи професійне управління й диверсифікацію портфеля вкладень дрібним і середнім інвесто­рам, інвестиційні компанії відкритого типу змогли залучити знач­ні кошти для інвестицій у фондовий ринок, що збільшува­вся. Зрештою від 1945 до 1965 р. вони зростали зі швидкістю 18 % на рік, сяг­нувши піку розвитку в 1960 р. [12]. На початку 1970-х ро­ків зростання відсот­кових ставок зумовило стагнацію фондового ринку, а низка зловживань спри­чинила несприятливу громадську думку, що завдало значних фінансових і мо­ральних втрат інвес­тиційним компаніям і ледь не дискредитувало ідею. З огляду на це Конгрес США у 1970 р. ухвалив поправки до Закону про інве­сти­ційні компанії. Зростання інвестиційних потреб призвело до того, що інвести­ційні консультанти запропонували низку нових фондів: фонди муніципальних облігацій, фонди грошового рин­ку, фонди державних цінних паперів, спеціалі­зовані фонди. Ска­сування законодавчих обмежень у 1980-х роках сприяло роз­ши­ренню спектру вкладень, здійснюваних взаємними фондами. Це розширення стосувалося як типів акцій, так і варіантів інвести­ційної політики. Якщо раніше інвестиційні компанії відкритого типу вкладали кошти переважно в акції аме­риканських компаній, то тепер вони здійснюють інвестиції в іноземні акції, американ­ські та закордонні облігації, короткотермінові цінні папери з фік­сова­ним доходом, опціони, ф'ючерси і нерухомість. У 1980 р. ін­вестори розмістили у взаємні фонди лише 135 млрд дол., нато­мість у середині 1990-х років — майже 2 трлн дол. [21].

Інвестиційні компанії дістали ширшого розвитку у США, ніж в інших країнах світу. Розміри їхніх активів перевищують половину всіх активів фон­дів решти країн світу. Чимало аме­риканських фахівців вважають, що взаємні фонди перетвори­лися на своєрідну альтернативу банківської системи кра­їни. Далі ми детальніше розглянемо діяльність американських інве­стиційних компаній.

Згідно з Актом 1940 р. про інвестиційні компанії, існує така класифікація ін­вестиційних компаній:

1) об'єднані інвестиційні трасти;

2) керівні інвестиційні компанії;

а) інвестиційні компанії закритого типу;

б) інвестиційні компанії відкритого типу.

Об'єднаний інвестиційний траст (пайовий інвестиційний траст, трасто­вий інвестиційний фонд) (unit investment trust) — це інвестиційна компанія, яка впродовж усього періоду свого існу­вання володіє портфелем цінних паперів встановленого розміру і структури.

З метою створення об'єднаного інвестиційного трасту за­сновник (часто - - брокерська фірма) - - особа, яка вносить капітал для створення компанії, — купує певний пакет цінних паперів і передає їх довірчій особі (якою є банк). Після цього компанія випускає свої акції, відомі як сертифікати, що пога­шаються, які поширює серед інвесторів. Ці сертифікати за­безпечують їхнім власникам право власності на цінні папери, що перебувають у довірчої особи (пропорційно їхній частці участі). Усі доходи, які отримує довірча особа за цінними па­перами, а також номінальна вартість, згодом виплачу­ються власникам сертифікатів. Визначений під час створення ком­паній на­бір цінних паперів змінюється лише у виняткових випадках. Оскільки акти­вне управління об'єднаним інвести­ційним трастом відсутнє, щорічні комі­сійні засновника не­значні (вони можуть становити 15 % річних вартості чис­тих активів) [21].

Більшість інвестиційних трастів володіє паперами з фіксова­ним рівнем до­хідності і припиняє існування по завершенні тер­міну обігу цінних паперів. Те­рмін існування трасту коливається від 6 місяців (для об'єднаних інвестиційних трастів, які оперують інструментами грошового ринку) до 20 років (для трастів, що працюють з облігаціями). Об'єднані інвестиційні трасти здебіль­шого спеці­алізуються на певних видах паперів; у США перева­жають інвестиційні трасти облігацій.

Як правило, інвестор, який купує акції об'єднаного інвести­ційного трасту, не має тримати їх упродовж усього терміну існу­вання трасту. У більшості ви­падків акції можна продати трасту за ціною, яка дорівнює вартості чистих ак­тивів. Оскільки об'єднані інвестиційні трасти не мають боргових зобов'язань, для розрахун­ку вартості чистих активів на акцію загальну вартість чистих ак­тивів ділять на кількість акцій в обігу. Визначивши вартість акції, довірена особа може продати один чи кілька паперів, щоб отри­мати кошти для викупу.

Подеколи вторинний ринок підтримується засновником трасту. Тоді інвес­тори можуть продати акції засновникові, а потім інші інвестори можуть купити ці акції. Зазвичай ціна продажу на вто­ринному ринку дорівнює вартості чистих активів паперів у портфелі плюс додаткові комісійні, які дорівнюють комі­сійним, що стягуються під час створення трасту.

Якщо об'єднані інвестиційні трасти не мають ради директорів і керівника портфелем, керівні інвестиційні компанії (managed investment companies) ма­ють й те, й інше. Оскільки керівні інвес­тиційні компанії організовані у формі корпорацій або трасту, во­ни мають раду директорів або довірчих осіб, яких ви­бирають ак­ціонери. Своєю чергою, рада укладає угоду з фірмою -керівною компанією — для управління активами інвестиційної компанії, за що остання сплачує комісійну винагороду, яка здебі­льшого залежить від загальної ринкової вартості активів.

Керівною компанією можуть виступати незалежні фірми, інвестиційні консультанти, дочірні фірми, створені брокерами, а також страхові компанії. Нерідко керівна компанія - - це юридична особа, що засновує й управляє ін­вестиційною ком­панією. Керівна компанія може укладати угоди щодо управ­ління з кількома інвестиційними компаніями, кожна з яких є окремою організацією зі своєю радою директорів або довірчи­ми особами.

На відміну від об'єднаних інвестиційних трастів інвестиційні компанії за­критого типу (closed-end investmen) (закриті фонди) не викуповують свої акції у будь-який момент часу за бажанням їхнього власника. Замість цього акції за­критих фондів оберта­ються на біржах або позабіржовому ринку, тому інвестор, який бажає купити або продати акції закритих фондів, має надати за­мовлення своєму брокерові.

Більшість закритих фондів не обмежені у термінах існування. Дивіденди й відсотки, які отримує закритий фонд за цінними па­перами свого портфеля, а та­кож чистий прибуток від приросту капіталу розподіляється між акціонерами. Утім багато фондів до­зволяють реінвестування таких виплат. Фонд у такому разі не розподіляє кошти серед своїх акціонерів, а передає їм додаткові акції за ціною, нижчою за вартість чистих активів або ринкову вартість на той момент.

Оскільки закритий фонд є корпорацією, він може випускати акції не лише у зв'язку з реінвестуванням виплат, а й шляхом пуб­лічного розповсюдження. Од­наче таке трапляється зрідка, й пе­реважно капіталізація фонду є «закритою». Крім того, збільшення капіталу фонду може відбуватися за рахунок випуску бо­ргових купонних або безкупонних цінних паперів. Акт 1940 р. про інвес­тиційні компанії накладає певні обмеження на випуск боргових зобов'язань інвестицій­ними компаніями.

Курси акцій інвестиційних компаній закритого типу залежать від вартості чис­тих активів, а також від загального рівня попиту і пропозиції на ринку акцій. Тому фактично акції таких компаній продають із дисконтом або з премією до чистої вар­тості активів у розрахунку на одну акцію.

Інвестиційні компанії, які зобов'язані в будь-який момент викупати свої акції за ціною, що дорівнює або наближається до вартості їхніх чистих активів, нази­вають інвестиційними компаніями відкритого типу (open-end investment company). Переважна частина таких компаній відома, як взаємні фонди (mutual fund).

В інвестиційних компаній відкритого типу інвестори купують акції безпосере­дньо у взаємного фонду і йому ж продають їх. Якщо інвестор намагається купити акції у фонду відкритого типу, фонд здійснює випуск своїх цінних паперів. Кіль­кість акцій, які може випустити взаємний фонд, необмежена, єдине обмеження ви­пуску — обсяг попиту з боку інвесторів. Усі взаємні фонди за­безпечують свої цінні папери і викуповують їх, щойно інвестор вирішує їх продати.

Як угоди купівлі, так і угоди продажу акцій взаємних фон­дів укладають за курсом, розрахованим на основі поточної ва­ртості всіх цінних паперів, що пере­бувають у портфелі фонду. Одиницею відліку є так звана вартість чистих акти­вів фонду (net asset value, NАV). її обчислюють щонайменше раз на день, і вона слугує показником розрахункової вартості взаємного фонду. Вартість чистих активів на одну акцію обчислюють як суму ринкових курсів усіх цінних паперів у портфелі фонду мінус усі зобов'язання, поділену на кількість випущених фон­дом акцій.

Взаємні фонди використовують два способи продажу своїх акцій — безпосе­редньо на ринку і за допомогою посередників. За безпосереднього продажу на ри­нку взаємні фонди продають акції інвесторам без участі посередницьких організа­цій. У такому разі компанії відкритого типу, відомі під назвою «фонди без наван­таження», продають свої акції за ціною, що дорівнює вартості чистих активів. Інший спосіб продажу акцій передбачає звернен­ня до посередників, яким платять комісійні на підставі кількості проданих акцій. До таких посередників належать брокери, фінан­сові агенти та керівники страхових компаній. Компанії відкрито­го типу, які вдаються до цього способу розміщення акцій, нази­вають «фондами з на­вантаженням», бо оплата комісійних є «навантаженням» на вартість чистих ак­тивів.

Взаємні фонди, як уже зазначалося, з'явилися пізніше за за­криті інвести­ційні компанії, але швидко набули популярності, позаяк гарантували, що інвес­тори завжди зможуть погасити свої акції за ціною чистої поточної вартості. На­томість, інвестиційні фонди закритого типу не гарантували зворотного викупу, а рин­кові ціни на акції таких фондів могли суттєво відхилятися від значень NAV.

Останнім часом дуже поширилися взаємні фонди грошового ринку (Money Market Mutual Funds). Перший грошовий фонд був заснований у листопаді 1972 р. з активами всього 100 000 дол. фонди грошового ринку збирають капітали груп інвесторів і ви­користовують їх з метою придбання короткотермінових фі­нансо­вих інструментів грошового ринку, якими є сертифікати банків, коротко­термінові зобов'язання Казначейства США тощо. Фонди розвивалися напро­чуд активно, зростання їх сягло максимуму 1982 р., однак потім загальмува­лося через появу депозитних ра­хунків грошового ринку і позикозбережуваль­них асоціацій. Про­те на початку 1989 р. у цій галузі налічувалося 467 грошових фо­ндів, які в сукупності розпоряджалися активами на суму понад 315 млрд дол. [10].

На сучасному етапі існує кілька видів фондів грошового ринку:

* фонди грошового ринку загального призначення, які пра­цюють із будь-якими фінансовими інструментами грошово­го ринку, що можуть прино­сити високий короткотерміновий дохід;

* фонди грошового.ринку короткотермінових державних зо­бов'язань, створе­них відповідно до вимог інвесторів щодо надій­ного розміщення капі­талу. Усі їхні кошти спрямовані на прид­бання короткотермінових зобов'я­зань Казначейства США та ін­ших цінних паперів американського уряду і його агентів;

* фонди грошового ринку, зорієнтовані на цінні папери, захищені від подат­ків: вони працюють із найкороткотерміновішими (від 30 до 90 діб) муніципа­льними цінними паперами, дохід за якими не оподатковується.

Кожен інвестиційний фонд має конкретну інвестиційну мету. Зазвичай це приріст вартості активів, поточний дохід, неоподат­кований дохід, збереження капіталу чи будь-які комбінації цього. За вимогами Комісії із цінних паперів і бірж фонди мають декла­рувати свою мету, до того ж кожен з них зобов'язаний робити все можливе, щоб його політика втілювалася в життя й мету було до­сяг­нуто. У табл. 5.1 наведено найважливіші типи фондів, визна­чені інвестиційною політикою.

Таблиця 5.1