Лікар-зцілитель

— Він краще за твого колишнього, — стверджувала од­на з подруг Алі.

— Ніякого порівняння, — вторувала їй інша.

Аля й сама це знає. Вона вже не порівнює його ні з ким 13 своїх знайомих. її це і тішить, і лякає, що він ні на кого не схожий. їй хочеться збагнути, хто ж він такий, бо його словам про себе самого вона не довіряє.

Аля не раз запитувала себе: “Невже така людина кохає мене?” Їй дуже хотілося в це вірити, і вона вже почала ду­мати про свою винятковість.

З деякого часу їй не хочеться ходити в кіно — з Юрою цікавіше. Вона розповідає йому про своїх хворих, а він ра­дить, як їх лікувати.

Одного разу вона розповіла про хворого хлопчика, пере­рахувала симптоми хвороби, Юра запитав:

— Що ти думаєш робити?

— Спробую лікувати його в модульованому магнітному полі. Якщо не допоможе, призначу на операцію.

— Не треба ні того, ні другого, — впевнено сказав він.

Аля здивовано подивилася на нього, підперла кулачком підборіддя й запитала:

— Чому?

— Цього літа часто йдуть дощі, і зірки після них зда­ються більшими.

Аля насупилася. Чи він глузує з неї? Потім з його об­личчя побачила: не жартує, і насупилася ще більше.

— Я тебе дуже прошу, — мовила вона, опустивши очі, — коли вже ти надумав говорити шарадами, то пояснюй їх, аби хоч дещо можна було зрозуміти.

З кухні линув протяжливий свист: це сигналив забутий на вогні чайник. Вони не звернули жодної уваги на його “заклики”.

— Пробач, я не знаю, як пояснити дохідливо. Нама­гаюсь, а виходять шаради. Може, я невдатний масовик-витівник, — додав він винувато. — А можливо, справа у тому, що у світі все взаємопов’язане набагато більше, ніж це ві­домо людям: дощі й зірки, трави й течія річок…

Його очі спалахнули, дивлячись на неї, — Юрію спало на думку щось нове.

— Ти не помічала, хворий поводить головою ось так?

Юра зробив рух, точно імітуючи поведінку хворого.

— Так, — відповіла Аля.

— Тоді запитай його, чи любить він книжки про всілякі жахи. Коли так, то припиши йому кілька сеансів масажу ультразвуком на плече й шию, от сюди, і на ділянки вздовж хребта, я покажу які.

— Але ж я казала: у нього вражена нирка…

Юра різко смикнув головою, мовби ухиляючись від чо­гось.

— Зроби так, як я сказав. Тільки якомога точніше за­пам’ятай області для масажу.

Коли б сказав це будь-хто інший, вона посміялася б чи обурилася — в залежності від настрою. А зараз попрохала:

— Невдатний фокуснику, займися самовикриттям. Пояс­ни мені, дурній, свої фокуси.

— Це ще не кінець вистави. Треба не пояснювати, а складати карту іннервацій. Нефрит — наслідок. Якщо впли­вати на два центри іннервації водночас, ми доможемося одужання хворого. Дивись, я креслитиму карту…

Аля нічого не втямила ані в карті, ані в його пояснен­нях. Більше того, з професійної точки зору вони були вкрай наївні. Вона спробувала заперечити:

— Це неістотно.

— А ти точно знаєш, що істотно і що неістотно? — іро­нічно примружився він.

— Але ж тут органічний, а не функціональний розлад.

— Пам’ятається, хтось говорив те ж саме, коли я ліку­вав чиюсь руку. Може, я помилився?

— Ні, ти не помилився, — примирливо всміхнулася вона, думаючи про те, що він може розсердитися.

Вона завважила, що Юра не любив сперечатися. Іноді він дозволяв собі терпляче вислухати заперечення до кінця, не перериваючи, але па його обличчі з’явилася гримаса, мов од зубного болю.

Аля була переконана, що здійснення Юриної пропозиції допоможе хворому, як бабі припарки. Проте оскільки “при­парки” зашкодити не могли, вона зробила так, як радив Юра.

Вже потім вона запитувала себе: чому з таким хвилюван­ням очікувала вона на результати лікування? Чи то надто повірила в його своєрідність, непохибність, чи то задля то­го, аби згодом він не закинув їй непослух.

Результат був уражаюче неймовірним. Щойно Аля від­чинила двері в палату, її зустріли три біснуваті постаті, з ніг до голови загорнуті в простирадла. Одна зразу ж забіг­ла за її спину, перетинаючи шлях до виходу. Дві інші по­чали дикунський танок. Вони кружляли й присідали, зви­валися н підстрибували. Танок супроводжувався войовничи­ми вигуками й зойками. А потім одна з них скинула з себе простирадло і простягнула Алі великий букет лугових кві­тів.

— Я сам їх зібрав для вас над річкою, — сказав хлопчик, який ще декілька днів перед цим ледве ходив.

Танок білих постатей пояснювався дуже просто. Вияви­лося, що це був “танок привидів”. Адже хлопчик за час хво­роби прочитав багато найрізноманітніших книжок, серед них й дуже “страшних”.

Подальші аналізи ствердили стійке одужання. Від хво­роби не зосталося жодних слідів, немовби хлопчик ніколи й не хворів.

Увечері вдома Аля запитала в Юри:

— Скажи-но, чарівнику, втіхо богів, як міг ти таке пе­редбачити?

Він засміявся і розвів руками:

— Все дуже просто, ніяких таємниць. Варто лише по­думати як слід. Пам’ятаєш, ми читали: “Тільки думка здатна за мить осягнути Всесвіт”.

— Я згодна бути твоєю смиренною послідовницею, о не­вдатний фокуснику! Навчи й мене думати як слід.

Юрине обличчя зробилося відчуженим. Він дивився у вікно. Там, за каламутною слізливою шибкою, пружні стру­мені дощу дочиста вишмагували брук. На Юриному лобі з’явилися якісь лінії, наче там зараз мали от-от прорізатися зморшки, але так і не прорізалися до кінця. Він похитав головою:

— Та й загадку ти мені задала, послідовнице. Адже для того, щоб виконати твоє прохання, мені спочатку треба усві­домити, як я думаю і чому тільки на перший погляд видаю­ся ідіотом. А справді, чому?

— Так, чому? — підхопила Аля.

— Один чоловік вважав, що я думаю за законами геомет­рії Лобачевського. Інший вважав, ніби вся справа в тому, що я оперую з цілими, нерозділеними полями інформації…

Аля запідозрила, що він хоче ухилитися од відповіді, і суворо запитала:

— А насправді?

Він підійшов до неї, ласкаво розкуйовдив м’яке пухнасте волосся, зітхнув:

— Треба розібратися в алгоритмах, проаналізувати їх…

— Ну то що ж? Адже мозок у нас однаковий?

Його пальці перестали куйовдити її волосся, завмерли, наче злякалися. Вона вивільнила голову і заглянула йому в очі. Вони були непорушні, осклілі…

Чутка про чудесного лікаря-зцілителя пройшла містом, і до Алі юрбами посунули хворі. Вона опинилася у вельми скрутному становищі. Вислухавши її нарікання, Юра не­сподівано запропонував:

— Влаштуй мене до вас на роботу. Я допоможу тобі на прийомі.

— Але ж ти не лікар, а фізіолог.

— Не має значення. Хіба ти не переконалась?

Вона поквапно відвела очі.

— Але диплом…

— Диплом? — Він намагався щось пригадати. Затим по­вторив так, неначе не знав значення самого слова:

— Диплом…

— О недійшлий фокуснику! Це далеко не кращий твій жарт. Ну звичайний диплом, що його має кожен спеціаліст…

— А ти маєш?

— Певна річ. Хто б допустив мене до лікування хворих без диплома?

— Покажи.

Аня слухняно дістала диплом і тицьнула його Юрі. Він розкрив, уважно прочитав і засміявся:

— А тебе, виявляється, здорово можна розіграти!

“Значить, розігрував? І так правдоподібно?” Вона лад­на була повірити йому, але тривога не зникала.

Юрій якимсь чином відчув Алин стан.

— Гаразд, мала, відкрию тобі ще одну таємницю. Не дери носа, у мене є такий самий диплом.

— Диплом лікаря? У тебе два дипломи — лікаря і фі­зіолога?

— Здогадлива…

— Диплом тут, із тобою?

— Звичайно.

Аля не наважилася попросити його показати свій дип­лом, хоча їй дуже кортіло. Вона знайшла інший хід.

— У такому разі я завтра ж переговорю з директором, а післязавтра ми разом підемо в лікарню, і тебе оформлять.

— У помічники до тебе.

— Нічого собі помічник-чарівник.

— Інакше я не згоден.

Він сказав це серйозно і твердо, не залишаючи місця для суперечок. Аля не знала, що й гадати. А потім розчулила­ся: “Та що ж це я? Адже він хоче зробити так, щоб уся слава мені дісталась. Я захоплюватися мушу, дяку­вати…”

Аля прийшла разом з Юрою до директора лікарні.

— Придивилися до помічника, Аліно Іванівно? А то на­мучитеся потім, — заохотливо підморгнув їй директор, щи­росердний товстун з модними пшеничними вусами, що зви­сали за підборіддя. До нього вже, звичайно, дійшли чутки про нового “нареченого” лікарки.

— Та вже придивилася, — відповіла Аля, зашарівшись.

Директор вдав, що не помітив її стану. Він поспішливо повернувся до Юрія:

— Давайте ваш диплом, колего.

Юра дістав з новенького портфеля новенький, як лялеч­ка, диплом.

— Так ви, виявляється, старі однокашники з нашою Аліною Іванівною! — вигукнув директор і насварився паль­цем. — Ну й конспіратори!

Аля підвела нерозуміючий погляд.

— Добре, добре, ось напишу я вас обох у наш драмгур­ток, там і розігруйте водевілі! — білозуба директорська усмішка на весь рот була рекламно-сліпучою. — В дипломі ясно сказано: інститут, факультет, рік випуску. Все збіга­ється. Оце так Аліна Іванівна, оце конспіратор!

Аля сиділа ні жива ні мертва. Одна думка пульсувала в мозку: “Хто ж він? Хто він?”

Недобре передчуття проймало її, не даючи дихати. Слід було негайно з’ясувати бодай частку істини. Вона не відпо­відала на директорові жарти і насилу діждалася, поки вони з Юрою вийшли з кабінету. Потягла Юру на сходову пло­щадку між поверхами. Тут їм ніхто не заважав. Алі здава­лося, що вона кричить, хоч насправді вона шепотіла:

— Заради всього святого скажи мені, хто ти є? Він мовчав.

— За що ти мене так мучиш? Чим я заслужила? Щоб талі не було, я хочу знати. Ти не віриш мені, скажи, не ві­риш?

— Я просто не знаю, що сказати, — мовив Юра. Як це не дивно, голос його лунав так щиро, що її підозри похит­нулися. Але диплом? Звідки він його взяв? Звідки він його взяв?

— Ти підробив диплом?

— Чарівникові присвоєно ще й титул фальшиводипломника? Чи не забагато для одного?

— Ну так, звичайно, ти був моїм однокурсником, і ми разом бігали в студентську їдальню. Шкода тільки, що я то­ді тебе зовсім не помічала.

— Добре, що ми нарешті зустрілися і все з’ясували, — він підтримає гру.

— “Все” буде тоді, коли ти відповіси, де взяв диплом. — Аля розуміла: краще не торкатися цього питання, подумки лаяла себе впертою ослицею, якій поталанило, а вона тікає від сього щастя. Аля ніби й справді вперта ослиця мчала в тому ж напрямку, закусивши вудила.

— Там узяв, де й ти.

— В інституті? Значить, там зробили підробку.

— Я не знав, що це називається підробкою,— сказав він так, ніби нічого негожого не сталося.

— Але ти закінчував наш інститут? Може, виписуючи диплом, просто переплутали рік закінчення?

— Врешті-решт здогадалася, несумлінна ученице, — ку­медно зітхнув він. — Ставлю вам за кмітливість трійку.

— А в якому році ти насправді закінчив інститут?

Його очі примружилися, звузилися до щілин, сховалися під могутнім навислим лобом. У них спалахнули блискавки.

— Яке це має значення? Ти переконалася, що я можу лікувати людей? Чи папірець дорожчий за вміння?

— Навіщо ж у такому разі…

— Навіщо, навіщо? Мені набрид допит. Хтось щось на­плутав у папірці. Чи варто задля цього марнувати стільки слів?

Аля помітила блискавки в його очах. “Догралася, осли­це? — подумала вона. — Втратила якогось лахмітника і зу­стріла принца. Так, принца! Він покохав тебе і хотів допо­могти. Допомогти! Ні, не хотів — допоміг! І тобі, і твоїм хворим. Та ти звикла до лахмітників, до їх способу життя, звикла копирсатися у звалищі. Ото й маєш! Ти набридла принцу. Так, набридла. Чи ти сподівалася, що він разом із тобою перебиратиме покидьки? Ні, він піде і знайде тисячі таких, як ти. Мільйони кращих за тебе. І ніхто з них не ставитиме йому дурних запитань. Не буде, не буде!”

В її очах заблищали сльози, зірвалися й потекли по щоках…

Він узяв її за руку, пригорнув до себе:

— Дурненька…

І все-таки Аля була щасливою. Нарешті в її житті з’яви­лася людина, про котру вона мріяла ще в юності — розум­на, сильна, непересічна, з якою не доводиться нудьгувати. Ніколи не знаєш наперед, що скаже Юрій, що зробить, і день на день не схожий. Його думки, слова, вчинки неспо­дівані, оригінальні, хоча не завжди зрозумілі для неї. Мож­ливо, саме через це нерозуміння виникає тривога. Але ра­дість од спілкування з ним, схиляння перед ним — дужчі. Аля шепоче:

— Ти залишишся зі мною? Назавжди?

Його очі тьмяніють. Він запитує, дивлячись убік:

— Чому людям обов’язково хочеться зберегти, та ще й “назавжди”, те, що зберегти неможливо?

У неї з’явилося попереднє відчуття: зосталася сама на безконечному пероні. її голос здригнувся:

— Ти збираєшся виїхати?

— Я ж мовив узагалі…

— А я — про нас.

— Що з тобою, маленька?

— Ти не відповів…

— А ти хочеш, аби я був з тобою назавжди?

— Хіба про це треба питати?

— Коли хтось хоче зберегти людину, почуття, мить, він завжди це може зробити.

— Як?

Юра встав, підійшов до вікна. Його силует чітко виріз­нявся на тлі хмар. Здавалося, він летить, легко розштов­хуючи хмари. Затим він повернувся до неї, зручно вмостився в кріслі — улюбленому кріслі її чоловіка. З його облич­чя Аля вгадувала: він не з нею, він — далеко.

— У людини є дивовижна властивість, — промовив Юра. — Вона дозволяє знову пережити минуле.

— Пережити? Ти не помилився? Повернути минуле?

Його очі миттю змінюють колір.

— Більше, ніж просто повернути. Ця властивість дозво­ляє поліпшити минуле, повернути його таким, яким заба­жаєш…

Він простягнув до неї руку. Алі здалося: щоб приголу­бити, і вона потягнулася назустріч. Юра ледь відхилився і здивовано глянув на неї. Аля зрозуміла: він лише зараз повернувся із своїх далеких думок і помітив її. Але одра­зу ж забув про неї і далі розмірковував уголос:

— Либонь, це не подарунок людині від природи. Вона сама виховала в собі цю властивість…

— Знову заговорив загадками? — докорила вона.

— Я говорю про людську пам’ять. Про її здатність ви­давати й комбінувати те, що людина хоче.

— І те, чого вона не хоче.

— Пам’яттю можна керувати.

— Не знаю, як це тобі вдається. Мені — далеко не зав­жди. І, крім того, пам’ять — це мало.

— Це більше, ніж дійсність, — упевнено каже він. — Бо для людини це і є “назавжди”. Єдино можливе.

Тінь пробігає його обличчям, і він додає:

— Якщо, певна річ, під словом “назавжди” розуміти одне життя.

— І мало, і неповторно, — уперто відказує Аля.

— Неповторно — це вже не мало, — відповідає він і рап­том дивиться на неї, тільки на неї, повертаючись із мандрі­вок думки, поспішаючи до неї.

Присмеркові тіні ковзають на стінах, обступають їх звідусіль і відгороджують од світу. Аля забуває, про що вони говорили, всі слова відступають, стають неістотними. Їх заміняють відчуття, кожне з них існує і в окремішності, і в нерозривному ланцюзі з іншими.

Через верхній правий кут вікна в кімнату злодійкувато зазирає жовте око місяця. Хмари то закривають його, то відкривають, і Алі видається, ніби воно підморгує їй. З піть­ми випливають різні предмети. Стіл ніби великий фрегат стає на рейді…

Зненацька Юра виразно каже:

— Може, неповторність більше ніж вічність?

“Господи, значить, він увесь час міркував про те й са­ме, — з відчаєм подумала Аля. — Його ніщо не може відвер­нути… Ніщо… Сухар!.. Та, можливо, дуже розумна і сильна людина повинна бути сухарем? Повинна? Розум у ньому завжди керує почуттям, і внаслідок… Завжди? Тоді це нуд­но…”

Місяць більше не підморгує Алі. Він надокучливо ви­сить у вікні — не романтичний, неживий. Супутник, на який суворо за розкладом відходять вантажні і вантажно-па­сажирські ракети.

Аля піднімається на лікті і зверху вниз дивиться на Юру.

— Дивна ти все-таки людина, — з досадою мовить вона.

Він незворушно мовчить, зайнятий своїми думками. Алі здається, що він не розчув її слів. Однак по кількох секун­дах Юра несподівано відгукується:

— Хотілося б знати, чого варті недивні люди?

…На роботу вони йшли разом, супроводжувані схваль­ними поглядами сусідів. їх зустрічали дорогою знайомі лю­ди, шанобливо віталися. Декілька вилікуваних ними хво­рих, що вважалися раніше “безнадійними”, швидко ство­рили їм славу, яка явно обтяжувала Юру. Скрізь, де їх ушановували, він старанно висував Алю на передній план, а сам волів залишатися в тіні.

— Я тільки асистент, — говорив він. — Дякуйте лікарю.

Аля отримувала премії та дипломи, її призначили за­відувачкою відділом. Кілька разів вона збиралася щиро­сердно поговорити з Юрою про його надмірну скромність і про своє непевне становище, але він відбувався жар­тами.

Втім, йому не завжди вдавалося триматися “в тіні”. Хтось із лікарів якось звернувся до нього за порадою. Пора­да виявилась корисною. Лікар розповів колегам про те, як Допоміг асистент Аліни Іванівни. Юрі стали дошкуляти проханнями. Загомоніли про блискучого діагноста.

— Що мені робити? — запитав Юра в Алі. — Вони на­посідають на мене з проханнями.

— Теж проблема, — засміялась Аля, знизуючи кругли­ми плечима. — Ну й допомагай їм.

— Так, але…

— Боїшся виявити справжній стан речей? — пожарту­вала вона. — А я не боюсь.

Ще через кілька днів він сказав їй збентежено:

— Здається, у мене з’явилися вороги.

— Хто ж вони? Ті, кому ти відмовився допомогти?

Його довгі вії злетіли, випустивши, наче птаха, здивова­ний погляд.

— Ні, ті, кому я допомагав… Лікар Назаров помилився в діагнозі, я вказав йому на помилку. І от…

Вона поблажливо й лагідно посміхнулася, думаючи: “Все-таки він — велика дитина”. Сказала, трохи кокетуючи, продовжуючи перервану з дитинства гру в “дочки-матері”:

— Заздрісники зустрічаються не так уже й рідко. Ніко­му не хочеться бути гіршим за інших.

— Таж вони самі просять мене допомогти.

Вона погладила його по плечу.

— Будь вибачливий до слабостей. Пам’ятай, кожен мав право на помилку.

— Ти впевнена, що справа лише в цьому? — занепокоє­но запитав Юра. Він згадав книгу, в котрій розповідалося, як люди через заздрість згубили великого вченого. Читаючи її, він внутрішньо здригався від гидливості й ненависті і давав собі слово помститися злісним своєкорисливим люд­цям. Однак у іншій книжці він прочитав про людей, які прищеплювали собі хвороби, аби навчитися рятувати інших людей, про добровольців, котрі віддавали кров і шкіру, про голодуючого, що поділився останнім шматком хліба з това­ришем…

—Упевнена, — твердо відказала Аля.

Він зазирнув їй у вічі холодним пильним поглядом, про щось зосереджено думаючи. Мовив:

— Колись я читав у книжці, та не все зрозумів. А те­пер, здається, надумав, як замиритися з колегами.

— От і добре, — втішилася Аля.

Другого дня її викликав головлікар. Його обличчя було начальницьки-стривоженим, суворо блискали скельця оку­лярів.

— Біда, Аліно Іванівно, — сказав він. — Надійшла скар­га на вашого помічника. Він поставив неправильний діаг­ноз і ледве не упокоїв хворого. А коли лікар Назаров указав на помилку, він ще й затявся. Втім, це часто трапляється з надто самовпевненими людьми. Колеги обурені. Хочуть влаштувати з цього приводу збори.

Аля ледве розшукала Юру. Він забився в куток порож­нього кабінету і робив вигляд, що захопився журналом. Аля рішуче забрала журнал.

— Навіщо ти це зробив?

— Нінащо. Просто помилився. Кожен може помилятися…

— Це їм розповідай, а не мені. Так у чому ж справа?

Не піднімаючи очей, він зізнався:

— Хотів замиритися з ними.

— Кращого способу не вигадав?

Юра мовчав.

Аля вела далі:

— А про хворого ти не подумав?

— Подумав, — неквапно відповів Юра. — Помилка була такою грубою, що навіть лікар Назаров помітив її. Йому це полестило. Чим довше я вперто тримався її, тим більше за­доволення дістав лікар Назаров. Тепер ми з ним будемо дру­зями.

— Ой навряд, — заперечила Аля, силкуючись приховати посмішку, насупивши брови. Вперше за весь час знайомства вона отримала можливість “відігратися”.— Ти хоча б зі мною спочатку порадився.

— Але ж ти сама говорила: “Нікому не хочеться бути гіршим за інших”. І ще: “Кожний має право на помилку”. Я хотів бути таким, як усі.

Аля зітхнула:

— Либонь, у тебе нічого не вийде.

Юра відвів погляд і пробурмотів:

— Одна людина стверджувала, що для мене немає місця на Землі. Може, вона має рацію?

— Дурниці! — труснула головою Аля, і гнівні іскорки замиготіли в її очах. — Не звертай на них уваги, бідолаш­ний гіганте. Я зумію захистити тебе.

Він підвів голову, співчутливо подивився на Алю.

— Значить, тобі теж дістається відтоді, як з’явився я. Пробач. Я не думав…

— Це входить у “тягар слави”, — повчально відказала Аля, піднявши вказівний палець. — Його треба нести терп­ляче.

У лікарню прибув кореспондент місцевої газети. Він дов­го і нудно розпитував Алю про “методи зцілення”, потім терзав її, як модель для фотографування: водив з одної па­лати в іншу, садовив то так, то сяк, повертав її голову з боку на бік, шукаючи найкращий кут освітлення, примушу­вав усміхатися та бути поважною. При цьому він ще мав нахабство жартувати на тему “мук популярності”. Корес­пондент хотів сфотографувати і Юру, але той найкатегоричнішим чином уникав потрапляти в об’єктив. Алі здалося, що він занепокоєний і засмучений.

Увечері вдома Юра заявив їй, що йому треба виїхати на кілька днів. У нього було чуже холодне обличчя, схоже на застиглу гіпсову маску.

— Коли ти приїдеш? — спитала Аля.

— Точно не скажу. Можу й затриматись.

Вона втягла голову в плечі, стала ніби менша на зріст. Несамовито хотілося пестощів і в той же час була якоюсь відсутньою, до чогось прислухалася.

— Що з тобою, маленька? Ти поводишся так, наче я від’їжджаю назавжди,— сказав він.

А в пам’яті Алі невідступно бриніли слова з якоїсь піс­ні: “От і закінчилася казка, от і закінчилася пісня…”

…Вона прокинулася вдосвіта, аби зібрати й скласти в саквояж його речі. Рухалася тихо, безшумно, намагаючись не розбудити його. Та помітила, як здригнулися його густі вії, і зрозуміла, що він давно не спить.

— Ти полетиш на своєму роботі? — запитала.

— На роботі, — відповів він.

Вона побачила в його очах виразний спалах гніву.

— В чому справа? Я щось не так сказала?

Він посміхнувся поблажливо-глузливо.

— Ти пробувала коли-небудь випустити метелика або птаха, що залетіли в кімнату?

— Бувало, — з подивом відказала Аля.

— Операція порятунку вдавалася зразу? “Гість” з по­дякою відлітав?

— Не зразу… Він же не розумів, що його рятують, і на­магався втекти від мене… Але чому ти заговорив про це?

— Дії людей часто нагадують дії отакого “гостя”. Алі схотілося негайно зіщулитися в клубок, щезнути.

— Це стосується мене?

— Не тільки тебе.

Він помітив її переляк і додав:

— І вже зовсім не стосується даного випадку.

…Прийшовши додому після роботи, Аля намагалася не дивитися на спорожнілу вішалку. Вмовляла себе, що самій залишатися недовго: коли обіцяв, то обов’язково повернеть­ся, та мимоволі їй пригадувалися дивності в його поведін­ці: і те, що він майже нічого не їсть, і те, що не дозволяє проводжати, його небажання пояснити свої вчинки, розпо­відати про себе….

Сон не йшов до неї, вона довго лежала з розплющеними очима, слухала кроки на вулиці. І раптом подумала, що, ма­буть, не вирізнила б з-поміж інших його кроки. Вона б узнала його дотик, його голос, усмішку, дихання, але не впізнала б кроків. З однієї простої причини — вона їх ніко­ли виразно не чула…