Розточанські легенди

У збірнику подано легенди та історичні довідки про населені пункти Жовківщини учасниками І районного зльоту юних туристів краєзнавців, активістів руху учнівської молоді «Моя земля – земля моїх батьків».

Збірник адресований вчителям, учням, організаторам туристсько-краєзнавчої роботи в школах, позашкільних закладах, шанувальникам географії, історії, культури, архітектури, літератури.

Легенда про Україну

Одного весняного дня Апостол Андрій разом з дочками Ладою і Красунею йшли біля райського саду і раділи з вістки, що Христос воскрес, раділи, що ідуть проповідувати християнство на нову землю, біля Чорного моря.

Та раптом до них заговорив садівник, що працював важко в саду:

-Я знав, Андрію, що йтимеш сюди, тому й для тебе так працюю. Ти підеш далеко степами на північ до того краю, який я хочу зробити найкращим на світі. «Ти, Красуне, - сказав садівник дочці Андрія – посади цей кущ на берегах Дніпра і Чорного моря. Він дасть гарні китиці чудових ягід, що ними будуть прикрашати іконостаси по церквах, а соком будуть причащати вірних прихожан. А ти, Андрію, посади це дерево – на горбах понад Дніпром. Воно буде цвісти тоді, коли народ буде співати мені воскресну пісню,дівчата будуть прикрашати коси білосніжним цвітом цього дерева, а на Спаса будуть святити смачні овочі з того дерева. А звертаючись до другої дочки Андрія сказав: «А тобі, Ладо, даю жменю цих пагінців, посади їх найдальше від Дніпра аж до гір по ярах та горбах, де колись стануть церкви. Цим деревом люди обсадять церкви, воно дасть прохолоду перехожому, нектар бджолам, майстрам матеріал для різьби до храмів, а цей кущ стане символом держави, а ці дерева стануть притулком різній звірині. А це дерево дасть багато дьогтю в житті людям цього краю, бо будуть його шарпати різні народи. А це насіння розвій поміж дерева, вони стануть ліками для людей цього краю. А ці дерева стануть матеріалом для храмів різного люду, що поселяться в цьому чудовому куточку.

Прийшов Андрій з дочками до цього чудового степового краю: Красуня посадила виноградну лозу, Андрій – яблуню, а Лада – липу, калину, сосну, модрину, граб, бук, різні квіти; де з’явилось багато храмів. Напевне апостол Андрій з дочками пройшов українськими землями, а мандрівку закінчив на Жовківщині, бо тут серед ланів і садів заховалось багато храмів різних конфесій, в тінистих лісах б’є багато джерел, біля яких об’явилась Божа Мати, що стали осередками духовного паломництва. Чудові люди живуть у містах і селах, назви яких успадкували різні легенди, зберегли прізвища та імена засновників, поширення певних рослин та тварин, промислів, форм поверхні, забудов, про що свідчить наступний зібраний матеріал.

Чи відомо Вам, що на території Львівської області простелився мальовничий край, наповнений неповторними краєвидами Малого Полісся, відмежований територіями Розточчя і прикрашений хвилястими рівнинами Грядового Побужжя. Край, який наповнений заповідними пам’ятками архітектури, природи та історії сивої давнини нашого героїчного минулого. Це – Жовківщина.

Жовківський район охоплює 3 міста районного підпорядкування, 2 села міського типу, 160 сільських населених пунктів; а з історичних даних відомо, що заселення району почалося у ІХ- ІУ ст.. до н.е. І до сьогодні, на території Жовківщини проживають щедрі, працьовиті і добрі люди.

Ця місцина багата на корисні копалини, лікарські рослини, врожайні поля… А ще славна вона легендами, які заховані у назвах сільських поселень, природних урочищ, потаємних куточків лісів Розточчя. Розточчя – це не просто горбоподібне пасмо, що простягається зі Львова до Білгорая, це місцевість, оповита минувшиною. Адже на цих землях колись закохувались і розлучались, веселились і страждали, одружувались і навіки розходились. Тому Розточчя ще називають «Землею закоханих», бо воно увібрало в себе незліченну кількість романтичних історій та легенд. Пропонуємо Вам наступні легенди, які підтверджують це твердження.

РОЗТОЧАНСЬКІ ЛЕГЕНДИ

«ТАЄМНИЦЯ РОЗТОЧЧЯ»

Давним – давно наші території вкривало тепле море. Володар цих морських просторів мав багато дочок, які відзначалися пустотливістю, непосидючістю. Цілими днями вони й те робили, що веселились і пустували, а їхній сміх доносився до найглибших куточків моря. Але найбільше прекрасні царівни мріяли виплисти на поверхню, вийти на берег. Та батько забороняв їм покидати підводне царство.

Якось одна його донька, плаваючи морем, не помітила, як виринула з води. Нові місця, раніше не бачені нею, здавались їй казкою: чудові краєвиди, широкі поля, густі ліси… А вдалині вона побачила молодого юнака та закохалася в нього. Повернувшись у коло своїх сестер, швиденько розповіла про побачене. Закортіло і їм поглянути на інший світ. Вони залишили батьківські володіння і виринули на поверхню.

Коли ж батько дізнався про непослух своїх дітей, його гнів не знав меж. Він розлютився так, що змахнувши рукою, підняв велику хвилю, яка в ту мить скам’яніла, а над нею перетворились на камінь його улюблені доньки. Так суворий володар покарав тих, які порушили його наказ і отримали за це вічне життя в подобі скель. Море відступило, а нам залишило у спадок хвилясте підвищення з чітко вираженими скам’янілими постатями – горами, які носять жіночі імена: Біла, Кам’яна, Щекотинка, Вовча, Побійна, Чорна… А остання своїм поглядом (в околицях села Грибовичі) сумно дивиться на гору Замок, (що в околицях міста Львова, тепер Високий Замок), ніби кличе до себе в гості свого коханого, щоб нарешті з’єднатись в одне і розділити нероздільне кохання. Чекаючи, поки це станеться, гора сумувала, плакала, а з нею і її сестри. І тому ласкаве сонце нашого краю, щоб хоч якось розрадити сестер, подарувало ім. різне рослинне вбрання: із соснових, букових, грабових, дубово – липових лісів. Але, на жаль, дівчата – гори не переставали ридати. І по сьогодні посилають вони свої сльози через джерела і потічки, що стікають з них до родичів у Чорне та Балтійське моря.

У народі це підвищення отримало назву Розточчя, яке приваблює людей своєю природною красою, багатством грибів, ягід, лікарських рослин. А Діва Марія нагородила цей край цілющими водами (с.Заглина) і своїм благословенням. Тому багато прочан ідуть на територію Розточчя (с.Крехів), щоб відчути невидиму силу благословення і збагатитись духовно, наситивши душі особливим хлібом – молитвою.

«ГОРА ЗАКОХАНИХ»

Ліворуч траси Львів – Рава – Руська, в околицях села Малі Грибовичі подорожнім впадає в око горбоподібний гостинець, який на географічних картах іменується як Чорна гора, (за іі вбрання темними сосновими лісами, що виділяє її серед зелені влітку і серед снігів взимку.) Але в народі її ще називають Горою Закоханих.

У морського царя, що колись тут царював, була улюблена донька, яка, не слухаючи його, закохалася у простого парубка і хотіла поселитись на землі. Коли звістка рознеслась по всьому королівстві, в морських глибинах запанував безлад. Жителі царства влаштували бунт і не хотіли слухатись царя. Тому батько, для того щоб навести порядок у своїх володіннях і примусити всіх слухати його наказів, перетворив улюблену доньку на кам’яну глибу, яку прикрасив перлами, що проростають сьогодні на цій горі у вигляді великих красивих ромашок, не характерних для навколишньої місцевості. А молоді пари, в яких є непорозуміння і труднощі, приходять сюди, щоб згладити їх, черпнувши нової хвилі кохання.

«ЧЕРВОНИЙ ТА БІЛИЙ КАМІНЬ»

На шляху Смереківської гряди Розточчя і Грядового Побужжя, в околицях села Мервичі простягаються два тотожні підвищення, які в народі називають Червоний та Чорний камінь. Саме під такою назвою вони зустрічаються і в науковій географічній літературі. Кажуть, що ці каміння не прості, Червоний – це символ палкого кохання, а Білий – символ дівочої чистоти.

«РАВСЬКЕ КОХАННЯ»

Було це дуже давно. У торговому місті Рава – Руська жила не дуже заможна сім’я кравця. Чоловік з жінкою були чесними людьми, і тому Бог нагородив їх за це трьома чудовими синами і красунею донькою. Слід зазначити, що не було в місті красивішої за неї. Якось батько – кравець зібрався на ярмарок, який щорічно проводився у їхньому містечку: продавці кричать, розхвалюючи свій товар, покупці торгуються, стараючись збити ціну. Всюди чути тільки галас,шум і крик.

На цей ярмарок приїхав і молодий парубок. Хоч він не був багатим, але кишені все таки не були зовсім порожні. Через кілька днів,ознайомившись з місцевістю і оглянувши тутешніх дівчат,він запримітив дочку кравця. Тій також привабливий чужинець запав у серце. Але красуня знала, що разом їм не судилось, адже до неї вже сватався багатий поміщик і батько дав згоду. Та як кажуть: серцю не накажеш. Тоді закохані вирішують зустрічатись таємно. Кожного вечора, як тільки сонце скочувалось із небесних просторів, дівчина вибігала за місто, де її чекав коханий. Їхня любов була чистою та світлою: юнак засипав красуню ніжними словами і поцілунками, а вона розповідала йому найпотаємніші мрії.

Але щастя тривало не довго. Наближався день коли дівчину мали видати заміж за не люба. Ось – ось, вже наступного дня стане вона його дружиною. А що буде з молодим парубком,з їхнім коханням?! Серце дівчини розривалось від болі і туги. Вона вирішує, що буде чекати кожного дня на небесах і вбиває себе. Коли юнак дізнався про смерть своєї коханої, йому здалось, що життя закінчилось… А тими днями через місто проходили війська Богдана Хмельницького, який набирав добровольців до себе на службу. Не роздумуючись, юнак вирішив вступити у військо, щоб загинути у першій битві, кинутись під першу кулю, яка летітиме в бік Богдана Хмельницького, щоб приєднатися до своєї коханої на небесах і навіки бути разом.

«ІСТОРІЯ З’ЯВЛЕННЯ» (с. Кам’яна Гора)

Багато років тому, коли ще наші землі були під гнітом Австро – Угорщини тут на цьому місці сталося диво. Перед мешканкою загубленого в лісах села Парасковією Федосєєвою постала матір Божа, а там де вона стояла, згодом забило кришталеве джерело. За переказами, кожного ранку, до схід сонця спускається сюди ангел і дотикається до води роблячи її цілющою і життєдавчою. Хто першим після цього зачерпне її звідти і вип’є хоча б декілька ковтків, той зцілиться душею і тілом.

Дивовижні властивості джерела підтверджувалися. З кожним днем сюди приходило все більше і більше відвідувачів. Багатий поляк взявся за будівництво каплички, бо бачив скільки людей відвідує джерело. Хоча він мав і корисливі цілі, бо збудував і карусель і багато інших розваг але джерело було доглянуте і розчищене. Кожного року 2 липня тут відбувався відпуск, який для сотні людей став святом.

«ЦІЛЮЩЕ ДЖЕРЕЛО» (с. Заглина)

Більше як 5 століть тому в одній багатій сім’ї була дуже хвора дівчинка. Їй ніякі лікарі не могли допомогти. Батьки не вірили вже, що їхню доньку можна врятувати від страшної недуги. Але хвора не втрачала надії. Однієї ночі Анні наснився сон, що існують чотири дороги, які сходяться в одному місці. Ці дороги перетинаються в лісі. А на перехресті б’є цілюще джерело. Так і було. Одна дорога йде в Монастирок, друга – з-під села Дубрівка, третя – з-під села Потелич, а четверта – з села Висіч.

Привезли Анну до цього місця. Помолилась вона три рази Господу Богу. Дали напитись і тоді облили її водою із цілющого джерела. З кожним наступним днем дівчині ставало краще. Анна ви здоровіла, а сон здійснився. Тоді сім’я дівчини дала гроші священику на будівництво церкви поблизу цієї криниці. Через декілька років виросла та маленька церковця. Люди з різних сіл і ближніх міст приходили сюди молитися. Щонеділі священики відправляли Служби Божої.

«ДЖЕРЕЛО МАРУСЯ» (с. Заглина)

Жила на одному з присілків недалеко від Потелича сім’я. Були в тій сім’ї сини та дочка Маруся. Одного літнього дня батьки вислали Марусю пасти худобу, бо сини допомагали батькам. Пасла дівчинка, бавилась з іншими пастухами, а коли треба було гнати худобу додому,побачила, що нема їхньої телички. Заплакала дівчинка і побігла в ліс шукати її.

Довго блукала лісом, кликала теличку, зморилась,зголодніла і дуже захотіла пити. Стала під високе дерево і почала молитись до Матері Божої,і раптом побачила, як з – під джерела почало бити дзеркальце чистої води. Припала дівчинка до нього, втамувала спрагу, а коли піднесла очі, то побачила жінку, всю в білому, а навколо вінець з ясного світла. Заплакала дівчина і сказала жінці, що з нею сталося. Взяла Мати Божа Марусю за руку, вивела з лісу і побачила дівчинка свою теличку, що паслась неподалік.

Зраділа Маруся і хотіла подякувати жінці, але її вже не було. Вдома всі захвилювались, коли довідались про Марусю і пішли їй на допомогу,бо вже заходила ніч. Та неподалеку від лісу побачили дівчинку, що гнала теличку. Розповіла Маруся про все батькам, але вони не вірили їй, бо ніколи в лісі дзеркальця не бачили. Та коли на другий день Маруся повела їх під те дерево, то вони переконались, що справді з’явилось тут дзеркало з цілющою водою, яке подарувала людям Божа Мати. Ідуть до того джерела вже багато років люди, щоб подякувати їй за ласку і зцілення. І кажуть люди,що йдуть до джерела Марусі.

«ЛІС ІЗ НАЗВОЮ «ЗАГАДКА» (с. Деревня)

Одного разу на території села перебувало козацьке військо. Люди радо зустрічали гостей, допомагали їм чим могли. Тоді, за легендою, один молодий козак закохався в дівчину Ганнусю, місцеву красуню. Але війську треба було вирушати далі. І хлопцеві довелося попрощатися з коханою. Та на згадку про себе він посадив одне деревце – молоду сосонку, як символ їхнього кохання. Вічнозелене, як вічне кохання, яке приваблює своїм запахом. Дівчина приходила до свого деревця, доглядала його, поливала. Розмовляла з пташками, які сиділи на гілках сосонки. Просила віднести її на своїх крилах до коханого. А коли на стовбурі дерева появлялася живиця, вона знала, що з її коханим трапилися якась біда. Дівчина збирала цю соснову смолу і лікувала нею своїх односельчан.

Час летів і Ганнуся на згадку про своє кохання кожного року садила ще одне деревце. Багато ран хворим людям вилікувала ця дівчина, а після її смерті люди в селі також почали садити дерева, на згадку про добру дівчинку Ганнусю. Так з маленького лісочка, посадженого двома коханими людьми виріс великий ліс із назвою Згадка. Пізніше люди змінили цю назву на Загадка (бо так в легше вимовляти).

«ПРО ДВОХ БРАТІВ» (с. Зашків, с. Завадів)

Було це дуже давно, жив на світі цар на ім’я Неділько. І мав він двох синів Зашка та Заваду. Хлопці мали хоробру вдачу, були допитливими, з дитинства навчали їх найкращі вчителі, зналися вони й на військовій справі. Та понад усе вони прагнули пригод. От прийшли вони до батька і почали просити, щоб відпустив їх світом поїздити, на інші царства подивитись. От цар їм і каже: - Вибирайте собі коней з табунів, яких завгодно, і їдьте куди хочете.

Вибрали собі царевичі найкращих коней, набрали харчів,трохи золота і вирушили в дорогу. А так, як були вони братами дружніми, то поїхали одною дорогою. От їдуть вони, їдуть, гарцюють вони на своїх конях, полошать зайців та оленів, прислухаються до вовчого виття. Та, проїхавши ще пару десятків метрів, побачили вони над кронами дим. І було тих димових струмків кілька. Час від часу долинав собачий гавкіт.

- Там живуть люди! – зраділи брати.

Т а не знали, яке розчарування їх чекає. Перейшовши зелену гору, побачили вони поселення, над яким літав змій, дишучи вогнем на беззахисних людей і запалюючи їх домівки. Царевичі вмить кинулись на допомогу. Як дав змію булавою царевич Зашко – загнав змія по коліна в землю, як ударив царевич Зашко – убив змія. Раділи селяни своїм рятівникам і в знак подяки вирішили назвати своє поселення іменем старшого з князевичів Зашка – Зашків – і обрати його своїм ватажком. Слава про хоробрих братів швидко розійшлася околицями. І жителі найблищого поселення, що розташувалось біля Зашкова, запросили собі за свого ватажка Заваду. Хоробрий брат Зашко дбав не тільки про своє село, він бажав волі і боровся за неї для усього поневоленого краю. А що князевичі сумували за своїм батьком Недільком, то вирішили назвати річку, що розділяє їх села Зашків та Завадів, його іменем – Недільщиною. Досі живуть в мирі та злагоді нащадки Завади і Зашки.

«ДУБЛЯНСЬКА ПАНІ»

Колись давно жила в Дублянах заможна поміщиця, котра мала великий маєток і озеро. Поміщиця була залюблена у свій сад і берегла його, як зіницю ока. Озеро в неї було таке чисте, що плесо вражало прозорою блакиттю, в якій відбивалося небо. Поміж білих хмаринок пропливали лебеді. Поміщиця любила і сама прогулюватись човном по озері, і тоді лебеді підпливали до неї і брали їжу з рук. На схилі віку вона подарувала свій маєток Дублянській рільничій школі і попросила, щоб її поховали за будинком. У саду,який тепер називається ботанічним, досі зберігся надгробок з дуже пошкодженим написом.

«ЛУКАВІ ОЧІ» АБО «ЗАНЕПАД ПОТЕЛИЧА»

Це було тоді, коли турки сунули на Україну, щоб грабувати, неволити, пустошити. Вів своє військо через Потелич страшний турецький хан. Він був височенного росту,голову мав величезну, а очі сам відкрити не міг, - то їх слуги піднімали спеціальними вилами.

Але був цей хан не тільки страшний, а й лукавий, бо коли наказував відкрити очі і подивитись на щось, то все під його поглядом никло, в’януло, гинуло, занепадало. А несли його воїни, по дванадцять з кожного боку.

От військо цього хана зупинилось в селі. Хан слухав розповідь про те, чим багате село, що тут незвичайне і цікаве. А коли йому сказали, що в селі є висока гора, що називається Городище, він наказав,щоб його винесли на цю гору. Воїни виконали наказ хана. На тій горі він наказав відкрити йому очі і глянув на село, то з того часу воно почало занепадати. Н а село найшла епідемія, турки і татари знищили гончарські та гуральні і не славилось воно вже більше, та як до цього часу. Правда, назва центра села – Місто, - збереглось до сьогодні, бо всі потеличани, коли йдуть до центра, кажуть: «Йду до Міста».