Початок видавничої діяльності

Важливою складовою антикварної ді­яльності поряд із збиранням та вивченням матеріалів історії, статистики, географії України була видавнича діяльність. Справа в тому, що більшість історичних пам'яток, козацьких літописів, документів залишилась у рукописах, дослідники та аматори української старовини вимушені були користуватися невиправленими списками, часто без імені автора. Освічені «петербурзькі малороси» О. Безбородько, В. Рубан, Д. Трощинсь-кий, Ф. Туманський усвідомлювали необхідність видання ма­теріалів та джерел української історії для збереження духов­ної спадщини, поширення історичних знань серед освіченого українського панства, накопичення матеріалів для створення наукової історії України.

Активну видавничу діяльність розпочав В. Рубан, член Вільного економічного товариства, директор катеринославсь­ких училищ. У 1771 р. разом з Михайлом Муравйовим він видавав часопис «Трудолюбивий муравей», а в 1772—1773 рр. збірник «Старина й новизна». В цих виданнях публікувались також історичні розвідки та статті. Видавав В. Рубан також «Любопытньй месяцеслов» у двох столицях на 1775, 1776, 1778 й 1780 рр., де вміщено чимало статей, присвячених історії, гео­графії та статистиці України.

З ім'ям В. Рубана пов'язана публікація спеціальних праць з української історії та статистики, записок мандрівників: 1) «Краткие географические, исторические й политические известия о Малой России с приобщением украинских трактатов й известий о почтах, также списка духовних й светских тамо находящихся ньше чинов, числе народа й проч. издал В. Рубан» (СПб., 1883); 2) «Краткая лстопись Малыя России, с 1506 по 1776 год, с изьявлением настоящего тамошнего правлення, й с приобщением списка прежде бывших гетманов, генеральньгх старшин, полковников й иерархов», 1777, —це «невеличка історична компіляція з доповненнями Безбородька»¹; 3) «Землеописание с показанием города, рек, монастырей, церквей, числа людей, известий о почтах, й других нужных сведений, издал В. Рубан» (СПб., 1777) являло собою, за сло­вами М. Грушевського «географію та статистику Гетьманщини за переписом 1764 р.»²; 4) «Путешествие ко святым местам В. Григоровича-Барского» (СПб., 1778).

Видавничою діяльністю займався і Ф.Туманський. У 1786-1787 рр. він видавав «Зеркало света» та «Лекарство от скуки й забот». Найбільш відомий його проект-це видання одного з пер­ших часописів історичного профілю «Российский магазин» з ве­ресня 1792 по березень 1794 р.³ На сторінках цього журналу до­волі систематично друкувалися джерела та документи з україн­ської історії: «Виписка из записки 1748 г. о происходившем в бьівшей Сечи Запорожской при вьіборе в кошевьіе атаманьї, войсковые судьи, писари, асаульї, також в разньїе места - в полков­ники, что обьїкновенно бывало в новьш год» (1792); Білоцеркі­вський маніфест Богдана Хмельницького (1793), «Летописец Мальїя России» (1793), Літопис Г. Граб'янки без імені автора і з невеликим словничком історичних реалій, який М. Грушевський вважав попередником більш докладної праці, започаткова­ної В. Ломиковським⁴ (Словаря малорусской стариньї).

' Грушевский М. Развитпие украинских изучений в XIXв. ираскрьітие в них основньіх вопросовукраиноведения // Украинский народ в его прошлом й на-стоящем. - Т.І. - СПб., 1914. - С.

³Див.: Белозерская Н. Исторический журнал XVIII века «Российский мага­зин», изд. с сентября 1792 по март 1794 года. Три части // Журнал Мини-стерства народного просвещения. - 1898. -№

У цілому видавнича практика українських інтелектуалів, яка поступово перетворювалася на спеціальну сферу діяльності, відіграла важливу роль в ідейному забезпеченні культурно-національного відродження в Україні в кінці XVIII — початку XIX ст.

Таким чином, саме на XVIII ст. припадає формування нау­кових форм української історіографії, виникнення наукового українознавства. Соціокультурні передумови цих процесів були тісно пов'язані зі змінами політичного устрою Лівобережної України, скасуванням рештків українського автономізму. Все це посилювало ностальгію культурної еліти за героїчним ми­нулим, політичними привілеями, старосвітськими звичаями, укладом життя, мовою та природою рідного краю. З іншого боку, військові походи, війни з турками, приєднання нових земель, їх освоєння також сприяло зростанню інтересу урядових кіл до колишнього і нинішнього стану українських провінцій на півдні і заході Російської імперії.

До виникнення наукових форм української історіографії спричинилися і внутрішні чинники. XVIII ст. - це вік нового, класичного типу науки. В українській історіографії, як і в російській, в цей час існували два провідних напрями: історіописання та антикварна діяльність. Історичне письменство ре­презентоване козацькими літописами, що являли собою істо­ричну барокову повість із характерними для неї гіперболами, красномовством, повчальним тоном і політико-дипломатичною риторикою. У другій половині XVIII ст. на зміну бароковій повісті приходять перші наукові розвідки, що відповідають ви­могам критичного ставлення до джерел та просвітницьким ідеалам.

Антикварний рух в Україні, як і в інших країнах, характе­ризувався збиранням, вивченням та виданням матеріалів рідної старовини, що стало важливою прикметою часу і побуту нащадків козацької старшини. З одного боку, це пояснювалось прагненням багатьох старшинських родин довести своє право на дворянство, з іншого - виникненням наприкінці XVIII ст. покоління освічених збирачів та аматорів української історії, які мріяли про повну наукову історію України і заради цього вели копітку підготовчу роботу. З цієї точки зору цінними були щоденники, мемуари, родинні кронічки, офіційні діаріуші, за­писки мандрівників та чужинців. У межах антикварного на­пряму відбувалось вивчення статистики, географії та історії Ук­раїни. До цієї справи спричинилися урядові установи та Ака­демія наук. Топографічні описи, етнографічні та статистичні розвідки готували ґрунт для наукового дослідження сучасного та минулого стану України. Видавнича діяльність учених і культурно-громадських діячів Росії й України сприяла нако­пиченню матеріалів та популяризації знань про українське минуле.

Специфічною рисою української історіографії XVIII ст. було те, що вона відчувала себе частиною, «гілкою» загальноросійської історії. Українських істориків-аматорів та антикваріїв XVIII ст. відрізняв глибокий місцевий патріотизм, любов до рідного краю, його минулого, проте всі вони писали російською мовою і були проникнуті переконанням, що Україна — це частина російського імперського світу. Одним словом, це покоління українських до­слідників мислило у категоріях численних лояльностей.

Ідеалом науковості першої половини XVIII ст. була збелетризована історична розповідь про героїчне минуле, козацькі битви та звитяги, згодом — просвітницький ідеал повного, енциклопе­дичного дослідження економічного, фізичного, політичного, со­ціального та культурного стану своєї країни, землі, регіону.

Для XVIII ст. провідним був тип історика-збирача, аматора рідної старовини. Історичними розвідками більшість із них зай­малась на дозвіллі (С. Величко, Я. Лизогуб, С. Лукомський, П. Симоновський, Я. Маркович, В. Ломиковський), дехто — за родом служби (О. Рігельман, І. Гільденштедт, О. Шафонський). Г. Міллер виконував урядові замовлення. Соціальний склад українських істориків та антикваріїв був досить різноманітний - канцеляристи, урядовці, високі посадові особи, меценати, військові, професійні вчені, літератори, освічені дідичі, дрібне панство.

Загалом українська історіографія XVIII ст. являла собою сплав національної культурної традиції, козацько-старшинсь­кого історіописання із новітніми ідейними впливами Росії та Європи у сфері історії, філософії та природознавства.

Розділ 4