Поняття «українське національне відродження»

У нинішніх умовах ренесансу украї­нської державності, суспільно-політич­ного та культурного життя українсько­го народу поняття національного відродження набуває нового змісту в контексті української перспективи. Що означає «культурно-національне відрод­ження», «суспільно-політичне відрод­ження», «державне відродження», «ду­ховне відродження»? Поняття українсь­кого національного відродження не підлягатиме жорстким дефініціям, ско­ріше йдеться про його інтерпретацію у певному контексті. Так, М. Грушевський в енциклопедичному виданні «Украин-ский народ в его прошлом й настоящем» вживає поняття «українське відроджен­ня», «національне відродження», зміст якого передає за допомогою таких си­нонімів як «національний рух», «національне життя, що виключно зосереджувалося в літературі та в українських розвідках», «українство»¹.

Словом, українське національне відродження М. Грушевсь­кий сприймає з точки зору народницької перспективи як про­цес зближування української інтелігенції зі своїм народом, який постає носієм національного елементу. Саме народна мова, на думку дослідника, «вирішила долю українського відродження, відновивши розірваний зв'язок інтелігенції з народом, відкрила шлях до народної душі, до зближення з нею: мові має бути вдяч­ною Україна тим, що її українство не обмежувалось збиранням творів народної словесності, укладанням граматик та словників, а перейшло у справжнє національне відродження»². Почавшись на ґрунті мови та літературної творчості, зближення українсь­кої інтелігенції з народом не обмежувалось лише літературною діяльністю, а поступово вело її до розуміння політичних та со­ціальних умов народного життя³.

Д. Дорошенко розумів українське національне відродження як «національний рух» або «літературно-національний рух». Щодо початкових етапів цього руху, то він був «чисто ідейним рухом», представником і носієм якого була панівна верства ук­раїнського суспільства - дворянство. Справа в тому, що «в на­родні маси цей рух не йшов по тій простій причині, що вони опи­нилися в кріпацькій неволі, стали поза обсягом впливу школи і просвіти»⁴. Батьківщиною українського національного відрод­ження Д. Дорошенко вважав Лівобережну Україну з її історич­ними традиціями та почуттям місцевого патріотизму. Правобе­режна Україна з її спольщеним дворянством «не брала участі в цьому відродженні», а навпаки, стала «тереном відродження польської державно-національної ідеї»⁵. Наприкінці XIX ст., коли виникає ідеологія українського націоналізму, національний рух (відродження в Україні) набуває, за Д. Дорошенком, нового, гро­мадсько-політичного сенсу: «нове покоління українців, вихова­них у поняттях і поглядах безкомпромісового українського на­ціоналізму на широкій європейській основі, людей, що вже не ладовольнялись самою-то культурницькою діяльністю, а хотіли добути для українського народу всю повноту національних і політичних прав, ідучи із всеросійським визвольним рухом, але своїм окремим шляхом, у рамах власних організацій»⁶.

' Украинский народ в его прошлом й настоящем. - СПб., 1914. - Т. 1. - С. 321,

Якщо для українських радянських істориків проблема націо­нального відродження протягом десятиліть була своєрідним іде­ологічним табу, більш того, політичне небезпечною, то зарубіжні українські дослідники, навпаки, розглядали цю проблему у широкому історико-соціологічному розумінні, в контексті націотворчих процесів та формування національної ідеології.

Так, американський дослідник Роман Шпорлюк вважає, що національне відродження — «це усвідомлення себе, етносу як нації, як дійової особи історії і сучасного світу»¹. Цікаво, що втра­ту Україною рештків автономного устрою в середині XVIII ст. дослідник вважає закономірним, досить типовим явищем євро­пейської історії. Європа XVIII ст. була добре знайома з посяган­нями центральної влади на традиційні свободи окремих регі­онів, міст та верств (духовенства, дворянства). Бере до уваги американський історик і геополітичний чинник, що вплинув на процес відродження в українських землях. Йдеться про три поділи Польщі і прилучення до Російської імперії чорноморсь­кого узбережжя та Криму².

Батьківщиною українського національного відродження Р. Шпорлюк називає колишню Гетьманщину, яка мала «най­кращий потенціал, володіла відносно кращими передумовами для формування національного руху», де ще зберігалася пам'­ять про політичні права та державний устрій³.

Специфіку, а точніше «парадокс», українського національ­ного відродження автор вбачає в тому, що Лівобережна Україна, яка мала найкращі передумови, втрачає їх «через втручання ззовні», й провід перейшов до однієї із найвідсталіших земель - Галичини, — яка завдяки зовнішнім стимулам стала «украї­нським П'ємонтом»⁴.

Сучасний канадський дослідник Павло Магочий характери­зує національне відродження в Україні за допомогою таких понять як «національний рух», «націоналізм»: «Оскільки ук­раїнці були бездержавним народом, який жив у Російській та Австрійській імперіях, їхнє національне відродження впадає в категорію натхненного інтелігенцією націоналізму»⁵. Специ­фіка поглядів П. Магочия зумовлюється його прагненням запобігти надмірної ідеологізації, а також нахилом до широких історико-соціологічних побудувань.

По-перше, декларуючи принцип деідеологізації (марксистсь­кої чи націоналістичної), П. Магочий наголошує тим самим на сцієнтистських підходах до проблеми українського національ­ного відродження. По-друге, він прагне розглядати українське відродження у контексті історії слов'янських відроджень: «... було б корисно, навіть необхідно,... не розглядати феномен націоналізму та національного відродження на українських землях з наперед визначеного уявлення про те, що рух вартіс­ний тільки з погляду «прогресивного» розвитку до майбутнього безкласового суспільства або до незалежної та об'єднаної Ук­раїнської держави. Було б також корисно відкинути ідею уні­кальності, яку так полюбляють немарксистські українські істо­рики, і поставити український рух у контекст інших національ­них відроджень»¹.

Доробком канадського дослідника є витвір нової аналітич­ної структури або моделі вивчення українського національно­го відродження, яка, на думку автора, має не тільки поставити український рух у широкому, європейському контексті, але й брати до уваги специфічний український досвід². Разом з тим, досить сумлінний аналіз автором особливостей процесу націо­нального відродження в українських землях у межах Російсь­кої та Австрійської імперій становить врешті-решт умілу інтер­претацію загальних схем слов'янських відроджень на матеріа­лах української історії. Новій аналітичній структурі П. Маго­чия бракує «ідеї унікальності», яку так полюбляють немарк­систські українські історики», тобто саме тієї ідеї, яка одушевляла український національний процес протягом усього XIX ст. і водночас зближувала його із східнослов'янськими відроджен­нями, робила його неповторним і унікальним, вектором специ­фічних соціокультурних та інтелектуальних умов розвитку ук­раїнського народу.

Відповідь на питання, що являє собою процес українського національного відродження, доречно шукати в роботах відомо­го американо-канадського дослідника, оригінального історич­ного мислителя Івана Лисяка-Рудницького. Певний інтерес становлять його методологічні зауваги щодо феномену «відрод­ження», точніше «завмирання й відродження», «перериви» в українській історії. Український народ подібно сербам, чехам,

Магочий П. Українське національне відродження. Нова аналітична струк­тура / / Укр. істор. журн. -№ 3.~ С. 100. ² Там само. - С. 98.

литовцям, фіннам та іншим належить до так званих неісторич-них народів. Соціологічний зміст категорії «неісторична нація», «неісторичний народ» І. Лисяк-Рудницький вбачає у факті істо­ричного дисконтинуїтету, тобто «глибоких і довгих переривів» насамперед у сфері державної організації та високої культури.

Україна була «типовою неісторичною нацією». Особливість української історії полягала в тому, що Україна зазнала двічі таких глибоких і довгих переривів у своєму національному бутті: «раз після унії у 16 ст. і вдруге після ліквідації козацької Украї­ни в 18 ст.»¹.

Друге національне відродження в Україні припадає на XIX ст. Причому в інтерпретації І. Лисяка-Рудницького XIX ст. постає як «довге» XIX ст.: «як окремий період української історії XIX ст. тривало приблизно від 1780-1790 років до 1914 р.»². Цен­тральну проблему новітньої української історії XIX ст., на дум­ку історика, становлять націотворчі процеси, тобто «перетворен­ня етнічномовної спільноти на самосвідому політичну й куль­турну спільноту»³. Національному рухові (національному відродженню) дослідник відводить роль каталізатора. Справа в тому, що національно свідоме українство становило, зокрема в Наддніпрянській Україні, «рух меншості всього населення», більш того напередодні революційних подій 1905 р. «національ­ний рух мало зачіпав селянські маси». Втім, незважаючи на свою меншість, з 1905 р. національний рух почав набирати сили, точніше «масового характеру, а ще через дванадцять літ вибух­нув 1917 року як народження понад тридцятимільйонної нації»⁴.

В національній свідомості українського громадянства XIX < І дослідник розрізнює дві течії. Перша, так звана «малоросійсі, ка», була орієнтована на «поглиблення та закріплення єдності з Москвою», інша течія «свідомого українства» прагнула «до збе­реження та віднови української самобутності»⁵.

«Першою столицею відродження» І. Лисяк-Рудницький виа жав Харків. Гурток учених і літераторів, що виник навколо Харківського університету, заклав підвалини вивчення українського фольклору, впровадив народну мову до літературного вжитку, а під впливом ідей європейських романтиків «відкрив» українську етнічну тотожність. Разом з тим «відродженський рух» на Слобожанщині мав суто культурницький характер, його політизація відбулася пізніше у зв'язку з переміщенням цент­ру відродження до Києва й діяльністю Кирило-Мефодіївського товариства¹. «Хрещеним батьком українського національно-культурного відродження» І. Лисяк-Рудницький називав М. Максимовича².

Одним словом, визначення понять «націоналізм», «україн­ське відродження», «національне відродження» непроста річ. Багатозначність цих термінів відбиває складний характер ук­раїнського націотворчого процесу в його соціально-політично­му, ідеологічному та психологічному вимірах. Українське на­ціональне відродження (або націоналізм у широкому розумінні слова) становить багатогранний соціокультурний феномен: це водночас національна свідомість, принцип національної дер­жавності та національно-визвольний рух³.

У своїх розвинених, рефлексивних формах націоналізм як форма свідомості пройшов певні етапи еволюції. В останні де­сятиліття XIX ст. націоналізм оформлюється як форма актив­ної національної свідомості, яка прямо ототожнювалася з по­чуттям патріотизму (українського, південноруського, регіональ­ного, локального тощо).

Другий етап у розвитку ідеології націоналізму - це самостійництво, яке виникає напередодні першої світової війни. Іде­ологом самостійництва став наддніпрянський публіцист Мико­ла Міхновський, який у 1900 р. видав у Львові книжку під на­звою «Самостійна Україна», останні слова з якої стали гаслом самостійницького руху: «Одна, єдина, нероздільна, вільна й самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ». Щоправда, ос­таточно український рух звернувся до самостійницької ідеї вже У 1917р.

На початку 1920-х років націоналізм постає як політичний рух і партійна ідеологія у формі інтегрального націоналізму. Інтегральний націоналізм виникає як реакція на виклик по­разки державницьких змагань на початку другого десятиліття в колах національно свідомого галицького студентства, що опи­нилось в еміграції. Найбільш впливовим ідеологом націоналізму був Д. Донцов, автор книжки «Націоналізм». Прибічники доктрини інтегрального націоналізму неприхильне ставилися до українства, традицій національного руху дореволюційної пори з властивими для нього ідеалами гуманізму та демокра­тизму. Дореволюційний національний рух вони ототожнюва­ли із «провансальством», провінціалізмом, комплексом меншо­вартості, другорядності. Гострої критики з боку ідеологів інтег­рального націоналізму зазнав М. Драгоманов.

Філософські засади націоналістичної доктрини становлять, на думку І. Лисяка-Рудницького, екзістенціалістські ідеї Ф. Ніцше, А. Бергсона, О. Шпенглера та ін., із притаманними їм ідеала­ми «життєвого поривання», ідеалом «надлюдини», індивідуалі­стичним культом сильної людини. Для українського націона­лізму характерними були культ боротьби і жертви крові. Кон­цепція інтегрального націоналізму передбачала, що 1) нація - найвищий тип людської єдності та абсолютна цінність; 2) полі­тичні та соціальні вартості не існують поза межами національ­ного інтересу, що означало негативне ставлення націоналізму до партій та політичних таборів; 3) міжнаціональні взаємини постають як «боротьба за існування», де усе вирішує сила; 4) основу визвольної концепції націоналізму становить програ­ма «революції», мета якої відродження української державності.

Етика інтегрального націоналізму відкидає індивідуальне людське щастя, натомість плекає такі риси, як хоробрість, вірність, самопосвята, традиційні моральні цінності цілком підпорядковані вимогам політичної доцільності (мета освячує засоби). Психологічним ідеалом націоналізму є сильна люди­на із непохитною волею, яка фанатично віддана ідеалам націо­нального руху, готова на самопожертви собою та іншими¹. Од­ним словом, за своїми політичними, ідеологічними, соціально-психологічними ознаками націоналізм як світогляд та ідеоло­гія належить до тоталітарного стилю мислення, що зближує його з фашизмом і комунізмом.

У радянських структурах мислення націоналізм сприймав­ся з класової точки зору, як буржуазний націоналізм. Це по­няття увійшло до вжитку заради плямування «національного опору неросійських народів централізмові Москви». Репресії проти українського буржуазного націоналізму спричинилися до популяризації цього поняття серед населення України, але саме поняття не несло певного ідеологічного, соціального та конституційного сенсу. На думку І. Лисяка-Рудницького, «підра-дянський український націоналізм» був іноді «націонал-комунізмом», що означає прагнення до емансипації України від вла­ди центру при збереженні радянського устрою»¹.

Українське відродження, як рух і тип свідомості, орієнтовано на відновлення державності в Укра'їні, має свої «ідейні форму­ли»². Одна з таких формул містить ідею народності, що вини­кає стихійно як тенденція до самовизначення, яка згодом на­буває науково-філософського сенсу та літературного оформлен­ня. Друга формула пов'язана із поняттям батьківщини, ідеєю єдності українців Сходу і Заходу, Наддніпрянщини і Галичи­ни, яка постає наприкінці XIX ст. До ідейних формул українсь­кого національного відродження належить поняття єдності всіх українських земель, єдиного територіального простору ук­раїнців. Ця формула виникає у другій половині XIX ст., але ос­таточно програма територіальної єдності українців була реалі­зована після Другої світової війни.

Суттєвим є питання чинників, що мали вплив на перебіг українського відродження. По-перше, слід брати до уваги пси­хологічний фактор, а саме: почуття патріотизму, любові до рідного краю, звичаїв, мови, природи, рештків старовини, на­родної пісні, гордості за своїх предків, героїчне минуле свого народу. В історичній демографії існує поняття «демографіч­ного покоління», часовий проміжок якого 75 років. Так-от, на­щадки, онуки козацької старшини, за часів якої був скасова­ний автономний устрій України, стали прихильниками ав-тономізму, носіями національної свідомості, відомими меце­натами, аматорами рідної старовини. Емоційне захоплення українським —історією, культурою, піснею, мовою, звичаями — стимулювали не стільки вчені, фахівці, скільки поети, літе­ратори. Невипадково героєм України XIX ст. був не держав­ний діяч, воїн, а поет Тарас Шевченко, в особі і творчості яко­го українська громадськість бачила пророка (І. Лисяк-Рудницький).

Провідну роль у розвитку українського національного відрод­ження відіграв інтелектуальний чинник. Відродження свідо­мості українства почалось з історико-топографічних та етно­графічних студій, полеміки довкола української мови, стандар­тизації літературної мови та словесності.

Важливий вплив економічного фактора. Вирішальний крок в економічній інтеграції українських земель був зроблений Південною Україною. Економічним центром України стали південні регіони, насамперед гірнича та важка промисловість

' Лисяк-Рудницький І. Націоналізм. -Т. 2. - С. 249.

' Лисяк-Рудницький І. Націоналізм. -Т. 2. - С. 247. ² Термін належить І. Лисяку-Рудницькому.

Донецького та Криворізького басейнів, що дало підстави нази­вати ці території «українською Америкою»¹.

Вагомим чинником процесу національного відродження ви­ступає громадська та політична діяльність українства, його сус­пільна думка. Боротьба навколо селянського питання, виник­нення перших політичних об'єднань та політичних програм на засадах федералізму, просвітницька діяльність, здобуття кон­ституційних прав українцями Галичини, диференціація украї­нства на радикальні та консервативно-помірковані течії, ство­рення політичних партій на зламі ХІХ-ХХ ст. — усе це характе­ризує поступальні кроки українського національного руху та його свідомості, що відбивають рівень його організаційної та ідеологічної зрілості.

Рішучий вплив на національну свідомість та рух українства мало культурне життя України. Освіта, шкільництво, особли­во, мистецтво, театр, музика, література, відображаючи риси національного характеру, душі українського народу, постають водночас як природні складові українського національного відродження.