Соціальна база українського національного відродження

На першому етапі національного від­родження в Україні промотором національної ідеї та руху вис­тупала культурна і соціальна еліта українського суспільства -дворянство. Лівобережне панство постає носієм традицій полі­тичного автономізму, який творить ланку тяглості між козаць­кою та новою добою української історії. З його лав вийшли відомі державні і громадські діячі, літератори, публіцисти, збирачі та аматори української старовини, антикварії та меценати, як-от: О. Безбородько, Д. Трощинський, В. Кочубей, В. та І. Капністи, В. Тарновський, Я. Галінковський, В. Ломиковський, А. Чепа, М. Гоголь, І. Котляревський та ін. Представники українського нобілітету - нащадки гетьманів, верхівки козацької старшини, які здобули освіту в кращих російських та європейських уні­верситетах, відіграли активну роль у пробудженні національ­них почуттів, місцевого патріотизму. Разом з тим національна свідомість українського дворянства мала здебільшого аполітич­ний характер. Це було радше «культурне обласництво», що зна­менувало «прив'язаність до історичних і побутових особливос­тей рідного краю, при рівночасному пасивному сприйнятті на­явного політичного та соціально-економічного устрою»¹.

В середині XIX ст. дворянська верства втрачає свою провідну роль у процесі культурно-національного відродження в Україні внаслідок цілої низки причин. Йдеться про кризу кріпосниць­кої системи, політичні утиски миколаївського бюрократичного режиму, тотальну русифікацію української еліти та культури, моральне відчуження від народу, занепадницькі настрої укра­їнського дворянства.

^; Лисяк-Рудницький І. Інтелектуальні початки нової України //Історичні есе. -Т.І.- К, 1994. -С.1 75.

З одного боку, український дворянський декаданс був зумов­лений відпливом кращих інтелектуальних сил до російської дер­жавної машини та інонаціональної російської культури. З іншо­го, українське дворянство було охоплене відчуттям втрати украї­нської нації, історії, майбутності, що асоціювалося у нього з фак­том остаточної руйнації козацької державності в другій половині XVIII ст. У своїй більшості українське дворянство, його цивілізо­вані кола, мислили в системі ієрархії численних відданостей, що яскраво ілюструється їхнім відношенням до культурних і націо­нальних цінностей. У свідомості українського дворянства з Ліво­бережжя, Правобережжя чи Слобожанщини цілком природно уживалися імперський та локальний, місцевий патріотизм, ло­яльність до центрального російського уряду й прив'язаність до культурно-історичних та побутових особливостей рідного краю.

Соціокультурний декаданс української дворянської верстви зумовив перехід проводу у відродженському русі до нової сус­пільної страти - інтелігенції, кадри якої рекрутувалися з дек­ласованих елементів дворянства та вихідців з народних низів¹.

В західноукраїнських землях на чолі національного руху стояло духовенство. Справа в тому, що у так званих селянських народів, які не мали своєї аристократії та буржуазії, роль про­воду відігравала інтелігенція. Традиційно для «селянських народів» інтелігенція ототожнювалася з духовенством. Галичи­на, за словами австрійського дослідника А. Каппелера, являла класичну картину населення з культурною елітою в особі свя­щеників: «хлопи й попи» - так з погордою називали їх поляки². Ініціатором культурно-громадського руху на Галичині висту­пало греко-католицьке духовенство, від епіскопів до сільських священиків. За підрахунками А. Каппелера, священики станов­лять одну чверть від загальної кількості діячів українського національного руху у 1880 р. Втім значення представників цієї верстви як національних активістів дещо зменшується на­прикінці XIX ст.

Натомість світська інтелігенція цілком домінувала серед активістів національного руху з другої чверті XIX ст. до першої світової війни. Три чверті з них мали незавершену вищу освіту, а понад 90% - середню. Наприкінці XIX століття зростає кількість так званої нижчої інтелігенції на селі - вчителів, лікарів, агрономів³.

^; Лисяк-Рудницький І. Інтелектуальні початий нової України //Історичні есе. -Т.І.- К., 1994. -С. 177.

² Каппелер А. Національний рух українців у Росії та Галичині: спроба по­рівняння // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, дер­жавність: Міжвідомчий зб. наук, пр.-К. 1991 -С 111

Ідейний та організаційний провід у відродженському русі належав інтелектуалам з Наддніпрянщини, навіть на рубежі ХІХ-ХХ ст., коли осередок національного руху перемістився до Східної Галичини. Визнаними авторитетами серед українства по обидва боки російсько-австрійського кордону були М. Мак­симович, М. Костомаров, П. Куліш, М. Драгоманов, М. Гру-шевський.

Ряди національно свідомої української інтелігенції постійно поповнювалися вихідцями з різних станів українського суспіль­ства - дідичів, колишніх кріпаків, селян, духовенства, дрібної буржуазії, міщан тощо. Той факт, що більшість української інте­лігенції становлять учителі, урядовці, лікарі, представники вільних професій, тобто люди службово і матеріально залежні, наперед визначив слабку відпорність українського руху супро­ти урядових утисків і репресій.

На зламі ХІХ-ХХ ст. спостерігається поширення соціальної бази українського національного руху. Прихильно до нього ста­вилися заможні верстви селянства, сільська інтелігенція, міська дрібна буржуазія. Соціальна база українського руху підсилю­валася за рахунок кооперативного руху, діяльності українсь­ких земств, депутацій селян у І та II Думах, австрійському пар­ламенті, участі у робочому, революційному рухах, марксистсь­ких гуртках тощо.

Таким чином, народні маси почали прилучатися до націо­нального руху у 70-80-хроках XIX ст., цей рух став більш масо­вим післяреволюційних подій 1905-1907рр., коли були гаран­товані громадянські права українському населенню, скасовані заходи проти української мови, дано дозвіл на створення національних організацій, а після 1917р. український національ­ний рух зливається із масовим соціальним, що зробило можли­вим відтворення української державності в 1917-1920рр.