Специфіка українського національного відродження

Ідентифікуючою ознакою процесу націо­нального відродження в українських землях була його лінгво-центрична спрямованість. Мова, письменство, література вис­тупали як «головна етнодиференціююча ознака», брали на себе централізаторську функцію в «тілі культури»¹. Іншими слова-

'ЗабужкоО. Філософія української ідеї та європейський контекст.-К., 1993. - С. 13. 222

ми, український національний рух був здавна орієнтований на розв'язання мовних питань.

Проблема мови сягає своїм корінням у XVI—XVII ст. - добу релігійно-публіцистичних змагань, коли православна віра та рідна мова виступали єдиними засобами національної іденти­фікації українського етносу, його культури та історії. Інтерес до мови в українській культурній традиції живила практика церковної проповіді та релігійно-літературно-публіцистичної полеміки серед українських інтелектуалів доби першого націо­нального відродження. З тих часів зберігався «розподіл» мови на книжну та простонародну мову. Під книжною розуміли словеноросійську мову, спроба граматичної обробки якої належить Мелетію Смотрицькому. Словеноросійській мові протистояла народна мова, або як її називали «руська мова», яка залишила­ся «необробленою» і стихійно поєднувала такі різноманітні еле­менти, як народна говірка, церковнослов'янська мова, польсько-український жаргон, елементи великоросійської мови. У ціло­му, образ народної мови, констатує М. Грушевський, так і не був скристалізований у XVII-XVIII ст.¹

Втім інтерес до мови пронизує культурно-громадське життя українського народу протягом XVIII і XIX ст. Спочатку цей інте­рес мав суто антикварний характер і обмежувався укладанням словничків цікавих українських слів, ідіом, які згодом перетво­рилися у словники історичних реалій. Любов до мови була при­родною складовою локального патріотизму лівобережного пан­ства. Замилування українською народною піснею під впливом західноєвропейського романтизму стало невичерпаним джере­лом романтичних ідей та настроїв освіченого українства, нау­кових студій українських філологів, етнографів, істориків.

Поряд з почавшимся від творів І. Котляревського, Г. Квітки та ін. процесом стандартизації української мови, розгорталася й дискусія довкола її статусу та майбутнього. У працях М. Мак­симовича, О. Бодянського, І. Срезневського стверджувалася думка про самобутність і окремішність української мови, її ста­тус мови, а не говірки будь-якої слов'янської мови (російської, польської, білоруської), про тяглість її синтаксичних традицій від найдавнішої доби до наступних періодів Х^-Х^І ст. У відо­мому листі до І. Снєгірьова (1834) І. Срезневський доводить, що українська мова - не наріччя російської чи польської мови, що це - одна з найбагатших слов'янських мов, і хоча вона ще не

^; Грушевский М. С. Развитие украинских изучений в XIX в. й раскрьітие в них основних вопросов украиноведения // Украинский народ в его прошлом й настоящем. -Т. 1. СПб., 1914.- С. 5.

оброблена граматично, її можна рівняти за гнучкістю та син­таксичним багатством із штучно витвореними мовами, словом, це - мова поетична, музикальна, живописна.

На Галичині проблема мови стає «життєвим нервом» аж не усе XIX ст. (М. Грушевський). В західних українських землях питання мови тісно перетиналося з проблемою національної ідентичності, що знайшло відображення в організації системи освіти та шкільництва. У 20-х роках XIX ст., коли під впливом пропольського елементу віденський уряд почав вводити польську мову в початкових школах, це викликало протест з боку свідомої української інтелігенції. Серед галицьких філо­логів виникає дві течії: 1) прихильників народної мови й 2) при­бічників книжної традиції, тісно пов'язаної з ідеєю єдності з російським народом. Перші орієнтувалися на граматику М. Смотрицького (І. Могильницький), другі, представники цер­ковно-ієрархічних сфер, — на церковнослов'янську мову, яку ре­комендували для шкільного та літературно-наукового вжитку (М. Лучкай). Місцеву українську мову називали «русинською», а книжну, великоруську-«руською».

У романтичну добу українського національного відроджен­ня український народ несподівано виявився власником «найбагатшої високопоетичної словесності, яка ставила його врівень із сербським народом серед слов'янства і на одне з перших місць серед сучасних народів взагалі»¹. Як бачимо, усвідомлення кра­си і ваги рідної народної мови поставило український народ у ряд самих найрозвиненіших і культурних народів Європи.

Мовно-репресивний характер мали навіть заходи обох цент­ральних урядів, петербурзького та віденського, проти українсь­кого руху на російських та австрійських землях. Йдеться про боротьбу навколо початкових шкіл і мови викладання на Гали­чині, про «азбучну війну» (І. Франко), або «азбучну завірюху» (В. Сімович) 1859 р., валуєвський та емський укази російського уряду.

Певна річ, проблема мови протягом XIX ст. постає одним з потужних засобів національної і культурної ідентифікації ук­раїнства, важливим чинником культурно-національного відродження в українських землях.

Наступна риса українського національного відродження зу­мовлена самобутніми формами духовного, культурно-громадсь­кого життя бездержавних народів. За браком легітимних форм

Грушевский М. С. Развитие украинских изучений в XIX в. й раскрштие в них основних вопросов украиноведения // Украинский народ в его прошлом й настоящем. - Т. 1. СПб., 1914.- С. 15.

існування літературні та наукові починання, духовні шукання української інтелектуальної еліти мали вигляд стихійних об'єд­нань, літературно-просвітницьких та науково-політичних гуртків.

Перші угруповання такого гатунку виникають у XVIII ст. в російських столицях Петербурзі й Москві у формі амінів (зем-ляцтв українців). До кола «петербурзьких малоросів» належа­ли О. Безбородько, Д. Трощинський, В. Рубан, Г. Калиновський, Ф. Туманський, Я. Маркович молодший, М. Антоновський та інші.

Згодом на зміну земляцтвам приходять дедалі складніші форми об'єднань — таємні масонські ложі, декабристські органі­зації, літературні салони у резиденціях багатих дідичів, висо­ких посадових осіб, панських маєтках (гурток кн. М. Рєпніна, «хатній театр» Д. Трощинського, для якого писав Василь Го­голь), об'єднання творчої інтелігенції (гурток О. Паліцина, ві­домий під назвою «Попівська академія»), літературно-про­світницькі гуртки у Харкові 1820-1840 рр., найбільш відомий серед яких гурток харківських романтиків (А. Метлинський, І. Срезневський, М. Костомаров), гурток митрополита Євгенія Болховітінова у Києві 1820—1830 рр., гурток Є. Гребінки у Пе­тербурзі 1830 р., гурток вихованців уніатської духовної семінарії у Львові, більш відомий під назвою «Руська трійця», врешті по­літичне товариство кирило-мефодіївських братчиків.

З часом гуртки творчої інтелігенції перетворюються на справжні розумові осередки, організаційні об'єднання діячів ук­раїнської науки та літератури. Найбільш відомі серед них ре­дакційні гуртки довкола часописів «Основа», «Киевская стари­на», київський гурток, утворений діячами Старої Київської гро­мади, які на початку 1870-х років скупчувались навколо Пів-денно-Західного відділу Російського географічного товариства.

Ці гуртки відіграли вирішальну роль у процесі накопичен­ня та збереження інтелектуального потенціалу української нації, трансляції культурної традиції та духовного досвіду. Вони були єдиною можливою формою організації розумової праці, її апробації та поширення серед освічених кіл украї­нського суспільства в умовах утисків та репресій, з одного боку, і відсутності національноорієнтованих культурних та науко­вих інституцій, з другого. В останні десятиліття XIX ст., на національно-політичному етапі процесу відродження в Ук­раїні гурткова форма літературно-наукової праці українства поступово замінялася діяльністю науково-дослідних установ, навчальних закладів у таких формах як кафедра, наукове то­вариство, наукова школа.

Важливу особливість українського національного відроджен­ня становить певна динаміка відродженського руху. Періоди толерантності та піднесення чергуються з періодами занепаду національного руху. Періоди піднесення припадають на кінець 1840 рр. у Наддніпрянській Україні та Галичині, що було по­в'язане з виникненням першої політичної організації україн­ства - Кирило-Мефодіївського братства, подіями 1848 р. у за­хідних українських землях (скасуванням кріпацтва, виборами до віденського парламенту, початком галицьке-руської періо­дики). Знаменною подією 1848 р. стало проведення першого з'їзду галицько-руських діячів (який не без гумору називали «з'їздом ста галицьких вчених»), внаслідок чого була заснована «Галицько-руська Матиця» на зразок чеських та хорватських, призначення якої полягало в тому, щоб бути осередком просвіти та письменства, видавати підручники для шкіл. При Львівсько­му університеті відкрито кафедру південноруської мови на чолі з професором Я. Головацьким. У школах введено студіювання українською мовою.

Період 1870-1876 рр. характеризувався новим піднесенням українського руху, здебільшого у Наддніпрянській Україні. Виникнення студентських громад, інтелектуального середови­ща довкола Південно-Західного відділу Російського географіч­ного товариства у Києві, який на той час зробився справжнім «осередком української думки та науки» (І. Франко), активна археографічна діяльність, робота ІІІ-го Археологічного з'їзду в Києві 1874 р., науковий рівень і надбання якого здивували євро­пейський вчений світ - усі ці події та заходи спричинилися до формування нової української національної програми.

На чолі руху стояли інтелектуали з Наддніпрянщини, цвіт української інтелігенції — видатні історики, етнографи, мово­знавці, літератори: В. Антонович, П. Чубинський, Ф. Вовк, К. Ми-хальчук, О. Кістяківський, М. Драгоманов, П. Житецький, В. Науменко. Член Київської громади, відомий етнограф і музикант Микола Лисенко створив національну українську оперу. Орга­ном Київської громади стала газета «Киевский телеграф».

Київські українофіли, як вважає І. Франко, дорожили зв'яз­ками з російським прогресивним рухом і відкидали думку про будь-який державний український сепаратизм, домагалися лише поміркованих ліберальних реформ, сподіваючись на цьо­му ґрунті знайти місце для вільного культурного розвитку Ук­раїни¹.

' Франко Й. Южнорусская литература // Знциклопедический сл<%<арь Ф.А. Брокгауз, Й.А. Зфрон. -Т.81.-С. 318.

Нова хвиля піднесення українського руху 1880—1890 рр. охоп­лює головним чином західні українські землі. У 1880 р. спосте­рігається пожвавлення громадсько-політичного життя на Га­личині. Розбрат у лавах «народовської партії» мав наслідком виникнення селянської радикальної партії, яка за допомогою своєї преси («Хлібороб», «Радикал», «Громадський голос») та великої кількості народних зборів агітувала за перебудову краї­ни у ліберальному дусі, за скасування привілеїв шляхти, за со­ціальне забезпечення робітників та селян. У 1900 р. виникає національно-демократична партія, у програмі якої був сфор­мульований ідеал самостійного розвитку «русинської» націо­нальності на підставі економічного піднесення та соціальних реформ.

Велике значення для самоствердження українства мало ут­ворення національного театру завдяки зусиллям М. Кропивницького. Пожвавлення відчувалось також у науковому та літе­ратурному житті Галичини. Створене у 1873 р. Товариство ім. Т. Шевченка на початку 1890-х років переживає «друге наро­дження», коли під проводом молодого професора М. Грушевського воно перетворилося за своїм науковим і кадровим потен­ціалом на справжнє національне товариство на зразок євро­пейських академій наук.

Щоправда, динаміка українського відродженського руху зазнала і періодів стагнації, великого занедбання і занепаду. І. Франко визначає три таких «антракти» в українському русі. Перший антракт у східних і західних українських землях при­падає на кінець 1840-1850 рр. Репресії миколаївського уряду проти кирило-мефодіївських братчиків, перебування їх на за­сланні гальмували розвиток української думки. В Австрійській імперії після 1849 р. почалася «бюрократична реакція», що при­звела до посилення польсько-шляхетського елементу на Гали­чині. Прикметою занепаду українського руху в західних зем­лях була так звана азбучна війна. Галицький губернатор граф А. Голуховський подав віденському урядові проект, згідно з яким кирилицю намагалися змінити на латинку. Проект ла­тинки для українського правопису був підготовлений Й. Іречеком. Для затвердження проекту була призначена спеціальна комісія, до складу якої входили галицький намісник, автор про­екту Й. Іречек, два австрійських урядовця та українські куль­турні діячі Я. Головацький, Й. Лозинський, церковний діяч М. Малиновський та ін. Більшість членів комісії виступила про­ти латинки й врешті-решт був прийнятий зреформований пра­вопис на підставі кирилиці. Однак і ці дії центрального уряду викликали протест галицького українства. У 1861 р. були скасовані усі розпорядження віденського уряду і мовне питання було передано на розв'язання самим українцям.

Початком другого антракту українського руху був 1863 р. Після придушення польського повстання в Україні почалися арешти серед української інтелігенції, багато дрібних і середніх урядовців були звільнені з посад, чернігівська та полтавська громади розгромлені, газету «Черниговский листок» припине­но. Діячі українського руху після тюрми опинилися на засланні на півночі Росії, як-от: П. Чубинський, Ол. Кониський, П. Єфименко та ін. Тимчасова пауза в українському громадському житті була спровокована першою проскрипцією українського слова. Виданий у 1863 р. циркуляр міністра внутрішніх справ П. Валуєва, спрямований проти українського друкованого сло­ва, забороняв видання наукових праць українською мовою, вжи­вання рідної мови в школах, видання підручників та книжок для шкіл з огляду на те, що «ніякої малоросійської мови не було, нема й бути не може і що наріччя їх, вживане простолюддям, є та сама російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі»¹. Валуєвський циркуляр спричинився до закриття не­дільних шкіл та адміністративних заходів проти активних діячів українства.

Найбільш довгий і суворий антракт українського руху три­вав із 1876 р. понад 20 років. Деякі поліпшення пов'язані з ука­зом 1881 р. Майже два десятиліття тому представники реакцій­них кіл українства звернулися до російського уряду у 1874 р. з меморандумом, де ліберальне українство звинувачувалося у намаганні заснувати свою вільну республіку на чолі з гетьма­ном. Вважають, що автором цього документа був помічник го­лови Київської навчальної округи М. Юзефович, який домагав­ся закриття Південно-Західного відділу у Києві. У 1875 р. ство­рено спеціальну комісію у складі міністра внутрішніх справ, міністра освіти, обер-прокурора Синоду, начальника жандар­мерії та М. Юзефовича для пошуку засобів боротьби з україно­фільством. Рішенням, комісії заборонялася діяльність Півден­но-Західного відділу, а зібрані ним етнографічні та інші нау­кові матеріали були заарештовані, припинялося видання «Ки-евского телеграфа», з Київського університету було звільнено М. Драгоманова, Ф. Вовка, М. Зібера, С. Подолинського. 18 трав­ня 1876 р. виданий таємний Емський указ (у Німеччині) про заборону українського письменства. Указ забороняв ввезення до Російської імперії друкованої продукції українською мовою, друкування оригінальних, перекладних та популярних творів

^; Енциклопедія українознавства. - Т. 1. -Львів, 1993. - С. 205.

українською, окрім белетристики, етнографічних матеріалів та історичних актів, видання нот, текстів до музичних творів, а також театральні вистави українською мовою. Внаслідок суво­рих заходів проти українства у Наддніпрянській Україні центр українського національного руху переміщується до Галичини. Послідовна зміна центрів національного руху характери­зує ще одну особливість українського відродження. Перші культурні вогнища в Лівобережній Україні виникають на зем­лях, які являють географічний центр, ядро українських земель

- Полтавська та Чернігівська губернії. Саме на цьому ґрунті в панських маєтках та резиденціях багатих дідичів організують­ся таємні масонські ложі, об'єднання вільнодумців, що плека­ли ідею реставрації колишнього державного устрою у формі гетьманату, а також літературно-просвітницькі салони і гурт­ки. На Полтавщині та Чернігівщині, де мешкали окультурені, з'європеїзовані нащадки козацьких старшинських родів, ви­никають перші колекції українських старожитностей, родинні архіви, книжкові зібрання, збірки історичних актів, доку­ментів, рукописних книг та стародруків. Саме на цій землі створені унікальні пам'ятки української словесності та історії

- травестія І. Котляревського «Енеїда» та загадкова містифікація-памфлет «Історія Русів», перша систематична історія Малої Росії Д. Бантиш-Каменського, укладені перші збірки народних пісень М. Цертелєва та етнографічних матеріалів В. Ломиковського.

Відомим культурним осередком українського відродження стала Слобожанщина із столицею в Харкові. Тут була втілена в життя ідея українського університету, відкритого на кошти мешканців Харкова - купців, міщан та місцевих дворян. Про­фесори Харківського університету, літератори, публіцисти, які мали зв'язки із слов'янськими вченими (Шафариком, Ганкою, Колларом), відчували на собі вплив східнослов'янських відро­джень і своєю науково-практичною діяльністю свідомо чи сти­хійно сприяли поширенню та популяризації ідеї слов'янського федералізму на українському ґрунті.

Із постанням на Наддніпрянщині другого українського уні­верситету з 1830 рр. у Києві поступово стали скупчуватися кращі культурні та інтелектуальні сили українства, сюди перемістив­ся центр національного відродження зі Слобожанщини та Пол­тавщини. У Києві постала перша політична організація зі своєю політичною програмою на засадах слов'янського федералізму - Кирило-Мефодіївське товариство. Згодом після примусового антракту в українському русі кінця 1840—1850 рр. пожвавлюєть­ся наукове й культурно-громадське життя активного українства, про що свідчить громадівський рух, утворення Південно-Західного відділу, а навколо нього інтелектуального середовища, яке репрезентувало нову аполітичну, культурницьку програ­му українства, поставивши на чолі науково-літературну пра­цю. Майже два десятиліття в умовах політичної реакції і мов­но-репресивної політики щодо російського українства центром культурницького руху в Україні був редакційний гурток навко­ло «Киевской старины).

У ті короткі періоди, коли в російських ліберальних колах посилювався інтерес до українського життя, центром його ви­вчення ставав Петербург. М. Гоголь у 1830-х роках започатку­вав «малоросійську школу» в російській словесності. В ці роки виникає у Петербурзі гурток Є. Гребінки, куди входили знавці та цінителі української літератури, етнографії, історії М. Мар-кович, О. Сошенко, В. Даль, І. Панаєв, Н. Кукольник, М. Глінка, з 1837 р. вечори Є. Гребінки почав відвідувати Т. Шевченко.

Наприкінці 1860-х років, коли із заслання повернулися кирило-мефодіївці (М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський та ін.), Петербург стає осередком оновленого українства, кращі сили якого гуртувалися навколо першого українознавчого ви­дання енциклопедичного профілю «Основа».

Під час третього вимушеного антракту в українському націо­нальному русі центр культурного та наукового життя свідомого українства у 1880-1890 рр. переміщується з Наддніпрянщини до Галичини. Галичина стає, за словами М. Грушевського, справжнім «українським П'ємонтом», де українське національ­не відродження набуває зрілих ідейно-організаційних форм.

Характерною ознакою українського відродження є наявність двох типів національної свідомості, що було досить поширеним явищем у поліетнічних країнах, як-от: Російська та Австрійсь­ка імперії. В різних українських землях, як вважає проф. А. Каппелер, панували й різні типи національної свідомості. В підро­сійських землях, де уряд проводив репресивну політику, спри­ятливу асиміляційному впливові російського суспільства на українство, більшість української інтелігенції дотримувалась принципу подвійної лояльності. В західноукраїнських землях, навпаки, в структурах мислення національної інтелігенції пе­реважало почуття виключної ідентичності¹.

На думку канадського дослідника П. Магочия, конфлікт між двома типами свідомості, численних лояльностеи та взаємови-

' Каппелер А. Національний рух українців у Росії та Галичині: спроба по­рівняння // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, дер­жавність: Міжвідомчий зб. наук. пр. -К, 1991. - С. 117.

ключних свідомостей, пронизує усю історію українського націо­нального відродження аж до першої світової війни. Більшість інтелектуалів Наддніпрянщини вважали Україну частиною російського імперського світу. Втім, ідеологія тих кіл українсь­кої інтелігенції, звідки вийшли «Історія Русів», «Моя сповідь», «Звичайна схема «руської історії», відбивала принцип взаємо-виключних свідомостей. Т. Шевченко, на відміну від більшості сучасників, мислив у структурах виключної ідентичності - ро­сійської або української. Для процесу національного відроджен­ня в Україні характерною була тенденція до еволюції типів національної ідеології активних діячів українського руху. У свідомості таких відомих представників українства, як В. Ан­тонович та І. Франко відбувався внутрішній перехід до прин­ципу взаємовиключних свідомостей. М. Костомаров, П. Куліш, Я. Головацький, І. Вагилевич еволюціонували до ідеї числен­них лояльностей. Цей факт сприймається не як «політичний опортунізм, а віддзеркалення українських культурних умов не тільки в період національного відродження, а й до і після ньо­го». Більше того, у деяких випадках українцям корисно було б пройти через стадію численних лояльностей, щоб згодом оці­нити «інтелектуальну доречність взаємовиключної української національної свідомості»¹.

Певна річ, обидва принципи національної свідомості існу­вали протягом усіх етапів українського відродження, на харак­тер і темпи якого мали вплив геополітичні особливості україн­ських земель.