Відмінність звичаю від звичаевочо права

3вичай — це правило поведінки, що склалося внаслідок фактичного

застосування протягом тривалого часу. Він був основною формою регулювання

поведінки в додержавному суспільстві за умов родового ладу. Дотримання

звичаїв забезпечувалось засобами громадського впливу на порушника. Звичай

стає джерелом права за виникнення держави і і поділом суспільства на певні

станиДЗакони XII таблиць. прийняті в 450 р. до н.е., — найперше писане

право і перший запис звичаїв (тогев таіогит — звичаї предків), що існували

ще за царів. Історію їх створення нам передає Пом-поній вДигестах

(Д.1.2.2—4). Аналіз тексту Законів XII таблиць підтверджує, що це

санкціоновані Римською державою звичаї. В них зафіксовані пережитки

первісного ладу, найпізніші традиції царських часів, а також результати

боротьби плебеїв з патриціями Свою назву закони дістали внаслідок того, що

були викар-бувані на дванадцяти мідних дошках. Закони XII таблиць мали

величезний вплив на подальший розвиток римського суспільства і права.

Давній, пов'язаний з родовим ладом звичай замінюється писаним правом, що

закріплює приватну власність, рабовласництво та нерівноправність. Закони

зафіксували правову відмінність патриціїв і плебеїв, патронів і клієнтів,

вільних і рабів, закріпили повноту батьківської влади, регулювання відносин

між подружжям, порядок опіки і спадкування Важливим завоюванням плебеїв

були обмеження позичкового процента та деякі інші привілеї. Пізніше римські

юристи високо оцінили звичаї як джерело права. Юліан писав, що колишній

укорінений зви чай заслужено застосовується як закон, і це право

називається правом, що встановлено звичаями Самі закони зв'язують нас лише

в силу того, що вони прийняті за рішенням народу. Однак і те. що народ

схвалив, хоча й не записав, так само пов'язує всіх. Оскільки немає

значення, чи проголосив народ свою волю шляхом голосування, чи шляхом справ

і діянь (Д. 1.3.32.1). Право звичаїв користувалось найбільшим авторитетом,

чим більше доведеною була відсутність необхідності надати йому письмової

форми (Д. 1.3.36). Водночас застосування звичаю було обмеженим: звичаю, що

довго застосовувався, слід дотримуватися як права і закону в тих випадках,

коли немає писаного (права) (Ульпіан — Д. 1.3.33). Звичаї довго зберігалися

в Стародавньому Римі. Проте їх характер починає змінюватися. З'явилися

судові звичаї, судова практика. Нові соціально-економічні відносини в

період імперії надали звичаям відповідних завдань. Вони стали засобом

відміни застарілих норм цивільного і квіритського права, розчистивши місце

для нових норм права. В цьому полягає прогресивне значення звичаїв. Норми

права звичаїв позначали термінами: звичаєва практика (изив); звичаї, що

склалися в практиці жерців (соттепіагіі ропіійсшп); звичаї, що склалися в

практиці магістратів (соттепіагіі та-бівігаїїшт). В імператорський період

з'явився термін со-пвиеїікіо (звичай). Проте, не зважаючи на зміну

характеру звичаїв, юридичну силу вони набували лише за санкцією держави,

таким чином перетворившись в державну волю.