Республіка

воно було суворо національним за своїм характером, його норми стосувались тільки римських громадян

в найдавнішу епоху воно було тісно пов'язане з релігією

період Ранньої Республіки норми світського права — «— чітко розмежовувались, передусім по характеру санкцій, що застосовуються, але ще тривалий час релігійний відтінок мають багато норм

для давньо римського права була характерна сувора формальність, обов'язковість дотримання процедури, що слугувало запорукою захисту інтересів учасників правовідносин

найважливішою особливістю римського права вже в ті часи є те, що воно за своїм характером було системою позовів, формуючись за принципом: є позов — є матеріальне право, нема позову — права нема

починає складатися система інститутів, котра охоплює: особи, речі, способи придбання речей та захисту цивільних прав (позови

диференціація правоздатності різних шарів вільних римських громадян, зокрема, патриціїв, клієнтів та плебеїв

Патриції, будучи повноправними членами родової організації раннього Риму, володіли усією сукупністю публічних і приватних прав, деякі з яких до того ж були монопольного характеру

Клієнти входили в фамілії і роди патриціїв в якості залежних членів і повинні були виконувати низку обов'язків щодо свого патрона

Плебеї не входили до родової структури раннього Риму. Тому вони, хоча і були вільними людьми, поступалися у правах патриціям

В практиці часів Республіки згадане правило використовували для наділення дорослих підвладних синів повною цивільною правоздатністю: достатньо було тричі здійснити фіктивний продаж, щоб відбулася емансипація сина.
Таким чином, в період Республіки суб'єктом римського права є передусім вільний римський громадянин, «батько сімейства».

Для наявності цивільної правоздатності, що охоплювала право участі у цивільному обігу () і право укладати законний шлюб необхідна була наявність трьох статусів: (свободи), (громадянства), ¦ батьком сімейства»).

Окрім громадян — фізичних осіб, суб'єктами цивільного права були також особи юридичні — організації.

Лише поступово формується розуміння права власності як найбільш повного панування над річчю, що допускається цивільним правом (

Особливу увагу варто звернути на розвиток відносин власності стосовно землі.
Громадське землеволодіння ще довгий час залишалося основним видом власності на землю, і практично весь період Республіки точилася боротьба за зміну (або збереження) статусу цих земель

Придбання права власності можливо було з двох джерел: від держави і від приватних осіб, що було своєрідним прототипом більш пізнього поділу засобів придбання права власності на первісні і похідні.

Договори
Звертаючись до аналізу договірних зобов'язань, слід пригадати загальні закономірності становлення правових інститутів, які полягають в тому, що хоча певні відносини товарного характеру виникають давно, але вони не відразу набувають рис зобов'язань в юридичному значенні цього слова.

Впродовж довгого часу цивільне право обходилося буквально двома-трьома видами договорів (контрактів), найдавнішим з яких був пехшп, відомий ще до Законів XII Таблиць. За змістом пехит — це договір особистої позики, що полягає в отриманні боржником на строк певної грошової суми, яку він по закінченні строку зобов'язаний повернути. Його укладення — це процедура, аналогічна тапсіраііо, згаданій вище

Захист прав
В Римі цього періоду переважали дві форми захисту: самозахист і позовний захист, хоча зберігалася апеляція і до сакрального права.
Самозахист відрізняється від самочинства тим, що він на відміну від останнього визнається і допускається законом.

Магістрат приймав участь тільки на першій стадії розгляду спору (а точніше — його фіксації), фактично йому відводиться роль пасивного свідка, що подає свої репліки за розкладом. Крім того, він відповідає за дотримання процедури і всього сценарію. Кульмінацією його участі є фіксація наявності спору і призначення судді.
Суддя є головною діючою особою на другій стадії. Він міг бути призначеним з числа членів судової колегії центумвірів (для спорів про спадщину), децемвірів (при спорах про свободу) або з числа присяжних суддів.
Присяжні судді призначалися магістратом, як правило, з числа запропонованих учасниками процесу кандидатур. Звичайно, це був не професійний юрист. Вимагалися не стільки знання права, скільки добра репутація, довіра до судді учасників спору.
Судді або колегії оцінювали докази, вислуховували сторони та їхніх представників і виносили рішення, що оскарженню не підлягало.
Судовий розгляд був обмежений у часі і місці дії. Зокрема, с права не могла бути почата у «несудові дні» за календарем (той самий календар, обнародування якого було не меншою подією в Республіці, ніж видання Законів XII Таблиць), у дні народних зборів, ігор, посівів та жнив. Це було цілком виправданим, оскільки процес був відкритим і важливо було дати можливість всім бажаючим відвідати його. Що стосується місця проведення процесу, то спочатку це міг бути лише Рим, але в міру зростання держави таку можливість отримали муніципії та колонії.
Легісакційний процес відіграв у становленні Римського права значно більшу роль, ніж йому відводять деякі правознавці, які підкреслюють, насамперед, недоліки — формалізм і консервативність цієї процедури.
Можна припустити, що творці Римського Права вчинили дуже мудро, впродовж кількох століть привчаючи громадян до необхідності дотримання судової процедури. Саме на цьому благодатному ґрунті поваги до права, змогла з'явитися парость нового підходу, при якому слідування літері закону змогло відійти на другий план, поступивши місцем духу Права, але не беззаконню.
Отже, пропонуються такі висновки щодо характеру раннього римського права:
113є

Діяльність римських юристів, за ІДіцероном (І ст. до н.е.), виявлялася у трьох формах:

respondere - консультаційна робота: відповіді на запити приватних і службових осіб з питань, які викликали в них сумнів;

cavere - вироблення найчіткіших формул для різних юридичних актів (договорів, заповітів тощо), тобто допомагали приватним особам під час укладення договорів. Юрист часто сам писав формуляр договору, тому цей вид діяльності називається ще scribere (лат. scribe - писець);

с) agere - поради стосовно постановки позовів і процесуального ведення справи. Справа в тому, що в період республіки процесуальне представництво в Римі не допускалося.