Понеділок

(4-ий тиждень Посту)

· Стихира

Дійшовши сьогодні до половини посту, і до поклоніння твоєму, Христе, життєдайному хрестові, припадаємо перед ним до землі й кличемо до тебе: Великий ти, Чоловіколюбне, і великі діла твої, бо появив ти свій чесний хрест. Йому ми з острахом поклоняємося, взиваючи: Слава безмежному твоєму милосердю!

(Із «Сідалень» Утрені у понеділок 4-го тижня посту).

· ДУМКА

Стихира нам нагадує, що ми вже на половині посту, так що перед нами ще двадцять днів, які можна ще використати для дальшої перевірки стану нашої душі: ми Божі друзі чи Його вороги? Під час наших роздумів ми завжди маємо ставити собі за мету долання всього того, що перешкоджає нам бути добрими Божими дітьми. Треба нам також почати думати про нашу сповідь і про, як нагадує нам стихира, «безмежне Боже милосердя». Найважливішим є для нас переконатись, що Таїнство Сповіді є ніщо інше, як вияв превеликої Божої любові до нас. Нам обов’язково треба засвоїти собі радше образ Бога-батька, ніж Бога-судді, який чекає з автоматом в руках, щоб пустити з нього чергу куль по грішникові. Такого не може бути, бо це суперечить превеликому Божому милосердю.

У кожного з нас є найкращий друг, якому довіряємо найглибші секрети нашої душі. Коли б довелось нам його образити, ми відразу шукаємо найближчої нагоди вибачитись перед ним, щоб повернути втрачену дружбу. Але навряд чи цей наш найкращий друг віддав би життя за нас, коли б треба було. А маємо такого друга, що так полюбив нас, що не лише був готовий віддати своє життя за нас, але фактично це і зробив! Цей приятель ― це Ісус Христос, який дав себе розіп’яти не лише з любові до всього людства, але також для кожної людини зокрема. Він заради мене пішов на смерть! Він часто проповідував, що немає більшої любові від тієї, як віддати своє життя за тих, кого любиться. Якщо ми переконаємось, що Христос ― наш найкращий друг, тоді не буде нам тяжко приступати до св. Сповіді. Це таїнство не буде здаватися мукою та приводом для боязні чи страху. Скільки християн бояться сповідатись, бо уявляють собі Бога, як страшного та немилосердного Суддю! Йдуть до Сповіді, тому що бояться кари за гріхи, спотворюючи таким чином всю концепцію Таїнства Сповіді.

Якщо ми вважатимемо Бога нашим другом, то ми, образивши Його, докладемо всіх зусиль відзискати втрачену з Ним дружбу. Сповідь стає тоді найближчою нагодою, щоб вибачитись перед Ним. У такому випадку вона перетворюється на дійство любові між двома буттями, які щиро любляться. З одного боку знаходиться людина, якій справді жаль, що вона образила Бога, свого найкращого друга. Вона пробуджує у собі жаль не тому, що вона змушена сповідатись, щоб не «попасти» у пекло, але кається, бо образила Когось, Кого вона любить, і Хто, вона свідома, її любить. Сам факт існування людини є доказом Божої любові до неї. З другої сторони є вічне Буття ― Бог, який ніколи не образиться на людину, і скільки б разів ця не образила б Його, Він завжди готовий простити їй. Кожного разу, як людина грішить, «лежить у болоті», Бог стоїть над нею з простягнутою до неї рукою. Ще й запитає, чи вона не вчинила собі кривди. Залежить від людини, чи вона готова взяти Божу помічну руку!

Постанова виправитися не стає наслідком боязні, мовляв треба виправитися, інакше Бог «розстріляє» і присудить пекло. Ні! Вона такою мірою породжує у нас любов до Бога, що будемо уважати, щоб не образити Його, бо Він наш найкращий приятель.

Замало раз у році висповідатися, бо замало буде у нас сили вистояти перед спокусами диявола. Коли образимо приятеля, не соромимося просити у нього вибачення, ― а Бог єдиний знає, скільки разів ми ображаємо друга, ― тоді чому не поводитись однаково з Богом? Подумаймо над тим, яке у нас поняття Сповіді і чому ми так мало сповідаємося.

· ПОСТАНОВА

Бог є моїм другом, тому не треба боятись його:

Діти: Подумати, як відбути добру сповідь.

Молодь: Розважити над тим, чи ми добре відбуваємо сповідь.

Дорослі: Чому я так мало сповідаюся?