Действие первое

Явление 1-е

Сцена представляет: в отдаленности лес на горе, при которой извилисто течет река и образует полуостров. Ближе на сцене, с левой стороны край цыганского шатра, с правой — обрушенный дуб, немного далее — другой стоячий дуб, огромный и дуплистий. Вечер.

Иван Коваленко

(с дорожчою за плечами котомкою подходит к обрушенному дубу и с удивлением говорит)

Гай! Гай!.. Який же то оцей дуб здоровий та розкішний був, а тепер, бач, голубчику, що з ним сталось! Той же дупнатий та й досі стоїть. Як то воно все, мов на дивовижу, діється на світі божому! Вже ж хоч сісти отут та відпочити.

(Садится, кладет свою котомку у ног)

Як же, бачу, гарно на лежачому сидіти!.. Та тільки скверно у роті! Ну, се вхопив гарячого до сліз, аж піднебіння облізло! Не в чім канальський москаль по улиці кричав: «Гарячий, кип’яток гарячий». Ні, вже, мабуть, удруге буду обходити Харків, а то щоб овсі зубів не збути. Як то ті пани отаке гаряче п’ють! А може, і у /332/ них так піднебіння пооблазило, як тепер у мене. Коли б хоч трішки де води хлебнути! Ото щось лисніється — чи не вода?

(Подходит к речке, черпает рукою воду; пьет и, виплюнувши ее потом, говорит)

І вже! як після солодкого та пити калну ¹ воду!.. Так лучче ж люлечки покурити абощо!

(Возвращается на прежнее место. Остановился. Прислушивается)

¹ Каламутну, брудну.

Хор

(в отдаленности едва слышны некоторые отголоски и звуки скрипки).

Купала на Івана!

Купався Іван,

Та в воду впав!

Купала на Івана! Гув!

(Возвышенным и протяжним тоном)

Один голос

(несколько ближе)

Коли б то Іван схаменувся

Та з Дону вернувся!

Я, б ні об чім не тужила

І гори б покотила!

(Опять тот же хор)

Иван

(прислушавшись)

Е! Се, бачу, сьогодні Купала Івана! А я собі на біду в дорозі про се і забув. Та то щось у тому кагалі почитує Івана, та ще як жалібно! Чи не мене лиш? Чи не Любка лиш? А вже так, як її голосок! /333/

Явление 4-е

Иван и Любка.

Когда Иван в таком разгадываньи находился еще вблизи реки.

Любка

(призадуманная в цветочном венке подходит к вершине обрушенного дуба, на корню которого сидел Иван, отламывает сухие ветви и поет)

Ой дубе, дубе, розкіш дібровна,

Що ти ниць похилився?

Ой світе, світе, добра година,

Чом мені так знудився?

Ох, мені тяжко, ой, мені важко

З нелюбом вікувати!

Де ти, Іване? Чом ти не прийдеш

Та мене й рятувати?

Ти ж мене любив, ти ж мене кохав,

Як ядерце в орісі!

А тепер зайшов, мене покинув,

Як горобоньку в стрісі!

(Взглянув на небо)

Зіронько моя, світлонько ясне,

Ти ізвисока сяєш,

Скажи ж ти мені, в якій сторінці

Мого Івашечка бачиш?

Ой Іванечку, орле мій милий,

Хоч вітром відзовися!

Я у горлиці позичу крилець

На тебе й подивиться!

Иван, увидев Любку, остолбенел и выпучил на нее глаза во время ее пения. Потом Любка удалилась с оберемком отломленных ветвей.

Явление 3-е

Иван

(в крапнем замешательстве возвращается к прежнему своему месту и прерывисто говорит)

Ох! се ж вона! Далебі, моя Любка! Та як вона й досі /334/ мене любе! Як за мною побивається, сердечина! Тільки який там супостат нарипався її від мене відбити; за себе хоче взяти. Та вже ж! Треба думати та гадати!

(Садится)

Явление 4-е

Иван и циган Гаврило Шмагайло выходит позади обрушенного дуба. За собою ведет медведя на цепи, привязанного к поясу с одного боку, с другого за поясом же висит нагайка; в руке у него огромная дубина. Потом остановился и, оглянувшись назад, плгоет и цыганским тоном говорит.

Цыган

Харкове, Харкове, щоб на тебе собаки харкали! Славний єси город, та нічого в тобі їсти! Ні кіньми менджувати, ні ведмедів водити!

(Вынимает из шароварного кармана фляжку с водкою, прикладывает ее к щеке)

От тільки в мене й бариша, що оця бідниця, ся душепарочка! Поздоров, боже, мого Потапка! Він мені загопцював на дорозі; а я побіля нього із вольниці від кабаччиків уплентавсь. Буде чим хоть товариство своє потішити!

(Уходит в шатер)

Явление 5-е

Иван

(один)

Бач, як циганові не злюбився Харків! мабуть, то нічого не вдалось украсти! Бо там тепер злодіям дуже тісно!

(Иван призадумался; потом сплеснул руками)

Ох! та що мені на світі божому з моєю Любкою робити! Аж зниділа, бідненька, за мною!

(Снимает с шеи свой гаман, перебирает там серебря- /335/ ные деньги, и, вынувши из него широкую длинную ленту, продолжает)

Ну, що ж то мені з сього за користь! Ось хоч і грошенят, спасибі богові, розгорив, і яку скиндячку ¹ Любці купив, ще й

(указывая на котомку)

парчевий очіпок її матері Фесьці на гостинець; а як провороню Любку, то... то...

(опрометью)

то хіба тоді повіситься мені на сій скиндячці!..

(Задумывается. Потом, ударив кулаком себя в лоб)

Гм! коли б мені оце той бузувір попався на зуби — я б йому!..

(Опять задумывается. Потом)

Та як би мені оце мою Любку відвоювати. Коли б тільки найти якого мистюка, щоб мені поміг у сім ділі; то вже тому неотецькому синові не доведеться орудовати моєю Любкою! Далебі, нічого не пожалію!

¹ Стрічку.

Между тем, как Иван так заговорился, из цыганского шатра слышно с притоптыванием пение и бренчание на варганах — цыганское изделье, металлический духовой инструмент.

ЦЫГАНСКАЯ ПЕСНЯ

по-малороссийски составленная из цыганской песни г. Пушкина

Три голоса

Ми блукаємо по полях,

По лісах дрімучих.

Де спимо на подушках,

Де в трісках колючих.

Хор

Гоп, цигани! Гоп, цигани!

Дужче, моторніше

Забряжчімо у варгани,

Буде веселіше! /336/

Три голоса

Так ми спредку живемо,

Як батьки живали:

Де що зверху — беремо,

Аби де попали!

Хор

Гоп, цигани! Гоп, цигани!

Дужче, моторніше

Забряжчімо у варгани,

Буде веселіше!

Три голоса

Де захватить нас зима —

Там нам господарство!

Хліба іноді нема,

Нам варгани — панство!

Хор

Гоп, цигани! Гоп, цигани!

Дужче, моторніше

Забряжчімо у варгани,

Буде веселіше!

Иван

(выслушавши пение, говорит)

Що це за нечиста мати! Все танці та співи! Людям весілля, а мені — мов п’явки ссуть за серце!.. Любка мені так памороки забила, я й про люльку забув.

(Вынимает трубку, набивает ее табаком; приготовляет огниво и поет)

Де ти бродиш, моя доле?

Не докличусь я тебе!

Досі б можна дике поле

Пригорнути до себе.

А тебе ось не вблагаю

До якої-то пори!

Всюди ськаю та питаю,

Що аж серденько знурив! /337/

Фотокопія портрета Степана Писаревського (Стецька Шерепері).

Чи не в небі із віконця

Сучиш дулі біднякам?

Чи при місяцю без сонця

Чешеш кучері зіркам?

Чи у полі при долині

Диким маком ти цвітеш?

Чи у лузі на калині

Ти зозулею куєш?

Чи на морі між купцями

Лічиш з краму бариші?

Чи в хоромах з панянками

Ти регочешся вночі?

Ой, ізмилуйсь, моя нене!

Та край мене хоч присядь!

Хоч наплюй ти біля мене —

І тому я буду рад!..

(По окончании песни своей он, долбнув пальцем в трубку, говорит)

Чи за журбою, чи за співами я й люльку погасив. А може, як там кажуть, коли бог не годить, то й вогонь не горить.

(Снова закуривает трубку)

Та воно й то правда — єсть ще й така приповість: дай боже — роби, небоже! То й мені щось треба робити, щоб Любку свою від нелюба відбити.

(Куря трубку, размышляет; потом, соскочив с места)

Добре, гаразд оце, що я так здумав! Де ще того прасула шукати, а він ось де, під боком.

(Указывает на шатер)

Над цигана Шмагайла нема вже моторнішого і кебетнішого на всі штуки — куди не ходило — хоч і чоботи червоні! А цигани на них падкі! /338/

Явление 6-е

Иван и цыган Шмагайло выходит из-за шатра и говорит.

Цыган

Хто там мене почитує? Чи нема лиш якої свіжинки?

Иван

(про себя)

Оце ще краще! Про вовка річ, а вовк навстріч!

Цыган

(подошедши к Ивану, всматривается в него)

А! здоров був, Іване! Де ти в дідька взявся? Як же ми давно вже з тобою бачились! Де ти блукав? що робив?

Иван

Де був? — на Дону, на заробітках. А тепер, як бачиш, причвалав на свою Україну. І оце почув тут разнії реготи та співи, та й сів супочити, щоб і люльки покурити.

Цыган

Що ж там на Дону? Коні поцінно?

Иван

Бач! кому про що, а циганові про коні! Там красти коней вже не можна, бо старший наш царевич, що завідує Доном, не таку там уставив установу! Та що оце за гулі та за співи у вас?

Цыган

Хіба ти не знаєш, що сьогодні Купала Івана?

Иван

Се вже я трохи розшолопав. Чого ж там ще мов музики гарчать?

Цыган

(лукаво улыбаясь)

Але, чого! Ще там і сватання запивають. /339/

Иван

(опрометью)

Яке?

Цыган

От яке: удова Феська Мирошничиха, Любчина мати, без тебе вже вмерла.

Иван в изумлении крестится и что-то шепчет про себя.

Дядько Любчин, Панько Шереперя взяв Любку до себе, бо нема їй прихилища. Удівець Юрко Паливода, скрипник, що тільки на одно око бачить, полюбив Любку; а Панько Шереперя та виноват йому грошей. Пройшов з рік — треба платити. Юрко підсліпа, ти ж його знаєш...

Иван

Оцеи-то бузувірів син? Як його, супостата, не знати! Не одному залив сала за шкуру!..

Цыган

Ну, то ж то! Ще ж тільки одним оком блима!..

Иван

(в нетерпении)

Та доказуй вже мерщій!

Цыган

Ото, бач, він як ще о з батька багатий, могучий і х’рещеним людом, як чорт болотом, ворочає, напався на дядька Любчиного — не так за гроші, щоб взяти її за себе. Сердешний Панько бачить, що біда, грошей нема, вертівся, вертівся та й мусить посватати за нього Любку, і рушники подавав.

Иван

(почти в бешенстве хватив себя за волосы)

Та справді оце так, як ти кажеш?

Цыган

Хіба ж таки цигани і не кажуть правди! От там, коли чув,

(указывая в то место, откуда слышно было пение)

і той Юрко підсліпа нарізує на скрипці; гарцюють хлопці та дівчата, а старики Любчине сватання горілкою захлистують. /340/

Иван

(в крайнем ожесточении)

Та він же, сіда псяюха, катилик, як я чув, давно вже дочку свою віддав заміж, вже й онучата в нього єсть.

Цыган

Ну! ти ж кажи!

Иван

(задумался, потом вдруг говорит)

Цигане, якої ти віри?

Цыган

(скоро)

А якої тобі треба?

Иван

От якої, коли ти ще чоловік і пам’ятуєш прежню хліб-сіль.

Цыган

(вертя головою)

Хіба ж циган і не чоловік! Хіба ж я не чуствую від людей прияства! Кажи, що тобі, Іване, треба?

Иван

А от чого: Любка Мирошниківна здавна моя суджена. Як ми з нею любимось!..

Цыган

(прервав его речь)

Про се вже давно я знаю. Кажи мерщій, що тобі треба?

Иван

(указывая туда, откуда слышны были пение и скрипка)

Оту підсліпувату падлюку, Юрка, відбити від моєї Любки; а той бусурманський кагал провчити, щоб вони більше не потішались моєю журбою. /341/

Цыган

Та що! Та я зараз! А могорич буде?

Иван

Та за могоричем діло не стане. Тільки як би нам кебетніше се диво скомпонувати!

Цыган

Давай руку!

(Бьют по рукам)

От тобі, Іване, моя рука, моє й слово. Побачиш, який я на се приберу ярміс. Не все таки одні тільки білі правду й кажуть і роблять: на нас, чорних, тільки так подейкують.

(Поет)

Хоч у шатрі я вродився,

Та від попа охрестився.

Які люди, такий я — } 2 Що ж на циганів пеня! } А цигани — ті ж миряни,

Що носять тонкі жупани!

Ми не кращі від других, } 2

Та й не поганіші їх!.. }

Знаєш, Іване, що я оце задумав?

Иван

Кажи!

Цыган

Я зимувався у Любчиної матері Феськи, як була вона ще жива, і тоді подейковали на неї, що вона відьма; а як замирала, то тричі стелю зривали над нею.

Иван

Та все ж таки доконала свого віку. /342/

Цыган

Але тепер така поговірка, що вона ожила і що нічною добою корів сусідських доїть і ляка весь мир хрещений.

Иван

Отже, пане цигане, се буцім брехня.

Цыган

Як хоч кажи! А тут ще така помовка, що вона, уставши з того світу, Свирида Нишпиря ще й вовкулакою зробила.

Иван

Та се брехня, щира брехня!

Цыган

Адже, пане брате Іване, послухайся лишень мене, дурня, то діло твоє буде з кінцем!.. Я з сії брехні зроблю таку нарядку, що буде вона всім надивовижу, а тобі на славу. Ходім лиш до нас попереду у шатро.

Иван

Та чого ж іти? кажи тут, що там ти зметикував?

Цыган

Ну ж бо, йди, не змагайся! Тут, бач, як людно, а те діло так треба змайструвати, щоб ні сич, ні сова... чуєш?

Иван

Та й ходім же!

(Идет с цыганом; потом, остановившись, возвращается и говорит)

Еге, братко! я біля дуба забув свого збіжжя. Іди ж. Я зараз прийду до вас.

Цыган

Не барися ж.

(Уходит) /343/

Явление 7-е

Иван

(один приходит к тому месту, где сидел на дубе, подбирает свою котомку; садится снова; задумывается; потом говорит)

Що ж то з того буде, що циган мені повну жменю наобіщав — коли не збреше, то, може, й гаразд. Я вже трохи й догадуюсь, яку він крутить мізком веремію. Коли б тільки не перелякав іще Любки — як мені її жалко! Мов свого серця!

Явление 8-е

Иван и Любка.

Поздние сумерки. Любка печальная медленно подходит к обрушенному дубу и, обошедши его, выступает в задумчивости на сцену; потом срывает с головы цветочный венок; волосы растрепались, она, разорвавши венок, бросает его на землю и поправляет свою косу. Иван в эту пору, увидевши ее, поспешно подобрав свою котомку, входит в отверстие дуплатого, вблизи стоящего дуба, и пристально смотрит.

Любка

(поет)

Коса, моя коса,

Дівоцька краса!

Нащо тобі прикраса,

Коли нема Івася!

Потом, прошедшись по сцене в такой же задумчивости, садится на лежачем дубе и, склонив голову на правую руку, которой локоть поддерживает левою рукою, качаясь, снова поет.

Вийди, Іване, на улицю!

Вийди, Коваленку!

Заграй мені в сопілоньку

Стиха, помаленьку!

Сопілонька кленовая

Дубовеє денце, /344/

Як було заграєш в неї,

Тремтить моє серце!

Ой, вийду я на улицю,

Гуляю, гуляю,

Як білая лебідонька

По тихім Дунаю!

Не займайте мене, хлопці,

Я сирітська дочка,

Тільки мені і празника,

Як біла сорочка!

Коли б Іван прийшов з Дону —

От би в мене й хата,

Не досталась би сліпому

Ся черчата плахта.

Иван

(сидя в дуплатом дубе, говорит про себя)

Як вона, сердечина, мене мордує! Заграти б оце їй знезнімки на сопілку, як колись було грав. Та от тільки морока! чогось у мене всі жижки тремтять, а в пучки мов шпига шпичками! Та вже ж, попробуєм.

(Играет на сопилке тем же тоном, каким пела Любка)

Любка

(в изумлении оглядывается и вслушивается)

Ох, мій голубе сизий! А ти, бачу, тут, Іване!

(Бежит к нему; а Иван к ней. Любка бросается к нему на шею)

Чи ти ж таки мене любиш так, як я тебе люблю?

(Рыдает)

Иван

(обнимая Любку и отирая ее слезы своею хусткою или ширинкою, сам отирается и говорит сквозь слезы).

Годі ж плакати, моя голубонько! /345/

Любка

А ти ж так сам чого плачеш?

(Дуэт)

Иван

Як мені не плакать

Та не горювати,

Як я буду в світі

Один бурлакувати?

Бо другий до себе

Тебе пригортає,

А мені на серце

Камінь навертає.

Любка

(обнимая Ивана)

Ні, сього не буде,

Щоб другий від тебе

Моє щире серце

Привернув до себе!

Тільки мені й світа,

Як тебе я бачу,

Як з тобою плачу!

Явление 9-е

Те же и цыган Шмагайло, выскочив из шатра.

Цыган

А що ж, Іване, мерщій ходім прийматися за діло! Еге, в тебе, як я бачу, мішаниця, та ще й здорова. Любка нав’язла на шию!..

Иван

Та що ж будеш діяти! Давно бачились. Насилу зійшлися, та й се вже, може, в послідній раз!.. /346/

Цыган

(скоро отступив от него, взбочился и, виставив левую ногу пред ним, говорит)

Хіба ж ти нехрист, Іване, що не віриш моєму слову? А я могорича твого не забув; і те, що загадав, уже добре скумпуновано. Ходім лишень! Чого тут гаяться!

Иван

(отрываясь от Любки)

Прощай, моя галочко, до побачення!

Любка

(утирая кулаком свои слезы)

Бач-бо який добрий! Не вспів побачиться гаразд зо мною, та вже і втіка від мене!

Иван

(целуя ее)

Та для тебе ж, моє серденько, тепер тебе й покидаю: щоб оту нечисту віру сплюндровати, а тебе від проклятого підсліпи скоріше відбити.

Любка

Ох, він, супостат, задушить мого дядька за гроші, що торік йому дав.

Иван