Ігнатій Лойола І його роль у формуванні “Ордена Ісуса”. Тридентський собор. Папа Павло ІV та Індекс заборонених книг

Товариство Ісуса – чернечий орден так званих, “регулярних кліріків”. Своїм виникненням орден зобов’язаний діяльності св. Ігнатія Лойоли і його шести сподвижників, котрі 15 березня 1534 р. у Парижі на Монмартрі дали обітниці бідності ціломудрості та апостольського служіння у Святій Землі, або, якщо там служити їм не вдасться, скрізь, куди пошле їх папа. Канонічно орден утверджений 27 вересня 1540 р., коли Павло ІІІ (1534 – 1549 р. р.) буллою “Regimini militanti Ecclesiali” схвалив перший, попередній проект статуту. (“Prima formula instituti”), благословив складення докладного статуту та обмежив число орденів шістдесятьма. Це обмеження було знято через чотири роки. Орден ставив завданням спасіння та удосконалення своїх членів і всіх ближніх. Організація ордену, спосіб життя та види служіння повністю підпорядковані цій подвійній меті. Офіційні розпорядження, пов’язані з нею, містилися в зібранні документів, що іменувалися “Іnstituti”. В основному це папські булли, крім того, сюди входили сам статут, “Духовні вправи” (і те, й інше написане Ігнатієм Лойолою), правила та статути конгрегації, інструкції генералам, “Короткий виклад статуту” і “План учення”. Найвищою владою наділена генеральна конгрегація, підпорядкована безпосередньо папі. Їй належала цілковита законодавча влада, вона вправі змінювати чи анулювати ті або ті статті укладень, видавати нові декрети, рівні укладенням за своєю значимістю. В неї входили глава ордену (генерал), його заступник (генерал – вікарій), їхні помічники, місцеві глави ордену (провінціали), два електори і прокуратори.

Орден мав ієрхічне і сильне централізоване управління на чолі з генералом. Для адміністративних цілей орден ділиться на провінції, кожну очолює провінціал. Членами ордену могли бути священики. В орден входили як його члени “брати”; вони допомагали в священнослужінні, вели господарство, виконували різні технічні завдання. В своїй структурі товариство запозичило чимало від старих орденів, але у нього є свої особливості: по – перше, влада була дуже централізована, підготовка – дуже тривала; глава ордену, вів дуже суворий спосіб життя. Члени ордену не могли займати в Церкві високих постів тощо. У зв’язку з особливим завданням ордену ще св. Ігнатій підкреслював важливість обітниці послуху.

Єзуїти не першими з орденів присвятили себе вчительству, але тільки у них воно стало постійним і головним обов’язком. Новацією було те, що Ігнатій послав своїх людей служити в миру. Вони почали брати участь у справах, у політиці, взагалі усім, чим займається світ, але їхня апостольська діяльність спрямовувалась тільки задля більшої слави Божої.

З самого початку проти таких новацій заперечували й інші ордени, і деякі папи, але скоро заперечення стихли. Духовні засади ордену викладені в “Духовних вправах” Лойоли. Вони ніколи не змінювалися і, навіть більше, сильно вплинули на духовне обличчя нового часу.

На початку ХVІ ст. виник рух за відродження Церкви. Цьому рухові було дано назву Контрреформації. Папа Павло ІІІ (1534 – 1549 р. р.) почав новий курс у справі управління Церквою. Він почав реформу з кардинальської колегії, зробивши досить вдалі призначення. З кращих кардиналів він створив комісію, яка повинна була розробити пропозиції за найближчі реформи. Розробки цієї комісії лягли в основу Тридентського Собору. І хоча термін його скликання відкладався, однак новий папа Юлій ІІІ (1550 – 1555 р. р.) розумів, що слід іти дорогою, прокладеною Павлом ІІІ, він підтримував єзуїтів і просунув справу Тридентського Собору. На двох засіданнях були видані декрети про догмат Євхаристії і про Таїнство покаяння. Однак Собор був перерваний через конфлікт між імператором та королем Франції. Після смерті Юлія ІІІ кардинали, залишаючись вірними церковній реформі, вирішили вибрати найкращого папою став Червіні – Марцелл ІІ. Але він помер через три тижні. На папський престол було обрано Карафу, який прийняв ім’я Павла ІV. Чотири роки його понтифікату увійшли в історію як приклад крайнього інтегризму та абсолютизму. Його радниками були єзуїти та театини. Незламний поборник християнської моралі, папа, однак, протегував своїм непотам. У міжнародній політиці Павло ІV виступав проти імператора Карла V і не визнав миру, укладеного з протестантами в Аугсбурзі. Він виступив також проти наступника Карла на іспанському троні – Філіппа ІІ, закликаючи на допомогу не тільки Францію але навіть протестантів і турків. Коли іспанські війська наблизилися до Риму, Павло ІV попросив миру, відмовляючись від союзу з Францією. В Римі папа проводив суворі реформаторські заходи, вдаючись до терору, поліцейського нагляду. З Вічного міста було вигнано 113 єпископів, виловлені сотні ченців – блукачів, не були помилувані навіть і кардинали, звинувачені в аморальності чи підготовці змов. В останні місяці свого життя Павло ІV прогнав навіть власних непотів.

Запитання до теми:

На що була спрямована діяльність чернечого ордену “Ісуса Христа”? Як римські папи використовували орден єзуїтів для досягнення власних цілей?

Яке значення мала діяльність ордену?

Які основні рішення Тридентського Собору і чому він був перерваний?

Список літератури до теми:

Д.П. Огицкий. Православне и западное християнство.

Н.А. Арсеньев.Православная Церков и западное християнство.

А. Міллер. Історія християнської Церкви.

Прот. В.Рожков. Очерки по истории римо-католической Церкви.

С. Г. Лозинский. История папства.