Необхідність і сутність державного регулювання інноваційної діяльності

Державне регулювання інноваційного процесу є однією з головних умов на сучасному етапі розвитку економіки, який стимулює процес переходу від експорту капіталу до трансферту технологій, заміну інтенсивного типу економіки до інноваційного.

Необхідність державного регулювання даної сфери визначається наступними основними причинами:

1. Великі масштаби фінансових витрат на виробництво НДДКР і реалізацію їх результатів внаслідок високої оплати праці задіяного кваліфікованого персоналу, удосконалювання процесів наукового пізнання, росту фондоозброєності наукової праці, а також значних витрат на впровадження інновацій (експертизу, патентування, сертифікацію нової продукції, придбання науково-технічної інформації, навчання персоналу й організаційні процеси.

Так, за останні 5 років щорічний приріст державних видатків США в науково-дослідній сфері склав 10% (в 2000 р. – 250 млрд. дол.).

2. Окупність окремих інновацій можлива тільки при великих масштабах їх впровадження або поширення (існування достатнє ємного ринку).

3. Існування окремих інноваційних проектів або стадій інноваційного процесу, які не можуть здійснюватися на комерційній основі (фундаментальні дослідження, інновації, спрямовані на задоволення інтересів суспільства в цілому – екологія, оборона, охорона правопорядку й ін.).

4. Необхідність у здійсненні певних функцій управління інноваційною діяльністю в масштабах всієї держави (планування, стимулювання, прогнозування, організації інфраструктури й т.п.).

Механізм державного регулювання інноваційної діяльності є складовим елементом (підсистемою) системи загальногосподарського управління держави. Використовуючи даний механізм, держава формує інноваційну систему країни – комплекс структур і механізмів, які забезпечують одержання, нагромадження науково-технічних знань у державі й умови їх використання. Така система характеризується:

- формами зв'язку НДДКР і виробництва (зв'язки між окремими етапами інноваційного процесу);

- формами трансферту нововведень у виробництво;

- рівнем участі у світовому науково-технічному прогресі.

Увесь період становлення й розвитку системи державного регулювання інноваційної активності в розвинених країнах можна розділити на три етапи:

1-й етап – із середини 40-х до кінця 60-х рр. – характеризувався не скоординованим і організаційно розділеним управлінням у галузі науки й промисловості. Перший напрямок був обмежений підтримкою НДДКР у вузах і проведенні фундаментальних досліджень у державних лабораторіях. Другий напрямок був сконцентрований на регулюванні галузевої структури виробництва. Тобто, державне регулювання було сконцентровано на перших етапах інноваційного процесу (не зачіпався етап впровадження інновацій).

2-й етап – з початку 70-х рр. до початку 80-х рр. – характеризувався підвищеною увагою до питань промислового освоєння результатів науково-технічних розробок у рамках великомасштабних стратегічних програм (атомного, авіакосмічного й телекомунікаційного профілів), до проблем пошуку й розробки нових способів стимулювання НДДКР, прискорення впровадження наукових результатів. Відбулося об'єднання наукової й технічної політики з іншими напрямками державного регулювання (економічною, енергетичною, соціальною політикою). Створюються центри нововведень, стимулюється кооперація навчальних закладів і підприємств у здійсненні НДДКР.

3-й етап – з початку 80-х рр. до кінця 90-х рр. – характеризується законодавчим оформленням основ інноваційної політики, розширенням методів стимулювання інноваційної діяльності, формуванням нових організаційних форм спільних міжнаціональних наукових досліджень, підвищенням мобільності наукових кадрів, розвитком інформаційних технологій як фактору економічного росту, спрямованістю державної політики на формування інтелектуального потенціалу нації як основного фактору або ресурсу розвитку.

Дана періодизація узгодиться з історією формування національних інноваційних систем протягом 20в. - у першій половині визначальним фактором їх формування була активність приватного сектору, що перебуває під впливом чисто ринкових сил – перші експериментальні й науково-дослідні лабораторії, націлені на виробництво й тиражування інновацій виникли в промисловості Німеччини й США в 19 – початку 20в. Першу науково-дослідну лабораторію в Німеччині відкрила фірма «БАСФ» в 1877г., у США – «Дженерел Електрик» в 1900 р. Швидке збільшення їх числа в таких галузях як хімічна, нафтохімічна, металургія, верстатобудування.

20-е рр. – відбувається посилення державного впливу – уряд став цілеспрямовано фінансувати наукову діяльність у ряді галузей, що мають загальноекономічне або воєнно-стратегічне значення (але видатки держави все-таки невелика – 12 – 15%).

Зміна національних інноваційних систем відбулася в період Другої світової війни й післявоєнний період – здійснюються великі атомні й космічні проекти.

До основних напрямків (функцій) державного регулювання інноваційної діяльності відносяться:

- акумуляція фінансових ресурсів на наукові дослідження, як за рахунок бюджету, так і шляхом створення спеціальних фондів;

Бюджетне фінансування інноваційної сфери склало 0.41% від ВВП в 1999г, (в 1998 – 1%, в 1997 – 0.44; в 1996 – 0,46%; в 1995 – 0,45%).

Державні фонди: Державний фонд підтримки конверсії, Фонд фундаментальних досліджень; Український фонд підтримки підприємництва; з 1992 по 1999 діяв Державний інноваційний фонд, його правонаступником зараз стала Державна інноваційна компанія – небанківська фінансово-кредитна установа.

- всебічна підтримка розвитку науки, у т.ч. прикладної, формування малого інноваційного підприємництва;

- формування держзамовлень на НДДКР, які забезпечують початковий попит на інновації, а потім поширюються в економіці;

- координація інноваційної діяльності шляхом формування єдиного технологічного простору (синхронізація інноваційного процесу в часі й просторі), що забезпечує сумісність інновацій;

- стимулювання інноваційного процесу й інноваційної діяльності шляхом підтримки конкуренції й ін.;

- створення законодавчо правової бази інноваційних процесів;

- кадрове забезпечення інновацій шляхом створення відповідних програм навчання в державних навчальних закладах;

Критерієм оцінки ступені гостроти кризової ситуації в сфері науково-технічного потенціалу є показник процентного скорочення чисельності зайнятих у науці й науковім обслуговуванні – його гранична величина для кризових ситуацій становить 30%, для передкризових – 25%. З 1996 – 2000 рр. за рубіж виїхало 851 науковець із науковим ступенем (25% з них – у віці до 40 років, кожний третій – від 41 – 50 років). Т. про серед учених, що емігрували, більш 2/3 у найбільш продуктивному віці.

Таблиця 4.1.

Динаміка основних показників наукового потенціалу в Україні (тис.чол.)

Чисельність працівників науково-технічної діяльності, включаючи сумісників	449,8	188,0
у т.ч. фахівців, які виконували науково-дослідні, проектно-конструкторські й технологічні роботи	295,0	120,8
з них: мали вища освіта	243,0	104,6
мали вищий ступінь: доктори наук кандидата наук	3,4 27,8	4,1 17,9

В 2000 р. чисельність науковців розраховуючи на 1000 чол. економічно активного населення склала в Україні 5.2 чіл., з них дослідників – 3.9 чіл. (у Японії – 13.7 чол. і 9,9 чол. відповідно; у Німеччині – 11.6 і 6; Іспанії – 5,9 і 3,4).

В 2000 р. у режимі неповної робочої зайнятості працювали або перебували в адміністративних відпустках 22,9% і 16,3% учених відповідно.

Непрямим показником науково-технічної й інноваційної активності в країні є структура безробітних за рівнем освіти. Так, з 1995 по 1999 р. частка безробітних з вищою освітою в Україні виросла в 2, 5 рази. Основна причина – деіндустріалізація економіки.

Таблиця 4.2.

Структура безробітних у країнах Центральної й Східної Європи за рівнем освіти в 1992 – 1999 рр.

Країни	Усього, тис. чіл	У тому числі за рівнем освіти:
початкове	середнє	Освіта вищого рівня
					5-7	6-7		6-9
Чехія 1999	470,4		23,2	72,1				3,7
Естонія	81,1	2,5		54,3	15,5	7,5
Польща		24,1		70,1	2,8
Росія		3,2	13,6	41,6			41,6
Україна	2698,8	0,7	8,6	27,2	31,1			32,3

- формування науково-інноваційної інфраструктури, інформаційних систем, консультаційно-юридичних послуг - інституціональне забезпечення інноваційних процесів;

Таблиця 4.3.

Розподіл організацій, які виконують науково-дослідні й науково-технічні роботи із секторів економіки

Сектор науки
Структура, %	Середня чис-ть в організації, чіл.	Структура, %	Середня чис-ть в організації, чіл.
Усього, у т.ч.
академічний	21,6
галузевий	59,8
вузівський	10,9
заводський	7,7

Таке зниження чисельності персоналу позначилася на результативності наукових досліджень – протягом даного періоду кількість виконаних розробок знизилася з 82 до 63,2 тис.од, у т.ч. створення нових видів техніки й технології – з 33.7 до 14 тис.од.

Суттєво знизилася кількість і частка організацій, які здійснюють матеріалізацію наукових розробок – проектно-конструкторських організацій (з26,6% в 1991 до 13,4% в 2003г) і досвідчених заводів (з 1,3% до 1,2% відповідно).

Потенціал винахідництва в державі характеризує кількість заявок на патенти. В Україні на 100 тис. населення подається 11 заявок у рік; у Росії – 13,5 заявок, Польща – 6; Угорщина – 7; Німеччина – 62 заявки, Японія – 285 заявок. (Разом з тим, це скоріше проміжний, а не кінцевий показник ефективності винахідницької діяльності).

- підвищення суспільного статусу інноваційної діяльності шляхом стимулювання інноваторів, забезпечення їх соціального захисту, пропаганди науково-технічних досягнень;

- регіональне регулювання інноваційних процесів;

- регулювання міжнародних аспектів інноваційних процесів (здійснення міжнародної науково-технічної кооперації).