Історичні умови формування українського менталітету

Донченко О., Романенко Ю. Архетипи соціального життя і політика (Глибинні регулятиви психополітичного повсякдення): Монографія. – К.: Либідь, 2001. – Р. ІІІ: Візантинізм і український менталітет. – С. 206-265.

ІСТОРИЧНІ УМОВИ ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО МЕНТАЛІТЕТУ

Психологічні засади етно­су та його культури багато в чому залежать від природного середовища, яке виступає одночасно стимулювальною і стримувальною детермінантою психічного. Ш. П. Монтеск’є, якого поряд із представни­ками фізіократичної школи в економічній теорії (Кене, Тюрго, Мірабо) можна вважати фундатором географіч­ного детермінізму, пов’язував «дух законів» і особливості території, рельєфу, клімату, водних та земельних ресурсів. «Дух законів» у розумінні французького мислителя є об’єктивацією національної психіки в політичному та правовому житті: в особливостях форми правління, територіального устрою, політичного режиму та формах нормотворчості. Долю людини визначає не тільки її характер, оскільки він сам є складною рівнодіючою індивідуально-психологічного, соціального, природно-географічного, космічного чинників і не може вважатися само­достатньою монадою на лейбніцеанський зразок. І природі тут належить не останнє місце.

Щодо України природа розпорядилася щедро, і навіть зверх того. М’який збалансований клімат, родюча земля, багаті природні надра, водні та лісові ресурси – все це було і є доброю передумовою для розвитку етносу, формування стабільної психоструктури, не репресованої боротьбою за виживання. Тож саме на цій території мав би скластися урівноважений, толерантний, вітально-самодостатній психотип, позбавлений жорсткості, агресивності, нормативного педантизму – всього того, чим перенасичені європей­ська та американська психокультури. Природа справді наклала відбиток на формування багатьох рис національного характеру та менталітету українців. Так, у М. Драгоманова та Б. Крупницького трапляються цікаві зауваження щодо взаємозв’язку індивідуалізму зі сприятливими умовами ведення сільського господар­ства. Плідний грунт завжди був тут у достатній кількості, що виключало конкурентну боротьбу за розподіл земельних ресурсів і формування замкнених соціальних груп із протилежними інтересами – класів.

Ця соціальна маргінальність, ідилічне співіснування за умов повного достатку мали свої позитивні й негативні у психокультурному аспекті моменти. Першим позитивом було те, що українство не сприймало будь-яких автократичних та деспотичних форм правління, які запановують за умов максимальної ворожнечі в суспільстві. М’яка природа ніби закладала фундамент для волелюбності, спонтанності, автентичної емоцій­ності та здорового індивідуалізму.

Другим позитивом, уже в плані індивідуально-психологічному, була мінімальна репресивність психокультури, а отже, й мінімум витіснення, заборон, мінімальний травматизм «блоку спонтанності» – підсвідомого. Можна стверджувати, що вплив соціонормативних чинників на національну психіку тут не відчувався такою мірою, як на європейському Заході чи в Америці: механізми вторинного витіснення, внаслідок ізольованості селянських господарств, спрацьовували тільки епізодично, та й первинне витіснення (пов’язане з природними перешкодами), очевидно, не було жорстким. Мрійливий український селянин виявляв свої завойовницькі потенції лише тоді, коли допікало ззовні – «діставали» поляки, турки чи інші агресори, в мирних умовах він замикався на своїй суб’єктивності. Цей сенсуалістичний психотип з виразною емоційністю, тонким естетичним смаком, екзекутивно-жіночий, толерантний щодо вселенського зла, можливо, був би найщасливішою людиною у світі, якби цей світ складався лише з таких, як він. Але ця ж природа, приголубивши своє щасливе дитя, зробила його занадто ліричним для боротьби й занадто самоізольованим для соціуму.

Якщо несприятливі природно-географічні умови викликають почуття самотності, страху, безсилля й одночасно стимулюють розгортання інструментальної активності, волі до влади та технізації, яка можлива лише на основі колективних зусиль етносу, кооперу­вання індивідів, то природний парадиз розбещує й анігілює соціальність. Для українця це було і є справжньою поразкою: його індивідуалізм має не просто соціально-психологічну, а біоорганічну природу. У «парадизі», де боротьба за виживання не є стимулювальною логікою психогенезу, індивідуалізм у його природно-зоологічному варіанті утвердив себе як організуючий принцип «ойкосного» домогосподарства та психокультури в цілому. Зоологічний індивідуалізм українця, на відміну від індивідуалізму соціального різновиду в європейській та американській психокультурах, характеризується такими рисами:

а) цей індивідуалізм – не активний, предметний, а сенсуалістично-споглядальний, інтровертивний, квієтичний. Не індивідуалізм боротьби за інтереси і результат цієї боротьби, а індивідуалізм розмежування інтересів і поступок, індивідуалізм самозамкненості та ізольованості, партикуляристичний;

б) в українському індивідуалізмі відсутня інтенціональна складова. Він є індивідуалізмом втечі, елементарного біологічного виживання, а не індиві­дуалізмом життєствердження, індивідуалізмом самодостатньої тварини, а не арістотелівської «тварини суспільної»;

в) український індивідуалізм через свою природно-біологічну спрямованість є антитезою публічності й соцієтальності, всього того, що ми називаємо сферою спільних справ — політикою.

Отже, це індивідуалізм Робінзона, а не того, хто намагається жити в державі. Вищенаведена характе­ристика далеко не вичерпує всіх проявів українського індивідуалізму і буде деталізована далі. Поки що сконцентруємо увагу на джерелах стресогенезу та його наслідках для українського менталітету.

Джерела стресогенезу можна умовно поділити на екзогенні й ендогенні. До екзогенних джерел належать передусім безперервні навали різних за походженням агресорів (татарських, польських, російських, німець­ких) та всілякі спроби акультурації ними українства.

Коли ми характеризували візантинізм, то зазначали, що архетип об’єктивно-речової детермінації буття сформувався у візантійській ментальності як реакція на поразку в історичній боротьбі з латинами та мусуль­манами. Коли на засвоєний іншою психокультурою (українською) архетип накладається негативний досвід екзогенного стресу, ми маємо дистрес, або дистресо­вий елемент ментальної еволюції. Уже згадуваний архетип об'єктивно-речової детермінації буття актуалі­зується на рівні свідомості не як легітимація поразки через зовнішні, незалежні від суб'єкта обставини, а як виправдання поразки як такої (виправдання виправ­дання — дозволимо собі цю тавтологію). Український етнос, органічно засвоївши психокультурні універсалії візантинізму, майже всю його архетипову базу, опинився, як і візантинізм, у символічному просторі ізоляції та відчуженості. Але якщо для візантинізму ця ізоляція була виразом релігійного догматизму, то для українського етносу — виявом дистресу й резиґнації.

Уявімо собі підірвану зовнішніми навалами націо­нальну психіку, яка асимілює архетипи вмираючої культури (а саме такою була культура візантинізму), і перед нами — портрет стомленої, невротизованої спільноти, ліричний настрій якої виражає не добрий стан справ, а намагання заховатися у щілину і відпочити, волю до заперечення індивідуалізації як джерела страждань.

Другим екзогенним фактором стресогенезу для України були постійні міграційні процеси. Міграція спричиняла неусталеність, постійне відчуття «переїжд­жої свахи» – маргінальність. У дистресовому досвіді маргінальність як психокультурна риса відіграє важливу роль, центруючи навколо себе майже всі негативи національного підсвідомого. Феноменологія неусталеності є лише їх частиною, а тому можемо вважати, що подальші наслідки ще попереду.

Проте лише екзогенних чинників було вкрай не­достатньо для того, щоб примусити себе бути чимось невизначеним, не індивідуальністю, а потоком перцепцій.

Найвагомішим серед ендогенних факторів стресо­генезу є постійна зрада українськими керманичами власного народу. В таких умовах будь-хто почне переживати комплекс меншовартості й почуття зайвості, відчуженої замкнутості, маргінального існу­вання (візантійський архетип монарності).

Крайнім виявом монарності є почуття тваринного, біологічного за своїм походженням страху. Українець як людина візантійської (й одночасно спотворено-європейської) психокультури найбільше виявляє страх маргінала в тих ситуаціях, де необхідні ризик та особиста відповідальність: спрацьовує дистресовий архетип домінування уречевленого (звички) над процесуальним (дією), і дія гальмується. Маргінал не діє, а лише виражає причетність до дії (візантійський ігровий психотип), особливо якщо йдеться про органі­зовану політичну дію.

Таким чином, закладається модель світосприйняття, з якої вилучено елемент соціальної комунікації заради досягнення спільної мети, утворюється замкнене коло. З одного боку, панівна еліта зраджує народ, оскільки не може покладатися на селян-маргіналів з їхнім хамелеонізмом, з іншого – селяни-маргінали не визнають будь-якого авторитету можновладців, оскіль­ки знають, що вони в екстремальній ситуації обов’язково «здадуть» своїх чужинцям.

Поряд з візантійським (елліно-грецьким) впливом українська маргінальність асимілює і татарський кочовий стиль життя (наслідки 500-річного панування монголо-татар). Маргінал – не тільки представник психологічно розбалансованого, деінтенціонального, хамелеоністичного психотипу, він є одночасно людиною, яка ні до чого не прив'язується і постійно мандрує. Ці мандрівки становлять засіб утечі від світу (не тільки світу авторитетів, але соціуму взагалі). Така людина живе за принципом: краще невизначеність, ніж страждання визначеного існування, краще жах без кінця, ніж жахливий кінець. І тут перед нами постає вже знайомий образ діонісійської людини з її вічними антиноміями: поривчастою волею і пасивністю, емоційним екстремізмом і політичною безпорадністю.

«В історичному аспекті формування української психіки відбувалося під впливом геополітичного фактору – розташування України між Заходом і Сходом. З одного боку – авантюрно-козацький (лицарський) стиль життя, з другого – стиль притаємного існування, спричинений необхідністю критися від небезпечних ворогів. Якщо перший є джерелом активності, то другий спонукає до «відступу в себе» з життєвою філософією «моя хата з краю...»» (Бебик В. Як стати популярним... К., 1993. С. 13.).

Другим ендогенним джерелом стресогенезу є власне успадкована від візантинізму архітектоніка підсвідо­мого. Якщо в російському менталітеті візантинізм багато в чому відіграв нормативно-стабілізуючу роль (у плані формування імперської психології), то про український менталітет цього не скажеш. Для того щоб проілюструвати цю тезу, простежимо вплив уже розглянутих нами архетипів візантійського менталітету у стартових історичних умовах української психокультури.

Візьмімо для початку архетип «вічного учня». Неможливо уявити собі «учня» поза соціальним контекстом та різними інституціями, бо, очевидно, хтось має його навчати. Чи може привести актуалізація цього архетипу до позитивних наслідків там, де організуючим чинником життя є малі групи і сам індивід з його зоологічним індивідуалізмом? Ні, оскільки цей індивід органічно не сприймає ззовні накинутого «книжного» авторитету, як і всього, що пов’язано з мертвим текстом. Спроба нав’язати цей авторитет (як це мало місце з боку Росії) закінчується втечею самого «учня», який сприймає навчання як наругу над індивідуальністю. Це посилює стресогенез і ще більше ізолює індивіда від соціуму. Тепер усіляка інформація імперативного змісту ним уже просто не сприймається, оскільки асоціації з «навчанням» є малоприємними. Відтак «вічний учень» для українця є опонентом особистої свободи, і тому він уникає будь-якого навчання, діючи за принципом «у кожного – своя доля і свій шлях широкий». Результат – високоентропійний соціум, де хаос і безладдя генерують новий стрес, і так до нескінченності.

Звернімося до архетипу «героїзованого злочинця». У поєднанні з зоологічним індивідуалізмом та маргінальністю він дає синтез – українського козака. Чим не «героїзований злочинець»? Та привабливість цього образу, сповненого авантюризму, хитрощів і войовни­чості, настільки висока, що у XVІ-ХVIІ ст. спостеріга­лося масове «покозачення» під впливом наступу кріпосницької Польщі... Але на те були соціально-політичні причини. У сучасній Україні (як, до речі, і в Росії) цей архетип корелює із захопленням новомодними професіями, які дещо нагадують про «чисто козацьку» свободу: підприємець, менеджер, комерційний дирек­тор, банкір... Височина, до якої більшість, звичайно, не дотягується. До яких наслідків на рівні особистості та її психіки це призводить? Зростає кількість людей, невротизованих комплексом меншо­вартості, незатребуваності, нереалізованості; стрімко підвищується злочинність (особливо кількість насиль­ницьких злочинів), усім хочеться бути «на висоті», без урахування життєвого покликання та особистих здібностей. І знову розгортається новий стресогенез.

А що означає для українця архетип едукативності психокультури? Лише те, що життєвого покликання можна навчити (!). Якщо в актуалізації архетипу «вічного учня» ми бачимо реакцію ізоляції від зовнішніх авторитетів, то тут виявляється протилежне: пошук того, хто допоміг би реалізувати високі амбіції і знайти не просто покликання, а «високе покликання». Не випадково нині з астрономічною швидкістю розмно­жуються ті, хто навчився давати готові відповіді на фундаментальні життєві питання: комерційні фірми, курси, підготовчі відділення. Тут і підготують, і навчать, і ощасливлять робочим місцем. Швидко штампуються юристи, брокери, бухгалтери, перекладачі; у цей потік залучаються сотні й тисячі захоплених романтикою успіху наших з вами співгромадян. Нарешті ринок перенасичується, і на порозі новий стрес – безро­біття.

Цей перелік негативного, дестабілізуючого впливу архетипів візантинізму можна було б продовжити з урахуванням поправки на сьогодення.

Якщо узагальнити цю палітру феноменів, то перед нами постане стресогенна психокультура, яка майже завжди «шукає пригод» і не може надовго забезпечити стан стабільності. За влучною характеристикою Є. Головахи та Н. Паніної, пострадянський український соціум продукує соціопатію, своєрідний масовий психоз, викликаний до життя стрімким зламом нормативно-ціннісної структури, – аномію.

Саме явище аномії є наявним не тільки тоді, коли суспільство переживає крах ідеалів, але й тоді, коли воно грає чужу, нав’язану зовні іншою культурою роль. В історії України латентна аномія супроводжує, на нашу думку, три найбільші етапи життя суспільства. Відпо­відним чином формуються і три моделі аномічної гри:

1) X—XVIII ст. – гра у візантинізм: позірне засвоєн­ня християнської обрядності поряд зі збереженням базових цінностей язичництва.

2) XVIII—XIX ст. – гра в окциденталізм. Оскільки Україна в цей період була поділена між іноземними державами, то модель цієї аномічної гри можна спостерігати на західних територіях. Тяжіння до Заходу становило реакцію на насильницьке придушення національно-визвольного руху з боку Росії.

3) XX ст. – гра в «радянізм», пов’язана, знову ж таки, з мотиваціями біологічного виживання етносу в комуністичній імперії СРСР.

І всюди ми бачимо, що, імітуючи ту чи іншу тради­цію, український етнос майже завжди перебуває в точках зламу, оскільки весь час доводиться змінювати ціннісні системи і маневрувати.

Історія розпорядилася таким чином, що Україна, маючи перехресне розташування і перебуваючи в орбіті інтересів Заходу і Сходу, є скрайньою – маргіналом. Психокультурна маргінальність, на відміну від соціальної, має низку специфічних проявів.

а) Послаблення інтегрованості нації, персоналістичний тип національної психоідентифікації. Навіть носії високої національної самосвідомості, котрі за будь-яких обставин говорили «Ми – українці», не солідаризу­валися зі спільнотою. Україні як єдиній спільноті завжди бракувало «Ми-почуття». Маргінальним існу­ванням і боротьбою за своє маленьке амбіційне «я» вирізнялися різні табори: українські революціонери (І. Франко, В. Винниченко) і селянська маса, східна русифікована Україна і західна окциденталізована Україна, українська діаспора і територіальні оселенці нинішньої України. Кожен із них намагався бути українцем на свій кшталт і, обстоюючи істинність саме такого українства, забував про єдині інтереси. Дистресовий архетип індивідуалізовано-біологічного, самотнього виживання, зрадництва і квієтична байду­жість завжди брали гору над національною солідар­ністю та єдиними загальнодержавними інтересами.

Персоналістична психоідентифікація завжди давала переваги і козирі в боротьбі з українцями їхнім поневолювачам і загарбникам. Особливо це виявилося в нацистських концтаборах під час Другої світової війни. Шеф нацистської пенітенціарної системи Р. Дарре у своїй книзі «Нацистська СС-держава» описує перебування українців у Майданеку, Треблінці, Равенсбрюці й порівнює їхню поведінку з поводженням євреїв та росіян. Цікавим тут є те, що українці трималися відокремлено один від одного і не намагалися встановити зв’язок з іншими. Якщо хтось із них і пробував взяти участь у підпільній боротьбі, то його ж співвітчизник обов’язково «здавав» його, як і всю підпільну агентуру, німцям.

Довіряти думці сліпого нациста було б не варто, якщо б ми не мали аналогічних прецедентів з історії України, особливо XVІ-XVIІ ст., періоду Визвольної війни Богдана Хмельницького. Зрада національних інтересів є нормою і закономірністю там, де ідентифі­кація з нацією обмежується заявами, а не вчинками, де страх перед визначеністю (маргінальність) домінує над почуттям свободи.

б) Поліцентричність поведінки, інтелектуальна та мотиваційна амбівалентність, соціокультурний еклек­тизм. Поліцентричність поведінки конкретизується в чуттєвому анархізмі, детермінованості поточним моментом часу, своєрідній хамелеонівщині. При цьому людина такої психокультури не «володіє ситуацією», а ніби розчиняється в ній. Для спільноти в цілому поліцентричність виявляє себе в тому, що будь-який зовнішній стимул спроможний змінити стратегічний курс національної політики і спровокувати чергову істерію і панічну втечу від вирішення проблем. Найменші коливання зовнішнього середовища можуть призвести до кардинальних струсів у житті спільноти. Для України поліцентричність є згубною ще й тому, що нація, яка історично не опрацювала модель захисної інтеграції перед обличчям спільної небезпеки, є надзвичайно довірливою, піддається різноманітним сугестивним впливам. Зокрема, сьогодні, коли макси­мальним сугестивним потенціалом володіє психокультура американізму, Україна ризикує разом із запозиченими джинсами, жувальною гумкою та марками автомобілів втягнутися в чергову гру і втратити своє національне обличчя. Наслідком, як завжди, будуть розгортання стресогенезу як реакції на нав'язану роль і черговий дистрес після п’янкої екзальтації й захоплення.

Мотиваційна амбівалентність наявна тоді, коли суб’єкт роздвоюється між різними протилежно спрямо­ваними потягами і намагається якнайдовше залиша­тись у ситуації компромісу, не віддаючи переваги жодному з мотивів. В амбівалентності жага оволодіння переплетена з ненавистю і відштовхуванням, дистанціюванням. Таким, наприклад, є ставлення українців до влади: позитивно сприймаючи всі привілеї, які дає перебування при ній, вони одночасно бояться проявів деспотизму та ієрархічності.

Соціокультурний еклектизм є продовженням полі-центричності й означає установку на поєднання різних традицій, намагання запозичувати та імітувати (архетипи «вічного учня», обрядності та імітативності в українському менталітеті).

Далі ми розглянемо основні властивості україн­ського менталітету крізь призму впливу візантинізму на українську психокультуру. Розпочнемо розгляд з українського індивідуалізму.