Емоційно-естетична домінанта

Дослідники української психіки (О. Кульчицький, М. Костомаров, Б. Липинський) приділяють увагу такій невід’ємній рисі українського психотипу, як емоційність, і тісно пов’я­заній з нею естетичній домінанті. В усьому світі українців, навіть на побутовому рівні, вважають емоцій­ними людьми. Їхні жвавість, дитяча безпосередність, вразливість та чуйність захоплюють і полонять пред­ставників нормативно-логічної західної психокультури, в якій емоційне начало редуковане до обслуговувальної ланки інтелекту.

Мальовничі пейзажі України, її живописна природа пробуджують поетичне натхнення і ваблять уяву митця. Нескінченний краєвид степу, стрімкі річки, затишні куточки лісів не залишають байдужими нікого. Вся ця краса не могла не позначитися на українцях. Їхні біофілічний психотип, потяг до усього живого, нату­рального й гармонійного, естетичного виражають своєрідну життєлюбність. Естетизм українців, їхнє почуття форми не зупиняється на феноменології краси, а намагається проникнути в ендотимне підґрунтя, розкрити таємницю природи, людської душі та всесвіту. Всесвіт для українця – найближче, естетично привабливе довкілля, яке відображає його власну емоційність.

Емоційні психокультури завжди давали людству титанів мистецтва: музики, архітектури, поезії, драматургії. Не є винятком і Україна, де в кожному місті, містечку й селі можна зустріти піснярів, поетів, музикантів, природна обдарованість яких є недосяжною для європейського ratio.

Важко повірити в те, що ця замріяна українська людина з її невичерпною емоційністю стала жертвою краси, а її привабливий естетизм обернувся на безпорадність у соціальних питаннях, у державному будівництві. Як і кожен, українець живе у жорстокому і безкомпромісному світі боротьби, який потребує не пасивного споглядача, а активного діяча, що виявляє себе у вчинках. Безвідносно до того, ким ми є – політиками, музикантами чи прибиральницями.

Асимілювавши візантійський етноментальний комплекс, Україна увійшла до когорти держав-сибаритів, для яких мистецтво – канон усіх сфер життєдіяльності. Річ у тім, що емоційно-естетична домінанта в українській психокультурі не врівноважена прагматичністю і тяжіє до самодостатності, приду­шуючи майже все, у чому немає естетичної приваб­ливості.

Аналізуючи візантійське православ’я, ми вказували на таку його рису, як естетичний максималізм. Виступаючи уособленням шляхетності, елітарності для православних, краса є водночас еталоном істини і добра, тим організуючим принципом буття, перед яким важко висувати будь-які аргументи. Відома фраза Достоєвського про красу, що врятує світ, давно вже набула значущості гештальту слов’янського менталітету. А от чи завжди краса є тим рятівним кругом, варто з’ясувати; особливе значення це має для українців.

Спершу зупинімося на тому, що відрізняє емоційну українську психокультуру від інших, аналогічних психокультур (наприклад, французької чи італійської).

Перша відмінність – неусталеність емоційних реакцій на одні й ті самі стимули. Психологіка емоцій налаштована на одиничне, мінливе, а не на генералізоване, усталене. Здавалося б, чим тоді емоційний француз відрізняється від емоційного українця? Можливо, тим, яку роль виконує емоційна сфера в першого і в другого. Емоційність француза вкладається в певний етос, іншими словами, вона є нормативно заданою. Більше того, всі прояви емоцій стосуються блоку спонтанності (міжособистісна комунікація), а не інструментальної діяльності. Для американської та європейської психокультур емоції мають публічний вимір, оскільки за всім, що відбувається з людиною, стежить невидиме око громадськості. В українця емоційність є механізмом адаптації до того середовища, в якому він живе. Тут учинок людини не зможе виправдати ніяка логіка, якщо вона не подібна до логіки емоцій. Абстрактні принципи розцінюються як вияв шаблонності й заорганізованості, оскільки емоційне мислення оперує не поняттями, а образами. Образи ж не можуть повторюватись, тим паче бути стандартизованими.

Другою відмінністю української емоційності є те, що емоції українця створюють своєрідне замкнене коло, бо ніколи не спрямовані на об’єкт. Загалом усе, що стосується так званої об’єктивної дійсності, мало цікавить українця, адже вона не викликає у нього емоційних реакцій. Зате відгук дістає емоційне відображення цієї дійсності, яка вважається за саму дійсність. Таким чином, переконаність українця в будь-чому (в тому числі в істинності чужих думок) залежить від його емоційної насиченості. Ця схильність до ототожнення емоційно-оцінювального та емпірично-фактичного виказує емоційний синкретизм язичницт­ва, як і схильність язичника ототожнювати образ реальності з самою реальністю. Отже, якщо слідувати О. Лосєву, українська психокультура продукує міф, що витісняє все визначене й незагадкове з поля зору. Відтак психологіка міфу може розглядатись як психологіка емоційності та естетизму українців.

Звернімося до Лосєва: «...міф – це така діалектично необхідна категорія свідомості та буття (1), яка дана як уречевлено-життєва реальність (2) суб’єкт-об’єктного, здійсненого (у певному образі) взаємоспілкування (3), де позбавлене ізольовано-абстрактної уречевленості життя (4) символічно (5) втілене в дорефлексивно-інстинктивний, інтуїтивно-зрозумілий, розумно-енергійний образ (6)» (Лосев Л. Ф. Диалектика мифа // Миф, число, сущность. М., 1994. С. 73.)

Тепер розгляньмо кожну характеристику окремо. По-перше, емоційно-міфологічне світосприйняття дане як уречевлено-життєва реальність. Це означає, що в українському соціумі майже завжди знайдуться ті, хто заробляє собі на життя створенням міфологічних казок, які видаються за цю уречевлено-життєву реальність. Українець як емоційний психотип живить себе міфами, що дають змогу не розривати коло емоційного спілкування. Щоб підтримувати це коло, всі об’єкти емпіричної й теоретичної сфери перетворю­ються спритними політиканами на міфи. Лише так можна знайти спільну мову з язичницьким психотипом, адже демонстрація альтернативної точки зору просто не допоможе. Так з’являються міфи про приватизацію й економічний прогрес, про автоматичне досягнення добробуту після здобуття політичної незалежності, про індоєвропейське походження української нації, про поганих росіян, що завжди заважали Україні, й т. д.

Естетичний максималізм за принципом «все – або нічого» просто не дозволяє українцю прислухатися до аргументів нахабного розуму. Розум – це джерело роздвоєності, він передбачає вихід з екстатичного трансу емоційної комунікації. Геть його! Зате в повазі – чутки, вигадані історії, усе, що дає можливість скинути з себе тягар рефлексивності.

Психологи неодноразово наголошували на тому, що емоційна сфера українця є неврівноваженою. Причини цієї неврівноваженості певним чином пов’язані з міфами. Для українця зміна емоційних станів – не просто мінливість настроїв, афектів, це перехід від одного міфу до іншого. Не дивно, що цей перехід є стрибкоподібним і нагадує одномоментне перевтілення особи, в якій ніби живуть кілька людей водночас. Адже кожен міф має свою емоційну тональність, ніяк не пов’язану з іншими міфами. Міф одночасно і зображує, і пояснює, що дає нам підстави віднести його до однієї з форм дистресової компенсації соціальної раціональ­ності в утраченій психокультурі. Одним з таких міфів є міф про вічне добро, втілений майже в усіх елементах матеріальної та духовної культури: поезії, прозі, філософії (Т. Шевченко, П. Мирний, Г. Сковорода), орнаменті вишиванок та солом’яних стріхах хат. Цей міф виражає надію на те, що світ може бути добрішим, менш жорстким і більш чутливим до краси. Вся ця строката естетизована архаїка ніби маніфестує тугу за раєм, а фактично – тугу за чоловіком, який, приваблений красою, перетворить закинутий цвинтар на доглянутий оформлений пейзаж. Адже українська культура – це опредметнена у життєвих сенсах одинока жінка-мати, яка втратила все, крім Віри, Надії, Любові.

Українець вірить у міф, сподівається на те, що міф є і реальністю водночас, і любить себе у цьому міфі. Любов до своєї міфічної оболонки видає своєрідний нарцисизм розбещеної материнською опікою дитини, естетизуючу власну хтивість. Міф для українця – сон у реальності й реальність уві сні.

По-друге, міф – це уречевлено-життєва реальність суб’єкт-об’єктного, здійсненого в певному образі взаємоспілкування. Взаємоспілкування тут є метафо­рою взаєморозуміння, взаємовживання суб’єкта з реальністю, а реальності – з суб’єктом. Міф таким чином передає образ людини-реальності в певній цілісності. Міфологічний естетизм виявляє відразу до всього абстрактного, розірваного на окремі частинки аналітикою ratio; якщо так, то і наш герой бачить усе в образах, а не в схемах. Але образ – не абстракція; він має певні матеріальні субститути, те, до чого можна «доторкнутися» хоча б в уяві. Тим самим натуральна форма видається змістом, сенсом абстракції. Наприклад, ідея свободи. Які матеріальні субститути є в неї? Українець, якщо виходити з вищевикладеного, вважає блиск за золото, не усвідомлюючи загальноабстрактного навантаження ідеї. Приїхавши до Німеччини, він буває враженим упорядкованістю, раціональністю, калькульованістю, але бачить тут лише образ без сенсу, не розуміючи, що атрибутика комфорту й порядку не є комфортом і порядком; лише Дух створює і підтримує цей порядок і комфорт, а образ – тільки їхній субститут. Естетизм, отже, обертається поверховістю мислення, що сприймає явище як сутність, феномен – як ноумен. Це приблизно те ж саме, якщо запитати в українця: «Чому ви вважаєте американське суспільство вільним, таким, що реалізує ідею свободи?» Ідея свободи – абстракція. Зате перед очима українця – картинка з американського кінематографа, яка ілюструє ситість, задоволення, безліч розваг, лімузини, хмарочоси... До яких тут негараздів американського способу життя? Це ж образ, а він для українця – єдина реальність і суцільний позитив.

Американці давно вже примітили цю етноментальну особливість слов’ян, яка робить їх піддатливими для зовнішньої психокультурної опіки. Ви скажете: «Американська культура впливає на весь світ, не тільки на слов’ян». Але через сугестивність українського психотипу як продукту візантійської психокультури міф про американський спосіб життя добре вписується в міфологізовану та естетизовану картину світу українця. Це не зрушує з місця весь соціальний лад і не транслюється в динамізм способу життя, але провокує новий стресогенез: сплески нереалізованих надій, вимушених міграцій та пошуків роботи за кордоном, сліпу імітацію, наслідування атрибутики матеріальної культури і назрівання конфлікту в суспільстві через загострення соціальної нерівності й т. д. Коли Олвін Тоффлер у своїй відомій праці «Знання, багатство і примус на порозі XXI століття» писав про футуршок як глобальне явище, то серед чинників цього футуршоку він не на останнє місце ставив константи культур. І добре, якщо ці культури спираються на міцну базу традицій, як, наприклад, візантійська і західноєвропей­ська. Про американську культуру цього не скажеш, а тому футуршок, спричинений психокультурною комуні­кацією американізму і візантинізму, є неминучим і соціально небажаним для українського соціуму. Адже проникнення нових міфів у емоційно неврівноважену психокультуру підсилює і без того велику соціальну ентропію, оскільки спричиняє латентну соціопатію наслідування. Розпочинається чергова гра – цього разу в американізм, навіяна образами непереможних суперменів-гангстерів, спритних фінансових ділків, фешенебельних салонів одягу та закоханих красунь. Потреби стрімко зростають, а от засобів для їх задово­лення українцю бракує. Ну то й що ж. Він не пропаде: чого-чого, а злочинів у нас вистачає, а злочинців навіть поважають (про архетип «героїзованого злочинця» вже йшлося). Даєш злочинність: вбивства, грабежі, крадіжки, розкрадання державного майна, податкові злочини... Все це для того, щоб жити, як у кіно (читай: як у міфі), жити «на повну котушку», без суб’єкта й об’єкта, гештальтно-міфологічно. Росія, до речі, теж не становить винятку, але там є одна суттєва відмінність. Українець етизує свій міф, і навіть крадіжка для нього має бути виправдана в очах інших. У Росії етичний бік міфу анігілюється, запановує знаменита сліпа російська воля. Тому вбивають, обкрадають і грабують бруталь­но, відкрито, публічно, смакуючи злочин на широку ногу, «без почуття краси».

По-третє, міф є символічним утіленням взаємо-спілкування в дорефлексивно-інстинктивний, інтуїтивно-зрозумілий, розумно-енергійний образ.

В естетиці міфу органічно поєднуються протиріччя: дорефлексивно-інстинктивне та розумно-енергійне. Але ці протиріччя утворюють одне ціле в емоційно-есте­тичній домінанті: емоційне поєднує в собі дорефлексивність (безпосередність) та розумно-енергійне начало (образ). У цей образ втілюється позбавлене абстрактної уречевленості життя. Іншими словами, міф – це дорефлективна (образна) форма бажаного майбутнього. Образи міфу, включені в певну композицію, мають свою логіку розвитку, подібно до того, як казка має свій сюжет. У цей сюжет не вписуються ніякі елементи зовнішньої раціональності, переконання взагалі. Цю обставину треба враховувати при розробці технологій політичної реклами та пропаганди в Україні.

Так, якщо предметом пропаганди є ринкові реформи, то політики починають розповідати народу цікаву рекламну казку про те, як добре жити приватному власникові (образ № 1) у вільному, демократич­ному соціумі (образ № 2), як добрий господар (образ № 3) автоматично запрацює на суспільство і створить нові робочі місця (образ № 4), дасть можливість заробити гроші всім (образ № 5). Такій казці повірять скоріше, ніж реальному прогнозу ринкових реформ з елементами здорового глузду.

Якщо читач уважно дивиться українські та російські телепередачі, то він помічає, якою кількістю евфемізмів та евфемістичних оцінок насичена мова політиків, як українських, так і російських. Складається враження, що вони самі живуть тим міфом, у якому намагаються переконати народ. Так, у теледіалогах в оцінці ситуації замість епітетів «погана», «складна», «проблемна» вживають означення «нестабільна», «невизначена», «нестандартна». Демократичний діалог перетворюється на гіпотетичний монолог із трибуни. А якщо врахувати те, що слову у візантійському психокомплексі надається значення онтологічної реальності, а слову влади – тим паче (архетип тотожності істини і влади), то, замінюючи соціально-проблемну лексику на естетично привабливу, можна добитись бажаного ефекту впливу на аудиторію. Головне для політика в цій ситуації – налаштуватись на міф аудиторії, відчути його і проспівати йому в унісон. Як правило, українські політики грають на етичних емоціях і створюють міфи такого ґатунку (перелічимо лише деякі з них): міф про мудрого й порядного керівника, про «ситуацію під контролем», про чесну працю, про відкритість усіх статей доходів державних службовців, про здобуття добробуту легальним шляхом у криміналізованій еконо­міці, про політичну й економічну незалежність і т. д.

Емоційно-естетична домінанта не вичерпує себе міфологічно, хоча міф є найважливішою складовою естетичного психокомплексу. Для того, щоб її характеристика була повною, звернімо увагу й на таку деталь, уже безпосередньо пов’язану з дистресовим досвідом.

На нашу думку, естетизм психокультури України має безпосереднє відношення до дискретної моделі простору–часу, породженої анархізованою сенсорикою. Вражена дистресом інтелектуальна надбудова, яка спрацьовує лише завдяки підвищеній афектації, оперує не загальними поняттями, а образами. Єдиним засобом генералізації образів виступає мистецтво, що репре­зентує ідею у формі чуттєвої краси: через музику, скульптуру, архітектуру, поезію і т.д. Відтак українець сприймає лише те, що зачіпає суб’єктивність, особистісний сенс. Якщо мистецтво поглинає всі інші форми репрезентації ідей, то перед нами – витончений суб’єктивізм, глухий до слів іншого. На практиці це означає, що досягти взаєморозуміння між людьми в такій психокультурі неможливо, адже немає універсаль­ної системи кодування-декодування символів.

Ця деталь ніби лишилася поза увагою О. Кульчицького, Б. Липинського, М. Драгоманова, М. Костомарова, А. Яреми, інших дослідників української психокультури. Питання має бути поставлено так: чи є можливим досягнення взаєморозуміння між людьми, формою комунікації яких є мистецтво, а фаховою системою – чуттєві образи? Яким має бути механізм їх спілкування? Адже мистецький образ, смак, емоція є чимось, із приводу чого не сперечаються. Тоді чи можливий діалог між двома психотипами, кожен з яких має свій міф і своє естетичне бачення цього міфу?

Аналогічна проблема виникла і в американській психокультурі, де мова почуттів також відіграє доміную­чу роль. Відомий американський політолог, соціолог, психолог Г. Ласвел запропонував модель символічного мислення, сутність якої полягає в тому, що засобом генералізації й рефлексії виступає не слово, а рефлекс поведінки, що становить реакцію на певний емоційний подразник. У системі пропагандистського впливу американського уряду цій моделі належить далеко не останнє місце. Але чи прийнятна вона для української психокультури? Очевидно, візантинізм, генетичним продовженням якого є вітчизняна психокультура, заклав багату традиціоналістичну основу для культуротворчості, і тому модель тотального отупіння ніколи не спрацює тут так, як вона спрацьовує у психокультурі, побудованій на суто нормативній основі – як-от в американській.

Бачення світу у візантинізмі запрограмоване мис­тецтвом на номіналізацію, і тому воно є більш динамічним, ніж у європейській культурі. Але це динаміка ентропійності, розпорядкованості як більш імовірного стану складної системи, якою і є психокуль­тура. Розпорядкованість і дисгармонійність випливають з обмеженості раціонально-вольового начала та візантійського екстремуму, в якому чуттєвість Сходу бере гору над розумом і волею. Така установка в поєднанні з міфом про вічне добро виказує гедоністич­не християнство, психокомплекс милування істиною і добром (розумом і волею) без власних зусиль щодо їх реалізації.

«І тільки при тім ідеальнім стопленні християнізму з європейською духовністю, її волею до влади і гоном угору, тільки при великій транераціональній силі могутньої віри були можливі часи стихійної й самою тільки логікою неаргументованої творчої дії, в яких вистрілювали вгору могутні собори – ці безіменні й примусові твори з надра даної землі, зроджені з її лона, не як свідома концепція з волі якогось митця, а радше з волі Бога. Нагло й прямо в завершенім відразу стані, імпозантні в своїм виразі перекору й муки, повні солодкої сумовитості й глибокої відданості виступають ці хлоп'ячі сни ранкової душі на світло дня: велика архітектура, великий міф, епос, новий орнамент» (Янів В. Психологічні основи окциденталізму. Мюнхен, 1996. С. 145—146).

Для характеристики слов’янської душі (щодо України й Росії вона, мабуть, єдина) німецький антрополог П. Боковнеф наводить безсмертну платонівську метафору про кінський запряг:

«Перед її возом (возом слов’янської душі) є коні шляхетної раси, вогнисті й полум’яної пристрасності. Вони мчать уперед, але кожний у свій бік (!). Від цього життя возія стає важким. Проте якщо б возій був сильним і міцним і якщо б він зміг втримати їх у поводах, то запряг міг би порівнятися з будь-яким іншим запрягом. Але возій – кволий. І саме той запряг, якому потрібен розважливий та енергійний возій, отримав поводиря, який не дав би собі ради навіть з куди сумирнішими кіньми».

Наведена метафора стосується етноментальної основи слов’янізму – візантійської психокультури; кволий возій – це душа, вражена стресовим досвідом, якій насилу вдається досягти рівноваги (гармонії) між розумом, волею і почуттями. Розум, що осягнув трансцендентальний досвід у ситуації між життям і смертю, не може рефлексувати з приводу рутини життя. Він є розчарованим, розірваним і неусталеним. Воля паралізується: мантія ілюзії зірвана розумом, немає сенсу діяти, оскільки сенс осягнено. Залиша­ється гра диких і нестримних почуттів. Музика чуттєвості виливається у пісню, поезію, у протест проти усього тлінного, того, що пов'язує зі світом уречевле­ного комфорту. Можливо, саме тут криється таємниця української душі, що прагне до прекрасного без дії й чіткого усвідомлення ідеалу, до самоанігіляції, до своєрідної Нірвани на український лад.

Завершуючи аналіз емоційно-естетичної домінанти української психокультури, зробимо кілька зауважень.

Одне з них стосується позитивів будь-якої психо­культури, в якій основою світорозуміння виступає образ. У цьому випадку національна психіка переживає процес модернізації з меншими утрудненнями, ніж жорстка, раціональна психокультура. Через відсутність усталеності й рівноваги між розумним, вольовим та емоційним началами українська психокультура є надзвичайно пластичною, гнучкою, оперативною. Єдине, що є фактором небезпеки, – це можливість запозичення чужої форми й наповнення її власним змістом. Адже сугестивність означає схильність жити чужим розумом. І якщо в технологічній сфері цей розум нейтральний, а його форми асимілюються без побічних наслідків, то у сфері самопізнання, фундаментальної, аксіологічної психокультури ніхто і ніщо не може бути каноном для України. Самоопанування національним інтелектом усіх прошарків ендотимного тла української душі є неодмінною запорукою відродження самості українця. Лише напружені пошуки втраченого «Я», мужність самопізнання негативної архетипіки візантинізму допоможуть йому стати самим собою, а значить, вільним.