Висновки

Український менталітет становить живу пульсуючу цілісність взаємопов’язаних характеристик, кожна з яких доповнює іншу. Так, зоологічний індивідуалізм корелює з інтровертивністю та екзекутивністю і посилюється за їхній рахунок, оскільки придушує соцієтальие начало й організовану соціальну взаємодію. Тому історія української психокультурн являє собою феноменологію маргінальності, демонструє позицію втечі від світу, індивідну автаркію.

На рівні психокультури зберігається тенденція до зростання сенсорної нестабільності, підкріпленої постійними реформами, струсами, революціями і т.д. Це лише посилює деструктивний вплив архетипіки візантинізму на національне підсвідоме.

На прикладі українського менталітету можна продемонструвати вплив кожного з перелічених вище архетипів візантинізму.

Найбільшим потенціалом дії володіють архетип домінування уречевленого над процесуальним (минулого над майбутнім), що виявляє себе в некритичному традиціоналізмі, консерватизмі вчинків, інтелектуальній ригідності, пасивності, квієтизмі, квазітолерантності; архетип анігілятивної рівності – байдужість, соціофобія, нехтування стратегічними інтересами, конформізм; архетип монарності буття – психокультурний егоцентризм, ірраціональний гедонізм, інфантилізм, придушення інтенціональності; архетип «героїзованого злочинця» – авантюризм, маргінальність, зрадливість, естетичний максималізм, етичний «хамелеонізм» (стрибкоподібна зміна ціннісних орієнтацій та поведінки, навіть у зрілому віці), неповага до рутинної, цілепокладаючої активності, зоологічний індивідуалізм; архетип долі – партикуляризм, гносеологічний та етичний номіналізм, аполітичність.

Не менший потенціал дії мають архетипи «вічного учня» (вплив нейтралізується за рахунок індивідуалізму), едукативності психокультури (нейтралізується сенсорною нестабільністю), тотожності істини і влади (нейтралізується анархізмом та номіналістичним світобаченням), «вічного повернення» (нейтралізується через неусталену модель сприйняття простору й часу в розбалансованій сенсориці). Проміжне місце займають архетипи центрованої провини, «вічної правди» та звеличення юродивого.

Дія архетипу центрованої провини послаблюється через екзекутивність та маргінальність етносу і є чинником формування соціальної солідарності тоталітарного зразка. Архетип «вічної правди» виявляє себе у відсутності раціональних диспозицій у ситуаціях обстоювання особистісних інтересів. Останні при цьому артикулюються мовою кордоцентричної етики і не спираються на жодні інші засади, крім персонального досвіду.

Архетип звеличення юродивого трансформується в культ жінки-протобожества з усіма атрибутами слабкості, беззахисності, покори, терпіння, очікування (на мікрорівні), мікрогрупової психоідентифікації (тільки «для своїх»), байдужості й замкненості стосовно «великого світу». Жінка, мовою архетипових фігур, – той самий юродивий, але без ознак блаженства; тут відбувається ретрансляція сенсу первинного архетипу в різноманітні психоідентифікації та кореляції.