Інтровертивність

Інтровертивність у психо­логії визначають як харак­теристику локусу контролю, який, на противагу екстраверсії, перебуває не в зовнішньому середовищі, а в самій особі. Інтроверт проектує власну активність на себе і саме себе вважає ініціюючою ланкою дії, відповідальною за можливі наслідки активності.

Психологічно нормальна інтровертивність дає суб’єктові великі переваги над оточенням, що дістають свій вираз у рефлексивності, поміркованості, послідов­ній наполегливості, здоровому традиціоналізмі та врівноваженості. Інтроверти меншою мірою, ніж екстраверти, залежать від зовнішнього середовища, зберігають величезну кількість психічної енергії і в цілому є кумулятивним, енергозбережувальним психотипом. Їм набагато легше змінити себе, ніж навколишній світ, що, наприклад, в українській психіці корелює з розвиненим етичним началом, толерант­ністю.

У соціальній сфері інтровертивність є перевагою для гнучкого і динамічного соціального інтелекту, який добре переробляє інформацію і спроможний не повторювати історичних помилок. А якщо інтровертивність поєднується з раціональністю, то потенції цього соціуму зростають у геометричній прогресії. На такій основі складаються сильно розвинені нормативні психокультури, в яких воля до влади врівноважена соціальним інтелектом, рефлексивністю. Прикладом може бути хоча б сучасна Німеччина.

На жаль, українська інтровертивність складалася в історично нездорових умовах: вона є, як і детерміную­чий її візантійський психокомплекс, продуктом стресогенезу та його відображенням. У чому ж полягає вплив стресогенних факторів на цю характеристичну рису українського менталітету?

По-перше, українська інтровертивність виражає рівень невротизованості соціуму, його перевтому через отримання великої кількості надлишкової інформації. У даному випадку інтровертивність ніяк не пов’язана з психічною врівноваженістю та усталеністю; вона є реакцією закритості на зовнішні подразники, що тривалий час справляли травмуючий вплив на психокультуру. Наслідком цього стає своєрідна інфор­маційна блокада для всього, що безпосередньо не пов’язане з екзистенційними інтересами особи і може спричинити дотик з реальністю. Саме тому поведінка індивіда вирізняється особливим, вибірковим характе­ром: у стандартизованих, стереотипних ситуаціях домінує установка на адаптацію, у проблемних – на ізоляцію. Рівень ізольованості у стандартних ситуаціях у невротизованого інтроверта є вищим, ніж у психо­логічно збалансованого. Тим-то невротизований українець-інтроверт потребує наднормативного стимулюван­ня для того, щоб його реакція на ситуацію була такою ж адекватною, як і в «нормального» інтроверта. Стресогенез зробив свою «чорну справу» на рівні сенсорики, яка не здатна утримувати баланс і стрибко­подібно змінюється. Але негативний вплив стосувався передусім інтелектуально-вольової сфери.

По-друге, інтровертивність зі знаком мінус унаслідок стресогенезу переходить у пасивізм. Знаменитий східний пасивізм (індійський) означає стовідсоткове недіяння, розчинення у світі, але український пасивізм скоріше витриманий у канонах епікурейської етики, основний принцип якої – «Проживи непомітно». Прожити непомітно для українця – це не торкатися зовнішньої проблемності. Все, на що спрямована інтровертивність, тут корелює з якнайбільшою автономністю недіяння, усуненням надлишковості.

Ми маємо врахувати також і той факт, що на інтровертивність в українському менталітеті справляє вплив візантійський архетип домінування уречевленого над процесуальним (минулого над майбутнім).

Величезна сила звички, уречевленого осаду рутин­ної діяльності належить до тих факторів, які уповільнюють модернізацію українського соціуму і роблять українців глухими й байдужими до перспекти­ви соціального розвитку.

Але найнебезпечнішим наслідком домінування звичок і узвичаювання є, беззаперечно, інтелектуальна ригідність. У психології дитячого віку цим поняттям користуються в тих ситуаціях, коли розвиток дитини починає відставати від розвитку її однолітків. Відставання виражається передусім в уповільненні процесу інформаційної переробки, заниженій гнучкості інтелекту, його гальмуванні, наприклад, під час виконання навчальних завдань чи батьківських дору­чень. У нашому дослідженні йдеться не про дитячий вік, а про дорослих людей, які продуктивно виявляють себе, в тому числі й в інтелектуальній сфері, але демон­струють психологічну залежність від уречевленого інтелекту, скутого інтровертивністю.

Проблема, на наш погляд, полягає в такому. Нестресогенні умови сприяють рівномірному розвит­кові інтелектуальної та емоційно-вольової підсистем психіки. Якщо врахувати, що від візантинізму україн­ська психокультура успадкувала афективний інтелект, тобто такий, що працює «у точках екстремуму», і додати до цього зовнішній стресогенез, можна зробити висно­вок, що інтелектуальна підсистема української психіки уражена найбільше. А внаслідок цього склалася така модель інтелектогенезу, коли когнітивні структури психокультурної системи (підірвані ще й війнами, голодоморами, етноцидом) зазнали своєрідної атрофії. Нагадаємо, що це ніяк не стосується психіки окремого індивіда; його соціальна адаптація і творчі ресурси не пов’язані з ригідністю соціального інтелекту. Навпаки, особистісний потенціал навіть зростає. Інша річ, що ціна цього зростання – дезорганізація соціальної цілісності.

По суті справи афективний інтелект, як уже зазначалося, демонструє цілковиту безпорадність у нормальних, мирних умовах повсякденної проблем­ності. Чому? Уявімо собі людину-інтроверта з розви­неною емоційністю. Ця гіпотетична людина тривалий час жила в такому середовищі, де єдиним каналом зв’язку зі світом були саме емоції. Інші відносини зі світом для спільноти, яка всю історію власного життя вимушена рятувати себе від знищення, просто неможливі. Соціальний інтелект, збитий з нормального пуття стресом, не міг формуватися у зв’язку з волею. Навпаки, він був затиснутий емоційністю настільки, що це паралізувало всіляку інтенціональність і волевияв­лення. Склалося емоційне мислення, достатньо адап­тивне для індивіда. Але частина інтелектуальної надбудови, пов’язана з соціальним інтелектом, була покинута напризволяще. Отже, інтровертивність у даному випадку вирізняється недостатнім розвитком того, що Зігмунд Фрейд називав «принципом реальності». Принцип реальності є моделюючою ланкою нормативного, об’єктивовано-безособового інтелекту, в якому емоційне начало відсувається на другий план.

У здорових і стабільних соціумах інтровертивність корелює з аналітичною рефлексивністю, позбавленою штучної ізоляції від реальності. Такий соціальний інтелект не просто мінімізує подразники, він редукує їх до рівня значущої інформації (Німеччина). Що ж відбувається в українському соціальному інтелекті, який, за нашим переконанням, також є інтровертив­ним? Припустімо, інформація з зовнішнього середо­вища потрапила в соціальний підблок інтелекту. Але ж тут вона не залишається, оскільки соціальний інтелект уражений дистресом. Тож усі інформаційні сигнали розпорошуються між різними індивідними інтелектами. Починає працювати емоційне мислення, і та частина інформації, яка стосується соціуму, безслідно розчиня­ється. Соціум, своєю чергою, реагує на розчинену інформацію так само, як окремий індивід: починаються паніка і хаос. Це явище нагадує реакцію на неочікуваний воєнний напад: тікайте, хто може!

Власне кажучи, для візантійського психоінтелекту це цілком природно. Адже соціальний інтелект тут є заручником мертвого тексту (уречевленого інтелекту). Цей мертвий текст утворює своєрідну захисну оболонку узвичаєного, символічно опредметненого досвіду, який закриває бачення нового в реальності. Саме тому й життя змінюється лише на індивідному рівні, де емоційне мислення покриває всі недоліки соціального інтелекту. Мертвий текст, захищаючи індивіда від соціальної реальності, сприяє поглибленню інтроверсії; в соціумі індивід не бачить нічого привабливого, а це додатково збільшує самоізоляцію, штучну дистанційованість між людьми.

Уречевлення (джерело дистресу) тут не підлягає рефлексії. Якщо провести паралель із західними соціумами, то картина виявиться зовсім іншою. Так, у розвинутих постіндустріальних країнах (Франція, Німеччина) ми також можемо простежити зростання інтровертивності, зумовлене соціальними факторами. Врешті-решт і соціальне відчуження є еквівалентом патологічної інтроверсії. Наприклад, люди, належні до різних соціальних верств, у соціальній взаємодії виявляють себе як інтроверти; адже в них різні цінності, стилі життя, етикет і т.д. Але ця інтроверсія тримається під контролем, якимось чином раціоналізу­ється. Уречевлення розпредметнюється і процесуалізується, воно вже не має такої магічної влади над людиною. Для візантинізму уречевлене (природа, мертвий текст) є одночасно і реальністю, і способом пояснення цієї реальності (маємо те, що маємо). Саме таким чином українець робить втечу від реальності виправданою. Інтровертивна ригідність соціального різновиду камуфлюється під поміркованість, зваженість, ґрунтовність і т.д., але залишається простою політичною короткозорістю та соціальним нігілізмом.

У цьому моменті спостерігається дещо спільне між американською та українською психокультурами. Середньому американцю, як і середньому українцю, притаманна інтелектуальна ригідність, але вона має інші походження і значущість.

Американець, як і українець, – індивідуаліст, але індивідуалізм тут, по-перше, урівноважується екстравертивністю, що посилює роль соціального контролю. По-друге, інтелектуальна ригідність американця є продуктом емпіричного світорозуміння, це ригідність «логіки фактів», гіперфактуалізму, який пригнічує абстрактне мислення. По-третє, ригідність американця не є наслідком розвиненої архетипіки, оскільки відносно молода американська психокультура такої просто не має, як не має вона і розвинутих традицій загалом.

Психопортрет української ригідності інший. По-перше, українець – інтроверт, а значить, локус соціального контролю перебуває у психіці особи. Це суттєвим чином послаблює роль соціальних механізмів впливу, проти яких формується дистресовий імунітет.

По-друге, текстуальне світорозуміння є цілковитою протилежністю емпіричного: логіці фактів тут протиставлена витончена спекулятивність. Відразу ж наголосимо: це спекулятивність емоційного мислення, а не абстрактно-теоретичного. Хоча воно нічим не поступається поверховому емпіричному мисленню американців, але в соціальному плані є безплідним.

По-третє, інтелектуальна ригідність поглиблюється через розвинену архітектоніку підсвідомого, яке ізолює українську психокультуру від інших, інтровертує її. Формується психологія «маленького містечка», де все знайоме і звичне є добрим, а незнайоме, незвичне – злим. Джерело зла ототожнюється з неузвичаєністю, що саме по собі є похідним продуктом своєрідного містечково-хуторянського націоналізму. Це різновид націоналізму, притаманний неагресивним у політич­ному відношенні інтровертивним психокультурам. Якщо європейський націоналізм передбачає експансію, то український націоналізм, утілюючи містечкову ксенофобію, є націоналізмом страху й невпевненості в собі. Те ж саме можна сказати і про російський імперіалізм як різновид екстравертивної жіночої істерії: величезні запаси ядерної зброї створювалися тут виключно для самозаспокоєння, а не для нападу на сусідні країни.

Для української психокультури інтровертивність обертається, окрім вищепереліченого, ірраціоналізмом та волюнтаризмом. Детермінація архетипу тотожності істини і влади розгортається в кількох напрямах.

По-перше, самоізольоване інтровертивне мислення не розрізняє суб’єктивної зацікавленості, пристрасного бажання й об’єктивної істини. Чим невгамовнішою і божевільнішою є пристрасть, тим вища переконаність українця в тому, що істина на його боці. Діючи в дусі візантинізму (тотожність істини і правди), український психотип перетворюється на жертву міфотворчості: історія і міф стають єдиним цілим. Із приводу істини домовляються, не бажаючи знати, що ж є істиною. Ірраціоналістичність підкреслено демонструє свої переваги тоді, коли народові України «дають можливість» висловлюватися публічно, знаючи, що до зізнання в чомусь дійде нескоро, якщо дійде взагалі. Українець відчуває страх перед силою, що є для нього й істиною, й правдою, правдою буття.

По-друге, пристрасне шукання своєї і тільки своєї правди, всупереч реальності, обертається волюнта­ризмом. Дистресове мислення намагається переносити свою логіку на ті сфери життя, де необхідна просто наполеглива праця, де стрибки і миттєві нововведення небезпечні. І потрібна дуже велика помилка, з загрозливими наслідками і жертвами, аби наш герой міг озирнутися і відокремити власне «я» від невблаганно впертої дійсності.

Інтровертивність трансформується у соціальну сліпоту та ірраціональну самореалізацію. І тут треба зупинитись на тому, що цей психокомплекс має своє коріння у давньому протиріччі, яке завжди існувало в Україні, – протиріччі між містом і селом.

Ніхто не стане заперечувати аграрно-хлібороб­ського походження українського етносу. Це відзначали і Драгоманов, і Липинський, і Винниченко, і сучасні українські історики. Прадавня архаїчна культура з усіма її обрядами, звичаями, ритуалами, писанками, вишиванками, милозвучними піснями, розвиненою атрибутикою матріархату має сільське походження. Завдяки консерватизму села, про який з великою пошаною писав В. Янів, український етнос зміг перенести всі випробування своєї драматичної історії. Так, слід віддати належне тим, для кого сила звички була імперативом виживання у скрутних умовах. Але час невблаганно бере своє, і село поступово маргіналізується під впливом індустріалізації й урбанізації.

Що таке місто для селянина? З одного боку, джерело неспокою, марноти, фрустрації, відчуженості, дистан­ції – всього того, що є таким незвичним у колі улюблених односельчан. З іншого боку, місто – це символ зростання, перспективи, великих сподівань і мрій. Саме тут перед селянином постає образ «великої людини», протиставленої «маленькій людині» одинокого закинутого хутірця. Місто вабить надлишком розваг, простором для самореалізації та якимось таємничим романтизмом.

Що ж бачить український селянин, приїхавши в місто? Перед ним – щось велике, таємне, домінуюче в плані матеріальної та духовної культури. У пам’яті спливає негативний дистресовий досвід: саме місто було для українського селянина джерелом наруги й експлуатації. І він приїхав сюди для того, щоб знайти правду свого життя. Поступово все налагоджується: з’являються житло, автомобіль, дочка чи син вступає до вузу... Нарощування, нарощування, а для чого? Чи стають життєві сенси культури міста органічною частиною «я», чи це просто чергова гра в міський спосіб життя? У візантинізмі гра, як ми знаємо, є способом утечі від реальності, моделлю підміни послідовного цілепокладання. Те ж саме і в колишнього селянина. Він просто не бачить якісної відмінності між прямо протилежними способами життя (архетип домінування уречевленого над процесуаль­ним). Інтроверсія не сприяє внутрішнім, духовним змінам селянина, який заздрить «великій людині міста» й одночасно відчуває до неї приховану антипатію. Змінюються костюм, зачіска, але не культура напівмаргінала. Він закритий для усього, в чому бачить виклик його прихованій натурі. Саме ця прихована натура була тим, що давало його пращурам життєве натхнення, самість. Інтровертивність тут виступає уже не тільки як прояв дистресу, але і як реакція відчуження на ворожий релятивізм міста, динамізм міського способу житія. Формується «окопна психоло­гія» з ворожим поділом на «ми – вони». «Ми» – це ті, хто, не маючи нічого, опинився у великому місті і зміг облаштуватися тут. «Вони» – це ті, хто є корінними жителями міста і до яких «ми» відчуваємо заздрість. У «нас» свої інтереси, а в «них» – свої. Селянська інтровертивність не дає належної підказки з приводу того, що «вони» – такі ж люди, як і «ми».

Український селянин боїться міста й органічно ненавидить його, маргінальне світосприйняття в міській культурі амбівалентне й суперечливе. Очевид­ним є й те, що це ніколи не йшло на користь національним інтересам України. Асимілювавши звички та стереотипи міських жителів, учорашній селянин з погордою дивиться на тих, хто приїхав з «периферії», як на нижчу расу, зберігаючи аналогічне ставлення і до «них».

Зрозуміти українську психокультуру можна лише тоді, коли простежуєш особистісну еволюцію селянина в міських умовах і бачиш усю вимушеність його сьогоднішнього статусу порівняно з минулим. Якби не ширяючий дух візантинізму, не тиранія високих цінностей, то цей селянин спокійно орав би землю, вирощував хліб і, не заздрячи нікому, не рвався б до міста в пошуках раю. Рай же, як відомо, там, де нас немає.

Підсумовуючи аналіз інтровертивності в україн­ському менталітеті, можна вказати на такі її детермінанти. Перша детермінанта – це беззаперечно дистресовий досвід соцієтальності, що спричиняє ізоляцію індивіда. Тут інтровертивність є захисним екраном, який блокує надлишок подразників.

Другою детермінантою можна вважати породжену цим досвідом ригідність соціального інтелекту й усього, що пов’язане з соціальною комунікацією, абстрактною інтерсуб’єктністю.

І нарешті, третя детермінанта – відчуження селянського психотипу в умовах міської культури.