Індивідуалізм

Нація живе і розвивається настільки, наскільки її куль­тура відкриває простір для саморозвитку суб’єктивності, «опредметнювання сутнісних сил людини» (К. Маркс). Уніфікативні, тоталітарні азійські психокультури, які знімали проблему індивідуальності й індивідуації, рано чи пізно переживали глибокий занепад через утрату внутрішньої динаміки та спонтанності: зарегульованість східних деспотій за всіх успіхів у сфері матеріальної культури оберталася «некрозом» соціального інтелекту і смертю самої культури. Індивідуалістична психокультура завжди є тим осередком, у якому зберігається етичне ядро соціуму, його інтенція бути собою, а не іншим. Але чи становить ця індивідуалістична риса прояв одного й того самого різновиду індивідуалізму в історії людства? І чому українці, яких вважали і вважають індивідуаліс­тами, не змогли витворити, керуючись принципом індивідуації, своєї держави, а зробили це лише внаслідок краху радянської імперії? Очевидно, українському індивідуалізмові властиве дещо, відмінне від класичного східного індивідуалізму, окцидентального та американського різновидів. Український індивідуалізм – це своєрідна еклектична суміш східного, західного та американського індивідуалізму. Але йому притаманні і специфічні, неповторні риси. Усі три різновиди належать до соціалізованого варіанта індивідуалізму, в той час як український індивідуалізм зберігає властиві лише йому природну безпосередність та біопсихічну орієнтацію.

Річ у тім, що індивідуалізм може бути продуктом соцієтальної індивідуації, історичної боротьби за власні права проти деспотичних і авторитарних можновлад­ців, національного пригнічення і утисків. Цей індивідуалізм передбачає індивідуацію через соціальну спільноту, коли індивід стає особою як соціалізований індивід, як істота політична і соціальна. Можливим є й інший індивідуалізм, індивідуалізм людини, яка сформу­валася не у великих спільнотах, а в малих групах (наприклад, у сім’ї). Слідом за Ф. Тьоннісом з його бінар­ною схемою «спілка – суспільство» можна розрізнити індивідуалізм спільнотний (індивідуалізм малих груп) і індивідуалізм абстрактно-соціальний, нормативно-рольовий.

Нормативно-рольовий індивідуалізм виростав з європейської та американської психокультур, з бур­жуазної системи права, яка встановлювала принцип формальної рівності. На практиці нормативно-рольо­вий індивідуалізм означає реалізацію принципу без-особовості: особою вважається не конкретний індивід з його неповторними індивідуально-психологічними особливостями, а персоніфікована соціальна роль, безвідносно до того, хто є її носієм: знайомий, близький, друг чи абсолютно далека й чужа людина. Формування цієї модифікації індивідуалізму становить продукт розвинутої комунікаційної системи психокультури, яка створює поле соціальних орієнтацій та очікувань, налаштовуючи індивіда на їх урахування. При цьому важливим є те, що сам комунікативний простір диференціюється у відповідності з групами нормативно-рольових очікувань. За всіх обставин американська та європейська психокультури ніби резюмують собою тривалий розвиток абстрактно-нормативної соціальної комунікації, або комунікації універсальної. Така комунікація забезпечує успіх цілепокладання, як і взагалі цілераціональність.

Індивідуалізм спільнотний, притаманний малим групам, вирізняється обмеженістю комунікації, її замкненістю найближчим оточенням. Подібно до того, як тварина обмежена рамками біологічної організації свого виду і може «індивідуалізуватись» лише в його межах, так і людина малої спільноти взагалі не сприймає абстрактної комунікації і відчужена від неї. її індивідуалізм несе на собі відбиток партикулярності: це не індивідуалізм опредметнювання, а індивідуалізм обмеженості, самозамкненості, локальності.

Українському індивідуалізмові, окрім перелічених характеристик, притаманні й інші. Коротко ми вже означили їх, а тепер наведемо в розгорнутому варіанті.

а) Цей індивідуалізм – не активний, предметний, а сенсуалістично-споглядальний, інтроспективний, квіє­тичний. Частина цих характеристик наближує український індивідуалізм до східного, а частина – до американського різновидів індивідуалізму. Український індивідуалізм споріднює з американським сенсорна безпосередність: як для американця, так і для українця існувати – означає сприйматися, бути сприйнятим. І навпаки, те, що безпо­середньо й чуттєво не сприймається, не існує. Соціалізація за моделлю малих груп мало сприяє формуванню абстрактного мислення, спекулятивності картезіанця; тут домінує образно-чуттєвий елемент, сильно пов'язаний з контекстом малої групи.

Типово східною характеристикою українського індивідуалізму є споглядальність, квієтичність. Якщо індивідуалізм американця – активний, експансивний, децизіоністичний, то індивідуалізм українця позбав­лений агресивної інтенціональності. Він за своїм змістом нагадує мрійливе забуття поета, який заглиб­лений у свої переживання і безсторонньо споглядає красу природи. Інтроспективність є тим, що відрізняє український індивідуалізм від американського і східного. Спостереження за власними почуттями, емо­ціями, внутрішнім світом загалом виказує рефлексив­ність як західний елемент психокультури. Але європей­ська рефлексивність, як уже зазначалося, пов'язана з абстрактно-нормативною комунікацією, в той час як рефлексивне начало в українському індивідуалізмі спрямоване на близьких, рідних, друзів, мале рефе­рентне коло однодумців.

Як бачимо, перед нами вже з першого блоку характеристик постає еклектична мозаїка індивідуаліз­му трьох найпотужніших психокультур: орієнталізму, окциденталізму, американізму. Поєднання східного квієтизму і споглядальності (орієнтальний елемент) із розвиненою сенсорикою (англо-американський еле­мент), з інтроспективністю та рефлективністю (окцидентальний елемент) утворює, очевидно, якісно новий, своєрідний феномен. Постає автономна, самодостатня істота, яка навряд чи відчуватиме потребу в абстрактній соцієтальності.

Поряд з цими позитивами для індивіда ми маємо й негативи для соціуму.

По-перше, така чисто природна самодостатність спонукає не до виходу в суспільство, а до ізоляції від нього. Обмеження комунікації, центрація на власних емоціях, переживаннях з часом переростають у справжній егоцентризм, що межує з зоологічним індивідуалізмом. Українець мислить не в категоріях «я – ти» (як американець) чи «я – ми» (як європеєць), чи «я – природа» (орієнтальний психотип), а «я – не я». Зовнішній світ, який не стосується його безпосередніх потреб та інтересів, є нуль, чиста негація, небуття. І якщо найближче оточення (батьки, друзі) мають шанси на взаєморозуміння, то будь-який інший, чужий, незнайомий уже не сприймається як рівний: це не людина, а річ.

Таким чином, у формальних, офіційно-ділових, інституційних стосунках український менталітет демон­струє візантійський архетип об’єктивно-речової детермінації буття, коли вся сфера абстрактних (публічних) відносин між людьми на рівні індивідної психіки ідентифікується з речовими відносинами. Якщо мале референтне коло виступає продовженням «я» і оцінюється в логіці інструментального інтересу, то «чужих», «інших» можна необмежено використовувати, експлуатувати, маніпулювати ними, і ставлення до них, очевидно, буде вже не соціальним, а суто тваринним і біологічним.

Тепер екстраполюємо цю характеристику на соціум (якщо з таких індивідів навіть гіпотетично можна створити хоча б його подобу) і подивимося, до яких наслідків це призведе. Очевидно, це має бути соціум, що являє собою не єдиний медіум інтеракції й комунікації, а такий, що складається з безлічі ворогу­ючих мікрогруп. «Ну і добре, — скаже читач, – в Америці існує дещо подібне – і нічого, живуть собі, і непогано». Але американська психокультура, компенсу­ючи недостатній розвиток соціальних мотивацій, створює нормативні механізми нівелювання індиві­дуалізму. Серед них – технізація, уніфікація, культи­вування посередності. Згадаємо: у психокультурі візантинізму посередність є рідкісним явищем (причини цього вже проаналізовані нами), а тому уніфікувати український соціум – справа марна.

Так от, соціум, що складається з безлічі антагоні­стичних і атомізованих мікрогруп, є, по суті справи, тією самою мікрогрупою, але дуже великою.

Ті, хто перебуває при владі, очевидно, теж являють собою мікрогрупу (друзів, однодумців), яким, чесно кажучи, абсолютно байдуже, як живуть абстрактні «інші». І макроінституції, і мікрогрупові монади українського соціуму існують як організації для задоволення потреб та інтересів їхніх членів, а не як ті, що обслуговують публічну сферу, «інших». За рахунок кого поповнюватимуться ці структури, іншими словами, за якими критеріями буде здійснюватися добір кадрів? За ознакою здібностей? Зась. Навіть нездібний, безталан­ний друг, знайомий, родич українцеві ближчий і рідніший, ніж здібний ворожий «інший». От і виходить, що в західному та американському соціумах модель інтелектуалізації є абстрактно-рольовою (хоча для американської психокультури тут треба зробити поправку), а в Україні – персоналістичною (рос. «Не по хорошу – мил, а по милу – хорош»).

Абстрактно-рольова інституалізація передбачає відкритість і оцінку особи на підставі її здібностей. Персоналістична інституалізація є закритою моделлю: безталанний свояк потрапить у високе крісло скоріше, ніж здібний незнайомець. А якщо додати до цього ще й те, що в українському менталітеті зберігає свій вплив архетип звеличення юродивого та пов’язана з ним негативна психоселекція, то з такого соціуму хочеться кудись утекти.

Причиною формування деструктивного українсь­кого індивідуалізму є дистрес, що корелює з постійними переслідуваннями нації. Адже рятуватись від пере­слідування краще поодинці, ніж разом, щоб не спіймали. Все це зафіксувалося в національному підсвідомому й актуалізується кожного разу, коли доводиться приймати рішення: діяти разом чи поодинці. Навіть прогнозуючи неуспіх, українець обирає друге.

На публічному рівні простежується детермінація архетипу монарності. Тут, як уже зазначалося, актуалізуються тваринний страх і намагання відшукати затишну щілину. У цьому випадку ми не побачимо в українського чиновника намагання вирішувати проблеми. Головне для нього – щоб його не чіпали! Кожний дотик із проблемністю рівнозначний стресові й негативним емоціям.

І в цьому – не особиста провина індивідів, а біда психокультури, переобтяженої стресами. Коли до ендогенних стресів (архетипи візантинізму) додаються ще й екзогенні (історичні), то індивідуалізм стає показником психічної перевтоми і резиґнації. А якщо врахувати, що джерелом цих стресів майже завжди були «інші» (абстрактна соцієтальність), то втеча українця від соціуму дістає цілком природні підстави.

Отже, висновок, зроблений нами в попередніх міркуваннях, підтверджується щойно наведеною аргументацією: український індивідуалізм не є стратегією індивідуації, боротьби та подолання пере­шкод; це індивідуалізм розмежування інтересів і поступок, індивідуалізм самозамкненості та ізольова­ності, зоологічний і партикулярний.

б) В українському індивідуалізмі відсутня інтенціональна складова. Тут ми також можемо простежити зв’язок між уже описаним феноменом маргінальності та інтенціональністю. Індивідуація, очевидно, має свою мету, оскільки здійснюється задля чогось. Але поліцентричний маргінал, який розчиняється в ситуа­ції, моменті часу, навряд чи буде індивідуалізуватися задля чогось. Він є єдиною метою для себе, а тому його індивідуація не має опредметненої спрямованості. Це ще раз підтверджує думку про те, що український індивідуалізм був стратегією виживання одиниць, а не спільноти. «До чого тут спільнота?» – запитає читач. Річ у тім, що неможливо уявити собі формування інтенціональності поза соціальним контекстом, за відсутності хоча б розподілу ролей між чоловіком і жінкою. Сама етимологія слова «intendo» («спрямова­ність на об’єкт») свідчить про те, що має бути наявним сам об’єкт, оцінюваний у термінах інтерсуб’єктності, макросоціуму, а не мікрогруп. Тому й відсутність інтенціональності породжується як психокультурними, так і соціально-психологічними причинами.

Ми вже розглядали психокореляцію «об’єкти­вістсько-тоталітарне світосприйняття – провина – інфантилізм», пов'язуючи з нею рецептивне ставлення до інших, депсихологізоване сприйняття соціального простору у візантинізмі. Незважаючи на підкреслений індивідуалізм та егоцентризм, українець відчужений від себе, оскільки діяльнісна підструктура його психіки налаштована на мертві речі (мертві в розумінні суб’єктивності), а не на рівних і тотожних йому абстрактних індивідів. З часом відчуження від інших переростає у самовідчуження, різновид епікурейської атараксії. Це не самовідчуження некрофіла, садиста чи самогубця; його можна було б назвати самовідчуженням замріяності, коли людина буквально замикається у світі особистих переживань, виявляючи активність лише в екстремальних моментах. Життя саме по собі, і людина сама по собі. Переростання інфантильної центрації супроводжується подоланням психологічного відчуження у плані спілкування, але не в плані взаєморозуміння. Тут, як і завжди, українець залишається «з любов’ю і журбою наодинці», наодинці із власними потребами. Він тікає від світу, тікаючи від власної самотності й інтенціональності, що травмує його. Саме тому ми не побачимо в українській психокультурі моделі активного життєствердження, своєрідного лицарства, притаманного окциденталістичному психокомплексові; не побачимо ми й брутального американського децизіонізму, що лише приблизно нагадує щось європейське. Іншими словами, тут немає нічого, що мало б відношення до життєствердження через індивідуацію. У психопортреті українця є щось типово східне, безпосередньо-дитяче, що має аналоги в образах індійських святих чи буддійських монахів, які зреклися світу й досягли жаданої Нірвани. Але і в перших, і в других шлях до блаженства є свідомою стратегією життя, в той час як в українця індиві­дуалістична «Нірвана» породжена неврогенною психокультурою та архітектонікою підсвідомого.

Врівноважувальний чинник деструктивного індиві­дуалізму становить його етична складова.

«Візантійське християнство, прийняте Володимиром, який обрав Константинополь, а не Рим, відрізнялося від Римського християнства саме своєю емоційністю, етичністю, наближеністю до менталітету Сходу, а не Заходу (у східному менталітеті домінує ірраціональність та емоційність, а в західному – раціональність та прагма­тичність)» (Донченко Е. А. Социетальная психика. К., 1994. С. 82.)

Така характеристика етичності спричинює те, що навіть деструктивність в українському менталітеті не є послідовною через суперечливість менталітету та емоційну неврівноваженість; щонайменший зовнішній стимул може справити такий вплив на сенсорику, що стратегія поведінки українця блискавично зміниться. В один момент часу ми будемо мати справу з однією людиною, а через п’ять хвилин можемо побачити зовсім іншу. Може, саме тому українська психокультура не знає послідовних руйнівників, агресорів і садистів з некрофілічними схильностями, як і просто аскетичних і послідовних лідерів. У цьому полягає глибинна відмінність між українським і російським етосом. В останньому зберігся сильно розвинений вольовий елемент, успадкований від татарської психокультури. Але ця воля позбавлена етичності й емоціональності, тобто обмежуючих деструктивність чинників, вона є сліпою та нечутливою як до розуму, так і до емоцій. НКВС – каральне знаряддя радянської системи – являв собою чисту об’єктивацію російської сліпої волі, яка карає без жалю і роздумів, винних і невинних, розкручуючи кампанію терору охлосу проти решти населення.

Серед негативних сторін українського індивідуалізму можна назвати також його сильну емотивність та сугестивність. Річ у тім, що психологічне самовідчуження має своїм наслідком утрату контролю за гетерономними чинниками впливу на особистість. На побутовому рівні це виявляється в навіюванні та наслідуванні, схильності до хитань поведінки з незначного приводу. Зворотний бік самозамкненості – сугестивність, схильність піддаватись панічним на­строям, які актуалізують вітально-біологічний елемент адаптації.

У політичній практиці це дає змогу маніпулювати українцями, спираючись на анархічну сенсорику, на те, що українець – це людина без «центру» (не тільки в нормативно-цілісному, інтелектуальному, а й в емоцій­ному плані), і її можна навіть в останній момент схилити до протилежного рішення. Над мотивацією українця тяжіє ситуація, поточність, захопливе видовище теперішнього часу, «тут-і-тепер». Стратегічні інтереси згадуються десь на периферії, заднім числом, уже під тиском наслідків. І це зовсім не означає, що інтелект не має прогностичних потенцій. Якраз навпаки, весь парадокс полягає в тому, що, знаючи про несприятливі наслідки, можливі втрати, українець очікує до граничної межі, а потім розводить руками: спізнився! Така безпосередність виявляє вже описаний нами візантійський інфантилізм. Коріння його – розвинута матерналістична психокультура, в якій індивідуація не є процесом соціального саморозкриття, самоподолання, дистанціювання від природної безпосередності; навпаки, фіксація цієї безпосередності, інфантилізму стає запорукою душевного комфорту для індивіда. Він зберігає разом з інфантильною фіксацією і власну індивідуальність, але на примітивний дитячий кшталт.

«Ми, – пише з цього приводу М. Шлемкевич, – власники геніального примітивізму і задоволені тим, що не можемо з ним розлучитися. Ми, подібно до розбещених дітей,... не можемо включитися в умови зрілого віку... демонструємо всьому світу свою прив’язаність до власної оселі (і до материнської опіки. – Авт.), що тлумачиться розвиненими народами як ознаки дитячого інфантилізму, недорозвиненості» (Шлемкевич М. Душа і пісня // Українська думка. К., 1992. С. 110).

Підсумовуючи аналіз українського індивідуалізму, слід дати йому ще одну важливу характеристику. Він – антидержавний: як у внутрішньому, так і в зовнішньому аспектах.

Антидержавність у внутрішньому аспекті виявляє себе в органічному несприйнятті формально-інституційних відносин, передусім правових. Тут українець відчуває справжній дискомфорт, який завжди виникає там, де природна безпосередність стикається з жорсткими нормативними вимогами і чітко окресле­ними диспозиціями. Така абстрактна нормативність, «знелюдненість» (у плані відсутності мікрогрупової інтимності, безпосередності) спонукає до втечі в неформальні структури з їхнім груповим егоїзмом (атмосфера мікрогрупи, її мікроклімат знімають стрес, викликаний «травмою дотику» з абстрактно-безособовим і формальним). Корупція неминуче проникає в усі щілини управлінського апарату, а його рішення несуть на собі відбитки кланових та групових інтересів. Держава зазнає делегітимації й поразки.

Антидержавність у зовнішньому аспекті пов’язана з політичним інфантилізмом правлячої страти українського соціуму. Адже у цьому випадку «дорослі» інтенціональні соціуми мають справу не з носіями національних інтересів, а з індивідуалістами, готовими до беззаперечного виконання чужої волі. Українська політична еліта, слабко ідентифікована з соціумом, виступає персоніфікацією дистресового архетипу монарності: вона є купкою «своїх» українців серед безлічі «чужих» співгромадян. Але і співгромадяни в даному випадку не кращі за своїх вождів. Розуміючи, що держава як відокремлений апарат живе для себе, вони навряд чи захочуть захищати її зі зброєю або чесно сплачувати податки.