Як соціальне явище

План

1. Сутність соціального явища бездоглядності та безпритульності дітей.

2. Поняття “безпритульність”, “бездоглядність”, “діти, які живуть і працюють на вулиці”.

Матеріали лекції Дитяча бездоглядність і дитяча безпритульність не нове соціальне явище для України. В Україні протягом ХХ століття відбулося чотири хвилі масової дитячої безпритульності:

I. Розпочалася з початком Першої світової війни і тривала до кінця 20-х років
ХХ століття.

II. 30-і роки ХХ століття. Дитяча безпритульність була породжена колекти­
візацією, голодомором, масовими політичними репресіями.

III. Кінець 40-х років ХХ століття. Третю хвилю масової безпритульності спричинила Друга світова війна.

IV. 90-і роки ХХ століття. Дитяча безпритульність стала наслідком транс­формації суспільства.

Як соціальне явище дитячу безпритульність почали розглядати тільки з по­чатком Першої світової війни. Саме в період Першої світової війни державні органи багатьох країн Європи створюють законопроекти надання допомоги безпритульним дітям, і насамперед – “дітям-жертвам війни”. У цих законопро­ектах уперше пропонувалося справу охорони дитинства зробити обов’язком держави. Проте, якщо в більшості країн світу державні органи визнали своїм обов’язком охорону дитинства, то в Україні, яка була складовою частиною Ро­сійської імперії, а згодом – Радянського Союзу, держава тільки після встанов-

КОМПЛЕКСНА ДОПОМОГА БЕЗДОГЛЯДНИМ ТА БЕЗПРИТУЛЬНИМ ДІТЯМ

лення радянської влади справу охорони дитинства проголосила державним обо­в’язком.

Зростання дитячої безпритульності, необхідність надання термінової допо­моги безпритульним дітям поставили перед науковцями та державними діяча­ми вимогу визначити саму суть цього соціального явища. Розглядаючи понят­тя “безпритульність”, науковці “включали” в його сутність перелік умов, харак­терних рис середовища, у якому перебуває дитина, а види безпритульності ви­значалися залежно від наявності або відсутності в цьому середовищі тих чи інших умов. Дослідники виходили з того, що психологічні й фізіологічні особли­вості дитячого віку вимагають створення для дитини сукупності необхідних матеріальних та духовних умов життя і виховання. Якщо ж сукупність таких умов частково або повністю відсутня, дитина потрапляє в становище безпри­тульності.

Саме такий погляд є характерним і для переважної більшості сучасних до­слідників проблеми, які розглядають дитячу безпритульність як більш вузьке поняття (відсутність у дитини місця проживання й виховання, відсутність батьків або розрив із батьківською сім’єю чи особами, які замінюють батьків), а дитя­чу бездоглядність як більш широке (відсутність виховного впливу на дитину батьків і школи; проведення більшості часу на вулиці, негативний/асоціальний вплив батьків на дитину, внаслідок чого вона виходить на вулицю).

Слід підкреслити, що юридичне визначення поняття безпритульності та без­доглядності протягом ХХ століття постійно змінювалося, оскільки саме юри­дичне визначення зумовлює необхідність надання конкретної допомоги таким дітям.

У законодавстві України часів незалежності юридичне визначення дитячої безпритульності вперше було надано в Законі України “Про охорону дитинства” від 26 квітня 2001 року – “безпритульні діти – діти, які були покинуті батьками, самі залишили сім’ю або дитячі заклади, де вони виховувались, і не мають певного місця проживання”.¹ У той же час юридичного визначення дитячої бездоглядності не існує, хоча такий термін є загальновживаним.

Згідно з українським законодавством категорію безпритульних дітей відно­сять до дітей, позбавлених батьківського піклування. Відповідно до визна­чення, наданого в Законі “Про охорону дитинства”, діти, позбавлені батькі­вського піклування, це – “діти, які залишилися без піклування батьків у зв’яз­ку з позбавленням їх батьківських прав, відібранням у батьків без позбавлен­ня батьківських прав, визнанням батьків безвісно відсутніми або недієздат­ними, оголошенням їх померлими, відбуванням покарання в місцях позбав­лення волі та перебуванням їх під вартою на час слідства, розшуком їх орга-

¹ Про охорону дитинства. Закон України від 26.04.2001 р. ¹ 2402-ІІІ – Відомості Верховної Ради. – 2001. – ¹ 30. – ст.142.

Модуль 1. Державна політика України щодо попередження бездоглядності та безпритульності дітей

нами внутрішніх справ, пов’язаним з ухиленням від сплати аліментів та відсут­ністю відомостей про їх місцезнаходження, тривалою хворобою батьків, яка перешкоджає їм виконувати свої батьківські обов’язки, а також підкинуті діти, діти, батьки яких невідомі, діти, від яких відмовились батьки, та безпритульні діти”.

Своє визначення поняття дитячої безпритульності надає ЮНІСЕФ (Дитя­чий фонд ООН). За цим визначенням до “дітей вулиці” належать:

– діти, які не спілкуються з власними родинами і живуть у тимчасових сховищах (закинутих будівлях тощо), або не мають узагалі постійного сховища і кожен день ночують будь-де; першочерговими потребами їх є фізіологічне виживання і пошук житла;

– діти, які підтримують контакт із сім’єю, але через бідність, пере­населеність, різні види експлуатації та зловживання по відношенню до них проводять більшу частину дня, а інколи і ночі на вулиці;

– діти – вихованці інтернатів та притулків, які через різні причини втекли з них і перебувають на вулиці².

Деяке уявлення про чисельність безпритульних і бездоглядних дітей в Ук­раїні ми можемо отримати зі статистики щодо вилучених з вулиці дітей, які жебракують і бродяжать, кількості дітей-вихованців закладів соціального захис­ту – притулків для дітей та центрів соціально-психологічної реабілітації дітей і кількості дітей у сім’ях, які опинилися в складних життєвих обставинах.

Відповідно до даних Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту, під час проведення профілактичних рейдів “Діти вулиці”, “Підліток”, “Вокзал” упродовж 2008 р. службами у справах дітей спільно з підрозділами криміналь­ної міліції у справах дітей і відділами освіти було виявлено 31 тис. дітей, з них майже 6,2 тис. дітей, які жебракують та бродяжать. Слід підкреслити, що про­тягом останніх років кількість виявлених дітей, які жебракують та бродяжать, скоротилася більше ніж у три рази (див. табл. 1.1.). Зменшується і відносний показник дітей, вилучених з вулиці, до загальної кількості дитячого населення: якщо у 2005 році він становив 0,46%, то у 2008 році – 0,37%.

Відповідно зменшується і чисельність дітей, які отримували допомогу в при­тулках для дітей: у 2006 р. – понад 21 тис., у 2007 р. – 20,6 тис., у 2008 р. – майже 17,8 тис. (рис.1.1.). Позитивним фактом є і зміна співвідношення дітей, які перебували в притулках для дітей внаслідок вилучення їх з вулиці, до тих дітей, які потрапили до притулків для дітей внаслідок вилучення їх із сім’ї. Так, у 2005 році 60% дітей перебували у притулках для дітей внаслідок вилучення їх з вулиці, 40% – внаслідок вилучення їх із сім’ї, у 2008 році 45% дітей – внаслідок вилучення їх з вулиці і 55% – внаслідок вилучення їх із сім’ї. Ці дані свідчать

² “Діти і молодь, які живуть або працюють на вулиці: приховане обличчя епідемії ВІЛ в Україні”. – К.: ЮНІСЕФ/МБФ “СНІД Фонд Схід-Захід”, 2006. – С.12.

14 КОМПЛЕКСНА ДОПОМОГА БЕЗДОГЛЯДНИМ ТА БЕЗПРИТУЛЬНИМ ДІТЯМ

про стійку тенденцію до зменшення чисельності безпритульних дітей. Діти, які перебували в притулку для дітей внаслідок вилучення із сім’ї, мали можливість отримати допомогу, оминаючи стадію набуття “життєвого досвіду” на вулиці.

Таблиця 1.1.