Розвиток освіти

У розореній війною республіці кошти і трудові ресурси спрямовували насамперед на відбудову промисловості. Тягар відбудови з руїн навчальних і культурних закладів, особливо в сільській місцевості, держава звично переклала на плечі самого населення, всіляко пропагуючи так званий «метод народної будови». При цьому обов’язок безоплатної позаурочної роботи на розчищенні руїн і будівництві був покладений не лише на всіх дорослих, але й на дітей.

У 1944–1950 pp. було відбудовано й споруджено 1 669 нових шкіл на півмільйона учнівських місць. Хоча відновлена шкільна мережа у 1950 р. й досягла довоєнного рівня, проте вона вже не відповідала підвищеним потребам, адже за парту тоді сідали не лише діти шкільного віку, але й мільйони так званих «переростків» — молоді, що упродовж війни була позбавлена можливості навчатися.

В Україні нараховувалося 6,8 млн школярів, більшості з яких довелося навчатися у ледь пристосованих для занять приміщеннях, що не відповідали елементарним вимогам. Навіть через 10 років по війні третина шкіл республіки все ще працювала у дві, а то й три зміни. Хронічно бракувало шкільного обладнання, підручників, зошитів (у сільській місцевості для письма використовували незадруковані газетні береги). Особливої гостроти набула проблема забезпечення шкіл кваліфікованими вчительськими кадрами.

Війна негативно вплинула на фізичний і морально-психологічний стан дітей, зробивши багатьох з них сиротами, переважна більшість були свідками руйнувань, насильства, загибелі людей. Із настанням миру якість життя залишалася надзвичайно низькою.

Голод, що охопив Україну у 1946–1947 pp., призвів до нових людських жертв. У 1947 р. в дитячих будинках перебувало близько 110 тис. сиріт.

Зростала мережа ремісничих училищ і шкіл фабрично-заводського навчання, куди набирали молодь із початковою й неповною середньою освітою. Держава була зацікавлена в навчальних закладах саме такого типу, оскільки в них швидко (впродовж півроку, максимум двох років) готували кадри робітників. Вихованцям забезпечувалося проживання в інтернатах, безкоштовне харчування і спецодяг, що приваблювало певну частину позбавлених батьківського піклування підлітків із розорених війною міст і сіл України. Проте держава зобов’язувала випускників цих навчальних закладів працювати за призначенням на шахтах, фабриках і заводах, у тому числі розташованих на Уралі, у Сибіру й Далекому Сході. Вузька фахова підготовка, яку давали ремісничі училища й школи ФЗУ, позбавляла їхніх випускників можливості здобути вищу освіту. Приплив добровільних вступників був незначним, тому держава здійснювала примусову мобілізацію молоді до цих навчальних закладів.

Для навчання дорослих була створена широка мережа вечірніх шкіл, хоча освіту в них навряд чи можна було вважати повноцінною.

1953 р. в Україні було запроваджено обов’язкову семирічну освіту.

Відновилася діяльність усіх вищих навчальних закладів.

1950 р. їх нараховувалося 160, в тому числі 7 університетів, 52 педагогічних, 45 технічних, 19 сільськогосподарських, 14 медичних, 9 мистецьких, 6 правничо-економічних інститутів.

Кількість студентів збільшилося з 99 тис. у 1946 р. до 325 тис. у 1956 p., щоправда, майже половина з них навчалися на заочних та вечірніх відділеннях, котрі ніколи не давали якісної освіти.

Характерною ознакою навчально-виховного процесу у загальноосвітніх і фахових школах та вузах була його заполітизованість і мілітаризація. Політичне виховання в дусі відданості партії більшовиків здійснювалось не тільки через піонерські та комсомольські організації, що охоплювали майже всю учнівську молодь, але під час викладання всіх, у тому числі природничих і математичних, дисциплін.

Найбільше ідеологічне навантаження було покладене на курс історії СРСР, що після війни набув відверто великодержавницько-шовіністичного російського забарвлення. До того ж, викладання у переважній більшості вузів республіки здійснювалося російською мовою.

У вузах значну частину навчальних програм відводилось на обов’язкове викладання марксизму-ленінізму на базі сталінського «Короткого курсу історії ВКП (б)».