Економічний зміст дивідендної політики підприємств та її теоретичні основи

Дивіденди – частина чистого прибутку підприємства, розподілена між учасниками (власниками) відповідно до частки їх участі у статутному капіталі підприємства.

Дивідендна політика – це принципи та методи формування частки прибутку, яка виплачується власнику відповідно до його внеску в загальний фонд власного капіталу підприємства.

Економічний зміст дивідендної політики полягає в оптимізації співвідношення між прибутком, що виплачується власникам у вигляді дивідендів, і прибутком, який реінвестується з метою максимізації доходів власників.

Обрана дивідендна політика впливає на величину самофінансування, структуру капіталу, ціну залучення фінансових ресурсів, ринковий курс корпоративних прав, ліквідність та інші показники.

Чим більше величина виплачуваних дивідендів, тім менше коштів залишається для реінвестування в підприємство. Спрямування прибутку на нагромадження змінює структуру власного капіталу.

Курс акцій прямо пропорційний дивідендам і зворотньо пропорційний процентній ставці за умови наявності альтернативних вкладень капіталу на ринку.

Як правило, чим вище рівень дивідендів, тим привабливішим є підприємство для інвесторів. Однак занадто високий рівень прибутковості може бути платою за високі ризики. Тому краще виплачувати стабільні дивіденди. Відсутність дивідендів або їхня нерегулярна виплата свідчать про нестабільність діяльності підприємства, його низьку прибутковість, що призводить до зниження ринкового курсу корпоративних прав.

Між ринковим курсом корпоративних прав і фінансово-господарською діяльністю емітента існує зворотній зв'язок. Під час залучення підприємством фінансових ресурсів їхній ринковий курс знижується і таким чином одержання емісійного доходу стає проблематичним. Тому необхідно проводити дивідендну політику, направлену на підвищення ринкового курсу корпоративних прав.

Основні задачі дивідендної політики:

виявлення факторів, що впливають на рішення щодо частки прибутку, яка спрямовується на виплату дивідендів, і прибутку, що реінвестується у підприємство;

визначення оптимального співвідношення між розподіленим і реінвестуємим прибутком;

оцінка впливу рішення щодо порядку розподілу чистого прибутку на ринкову вартість корпоративних прав та його інвестиційну привабливість;

визначення оптимальної для підприємства величини статутного і власного капіталу;

узгодження стратегії виплати дивідендів з податковим законодавством;

вибір методу і форми нарахування і виплати дивідендів;

оцінка впливу дивідендної політики на розв’язання конфлікту інтересів між власниками, кредиторами і менеджерами підприємства.

У теорії фінансів отримали популярність три підходи до обґрунтування оптимальної дивідендної політики:

теорія іррелевантності дивідендної політики або теорія іррелевантності дивідендів (Ф. Модільяні, М. Міллер, Ф. Блек);

теорія пріоритетності дивідендів (Дж. Лінтнер, М. Гордон);

теорія податкової диференціації (концепція мінімізації податкових платежів).

Усі теоретичні дослідження дивідендної політики ставили перед

науковцями та практиками два запитання: чи впливає дивідендна політика на оптимізацію структури капіталу і вартість підприємства та чи існує оптимальне співвідношення сплати дивідендів із суми отриманого прибутку та реінвестованого прибутку, за яким мінімізуються витрати на залучення капіталу.

Теорія іррелевантності дивідендної політики стверджує, що між сумою дивідендів до сплати і ринковим курсом корпоративних прав не існує взаємозв'язку, оскільки курс акцій визначається дійсними і майбутніми доходами підприємства та потенціалом їхнього росту. Тому доцільно відмовитися від виплати дивідендів і весь прибуток реінвестувати в підприємство.

Теорія іррелевантності дивідендів грунтується на таких передумовах:

відсутність податків;

рівну ціність для інвесторів як отримання дивідендів, так і отримання доходів від приросту капіталу;

відсутність емісійних і трансакційних витрат;

рівнодоступність інформації.

Згідно з теорією ірелеватності дивіденди нараховуються за залишковим принципом, сутність якого полягає в наступному. Складається оптимальний бюджет капіталовкладень і розраховується необхідна сума інвестицій. Для покриття витрат інвестиційного портфелю максимально використовується реінвестуваний прибуток. Якщо не весь прибуток використано на фінансування капіталовкладень, то виплачуються дивіденди. Таким чином самофінансування перетворюється в найважливіше джерело фінансування, акціонери одержують доходи за рахунок росту ринкового курсу акцій, а на виплату дивідендів направляється тільки той прибуток, що неможливо ефективно реінвестувати.

Іррелевантність дивідендної політики стосовно ринкової вартості підприємства виявляється в тім, що сума виплачених дивідендів приблизно дорівнює витратам, які у цьому випадку необхідно понести для мобілізації додаткових джерел фінансування.

Теорія пріоритетності дивідендів грунтується на тому припущенні, що виплата дивідендів впливає на ринкову вартість корпоративних прав. Дрібні акціонери скоріше зацікавлені одержати реальні дивіденди в поточний час, ніж очікувати зміни курсу акцій у майбутньому.

Ринковий курс акцій визначається дійсною вартістю очікуваних доходів на них, які включають усі майбутні дивіденди й очікувану виручку від реалізації акцій. Збільшення дивідендів свідчить про успішну роботу підприємства, їхнє зменшення – про фінансові проблеми. Тому дивіденди впливають на вартість підприємства. Відповідно до моделі Гордона політика виплати дивідендів є більш пріоритетною у порівнянні з політикою нагромадження прибутку. Збільшуючи частку прибутку, що направляється на виплату дивідендів, можна сприяти підвищенню ринкової вартості підприємства.

Існує ряд інвесторів, які при прийнятті своїх рішень орієнтуються на мінімізацію податкових платежів (податкових переваг). Так, наприклад, податковим законодавством у деяких країнах (Швейцарія, США) передбачено більш низький рівень оподатковування нерозподіленого прибутку, ніж розподіленого. За таких умов підприємство одержує податкові переваги при використанні реінвестованого прибутку у якості джерела фінансування. Одночасно збільшується вартість обслуговування власного капіталу, залученого із зовнішніх джерел.

За умови, коли рівень оподатковування дивідендів більш низький, ніж нерозподіленого прибутку (Німеччина), то більш вигідно виплачувати дивіденди.

На практиці прийняття тієї чи іншої концепції щодо визначення дивідендної політики залежить від багатьох факторів, зокрема: умови діяльності підприємства, психологічні особливості інвесторів, інформаційне забезпечення тощо.