2015-10-22
608
На початку ХХ ст. українська економіка розвивалася як частина загальноімперського ринкового комплексу. Однак, капіталістам бельгійського, французького та англійського походження належало майже 90 % акціонерного капіталу монополістичних об’єднань, переважна більшість прибутків яких йшла за кордон. Водночас такі об’єднання сприяли розвитку великих підприємств. Так, на початку ХХ ст. виникають великі підприємства транспортного машинобудування: Харківський та Луганський паровозобудівні заводи, які в 1900 р. випустили 223 паровози. У Харкові, Києві, Одесі, Бердянську, Єлисаветграді (нині – Кіровоград) діяли підприємства сільськогосподарського машинобудування, які виробляли близько 70 % загальноімперського виробництва плугів, сіялок, жаток, соломорізок, молотарок тощо. Частка України в експорті пшениці Російської імперії становила 90 %.
Однак, у Російській імперії залишалася невирішеною ціла низка соціальних та політичних проблем. Економічна криза 1901–1903 рр. загострила соціальні протиріччя та призвела до поляризації підприємств – виникнення нових монополій та значної кількості дрібних кустарних підприємств. У сільському господарстві велике поміщицьке землеволодіння та селянська община гальмували розвиток ринкових відносин, у промисловості зростала капіталістична експлуатація трудящих.
Національний гніт та відсутність демократичних свобод створювали ґрунт для революційного вибуху. Поштовхом до революції стала поразка Російської імперії в російсько-японській війні 1904–1905 рр.
Початком революції стали події 9 січня 1905 р., коли в Петербурзі за наказом уряду було розстріляно мирну демонстрацію трудящих, які намагалися передати цареві петицію про свої потреби. Ці події ввійшли в історію під назвою „кривава неділя”. У відповідь на розстріл демонстрації по всій імперії розпочався робітничий рух під гаслом „Геть самодержавство!”.
Протягом квітня – серпня 1905 р. в Україні відбулося 300 робітничих страйків, у яких взяли участь понад 110 тис. осіб. Виступи українських селян у той же період охопили 64 із 94 повітів. У червні 1905 р. відбулося повстання матросів на панцернику „Потьомкін” в Одесі, а в листопаді – на крейсері „Очаків” в Севастополі.
„Кульмінацією” революції став жовтневий політичний страйк, у якому взяло участь майже 2 млн підданих Російської імперії, з них в Україні – 120 тис. Наслідком жовтневого політичного страйку стало підписання 17 жовтня 1905 р. російським імператором Миколою ІІ Маніфесту, в якому „дарувалися” демократичні свободи та декларувалося скликання Державної думи – першого в російській історії парламенту. Маніфест 17 жовтня суттєво вплинув на суспільно-політичне життя в імперії та українських губерніях. Розпочався процес легалізації старих та утворення нових політичних партій. Активізувалися загальноросійські партії революційно-демократичного напрямку – соціалісти-революціонери (есери), більшовицька та меншовицька фракція РСДРП. Створюються ліберальні партії „Союз 17 жовтня” (октябристи) та конституційно-демократична партія (кадети). Серед монархічних партій найбільш впливовим став „Союз руського народу”. З частини Революційної української партії (РУП) утворюється Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), а на основі гуртків українських есерів, які вийшли з РУП, формується в 1907 р. Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР).
Важливе місце в суспільному житті в роки першої російської революції посідають профспілки, які виникають у містах з розвиненою промисловістю, – Миколаєві, Одесі, Харкові, Катеринославі, Києві. Наприкінці 1905 р. в Україні було майже 80 професійних об’єднань. Найбільш впливовими серед них були профспілки шахтарів, залізничників, робітників важкої промисловості, машинобудування.
У грудні 1905 р. радикальні політичні сили (більшовицька фракція РСДРП та партія есерів) організували в ряді міст збройні повстання проти царського уряду. У цей же час виникають альтернативні парламентським форми суспільної організації трудящих – Ради робітничих депутатів. В Україні вони діяли в Катеринославі, Києві, Одесі, Миколаєві, Кременчуку, Маріуполі. Однак більшість українських суспільно-політичних сил обрала еволюційний парламентський шлях боротьби за вирішення „українського питання” в Російській імперії. Так, у І та ІІ Державних думах на правах парламентської фракції діяла „Українська думська громада”, до якої входило понад 40 депутатів. Протягом 1906–1907 рр. „Українська думська громада”, використовуючи думську трибуну, виборювала легальним шляхом право України на політичну та національно-культурну автономію, українізацію школи, судочинства, церкви та місцевої адміністрації.
Улітку, 3 червня 1907 р. був опублікований новий закон про вибори до ІІІ Думи, за яким 80 % населення Російської імперії позбавлялося виборчих прав. Це фактично означало поразку першої російської революції.
Отже, у своєму розвитку перша російська революція подолала три етапи:
1) „піднесення” (січень – жовтень 1905 р.);
2) „кульмінація” (жовтень – грудень 1905 р.);
3) „спад” (січень 1906 – червень 1907 рр.).
У 1908 р. з числа українських ліберальних діячів було створено Товариство українських поступовців (ТУП), яке і надалі відстоювало конституційно-парламентський шлях боротьби за „українську справу”.
У 1906 р. за ініціативою прем’єр-міністра Столипіна П.[4] розпочалася аграрна реформа. Суть її полягала в дозволі селянам на вихід із селянської общини та отримання землі у приватну власність (хутір чи відруб), переселення селян на малозаселені державні землі Сибіру, Далекого Сходу, Середньої Азії. Реформа була розрахована на формування сільського „середнього класу” – фермерства. На українських землях реформа мала позитивні наслідки – на хутори та відруби переселилася майже половина селянських господарств (226 тис.), що сприяло розвитку ринкових відносин на селі та зростанню товарності сільського господарства. Унаслідок столипінської аграрної реформи майже один мільйон українських селян переселилися до Сибіру. Однак, через нестачу коштів та незвичні кліматичні умови майже четверта частина з них повернулася до України. Після загибелі в 1911 р. П. Столипіна реформа фактично припинилася. А після революції 1917 р. хутори та відруби було ліквідовано, більшість селян повернулася до общини.
