Україна в роки Першої світової війни (1914–1918 рр.)

Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. у світі сформувалися два потужних військово-політичних блоки, що мали на меті розподіл сфер впливу та захоплення нових територій. З одного боку це були країни Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина та Болгарія), з іншого – Антанти (Англія, Франція, Росія та їх союзники). Унаслідок свого геополітичного положення українські землі опинилися в зоні військового протистояння ворожих коаліцій. Причому інтереси самих українців залишалися на другому плані. „…На шахівниці політики Європи українці не є навіть нікчемною пішечкою”. Цей вислів Івана Франка напередодні війни, не втратив, на жаль, своєї актуальності і нині.

Під час війни українці опинилися у складі ворогуючих армій. Так, до російської армії було мобілізовано майже 3,5 млн українців, до австро-угорської – 250 тис. На підтримку Австрії у Львові 4 серпня 1914 р. було створено Союз визволення України (СВУ), до якого ввійшли Д. Донцов[7], В. Дорошенко, М. Залізняк, А. Жук (всього близько 60 співробітників).

Програмною метою СВУ була самостійність України під протекторатом Австрії. За ініціативою Головної Української Ради, яку очолив К. Левицький, було створено військову організацію – легіон Українських січових стрільців (УСС). Однак, австрійський уряд не мав довіри до українського національного руху, тому до легіону з 28 тис. охочих було зараховано лише 2,2 тис. осіб. Не підтримав діяльність СВУ та УСС і відомий український політик, історик Михайло Грушевський. А один із лідерів УСДРП Симон Петлюра навіть назвав членів СВУ „безвідповідальними зрадниками”.

Більшість українських діячів Наддніпрянської України зайняли проросійську, оборонницьку позицію. Так, редакційний орган Товариства українських поступовців (ТУП) газета „Рада” закликала українців стати на захист Російської держави. З таких позицій виступив і Симон Петлюра, що закликав українців виконати „свій обов’язок громадян Росії”. Представники українського руху А. В’язлов, А. Ніковський, Д. Дорошенко брали участь у роботі Комітету Південно-Західного фронту Всеросійського Союзу земств і міст, що діяв з метою посилення оборонного потенціалу Російської імперії. Водночас частина українських соціал-демократів за участю В. Винниченка зайняла антивоєнні позиції.

У серпні – вересні 1914 р. після військових дій у Галичині та Північній Буковині російські війська захопили Львів, Тернопіль та більшість західноукраїнських територій.

В 1915–1916 рр. відбувся успішний контрнаступ Австрії та повернення собі захоплених Росією земель. Все це супроводжувалося репресіями проти українців з боку ворогуючих сторін, руйнацією промисловості, занепадом сільського господарства. Перша світова війна перетворила Україну на арену бойових дій та об’єкт експансії з боку країн Антанти та Четверного союзу.

Війна суттєво підірвала продуктивні сили: протягом 1914–1916 рр. в Україні закрилися більше 1400 підприємств, порівняно з 1913 р. посівні площі зменшилися на 1,9 млн десятин, урожайність упала на 200 млн пудів.

Унаслідок революційних подій лютого – жовтня 1917 р. російська армія втратила свою боєздатність. У лютому 1918 р. Українська Центральна Рада, а в березні – Російський Раднарком були змушені підписати з країнами Четверного союзу сепаратну мирну угоду, за якою територія України була окупована німецько-австрійським військом.

Висновки

В ХІХ – на початку ХХ ст. українські землі входили до складу двох імперій – Російської та Австрійської. Різний рівень політичного та соціально-економічного розвитку цих країн позначився на розвитку частин України.

Процес національного відродження та становлення перших українських суспільно-політичних організацій розпочався на початку ХІХ ст. фактично одночасно на західно- та східноукраїнських землях. Однак, починаючи з середини ХІХ ст., на західноукраїнських землях з’являються можливості легального розвитку українських національних і політичних організацій. У цей же час у східних та центральних регіонах України, що входили до складу Російської імперії, боротьба за вирішення „українського питання” до 1905 р. мала напівлегальний та нелегальний характер. Після першої російської революції серед східноукраїнських політичних сил поширюється ідея парламентського шляху боротьби за українську національно-культурну автономію. Процес національного та політичного відродження в Наддніпрянській Україні наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. супроводжувався швидкими темпами розвитку промисловості та сільського господарства, тоді як на Західній Україні промисловість перебувала в занепаді, а через низький рівень агротехніки та малоземелля українці масово емігрували до Європи, Америки та інших країн світу. Водночас по обидва боки кордону виразно окреслюються ідеї політичної незалежності української нації, об’єднання східних і західних українців та реформування.

Не маючи власної держави, українці на початку ХХ ст. залишалися об’єктом, а не суб’єктом історичного процесу. Це, безумовно, позначилося на розвитку соціально-економічного, національного та суспільно-політичного життя в Україні. Бурхливий економічний розвиток Наддніпрянської України в пореформений період визначили місце всіх українських земель в європейській і світовій економіці майже на все ХХ ст. Більшість суспільних діячів українських земель, які входили до складу Російської імперії, пов’язували національне відродження України з проведенням соціальних реформ або перемогою революції в Росії. Майбутнє країни вони вбачали у федеративному устрої. Лідери західноукраїнських політичних сил покладали надії на демократичну еволюцію Австро-Угорської імперії, пов’язуючи українську державність із західним, „німецьким” світом. Негативні наслідки такого штучного розподілу національних та політичних сил українського народу відчувалися протягом всього ХХ ст. і найбільш гостро – нині, в умовах розбудови незалежної Української держави.