Суспільно-політичні та національні рухи в Наддніпрянській Україні в ХІХ ст

Розвиток народного господарства України на початку ХІХ ст. супроводжувався активізацією українського національного руху. Значний вплив на процес українського національного відродження мали Велика Французька революція кінця ХVІІІ ст., Вітчизняна війна 1812 р. Франції з Росією та ідеї романтизму (прославлення народу, його пісенної культури, традицій).

Першим осередком українського національного відродження стала Слобожанщина. У 1805 р. у Харкові було відкрито університет – єдиний на той час вищий навчальний заклад у Наддніпрянській Україні. У 1816–1819 рр. у Харкові виходить у світ перший масовий популярний часопис „Український вісник”. Його гасло: „Сприяти всебічному піднесенню науки і літератури”. У 20-х роках студенти університету Амвросій Метлинський[1], Левко Боровиковський, О. Корсун утворили літературне об’єднання під назвою „Харківські романтики”. У своїх творах вони оспівували військові походи запорожців та козацькі суспільні порядки. У 1834 р. в Харкові було видано „Малоросійські повісті”, автор яких Григорій Квітка-Основ’яненко був визнаний „батьком української прози”. Процесам українського національного відродження на Правобережній Україні сприяло заснування в 1834 р. Київського університету.

Реакцією на посилення в Російській імперії політичних утисків та феодально-кріпосницьких порядків стало утворення опозиційних рухів. В Україні опозиційні суспільні рухи були представлені масонськими ложами і декабристськими організаціями.

Ідеї поліпшення суспільно-політичного устрою Російської імперії через духовне та моральне самовдосконалення особистості проявилися в діяльності таємних масонських організацій, які виникли в 1817–1819 рр. в Києві, Одесі, Полтаві, Житомирі, Кременчуці, Кам’янці-Подільському. До їх складу входило багато представників українських шляхетських родин: Капністи, Кочубеї, Кулебки, Лукашевичі, Родзянки, Скоропадські, Мартоси[2] та ін. У 1822 р. самодержавний уряд заборонив діяльність масонських організацій.

Криза феодально-кріпосницької системи, поширення прогресивних західноєвропейських ідей, зростання значущості дворянства, серед якого було багато офіцерів-учасників Вітчизняної війни 1812 р., призвели до зародження декабристського руху. У 1821–1822 рр. виникають „Північне товариство” у Петербурзі та „Південне товариство” в Україні. На чолі „Південного товариства” стояв полковник Павло Пестель, який розробив його програму – „Руську правду”. У ній передбачалося революційним шляхом ліквідувати самодержавство, скасувати кріпосне право та встановити республіку з диктаторською формою правління. Члени російського „Північного товариства” були більш поміркованими, виступаючи за конституційну монархію та проведення ліберальних реформ. Наприкінці 1823 р. в Новограді-Волинському виникає „Товариство об’єднаних слов’ян”. Його організатори – офіцери-артилеристи брати Петро та Андрій Борисови, польський шляхтич Юліан Люблінський – не підтримували ідею військової революції, однак виступали за звільнення селян від кріпацтва, лібералізацію монархічного ладу та створення федерації слов’янських народів. У вересні 1825 р. „Товариство об’єднаних слов’ян” увійшло до складу „Південного товариства”.

У листопаді 1825 р. помер імператор Олександр І. Скориставшись моментом, керівники „Північного товариства” у грудні 1825 р. (звідси і назва – „декабристи”) спробували здійснити державний переворот. Але більшість Петербурзького гарнізону присягнула на вірність царю Миколі І, повстання декабристів було придушено. Невдачею закінчився і виступ Чернігівського полку, організований 29 грудня 1825 р. – 2 січня 1826 р. членами „Південного товариства”. Причини поразки декабристів були непорозуміння між членами „Південного” та „Північного” товариств, непідготовленість до виступу, вузька соціальна база декабристського руху в цілому.

У 40-х роках ХІХ ст. завершується становлення українського національного руху. Наприкінці 1845 – початку 1846 рр. у Києві виникає таємне Кирило-Мефодіївське товариство, до якого увійшли М. Костомаров, В. Білозерський, М. Гулак, Г. Андрузький. До таємного товариства Т. Шевченко не входив, але багато в чому поділяв погляди його учасників і навіть висловлював більш радикальні ідеї. Програмними документами Кирило-Мефодіївського товариства стали „Книга буття українського народу” та „Начерки Конституції Республіки” Г. Андрузького. Соціальна програма кирило-мефодіївців передбачала скасування кріпацтва та поширення освіти серед народу, політичні зміни ґрунтувалися на принципах християнської етики, ідеї слов’янської федерації та лібералізму (особистої свободи людей, незалежної від їх соціального статусу). Основною тезою програми була ідея формування слов’янської конфедерації зсеми автономних штатів, із всенародно обраним президентом та законодавчими зборами. Діяльність товариства була обмежена науковими дискусіями та просвітницькою діяльністю серед учнівської молоді. Однак російський самодержавний уряд вбачав загрозу навіть у теоретичних міркуваннях з приводу встановлення республіки та автономії України, тому в 1847 р. після арешту та суду члени товариства отримали досить великі терміни ув’язнення або були заслані до різних регіонів імперії. Найтяжче був покараний Т. Шевченко – його віддали в солдати і заслали на десять років.

Поразка Російської імперії під час Кримської війни та розпочаті Олександром ІІ ліберальні реформи другої половини ХІХ ст. сприяли пожвавленню суспільних і національних рухів на українських землях.

У 60–80-х рр. як у російських, так і в українських губерніях (Київ, Одеса, Чернігів) виникають нелегальні народницькі організації, які підтримували між собою зв’язки та підпорядковувалися центральній організації „Земля і воля” в Петербурзі. Критикуючи капіталістичні зміни в російському суспільстві, революційні народники вбачали ідеал суспільного ладу в самоврядній селянській общині, через яку після ліквідації самодержавства планувалося перейти до соціалізму. Для пропаганди своїх поглядів серед селянства народники розпочали „ходіння в народ” (вони постійно мешкали в селах, працюючи писарями, вчителями, фельдшерами, ковалями і проводили бесіди з селянами). Народники вважали, що селянство „по духу” вже є соціалістичним, а самодержавство позбавлене соціальної бази в суспільстві – все це, на їх погляд, і мало обумовити соціалістичну революцію. Однак, селянство, яке прагнуло передачі землі у приватну власність, не підтримало народників. „Ходіння в народ” закінчилося поразкою. Наприкінці 70-х років у народницькому русі відбувся розкол на дві організації: поміркований „Чорний переділ” та більш радикальну „Народну волю”. Її члени – Андрій Желябов, Софія Перовська, Микола Кибальчич[3] – стали на шлях індивідуального терору проти царських урядовців і самого царя. Так, 1 березня 1881 р. під час одного з таких терактів загинув цар Олександр ІІ, однак його смерть не підштовхнула російське суспільство до революції, як сподівалися народники, а стала приводом для припинення ліберальних реформ, насамперед – політичної, яка могла б перетворити Російську імперію на конституційну монархію.

Своєрідною альтернативою народництву в Україні був громадівський рух 60–70-х рр. ХІХ ст.

На початку 60-х років у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі інтелігенція гуртується в самодіяльні напівлегальні організації – громади. Вони займалися переважно просвітницькою діяльністю, не маючи певних програм і статутів. Однак, занепокоєний навіть такою діяльністю, царський уряд розпочав переслідування громад, унаслідок чого громадівський рух пожвавився, набувши політичного забарвлення. Виникає центральний керівний орган „федеративного об’єднання громад” всієї України. До нього входять Володимир Антонович, Олександр Русов, Павло Чубинський.

Серед найактивніших діячів громадівського руху були історик Михайло Драгоманов і соціолог Сергій Подолинський – засновники вільної української преси за кордоном. Унаслідок репресій проти українського національного руху в середині 70-х років вони були змушені емігрувати до Швейцарії, де разом з галицьким письменником Михайлом Павликом видавали україномовний збірник „Громада”, який нелегально переправлявся в Україну.

У 1878 р. у „Передньому слові” до „Громади” було сформульовано кредо „громадівського соціалізму”: „український соціалізм це не партія, а громада”. Першочерговим завданням громадівців проголошувалася робота в масах. На практиці це гасло реалізував випускник Харківського університету Микола Левитський. Майбутній соціально-економічний і політичний лад України видавався йому об’єднанням робітничих і землеробських громад, заснованих на кооперативній власності і колективній праці їх учасників. Під впливом ідей Левитського в України було створено сотні артілей та кооперативів.

У 80-х роках громадівці згуртувалися навколо редакції часопису „Київська старовина”, а на початку ХХ ст. більшість колишніх громадівців стає членами українських політичних партій.

В останній чверті ХІХ ст. найбільш популярною серед трудящих мас стала соціалістична ідеологія, зокрема марксизм. На початку 1875 р. в Одесі виникає „Південноросійський союз робітників” – перша політична організація пролетаріату в Україні. Члени цього „союзу” виступали за політичну свободу і „визволення робітників з-під гніту капіталізму”. У 90-х рр. ідеї марксизму розповсюджуються у промислових регіонах України. У 1897 р. в Києві і Катеринославі, за прикладом Петербурга, виникають „Союзи боротьби за визволення робітничого класу”. Члени цих союзів пропагандували ідеї марксизму, суть якого полягала в неминучості соціалістичної революції та встановлення політичної влади пролетаріату у формі диктатури.