На початку ХІХ ст. територія Галичини, Буковини та Закарпаття входила до складу Австрійської імперії. Більшість населення цих земель складали українці. Однак частіше використовувалося поняття „русини” або місцеві назви – гуцули, лемки, бойки, буковинці та ін. Крім українців („русинів”) на західноукраїнських землях мешкали поляки, румуни, угорці, євреї, німці та інші народи. Майже 90 % українців мешкало в сільській місцевості та займалося сільським господарством, у містах вони посідали четверте місце після євреїв, поляків, німців (або – угорців).
До середини ХІХ ст. в західноукраїнських землях існував застій у розвитку промисловості: на території Галичини, наприклад, працювало тільки дві парових машини. Низький рівень агротехніки, малоземелля, високі податки, тиск з боку австрійської адміністрації – все це гальмувало розвиток ринкових відносин у Західній Україні та призводило до масової еміграції українців до Європи та інших країн світу.
Під тиском революційних подій в Європі австрійський уряд ліквідував у 1848 р. кріпосне право в Галичині та Буковині, а в 1853 р. – у Закарпатті. У квітні 1848 р. Австрія була проголошена конституційною монархією. Українці отримали можливість організувати орган місцевого самоврядування в Галичині – Головну Руську Раду, яку очолив Г. Яхимович. Рада представляла інтереси українського населення Галичини перед центральним австрійським урядом протягом 1848–1851 рр. Однак національному та політичному відродженню українців у Галичині перешкоджав опір з боку польського населення, яке створило свій політичний орган – Центральну Народну Раду і вважало Галичину польською територією. У суспільному житті та освіті панували німецька, польська та угорська мови. Українська мова не мала доступу в суспільно-культурну сферу на західноукраїнських землях.
Українське національне відродження в Західній Україні розпочинається у 20–30-х рр. ХІХ ст., його ініціаторами стало греко-католицьке духовенство. На початку 30-х років у Львові виникає культурне об’єднання „Руська трійця”, до складу якого входять студенти Львівського університету і одночасно вихованці греко-католицької духовної семінарії – Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький. У літературному збірнику „Русалка Дністрова” (1837 р.) вони оспівували національно-визвольний рух українського народу та його ватажків – Довбуша, Морозенка, Бойчука та ін.
У 1849 р. у Львівському університеті було відкрито кафедру української мови, першим професором якої став Яків Головацький. Однак незабаром Я. Головацький перейшов на позиції слов’янофільства і виступив за русифікацію Галичини. У 50-х роках його підтримала частина західноукраїнської інтелігенції, яка розчарувалася в майбутньому політичного розвитку Галичини у складі Австрії. Було висунуто концепцію „єдиного російського народу”, представниками якого були мешканці Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття – „русини”. Ця течія в суспільно-політичному житті Західної України отримала назву „москвофільської” або „русофільської”. Їй протистояли „народовці”, що виступили за об’єднання східних і західних українців (молоде покоління інтелігенції). До їх числа належали Федір Заревич, Володимир Шашкевич[5], Юрій Федькович, Степан Смаль-Стоцький. У 1885 р. вони створили „Народну Раду” на чолі з Юліаном Романчуком. Народовці отримали перемогу над „москвофілами” на виборах у парламент Галичини у 1891 та 1897 роках.
У Львові народовці в 1863 р. заснували першу громаду, а в 1868 р. – товариство „Просвіта” на чолі з викладачем гімназії О. Вахненіним. Діяльність „Просвіти” мала науково-просвітницький характер – відкривалися читальні, друкувалася і розповсюджувалася література з історії та етнографії України тощо. Мета діяльності товариства – піднести національну свідомість українців, зберегти українську мову, сприяти росту писемності та культури серед українців. Аналогічні до „Просвіти” функції виконували і москвофільські науково-просвітницькі товариства: „Галицько-Руська Матиця”, „Товариство імені М. Качковського” та ін.
У середині 70-х років в українському русі виникає радикальна течія на чолі з Іваном Франком, Михайлом Павликом, Остапом Терлецьким. Так, Франко, погляди якого сформувалися під впливом ідей Михайла Драгоманова, популяризував у Львові ідеї соціалізму. Через часописи „Громадський друг”, „Дзвін”, „Молот”, „Світ” радикали закликали до політичної діяльності у другій половині 70–80-х роках широкі народні маси.
У жовтні 1890 р. у Галичині було створено Русько-українську радикальну партію, яку очолили Іван Франко, Михайло Павлик. Це була перша легальна українська політична партія європейського типу і водночас селянська партія. Головною метою її діяльності була національно-територіальна автономія Східної Галичини та Північної Буковини у складі Австро-Угорської імперії. Однак більшість західноукраїнських політичних діячів вважала національно-територіальну автономію лише перехідним етапом до державної незалежності, тому в грудні 1899 р. за ініціативою Івана Франка, Михайла Грушевського, Володимира Охримовича, В’ячеслава Будзиновського, Євгена Левицького, Теофіла Окуневського, Теодора Савойки було організовано Українську національно-демократичну партію, яка виступила за повну політичну незалежність усіх частин української нації та проведення реформ соціалістичного типу. У 90-х роках ХІХ – на початку ХХ ст. на західноукраїнських землях виникають напівтаємні військово-спортивні товариства: „Сокіл” (1894 р.), „Січ” (1900 р.), „Пласт” (1911 р.). Мета їх діяльності полягала в навчанні військовій справі української молоді для майбутньої боротьби за незалежність.
Таким чином, на початку ХХ ст. в Західній Україні завершився процес формування національних політичних організацій.