2015-10-22
439
Принципи і умови ефективності праці в православній соціально-економічній моделі можна сформулювати таким чином:
1. Усвідомленість і добровільність цілеспрямованої трудової дії людини, яка здійснюється відповідно до волі Божої; трудовий процес має сенс тільки коли він цілеспрямований [92, С.151].
2. Праця необхідна не тільки для задоволення природних потреб людини, але і для спасіння її душі.
В праці людина повинна реалізовувати всі свої потреби, не тільки природні (базові), але і потребу в творчості, творчому перетворенні світу, його одухотворенні, допомоги іншим людям, духовні потреби, перш за все потреби життя по совісті, безкорисливій любові.
3. Умовою «успіхів» є трудовий процес, що здійснюється з покорою та любов’ю, ті видимі блага, які досягаються зовні нього або крім нього не можуть бути істинними [92, С.234]. Визнання доброчесною тієї праці, яка скоюється в ім'я любові до Бога і ближнього, а не в ім'я задоволення егоїстичного інтересу. Цей принцип відображає духовно-моральну і соціальну ефективність праці, він є основою ідеалів служіння суспільно-корисній справі, сприяв формуванню інституту «службової праці».
|
|
|
4. Істинною може бути тільки така праця, в якій людина робить Бога помічником собі, що можливе тільки тоді, коли праця освячується молитвою і праведним життям [92, С.235].
5. Будь-яку справу (як для інших, так і для себе) потрібно робити із старанням.
Цей принцип підкреслює важливість добросовісного, відповідального відношення до праці як необхідної умови її якісних результатів.
6. Ефективна праця передбачує справедливу її оплату.
7. Ефективна праця, що дає можливість зростання людської особистості, передбачає і відповідну мотивацію з пріоритетом внутрішньої, а не зовнішньої мотивації, духовно-моральної, а не матеріальної мотивації.
8. Ефективна праця передбачає певну організацію трудових відносин на основах соборності, демократії.
9. Трудовий процес ефективний тоді, коли передбачає можливість зміни сфер діяльності.
10. Важлива умова ефективності праці – її соразмірність силам людини, непомірна праця може стати не благом, а нещастям.
11. Умовою ефективності праці є чергування праці і відпочинку, певний ритм праці
12. Для ефективної праці людині повинні бути забезпечені належні умови, перш за все безпечні умови праці.
Розкриємо ці принципи і умови більш детально. Сама по собі праця не є безумовною цінністю, а набуває характер справжньої і доброї справи, якщо спрямована не на задоволення егоїстичних запитів тіла і душі, а на виконання Божого задуму про світ і людину.
З гріхопадінням виявилося порушеним співвідношення духу і плоті. Християнська етика і, зокрема, етика праці і бачить свою ціль у відновленні належного співвідношення двох начал - духовного і матеріального. Потреби плоті при цьому не засуджуються і не поменшуються. Сам Господь Ісус Христос дав в молитві Господній («Отче наш») прохання про хліб насущний: «Хлеб насущный даждь нам днесь» (Мф. 6,11) [8]. Чи не вище це освітлення земної праці і господарства?
|
|
|
Разом з тим, в людині є більш важлива, ніж тіло, «складова» – її безсмертна душа. І тому «хліб небесний», духовна їжа, слово Боже більш важливе, ніж їжа для тіла. Євангельська розповідь про першу спокусу Христа в пустелі якраз і присвячена цій проблемі. Спокусник бачить людину істотою переважно тілесною. Ісус, навпаки, представляє людину істотою переважно духовною і відповідає спокуснику: "Не хлебом единым будет жить человек, но всяким словом, исходящим из уст Божиих" (Мф.4,4) [8].
Центральним догматом християнства є догмат про Боговтілення Ісуса Христа Сина Божого. З нього зокрема витікає, що Бог, ставши людиною Ісусом з Назарета, знищив прірву між "посюбічним" і "потойбічним", між земним і небесним, людським і божественним. Все земне буття виявилося «виправданим» присутністю Бога. І тоді все, що скоюється тут, на землі, осявається вищим значенням. Тоді праця і весь господарсько-економічний процес можуть мати якийсь вищий сенс, стаючи засобом вдосконалення і одухотворення, підйому земної горизонталі в небесні висоти.
Принципи, що організують життя людини на землі, можна представити у вигляді тривимірного простору: «долгота – рождение в роды и роды; ширина – бесконечный труд; высота - освящающая благодать Божия, Божие благословение» [93]. Як тільки людина, людство нехтує будь-якою із сторін простору, можливість розвитку особистості, руху людини до спасіння, зникає. Якщо людина відмовляється від благословення, тобто в словах і вчинках заперечує віру в буття Бога, безсмертя душі, вона переходить в інше вимірювання, починає існувати не в тривимірному просторі, а «в площині праці і роду», втрачає богострімку вертикаль, «стелиться горизонтально по землі». Поступово людина і весь створений нею світ втрачає людське єство, дух творчості, свободи і любові, народжується технічна цивілізація в якій світом і людським суспільством правлять матеріальні цінності: гроші, нажива, влада, задоволення, людина перетворюється на раба і вже не трудиться, але робе на створену нею виробничо-споживацьку машину.
Таким чином, умовами ефективної праці буде вірне поєднання, ієрархія (від духовних до матеріальних, базових) всього комплексу цілей трудової (і господарської, відповідно) діяльності, а також, як наслідок, реалізація духовно-моральних, творчих, соціальних, матеріальних потреб людини.
Ще в ХII столітті князь Володимир Мономах (1053-1125) в своєму повчанні синам відображає ту основу, на якій будувалося господарство Стародавньої Русі – працьовитість як чеснота, праця, милосердя – як вище мірило богоугодності людини, необхідність навчатися тому, чого не вмієш, удосконалюватися, праця для людини – джерело радості. [цит. за 68, С.78].
А через багато століть богослов і економіст Н. П. Гиляров-Платонов (1824-1887) підкреслює ті ж функції і пише, що «труд есть долг, а не средство своекорыстия. Верховный закон междучеловеческих отношений есть всеотдающая любовь» [цит. за 68, С.352].
Духовно-моральна і соціальна ефективність праці неможлива без внутрішньої праці по „вирощуванню” любові до ближнього. Саме мотивація любові робить працю вільною, звільняє суспільство від конфліктів. Але з другого боку, саме в сумісній праці людина вчиться найбільшій чесноті – любові до іншого. Творець тісно зв'язав працю для власної користі і працю на користь інших. «Бог заставил нас нуждаться друг в друге, чтобы таким образом соединить нас вместе… Поэтому земледелец сеет не столько, сколько хватило бы для него, а работает на благо многих; и купец готовит не столько, сколько достаточно было бы для него одного, но и для многих других… Ибо, раз люди не в состоянии работать на благо ближнего, иначе как по принуждению, то Бог не допускает прийти к собственной выгоде иначе, как пройдя по пути принесения пользы другим» - пише святитель Іоанн Златоуст [цит. за 97].
|
|
|
Особливості мотивації трудової діяльності. Моральний погляд на працю передбачував і особливе відношення до питань матеріального стимулювання. Трудова мотивація була побудована на принципі переважання моральних форм примушування до праці над матеріальними. Моральну, творчу мотивацію праці як домінуючі підкреслювали О. О. Богданов, Н. П. Гиляров-Платонов, С. М. Булгаков, В. С. Соловйов, В. Ф. Ерн, Є. М. Трубецькой, М. О. Бердяєв. Згідно цьому принципу якісна і ефективна праця стимулювалася не стільки матеріальною винагородою, скільки різними внутрішніми моральними мотивами. Перш за все, в народній свідомості праця сприймалася як чеснота, виконати яку погано або неякісно – гріх, строго осуджуваний громадською думкою.
З одного боку в народній свідомості встановилася ідеологія некористолюбства, презирство до гонитви за наживою, багатством. З іншого – ідеал справедливості в оплаті праці. О. А. Платонов підкреслює, що народне відчуття створило ідеал справедливої винагороди, порушення якого – спроба обдурити, надути працівника – засуджувався як моральний злочин. Народна казка про батрака і купця (попа), який намагався його обдурити, у всіх варіантах закінчується перемогою справедливості і осоромленням нечесного наймача [68, С.21].
Особливістю укладання будь-яких господарських операцій була довіра як базовий чинник відносин між людьми, тому дуже велике значення надавалося договору-домовленості. Якщо селянин, ремісник один або з артіллю наймався на роботу, з наймачем укладався договір, частіше за все усний, але порушити його було найбільшим гріхом, бо «договір дорожче за гроші».
|
|
|
Переважання моральних форм примушення до праці над матеріальними зовсім не припускало зрівнялівки в розподілі, а навпаки, виключало її. Для селянина вважалося аморальним заплатити рівну платню і майстру, і простому працівнику. Якісна праця повинна винагороджуватися значно вище. «Работнику полтина, мастеру рубль» [68, С.23].
Кажучи про мотивацію до праці, важливо відзначити досить високий рівень оплати праці російських працівників в порівнянні з працівниками західноєвропейських країн. В середині XIX ст. німецький вчений барон Гаксгаузен, який відвідав велику кількість підприємств і який вивчив системи оплати праці на них, зробив висновок, що «ни в одной стране заработная плата (фабричных рабочих) не достигает такой высоты, как в России». Крім того, проведені акад. С. Струмиліним дослідження свідчать, що традиційно високий рівень оплати праці склався ще в ХI-ХII ст. і в мирний час аж до XIX ст. на порядок (деколи не в один раз) випереджав рівень оплати західноєвропейських працівників. Перед Першою світовою війною рівень оплати праці в промисловості Російської імперії був вище за рівень Англії, Німеччини і Франції, складаючи приблизно 85% рівня США [68, С.23].
Ідеалом праці на Русі була аскетична праця ченців – праця, що скоюється в ім'я любові до Бога і ближнього, некористолюбство. С. М. Булгаков пише, що саме «свободный аскетический труд есть та духовно-нравственная сила, которою утвержден фундамент всей европейской культуры» [15, С.314].
Цей ідеал аскетичної праці втілився в практиці господарського життя на Русі через принципи «Домострою» з його орієнтацією на некористолюбство і самозабезпечення (ХVI-ХVIII ст.), а також через досвід монастирського господарювання. Згодом ідеал праведної праці втілився в активній добродійній і меценатській діяльності. Господарський практицизм, нерідко осуджуваний православ'ям за свій тилітарний характер, проте не заперечувався, а був необхідною матеріальною умовою ефективного домобудівництва і підприємництва. Пізніше з'явився такий зразок господарської поведінки, як патріотичне служіння, ідеал служіння суспільно-корисній справі. Купці, підприємці і промисловці сприймають свою працю, справу, свої обов'язки не тільки як джерело матеріального добробуту, а як служіння ближньому, суспільству, Батьківщині, Богу.
Але православ'я не просто знайшло свій власний еквівалент протестантському раціоналізму. Воно спочатку виходило з більш високих моральних критеріїв, що не могло не відобразитися і на діловій сфері. В протилежність протестантському «визначенню до спасіння» і «виправдання вірою» моральною нормою православ'я є, за словами протоієрея Сергія Булгакова, «хождение перед Богом с мыслью об ответственности перед Ним». Для православної людини сам по собі успіх зробленої справи, величина прибутку ще не є доказом її моральної виправданості, богоугодності.
Принцип визнання доброчесною тієї праці, яка здійснюється в ім'я любові до Бога і ближнього, а не в ім'я задоволення егоїстичного інтересу став основою ідеалів служіння суспільно-корисній справі, сприяв формуванню інституту службової праці.
Щодо вибору роду діяльності православна етика праці не вважає більш бажаним Богу працю представників певної професії – лікаря або вченого в порівнянні з працею робітника або художника. Ще Климент Олександрійський вказував, що в кожному ремеслі можна служити Богу. Універсальність на противагу вузької спеціалізації, свобода у виборі професії і право займатися різними видами трудової діяльності – це особливості православної етики праці, які істотно відрізняються від протестантської етики. Вони сприяли усесторонньому розвитку професійних навиків людини, універсальності її знань, відсутності розподілу праці на престижну і непрестижну.
Неприйнятна тільки діяльність, яка завдає шкоди людині, суспільству, природі. Моральний зміст діяльності людини припускає виділення діяльності, що схвалюється моральними стандартами, яка і вважається працею і аморальної діяльності, яку працею назвати не можна оскільки вона не творить, а руйнує суспільство, особу, економіку. Сучасність породила розвиток цілої індустрії, спеціально спрямованої на пропаганду пороку і гріху, задоволення згубних пристрастей і звичок, таких як пияцтво, наркоманія, розпуста і перелюбство. Така діяльність гріховна і не вважається працею, оскільки вона руйнує, розбещує не тільки людину, що бере участь в ній, але і суспільство в цілому.
Праця для найманого працівника – основне джерело коштів для існування. Тому необґрунтоване звільнення, низька оплата праці, невчасна або неповна виплата заробітної платні ставлять його на грань виживання. Гідна і своєчасна оплата праці, милосердя і справедливий розподіл – ці обов'язкові умови праці були відомі ще з часів Старого Заповіту. Священне Писання говорить: «Не обижай наемника… В тот же лень отдай плату его… чтобы он не возопил на тебя к Господу, и не было на тебе греха» (Втор.24.14-15) [8]; «Горе тому, кто.. заставляет ближнего своего работать даром и не отдает платы его» (Иер.22.13) [8]; «Вот, плата, удержанная вами у работников, пожавших поля ваши, вопиет, и вопли жнецов дошли до слуха господа Саваофа» (Иак.5.4) [8].
Разом з тим заповідь Божа наказувала трудящим піклуватися про тих людей, які з різних причин не можуть самі заробляти собі на життя, – про немічних, хворих, біженців, сиріт і вдов – і ділитися з ними плодами праці, «чтобы Господь, Бог твой, благословил тебя во всех делах рук твоих» (Втор.24.19-22) [8]. Продовжуючи на землі служіння Христа, Який ототожнив Себе саме із знедоленими, Церква завжди виступає в захист безмовних і безсилих. Тому вона закликає суспільство до справедливого розподілу продуктів праці, при якому багатий підтримує бідного, здоровий – хворого, працездатний – непрацездатного. Духовне благополуччя і самозбереження суспільства можливе лише в тому випадку, якщо забезпечення життя, здоров'я і мінімального добробуту всіх громадян вважається безумовним пріоритетом при розподілі матеріальних благ.
Ефективність праці припускає дотримання її певного ритму, що відображає принцип відповідності. Слово Боже не тільки звертає увагу людей на необхідність щоденної праці, але і задає її особливий ритм. Четверта заповідь свідчить: «Помни день субботний, чтобы святить его. Шесть дней работай и делай всякие дела твои; а день седьмой – суббота Господу Богу твоему: не делай в оный никакого дела ни ты, ни сын твой, ни дочь твоя, на раб твой, ни рабыня твоя, ни скот твой, ни пришелец, который в жилищах твоих» (Исх. 20. 8-10) [8]. Цим велінням Творця процес людської праці співвідноситься з божественною творчістю, що поклала початок всесвіту. Адже заповідь вшанування суботи обґрунтовується тим, що при створенні світу «благословил Бог седьмый день, и освятил его, ибо в оный почил от всех дел Своих, которые Бог творил и созидал» (Быт. 2.3) [8]. Цей день повинен бути присвячений Господові, з тим, щоб повсякденні турботи не могли відвернути людину від Творця.
Людина – не «постійно працюючий механізм». Їй потрібен час для відпочинку, духовного життя, творчого розвитку – так стверджується в сучасному документі – «Зводі правил і принципів господарської діяльності», прийнятому на VIII Всесвітньому Російському Народному Соборі. Постійна одноманітна робота, навіть інтелектуальна, духовно обідняє особу і приводить до її деградації. Ніщо не може виправдати відмови людини від законного часу відпочинку, вихідних днів і повноцінної відпустки [76]. Також в цьому документі звертається увага на забезпечення безпечних умов праці і затверджується, що «робота не повинна вбивати і калічити людину».Створення гідних умов праці, суворе дотримання техніки безпеки на виробництві – сфера підвищеної відповідальності працедавця, у тому числі держави.
Отже, ми бачимо, що принципи і умови ефективності праці припускають цілісне бачення людини, її духовно-матеріальної природи і необхідності реалізації богострімкої ієрархії потреб в праці внутрішній і зовнішній. Ніяка частина природи людини при цьому не поменшується, але все знаходить своє місце і призначення: зовнішні плоди праці для підтримки тіла і душевно-тілесного розвитку, для забезпечення життя. Внутрішні – духовна праця, для творення особи, зростання за образом і подобою Божію, духовно-інтелектуальна праця для перетворення навколишнього світу через зовнішню, натхненну працю, що приносить добрі плоди суспільству в тому, щоб вирішити нарешті проблему голоду і високої смертності, забезпечити високий рівень духовного і матеріального розвитку кожної особи, соціальну справедливість і мир в суспільстві, щоб вивільнити завдяки роботі машин, новій техніці і технологіям вільний час людини, спрямувавши його на свій духовно-моральний розвиток, в тому, щоб допомогти тим, хто не може трудитися, щоб захистити і прикрасити природний світ.
У якості мінімальних умов ефективної праці необхідно вважати ті, які забезпечують базові і соціальні потреби людини. Вони були відомі ще з часів Синайського законодавства: справедливість і своєчасність оплати, гідна оплата праці, дотримання договірних відносин в оплаті праці і її об'ємі, дотримання ритму праці, необхідний відпочинок, милостиня від плодів праці, до них також слід додати і безпечні умови праці. Проте максимальні умови ефективності праці, які розкриваються в християнстві, припускають духовний зміст і значення праці, а відповідно і її мотивацію, праця розуміється як співробітництво Богу, як спасіння душі, труд по перетворенню власної душі, зростанню особистості, праця любові і молитви, праця як творче розкриття людини, праця як служіння Богу і ближньому.
