Особливості організації трудових відносин

Культура, практика господарювання, трудова діяльність на Русі, на відміну від країн Західної Європи, будувалася не на основах індивідуалізму і конкуренції, а на принципах колективізму і соборності. Це було пов'язано як з особливістю релігійної свідомості, так і з складними природно-кліматичними умовами, а на Західній Русі (Україна, Білорусь) необхідністю об'єднуватися проти загрози іноземного панування. Схильність до общинності, соборності в праці, кооперації як особливі характеристики організації трудових відносин на Русі, особливості, властиві православній соціально-економічній моделі, виділяли О. В Чаянов, П. Б. Струве, П. О. Кропоткін, І. О. Ільін, С. М. Булгаков, М.О. Лосський, М.О. Бердяєв.

Поняття «соборності» не відоме західній соціальній або економічній думці. Це поняття було запропоновано Хомяковим О.С, а розвинули його російські мислителі ХІХ століття як поняття, що виражає ідею єдності в множині. Звичайно в літературі виділяються декілька значень соборності, але всі вони в цілому зводяться до відомого визначення М.О. Лосського «соборность означает сочетание свободы и единства многих людей на основе их общей любви к одним и тем же абсолютным ценностям».

Необхідно відзначити, що православне вчення органічно поєднує два принципи: свободу і єдність. На відміну від нього, католицтво виражає ідею єдності без свободи, а протестантизм – свободу без єдності. Тому і поняття соборної праці, що поєднує свободу і єдність, у принципі відсутнє як в католицькій, так і в протестантській моделях праці.

В праці людей об'єднувала віра і молитва, ідеал служіння Вітчизні, роду, тобто загальні цінності і ідеали, а також сама об'єктивна необхідність сумісної праці у важких природно-кліматичних або соціальних умовах. Людина – частина цілого – сім'ї, общини, артілі, колективу. Служіння Батьківщині, суспільній справі, общині – ставало ціллю життя. Вимога однієї людини до суспільства заради реалізації егоїстичних інтересів вважалася аморальною. Соборна праця була пронизана відчуттям взаємної відповідальності за самого себе, за інших і за все, що відбувається навколо. І це ще одна причина високої якості такої праці.

Підкорення своїх особистих інтересів інтересам суспільства і, таким чином самообмеження, жертовність вважалися необхідною умовою існування особи, а відстоювання своїх інтересів за рахунок інтересів інших людей, суспільства, випинання свого Я, гординя (коли людина ставила себе вище за все), вважалися великим гріхом. При цьому, звичайно, необхідно враховувати те, що у суспільства були єдині цінності, єдиний ідеал, що визначалися православною вірою і культурою (саме тому зараз повернення до ідеї соборної праці для переважної частини суспільства не можливе). Проте в єдності зберігалася і свобода особи. В творчій, сумісній праці людей, з'єднаних єдиними цінностями і любов'ю, не було придушення особи, навпаки, кожен мав нагоду якнайповнішої реалізації свого потенціалу. В сумісній праці вчилися професіоналізму і опановували нові знання і навики, вчилися слухати, чути, розуміти один одного.

Людина, вихована в православній вірі і культурі, відносилася до праці як до внутрішнього морального боргу, як до обов'язку перед Богом, як до суспільного, тобто соціального обов'язку, добровільно прийнятого на себе. Саме ця добровільність і перетворювала працю-обов'язок в працю-чесноту, в цьому виражалася і внутрішня свобода. Свобода праці – це усвідомлена необхідність, добровільно прийняте на себе зобов'язання. Важливим було в праці і усвідомлення себе як сотворця Богу, це розуміння і відчуття сотворця окриляло людину, народжувало нові ідеї і радість творіння, створення.

Слід підкреслити, що праця ніколи не зводилася до сукупності дій або навиків, а розглядалася як вияв духовного життя, причому працьовитість була характерним виразом духовності. Праця не протистояла іншим елементам духовної культури, а полягала разом з нею в нерозривній цілісності. Століттями був вироблений непорушний ритм і норми праці – узгодження окремих етапів трудового процесу, режим дня, співвідношення початку і завершення робіт. Відношення до праці, відносини в трудових колективах регулювалися нерідко на релігійному рівні. В цих умовах праця була справжнім творчим дійством, непорушним правилом, якому підкоряються, буттям. Причому людина в цьому дійстві була не гвинтиком, а повноправною дійовою особою всесвіту. Недаремно весь трудовий ритм зв'язувався з іменами святих, релігійними святами, традиціями і звичаями. Саме тому праця носила цілісний, духовно-моральний характер.

Форми організації трудового життя, які носили соборний, общинний характер – це і сільська община, і трудові братства і артілі, різні форми об'єднань купців і підприємців - гільдії, сотні, а пізніше, на початку ХХ століття добровільними об'єднаннями приватних ініціатив в різних сферах господарювання стали кооперативи. Всі ці форми були побудовані на основах самоврядування, взаємодопомоги, довіри, взаємної відповідальності, давали можливість кожному використовувати і розвивати свої можливості і здібності, сприяли розвитку самостійності, вияву заповзятливості і ініціативи.

Артіль – явище властиве тільки православної моделі господарювання, була добровільним товариством рівноправних працівників, створеним на основі солідарності, взаємодопомоги і взаємовиручки для вирішення практично будь-яких господарських задач. Об'єднання людей в артіль не тільки не обмежувало дух самостійності і заповзятливості кожного артільника, а, навпаки, заохочувало його. Артіль дозволяла поєднувати схильність до самостійної і навіть відособленої праці з колективними зусиллями.

Початком рівноправності відзначає О. О. Платонов, артілі різко відрізнялися від капіталістичних підприємств; спроби експлуатації одних членів артілі іншими, як правило, різко присікалися [68]. Причому рівноправність не порушувалася наданням одному з членів функції розпорядження, оскільки кожний з членів міг бути призначений товаришами на її виконання. В деяких артілях функція розпорядження виконувалася по черзі кожним з артільників. Артіль об'єднувала професіоналів і однодумців і була добровільним об'єднанням, що повною мірою сприяло розвитку справжньої трудової демократії.

Демократичний характер артілі полягав в рівному праві для всіх виразити свої здібності незалежно від свого соціального положення. В артілі кожний повинен був проявити свої кращі здібності. В найтиповіших артілях Стародавньої Русі могли брати участь представники всіх прошарків (і «кращі» і «молодші» люди, і смерди, і бояри, і духовні особи, і навіть княз’я [68, С.31]) при одній умові – визнання ними артільних основ.

Солідарність виявлялася в тому, що всі члени артілі були зв'язані круговою порукою: кожний з них ручався солідарно за всіх інших, всі разом – за кожного окремо. До нас дійшли історичні пам'ятники – договори з артілями, які закінчуються вказівками, що відповідальність за збитки, що завдані артіллю, „должны падать на того, «кто будет в лицах», т.е. на каждого конкретного члена артели” [68, С.29].

При цьому рівноправність, демократія не означали зрівнялівки – розподіл доходу здійснювався відповідно до праці

Важливо відзначити також і змістовну (зміст праці) сторону артільності – це цілісність праці, її органічна єдність, нерозривність. Пригадаємо, що в західній політичній економії ХVIII – ХIХ ст. часто оспівувався розподіл праці, її спеціалізація. Традиція ця бере початок з А. Смита, що почав свою знамениту працю «Про походження і причини багатства народів» з опису розподілу праці на англійській шпильковій мануфактурі. До речі – це відбиток протестантської етики праці, що спрямована на вузьку її спеціалізацію. Навпаки, російські мислителі, керуючись православним баченням праці, відстоювали необхідність цілісності, єдності, інтеграції і кооперацій праці. Це «теорія взаємної допомоги» П.О. Кропоткіна, концепція «людської придатності» П.Б. Струве і ін.

В артілях, общинах, братствах весь процес праці був організований таким чином, що навіть за наявності спеціалізації не втрачався єдиний ланцюг трудового процесу від задуму майстра до конкретного продукту. Будь-яка артіль з вихідного «сирого матеріалу» виготовляла не напівфабрикат, а кінцевий продукт за якість якого відповідав кожний артільник. Артіль була ні в якому разі не групою вузько спеціалізованих працівників, в артілі діяв принцип взаємозамінності, кожний прагнув того, щоб оволодіти не тільки основною спеціальністю, але і суміжними видами. Артільність праці означає цілісність праці, єдність трудівників.

Таким чином праця в умовах артілі, братства, общини носила характер цілісний, нерозривний, органічний, що не породжувало, на відміну від західної моделі праці, проблему її відчуженості. Людина господарююча розуміла значення своєї праці і в матеріальному і в духовному вимірюванні, вона реалізовувала себе в праці як особа, відтворюючи і примножуючи свій особистий і суспільний, духовний і матеріальний потенціал і капітал. В господарський процес вносився духовно-моральний початок, що корінним чином відрізняло ці форми організації праці від західних.

Артільні форми організації праці пронизують російську промисловість до 2-ої половини XIX ст.: артільники брали на свій підряд цех або ділянку виробництва і робили звіт перед керівництвом тільки за кількість і якість роботи, а всі питання по виконанню підряду і розподілу заробітку вирішували самі усередині артілі. Були випадки, коли робітники артільно брали в свої руки все підприємство. В Росії вперше в світі зафіксовані факти робочого самоврядування на підприємствах. Один з них відноситься до 1803 р., коли на Красносельській паперовій фабриці робітники уклали з власником договір, відповідно з яким фабрика протягом довгого терміну знаходилася в управлінні самих робітників. Для керівництва роботами вони вибирали з свого середовища майстра, самі визначали тривалість робочого дня, порядок роботи, розподіл заробітку [68, С.31].

Артіль давала зразки високоефективної роботи. З 1838 по 1917 рр. будівельні артілі без яких-небудь механічних засобів проклали більше 90 тис. км залізниць. Вісім тисяч артільників побудували Велику Сибірську магістраль протяжністю 7,5 тис. км всього за 10 років [68, С.32]. В період з 1880 по 1917 рр., тобто за 37 років, було побудовано 58251 км, що дає середній річний приріст в 1575 км. За 38 років радянської влади, тобто до кінця 1956 р., було побудовано всього 36250 км, що дає річний приріст лише в 955 км. Споруда одного кілометра залізниці в Царській Росії обходилася в 74 тис. крб, а при радянській владі в 790 тис. руб., виходячи з однакової купівельної спроможності рубля [10].