Тема 7. Фінансова система національної економіки

Мета теми: з’ясування впливу органів державної влади за допомогою форм, методів та інструментів на розвиток соціальних відносин, умови життя та праці населення країни.

Завдання теми: вивчитисутність теорії добробуту, завдання державного регулювання рівня життя та соціального захисту населення, показників рівня життя населення; пояснити основні риси моделей національної економіки суспільного добробуту, сутність перерозподілу та вимірювання соціальної нерівності.

Питання теми:

1. Економічна теорія добробуту.
2. Сутність, мета, завдання та показники соціальної політики.
3. Перерозподіл та вимірювання соціальної нерівності.
4. Регулювання ринку праці та зайнятості населення.

Зміст теми:

Фінансова система є однією з найважливіших складових націо­нальної економіки. За допомогою фінансів відбувається розподіл і перерозподіл валового внутрішнього продукту, визначаються найголовніші важелі та інструменти впливу на соціальний та економічний розвиток країни.

Під фінансовою системою здебільшого розуміють сукупність різноманітних фондів фінансових ресурсів, що сконцентровані в розпорядженні держави та суб'єктів господарювання, для вико­нання покладених на них функцій, задоволення економічних і соціальних потреб. Фінансова система складається із багатьох елементів, є доволі динамічною, їй притаманні свої особливі риси, що залежать від конкретних культурних, історичних, політичних економічних і соціальних умов розвитку національної економіки.

Головні елементи фінансової системи: державні фінанси; фінансове законодавство; фінансовий апарат; фінанси підприємницьких структур; фінанси домогосподарств; фінансовий ринок; централізовані та децентралізовані фонди фінансових ресурсів; страхові та резервні фонди.

Для кожного із елементів фінансової системи притаманні власні методи створення фондів фінансових ресурсів, напрями, способи та специфічна сфера їх застосування, наявність тісного взаємо­зв'язку і взаємообумовленості. Тому побудова фінансової системи незалежної України є доволі складним процесом, що вимагає створення відповідних фінансових інституцій та органів управ­ління, прийняття нормативно-правових актів, що регламентують найважливіші принципи формування, розподілу і використання фондів фінансових ресурсів, запровадження дієвих засобів контролю з метою забезпечення національних інтересів і безпеки країни.

Фінансовий ринок має особливе значення для норма­льного розвитку національної економіки і є досить складним (рис. 7.1).

Рис. 7.1. Структура фінансового ринку

Він охоплює: грошово-кредитний ринок, на якому формується попит і пропо­зиція грошей, визначається відсоткова ставка, попит на кредити для інвестування; фондовий ринок, на якому формуються попит і про­позиція цінних паперів; валютний ринок, на якому формується по­пит і пропозиція валют, визначаються валютні курси. Через фінансову систему за допомогою виваженої фінансової політики можна впливати на такі важливі процеси господарського життя в Україні як:

- встановлення оптимальних пропорцій розподілу та перерозпо­ділу валового внутрішнього продукту з метою забезпечення інтересів населення, підприємств і держави та підвищення конкурентоспроможності країни;

- досягнення ефективного використання існуючих економічних ресурсів на основі вибору раціональної структури фінансового забезпечення;

- підтримання підприємницької активності, підвищення рівня зайнятості та соціального захисту населення, раціональне вико­ристання та збереження природних ресурсів;

- розвиток та формування раціональної структури виробництва, власного фінансового капіталу та фінансової інфраструктури;

- сприяння залученню усіх тимчасово вільних грошових коштів через інституції фінансового ринку та поліпшення інвестицій­ного клімату у країні тощо.

Тому дієва фінансова система та відповідна фінансова політика створюють передумови для активізації формування фондів фінан­сових ресурсів та їх ефективного використання для подальшого реформування вітчизняної економіки, забезпечення стабільних темпів економічного зростання та переходу до інноваційно-інвестиційної моделі розвитку.

Державне втручання в економіку країни здійснюється через механізм перерозподілу внутрішнього валового продукту і бюджетну систему. Державне регулювання здійснюється з допомогою податків, зборів і платежів за багатьма каналами; податкових пільг, податкових звільнень та вилучень; адміністративних стягнень за порушення податкового законодавства.

Податкова система в кожній країні є визначальною складовою економічної системи. Вона, з одного боку, забезпечує фінансову базу держави, а з іншого - є головним знаряддям її економічної політики.

Податки - це система обов´язкових платежів підприємств, організацій і населення, які є одним із джерел доходів державного бюджету.

Для збільшення надходжень до державного бюджету може проводитися політика збільшення податкових ставок, зміни бази оподаткування таким чином, щоб збільшувались податкові платежі; розширення об´єктів оподаткування (введення нових податків); підвищення штрафних санкцій за порушення податкової дисципліни тощо.

Однак підвищення податків має свої межі. При надмірному оподаткуванні частина економіки переходить на нелегальне становище, що призводить до зменшення податкових надходжень. Податкове регулювання передбачає надання суб´єктам господарювання певних податкових пільг.

В умовах ринкової економіки бюджетні надходження зумовлені результатами діяльності підприємницьких структур. Завдання державного регулювання полягає у формуванні таких умов, показників, ставок оподаткування, які були б сприятливими для товаровиробників і створювали фінансові передумови для успішного виконання державою її функцій.

Державне регулювання за допомогою фінансових та грошово-кредитних інструментів є найбільш відомим та розповсюдженим в країнах з ринковою економікою.

Державний бюджет – це річний план державних видатків і джерел їхнього фінансового покриття. Основна частина державних прибутків і витрат здійснюється через державний бюджет, який виконує важливі функції: впливає на перебіг суспільного відтворення, стимулює економіч­не зростання, проводить активну соціальну політику.

Державний бюджет складається з бюджетних доходів і бюджетних видатків.

Функції видатків державного бюджету:

§ регулювання (політичне, господарське, соціальне),

§ забезпечення загальних умов життя суспільства.

Бюджетні доходи поділяються на:

А. Звичайні	Б. Надзвичайні
- Податки	- Кошти від приватизації
- Збори (на право торгівлі, мито, акцизні, тощо)	- Кошти від продажу прав на використання повітряного простору, морської господарської зони іноземцями, державні позики тощо
- Доходи від державної власності, державної
торгівлі
- Внески в державні фонди соціального страхування

Необхідною умовою фінансово-бюджетної політики держави є збала­нсованість бюджету. Перевищення доходів над видатками становить надлишок (профіцит) бюджету. Перевищення видатків над доходами становить дефіцит бюджету.

Як зазначалося вище, податки це важлива стаття доходів дер­жавного бюджету. Держава для регулювання ринкової економіки широ­ко застосовує фіскальну політику, тобто регулювання здійснюється через маніпулювання податковими ставками і видами податків. В період еко­номічного спаду застосовується стимулююча фіскальна політика. Во­на включає: 1) збільшення державних витрат або зменшення податків; 2) сполучення впливу зростання державних витрат і зменшення подат­ків. Тобто, якщо існував збалансований державний бюджет, в період спаду чи депресії фіскальна політика зумовлює бюджетний дефіцит. Навпаки, якщо в економіці спостерігається викликана надлишковим попи­том інфляція, застосовуються стримуюча фіскальна політика, яка вклю­чає: 1) зменшення державних витрат чи збільшення податків; 2) сполучення впливу зменшення витрат держави і зростання податків. Така фіскальна політика орієнтується на збалансований бюджет і навіть на бюджет з позитивним сальдо, якщо перед економікою стоїть пробле­ма контролю над інфляцією.

Ефективне функціонування грошово-кредитного ринку знач­ною мірою залежить від грошово-кредитної політики, яку прово­дить Національний банк країни. Головною метою цієї політики є вплив на найважливіші макроекономічні параметри через зміну пропозиції грошей.

Грошово-кредитна політика — це комплекс заходів у сфері гро­шового обігу та кредиту, спрямованих на регулювання економічного зро­стання, стримування інфляції та забезпечення стабільності грошової одиниці, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу. Здійснення державою продуманої грошово-кредитної політики передбачає розмежування її стратегічних і тактичних цілей. Стратегічна ціль грошово-кредитної політики має бути підпорядкованою загальним стратегічним цілям соціально-економічної політики держави:стабілізації сукупного обсягу виробництва, зайнятості та рівня цін. Тактичною метою є забезпечення внутрішньої стабільності грошей, тобто оптимальної рів­новаги між попитом і пропозицією грошей.

Інструментами грошово-кредитної політики є: емісія грошей, кіль­кісні обмеження кредиту, операції на відкритому ринку, зміна норм міні­мальних резервів, зміна облікової ставки. Суб'єктом грошово-кредитної політики є держава в особі центрального банку й відповідних урядових структур - міністерства фінансів, скарбниці, органів нагляду за діяльністю банків і контролю за грошовим обігом, установ зі страхування депози­тів та інші.

Банківська система України є дворівневою і складається з Націо­нального банку України (НБУ) та інших державних та комерційних бан­ків. Національний банк України є центральним банком України, особли­вим центральним органом державного управління, якому належить визначальна роль у грошово-кредитному регулюванні та організації банків­ської справи. НБУ має статутний капітал у розмірі 10 млн. грн., який є державною власністю. Розмір статутного капіталу може бути змінений за рішенням Ради Національного банку. НБУ є економічно самостійним ор­ганом, який здійснює витрати за рахунок власних доходів у межах затвердженого кошторису, а в деяких випадках – також і за рахунок Дер­жавного бюджету. Національний банк є юридичною особою, має відокре­млене майно, що є об'єктом права державної власності і перебуває в йо­го повному господарському віданні. Національний банк не відповідає за зобов'язаннями органів державної влади та інших банків, а органи державної влади і банки не відповідають за зобов'язаннями НБУ, крім випад­ів, коли вони добровільно беруть на себе такі зобов'язання.

Згідно із Законом України «Про Національний банк України» одер­жання прибутку не є метою діяльності НБУ. Основною функцією НБУ є забезпечення стабільності грошової одиниці України. Виконуючи свою основну функцію, Національний банк сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також (у межах своїх повноважень) — цінової ста­більності.

Необхідність державного цінового регулювання викликана:

§ недопущенням інфляції,

§ сприянням нормальній конкуренції,

§ підтримкою прожиткового мінімуму.

Методи цінового регулювання:

- спостереження за цінами,

- непрямий вплив шляхом введення або відміни обмежень у зовнішній
торгівлі, зміні податків, розміру емісії грошей,

- санкціонування урядовими органами завищення витрат виробництва
(наприклад, у собівартість включаються завищені амортизаційні спи­сання),

- прямий вплив на ціноутворення шляхом надання субсидій, встановлення податку на додану вартість, встановлення цін на підакцизні товари,

- встановлення державою фіксованих цін і тарифів (наприклад, на електроенергію, телеграфні тарифи тощо).

Небанківська фінансова установа – це юридична особа, яка відповідно до законодавства України не є банком, надає одну або кілька фінансових послуг та яку внесено до відповідного державного реєстру фінансових установ у порядку, установленому законодавством України. До небанківських фінансових установ належать:

Найбільш поширеними небанківськими фінансово-кредитними установами є:

1. Страхові компанії – спеціалізовані інститути, що виконують функції страхування, тобто за рахунок підприємств, організацій, установ, населення формують цільові грошові фонди та здійснюють виплати з них за настання певних подій (страхових випадків).

2. Пенсійні фонди – спеціалізовані фінансові установи, основним завданням яких є збирання і акумуляція грошових коштів, призначених для пенсійного забезпечення громадян після досягнення ними певного віку. За формою власності вони бувають приватні або державні.

3. Інвестиційні фонди – особливий вид фінансово-кредитних установ, що забезпечують посередництво в інвестиційному процесі. Випускаючи власні цінні папери, інвестиційні фонди акумулюють грошові кошти приватних інвесторів та вкладають їх в акції та облігації різних підприємств у власній країні чи за кордоном.

4. Фінансові компанії – небанківські інститути кредитної системи, що спеціалізуються на кредитуванні продажу споживчих товарів з відстрочкою платежу. Можуть бути створені як самостійні юр. особи на акціонерних пайових задах або як окремі структурні підрозділи, філії, дочірні підприємства банків і страхових компаній.

5. Кредитні спілки – кооперативні організації, що створюються з метою акумуляції заощаджень своїх членів та взаємного кредитування.

6. Ломбард – кредитна установа, що здійснює видачу позик під заставу рухомого майна (цінних речей). Специфіка ломбардних позичкових операцій полягає у видачі приватним особам невеликих сум позичок на відносно короткі строки (переважно до трьох місяців).

7. Лізингові компанії.

8. Довірчі товариства.

9. Інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг.

Посередницька діяльність небанківських фінансово-кредитних установ істотно відрізняється від банківської діяльності:

- вона не пов'язана з тими операціями, які визнані як базові банківські;

- вона не зачіпає процесу створення депозитів і не впливає на динаміку пропозиції грошей, а отже немає потреби контролювати їх діяльність так само ретельно, як банківську, насамперед поширюючи на них вимоги обов'язкового резервування;

- вона є вузько спеціалізованою.