Тема 9. Соціальна спрямованість національної економіки

Мета теми: з’ясування впливу органів державної влади за допомогою форм, методів та інструментів на розвиток соціальних відносин, умови життя та праці населення країни.

Завдання теми: вивчитисутність теорії добробуту, завдання державного регулювання рівня життя та соціального захисту населення, показників рівня життя населення; пояснити основні риси моделей національної економіки суспільного добробуту, сутність перерозподілу та вимірювання соціальної нерівності.

Питання теми:

1. Економічна теорія добробуту.

2. Сутність, мета, завдання та показники соціальної політики.

3. Перерозподіл та вимірювання соціальної нерівності.

4. Регулювання ринку праці та зайнятості населення.

Зміст теми:

Добробут – це користування благами, які забезпечують всебічний розвиток людини. Добробут людини і суспільства є інтегральною оцінкою всіх аспектів життєдіяльності людини, що показує, наскільки добре прожитий певний період життя. Для характеристики системи добробуту в економіці використовують два підходи:

1. індивідуалістичний, який базується на ідеях плюралізму;

2. інституціональний, що передбачає використання певного еталонного критерію для оцінювання добробуту.

Існує твердження, що підґрунтям ідеології держави загального добробуту значною мірою стала теза Д. Кейнса про те, що соціальні видатки здатні стимулювати сукупний попит. Незважаючи на спільні риси у формуванні держави соціального добробуту західного зразка, кожна країна долала власний шлях, формуючи суспільні інститути забезпечення загального добробуту залежно від власних національних особливостей і традицій. В різні часи науковці розглядали добробут як суму кількісних (що піддаються виміру) корисностей для всіх індивідів і суспільства. Оптимальним вважався такий перерозподіл ресурсів, який максимізував добробут.

Національна економіка країни є основою створення національних і духовних цінностей, необхідних для відтворення життя, тому добробут громадян кожної країни залежить передусім від продуктивного і ефективного функціонування її економіки.

Поняття добробуту включає наступні компоненти: незалежна демокра­тична держава; високий рівень освіти, охорони здоров'я, розвитку науки; інтелектуалізація праці; доступні ціни; високопродуктивна праця та її висока оплата; нормальні житлові умови; забезпечення культурних потреб; чисте довкілля.

Добробут має нижчу та вищу межі. Нижчий рівень добробуту характеризується достатнім забез­печенням населення матеріальними благами й послугами. На ви­щому рівні на перше місце виходять духовні блага, наука, культура. Вчені називають пороговим мінімумом рівня економічного добробуту – рівень ВВП у 6-7 тис. дол. на душу населення країни.

Важливим показником рівня економічного розвитку та добробуту є ВВП на душу населення. Як правило, в країнах з високим ВВП на душу населення вищими є і показники рівня осо­бистого споживання, освіти, тривалості життя, охорони здоров'я, вільного часу тощо. Однак застосування ВВП на душу населення як показника економічного добробуту дещо обмежене. Американські вчені Дж. Тобін і В. Нордхаус в 1972 р. здійснили експериментальні розрахунки показника чисто­го економічного добробуту (ЧЕД):

	Негативні екологічні наслідки промислового розвитку суспільства у грошовому еквіваленті		Поза -ринкова діяльність у грошовому вимірі		Результати діяльності тіньової економіки у грошовому вимірі		Грошовий еквівалент зростання вільного часу та якості відпочинку

ЧЕД= ВВП- + + +

Рівень добробуту населеннявизначається взаємодією таких складових:

- співвідношення номінального та реального доходу (співвідношення між грошовою сумою, яка одержується у вигляді доходу, та кількістю благ, які можна придбати, залежить від рівня інфляції та направленості фіскальної політики);

- ступінь нерівності в розподілі доходів (причини нерівності: різниця в здібностях, різниця в освіті, різниця в уподобаннях та відношенні до ризику, різниця у відношеннях власності, різниця в становищі на ринку, зв’язки та дискримінація).

В умовах розвитку національної економіки на основі соціально-орієнтованої моделі визначальним напрямом внутрішньої політики держави є соціальна політика.

Соціальна політика – це:

- діяльність держави щодо створення та регулювання соціально-економічних умов життя суспільства з метою підвищення добробуту членів суспільства, усунення негативних наслідків функціонування ринкових процесів, забезпечення соціальної справедливості та соціально-політичної стабільності у країні;

- система правових, організаційних, регулятивно-контрольних заходів держави з метою узгодження цілей соціального характеру із цілями економічного зростання.

Метою соціальної політики є забезпечення кожному громадянину можливості вільно розвиватися, реалізовувати свої здібності, одержувати належний дохід, поліпшувати добробут.

Основні об’єкти соціальної політики:

- ринок праці та зайнятість населення;

- трудові відносини;

- оплата праці та доходи населення;

- система соціального забезпечення населення;

- елементи соціальної інфраструктури;

- громадяни як споживачі.

Принципи соціальної політики: раціональність, соціальна справедливість, соціальна безпека (передбачуваність певних життєвих ризиків).

Основні напрямки соціальної політики в Україні:

- підвищення добробуту за рахунок особистого трудового внеску, підприємництва та ділової активності;

- надання відповідної допомоги по безробіттю, збереження робочих місць, фахова перепідготовка осіб, що втратили роботу;

- проведення ґрунтовної пенсійної реформи, що буде забезпечувати справедливу систему пенсійних виплат з урахуванням трудового вкладу особи;

- надання адресної допомоги у грошовій та натуральній формах тим, хто особливо нуждається;

- сприяння всебічному державному захисту інтелектуального потенціалу суспільства, його ефективному використанню та примноженню;

- запобігання комерціалізації, забезпечення стабільного фінансування та державної підтримки розвитку духовної сфери, освіти, науки і культури;

- широка підтримка сім'ї, материнства та дитинства;

- проведення активної екологічної політики.

Способом реалізації соціальної політики держави є система соціального захисту та соціальних гарантій.

Соціальний захист - це комплекс організаційно-правових і фінансово-економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту кожного члена суспільства в конкретних економічних умовах. Соціальний захист - це державний механізм підтримки населення від негативного впливу ринкових процесів.

Метою соціального захисту є забезпечення відповідного життєвого рівня. Це заходи надання правової, фінансової, матеріальної допомоги окремим громадянам (найбільш вразливим верствам населення), а також створення соціальних гарантій для економічно активної частини населення.

Соціальний захист економічно активного населення здійснюється за такими напрямками:

1) по-перше, це заходи держави, які пов'язані з кваліфікаційною підготовкою до трудової діяльності,

2) по-друге, заходи, що забезпечують можливість реалізації здібностей кожного в процесі трудової та виробничої діяльності і сам процес -такої діяльності,

3) по-третє, заходи, спрямовані на створення нових робочих місць і підтримку працівників, які втратили роботу.

Соціальні гарантії — це система обов'язків держави перед своїми громадянами стосовно задоволення їхніх соціальних потреб. Основними елементами системи соціальних гарантій є визнання обов'язковості загальнодоступної і безоплатної освіти, сприяння реалізації здібностей у процесі трудової діяльності, недопущення примусової праці і гарантування мінімізації втрат у зв'язку із закінченням трудової діяльності.

Світова практика господарювання виробила декілька типів моделей соціальної політики. Національні моделі соціальної політики країн з ринковою економікою:

- Американська модель соціальної політики – найбільш лібералізований варіант, який базується на принципі відокремлення соціального захисту від вільного ринку й обмеженні захисту лише тих, хто не має інших доходів, крім соціальних виплат. При цьому забезпечується досить високий рівень і якість життя основної частини населення.

- Шведська модель (Швеція, Норвегія, Фінляндія та інші країни) – найбільш соціалізована модель, тобто економіка найбільшою мірою працює на задоволення потреб членів суспільства. Вона відзначається високою часткою ВВП, яка розподіляється через бюджет (понад 50%), акумулюванням в руках держави значних фінансових ресурсів, домінуванням ідеї рівності та солідарності у здійснені соціальної політики та ін.

- Німецька модель (Німеччина, Франція, Австрія) характеризується високими обсягами ВВП, що розподіляється через бюджет (близько 50%), створення розвинутої системи соціального захисту на основі залучення коштів держави та підприємців.

- Японська модель соціальної політики передбачає проведення політики вирівнювання доходів, особливу політику використання робочої сили (система довічного найму з певними сучасними модифікаціями), домінування психології колективізму, солідарності в доходах та інше.

- Англосаксонська модель (Велика Британія, Ірландія, Канада) виступає як проміжна між лібералізованою американською і соціально орієнтованою шведською та німецькою моделями. Для неї характерним є активніше, ніж для першої моделі, регулювання соціальних процесів з боку держави, проте нижчій, ніж в останніх двох моделях, рівень оподаткування і перерозподіл ВВП через держбюджет (не більше 40%).

Модель соціальної політики Української держави має представляти собою симбіоз лібералізму та соціальної орієнтації (з урахуванням світового досвіду). Перший дає можливість в умовах відсутності достатніх фінансових коштів у держави створити умови для самореалізації і самозабезпечення економічних суб’єктів. Друга складова передбачає формування раціональної системи соціального захисту населення.

Показниками результативності соціальної політики є рівень і якість життя населення. Дуже часто рівень життя ототожнюється з поняттям «добробуту», під яким розуміють певний рівень споживання.

Рівень життя населення – ступінь задоволення матеріальних, духовних та соціальних потреб людей. Основними елементами рівня життя є: рівень і структура споживання матеріальних благ (продуктів харчування та непродовольчих товарів); рівень споживання послуг установ побутового обслуговування, охорони здоров'я, освіти, культури, соціального забезпечення, фізкультури; рівень забезпечення житлом. Динаміка показників рівня життя свідчить про результати економічного розвитку країни, а також про ступінь соціалізації економіки.

Для визначення рівня життя в різних країнах в 1990р. ООН запровадила інтегральний показник - індекс людського розвитку (ІЛР), який характеризує рівень добробуту населення. Людський розвиток — це безперервний процес розширення можливостей ви­бору, які постійно змінюються.

Для визначення ІЛР вра­ховують три показники:

- життєвий рівень населення (ВВП на душу населення),

- середню три­валість життя,

- рівень освіти населення.

Ці показ­ники по країні зіставляються з максимальними у світі анало­гічними показниками. Індекс людського розвитку (ІЛР) є простим середньоарифме­тичним індексів реального ВВП на душу населення (I_{ВВП /Н}), досяг­нутого рівня освіти (I _осв) та середньої тривалості життя (I _тр.ж):

(9.1)

Низьким вважається ІЛР, менший за 0,5, високим – 0,9-1

Поняття «якість житт я» конкретизує категорію «рівень життя (ІЛР)». В ООН було запропоновано комбінований показник – індекс якості життя, який характеризується: рівнем освіти; рівнем медичного обслуговування; тривалістю життя; ступенем зайнятості населення; платоспроможністю населення; доступом до політичного життя тощо.

Для оцінки рівня життя населення використовуються такі показники: прожитковий мінімум (мінімальний споживчий бюджет); величина вартості прожиткового мінімуму; вартісна величина «споживчо­го кошика» продуктів харчування; межа малозабезпеченості; мінімальна заробітна плата та мінімальна пенсія тощо.

Прожитковий мінімум (мінімальний споживчий бюджет) – це набір товарів і послуг, що забезпечує задоволення основних фізіологічних і соціально-культурних потреб людини. Прожитковий мінімум визначається на основі так званого кошика споживача.

Кошик споживача – вартість стандартного набору товарів і послуг масового вживання середнього споживача в конкретній країні в певний час.

Межа малозабезпеченості – величина сукупного доходу непрацездатної особи, яка забезпечує йому споживання товарів і послуг на мінімальному рівні, встановленому чинним законодавством.

Світова практика широко використовує і таку категорію, як:

Індекс вартості життя – це індекс роздрібних цін спеціального набору товарів і послуг, що входять в бюджет середнього споживача (споживчий кошик) і становить його прожитковий мінімум.

І вж=Вс/Вн, (9.2)

де Вс, Вн – витрати населення на придбання товарів і послуг у старих і нових цінах.

У системі визначення рівня життя населення центральне місце належить показникам доходів як основного джерела задоволення особистих потреб у товарах та послугах і підвищення рівня добробуту.

Планування та регулювання доходів має враховувати принцип нерівності формування й розподілу доходів у суспільстві. Причинами нерівності утворення й розподілу доходів є: різниця у фізичних та розумових здібностях людей, в їхній освіті та професійній підготовці, у складі сімей, у наявності власності (житло, земля, виробниче устаткування, акції тощо). Коли диференціація доходів у суспільстві є завеликою, то виникає бідність, яка створює загрозу для нормального процесу відтворення суспільства.

Комплексна оцінка бідності проводиться з використанням таких показників:

- рівня бідності;

- межі бідності;

- сукупного дефіциту доходів бідного населення;

- середнього дефіциту доходів бідного населення;

- глибини бідності.

Рб = (Нбід./Н)*100, (9.3)

де Рб – рівень бідності, Нбід – чисельність бідного населення, тис. осіб; Н – загальна чисельність населення країни.

Нерівність у доходах членів суспільства та їхніх сімей мусить коригувати держава через податкову політику.

Мета державного розподілу та перерозподілу ринкових доходів – зменшення різкої диференціації за рівнем доходів.

Складові механізму розподілу та перерозподілу доходів: надання суспільних благ; система оподаткування; трансфертні платежі.

Основною складовою грошових доходів населення є заробітна плата. ЇЇ величина:

- впливає на загальні показники соціально-економічної ефективності ринкового ладу в цілому;

- є обґрунтуванням стимулів до праці.

Основою розрахунку грошових доходів населення є баланс грошових доходів і видатків. Він відображає співвідношення між грошовими доходами населення, роздрібним товарообігом, обсягом платних послуг і заощаджень.

Для визначення реальних доходів населення використовують наступну формулу.

Др = Дт + Дн + М + Вж - ∆Ц, (9.4)

де Др - реальні доходи; Дт - грошові витрати на придбання товарів; Дн - натуральні доходи громадян;

М - матеріальне споживання в сфері послуг;

Вж - продукція індивідуального і житлово-кооперативного будів­ництва;

∆Ц - зміна цін на товари і послуги.

Грошові витрати на придбання товарів встановлюються, виходячи з балансу грошових доходів і витрат населення, за формулою:

Дт = ∑Д – Ддр - ∆Зн - ∆З, (9.5)

де Дт — грошові витрати на придбання товарів;

∑Д — зарплата, дивіденди, пенсії, допомога, стипендії, надходження з фінансової системи, дохід домашніх господарств, яким розпоряджається власник, дохід від праці в колективних, фермерських господарствах, тощо;

Ддр — оплата послуг, обов'язкові платежі, придбання лотерейних квитків; ДЗн — зміна в заощадженнях населення;

ДЗ — зміна заборгованості за товарами, які придбано в кредит, та сальдо операцій за переказами та акредитивами.

На ефективне функціонування національної економіки значно впливають процеси, які відбуваються на ринку праці.

Ринок праці — сукупність соціально-економічних відносин щодо зайнятості та використання працівників у суспільному виробництві. Значення ринку праці:

- використання потенційних можливостей для підвищення ефективності економіки;
- забезпечення працюючих доходами, що дає можливість задовольняти їх соціально економічні потреби та посилює соціальну захищеність;

- зменшення розшарування та соціальної напруги у суспільстві, забезпечення соціально-економічної стабільності.

На ринку праці виникають не тільки економічні, а й соціальні про­блеми — соціальна напруга в суспільстві, громадські рухи тощо, які ринкові механізми не в змозі самостійно розв'язати. Для вирішення таких проблем необхідним є створення відпо­відної системи державних механізмів впливу на ринок праці: розробка трудового законодавства, програм сприяння зайнятості, допомога безробітним.

Державне регулювання ринку праці — це система правових та організаційно-економічних заходів держави щодо забезпечення ефективної зайнятості, нормальних умов праці та раціонального використання робочої сили.

Об'єкти державного регулювання ринку праці: зайнятість (регулювання пропозиції робочої сили та робочих місць); соціальні відносини між роботодавцями і працюючими; трудові відносини (оплата праці, охорона праці, умови найму, звільнення); підготовка, перепідготовка, підвищення кваліфікації працівників; розподіл та перерозподіл робочої сили.

Суб'єкти державного регулювання ринку праці в Україні: Міністерство праці та соціальної політики; служби зайнятості (обласні, міські, районні); відділи та управління з праці та соціальних питань при державних адміністраціях. Основні функції щодо регулювання ринку праці виконує Міністерство праці та соціальної політики, а також служби зайнятості.

Основними макроекономічними індикаторами стану ринку праці є зайнятість і безробіття. Зайнятість буває про­дуктивною, соціально корисною, повною. Розглядають та­кож ефективну зайнятість, тобто використання робочої сили без втрат.

Економічно активне населення забезпечує пропозицію робочої сили на ринку праці та визначається сумою зайня­тих і безробітних.

Сума зайнятих (Е) і безробітних (U) визначає економічну ка­тегорію «робоча сила» (L) і характеризує економічно активне на­селення (L = Е + U). За методикою МОП до такого населення належать особи віком від 15 до 70 років. Тобто це частина насе­лення, яка забезпечує пропозицію робочої сили на ринку праці, характеризує бажання людини працювати.

Рівень безробіття визначається за формулою

(9.6)

де Р_U — рівень безробіття, %; U — кількість безробітних, млн

чол.; L — кількість робочої сили, млн чол.

або

(9.7)

де Е — кількість зайнятих.

Може відбуватися перехід працівників зі стану зайнятості у стан безробіття, і навпаки. Тому для аналітичних розрахунків ви­користовуються коефіцієнти працевлаштування (k_пр)і звільнення

(9.7)

(9.8)

де U_np — кількість працевлаштованих безробітних, млн чол.;

Е_зв — кількість звільнених працівників, млн чол.

Кількість звільнених і працевлаштованих впливають на рівень безробіття. Якщо рівень безробіття незмінний, тобто ринок праці перебуває у стабільному стані, то кількість працевлаштованих повинна дорівнювати кількості звільнених, (U_np = Е_зв).

До прихованих безробітних належать особи, які пра­цюють в умовах неповної зайнятості з ініціативи адміністра­ції, а також ті працюючі, які не отримують заробітної плати. Прогресивною ознакою ринку праці є його висока мобільність, що дозволяє здійснювати перерозподіл робочої сили відповідно до потреб економіки.