Роль біологічних і соціальних факторів у психічному розвитку дитини

Сучасна дитяча психологія ґрунтується на позиції детермінованості психічного розвитку дитини взаємодією різних чинників, обставин, умов, тобто біологічних і соціальних факторів.

Біологічні фактори - сукупність природних чинників, які вплива­ють на індивідуальний розвиток людини як біологічного організму, зумовлюючи її спадкові особливості.

Після народження дитина потрапляє у середовище лю­дей - соціум, який активно впливає на її розвиток.

Соціальні фактори - сукупність чинників, вироблених суспільним розвитком людства, які детермінують поведінку людини як сус­пільної істоти.

Ця концепція пояснює процес розвитку людини, вод­ночас вказуючи на можливість опосередкованого керівниц­тва ним. Онтогенез людського організму визначається біо­логічною спадковістю, онтогенез особистості - соціаль­ною спадковістю. Ці дві детермінанти взаємопов'язані у процесі розвитку дитини.

Основні концепції психічного розвитку дитини

Психічний розвиток є процесом незворотних, спрямо­ваних і закономірних змін, які призводять до виникнення кількісних, якісних і структурних перетворень у психіці і поведінці людини. Основними властивостями розвитку, які відрізняють його від усіх інших змін, є такі:

а) незворотність - здатність до накопичення змін, «надбудови» нових змін над попередніми;

б) спрямованість - підпорядкованість єдиній, внут­рішньо взаємозв'язаній лінії розвитку;

в) закономірність - здатність до відтворення однотип­них змін у різних людей.

Також вирізняють головні фактори (провідні детермі­нанти) розвитку людини. До них належать:

1) спадковість - властивість організму повторювати у низці поколінь подібні типи обміну речовин та індивіду­ального розвитку;

2) середовище - суспільні, матеріальні і духовні умови існування людини;

3) активність - діяльний стан організму як умова його існування і поведінки; системоутворювальний фактор вза­ємодії спадковості і середовища.

Спадковість впливає на індивідуальні властивості лю­дини і є передумовою її розвитку, середовище (суспільс­тво) - на соціальні властивості особистості; активність - на індивідуальні і соціальні властивості.

Психічний розвиток дитини, перетворення безпомічно­го немовляти на особистість відбувається за певними зако­нами, які вивчає дитяча психологія. Ця проблема є однією з найактуальніших у сучасній психології. Інтерес до неї має не лише теоретичну природу, значною мірою він спричине­ний і педагогічною практикою, яка потребує постійного вдосконалення навчання і виховання.

Ядром теорії психічного розвитку є розкриття його ру­шійних сил, виявлення ролі біологічних і соціальних фак­торів (спадковість, середовище, навчання і виховання) у становленні особистості. У дискусії з цих питань викриста­лізувалися полярні погляди представників біологізаторського, соціологізаторського напрямів. Прихильники біологізаторського напряму (С.-Г. Холл, Д. Селлі, ПІ. Бюзер, Д. Мейлі та ін.) виходять із визнання того, що всі психічні особливості людини є вродженими, зміна періодів розвитку, виникнення різноманітних психічних процесів, влас­тивостей, якостей особистості обумовлені спадковістю. Психічний розвиток вони розглядають як поступове кіль­кісне розгортання, дозрівання спадкових структур (здіб­ностей, інтересів, рис характеру), які дитина успадковує так само, як будову тіла, риси обличчя, форму рук тощо. Появу нових якостей вони заперечують.

У межах цієї концепції виокремилося кілька теорій. Прихильники біогенетичної теорії вважають, що дитина за короткий період свого життя долає всі ті етапи, що й людство у своєму розвитку.

Представники психоаналітичної теорії вирішальну роль відводять біологічним потягам. На їх думку, основою творчості, як і сновидінь, є біологічні потяги, які людина, соромлячись, приховує від себе, витісняє у «сферу несвідо­мого» (З. Фройд). Творчість вони розглядають як субліма­цію (перетворення) нездійсненних і нереалізованих у ран­ньому дитинстві сексуальних, ірраціональних потягів, ба­жань. Тому потрібно дати вихід внутрішнім силам дитини.

Відповідно до сучасних біологізаторських концепцій соціальні форми поведінки представлені в людині особли­вими генами (матеріальними носіями спадковості), відіб­раними у процесі еволюції. Здавна характерними для лю­дини є боягузтво, брехня, егоїзм, агресивний інстинкт, ін­ші пороки. Мутація генів, які є носіями моральності, за словами представників біологізаторської концепції, веде до бездушності (цим вони пояснюють злочини та інші асо­ціальні прояви у поведінці людини).

Біологізаторська концепція є односторонньою, часто використовується як ширма тими, хто не хоче або не вміє виховувати інших і себе, намагається всі недоліки поясни­ти негативною спадковістю, проти якої людина безсила. Вона відкриває простір для обґрунтування природної не­рівності здібностей людей різних рас і національностей. Расисти, наприклад, вважають, що представники білої ра­си переважають за спадковістю чорношкірих людей, а то­му повинні панувати над ними. Життя і педагогічний дос­від переконливо спростовують ці твердження, оскільки кожна дитина, до якої б раси або національності вона не належала, може за відповідних умов досягти високого рів­ня розвитку.

Джерела соціологізаторського напряму започатковані ще в середні віки теорією tabula rasa, згідно з якою психі­ка людини в момент народження є «чистою дошкою», од­нак під впливом зовнішніх умов, виховання в неї поступо­во виникають властиві людині психічні якості. Представ­ником цього напряму був французький філософ Клод Анрі Гельвецій (1715-1771), який вважав, що всі люди наро­джуються з однаковими природними даними, а подальша нерівність їх розумових здібностей і моральних якостей зумовлена неоднаковими зовнішніми умовами і виховни­ми впливами. Ці твердження були спрямовані проти па­нівних на той час концепцій вродженої обумовленості пси­хічного розвитку, соціальної нерівності людей.

Одним із проявів соціологізаторської концепції розвит­ії у була поширена в 20-30-ті роки XX ст. соціогенетична теорія, прихильники якої доводили, що основним факто­ром психічного розвитку дитини є пристосування її до со­ціального середовища.

Спільним для біологізаторських і соціологізаторських теорій розвитку у поглядах на дитину є те, що вони вихо­дять із механістичної концепції розвитку і розглядають її як масивний об'єкт зовнішніх впливів, як іграшку (в одно­му випадку в руках спадковості, в іншому - соціального середовища). Тому їх неможливо взяти за основу розумін­ня закономірностей розвитку дитини.

На сучасному етапі поширена теорія конвергенції біоло­гічного і соціального факторів. Згідно з нею психічний роз­виток обумовлюється взаємодією спадковості і середовища: спадковості відводиться визначальна роль, середовищу - роль регулятора умов, у яких реалізується спадковість. Од­нак ця теорія не має обґрунтованих пояснень випадків, ко­ли в одній сім'ї виростають діти з різними характерами, ма­ючи однакову спадковість (однояйцеві близнюки). Сучасна наука переконливо доводить, що ні спадковість, ні середо­вище, як їх розуміють прихильники конвергенції двох факторів, не визначають розвиток дитини.

Психічний розвиток як засвоєння суспільно-історичного досвіду

У процесі засвоєння суспільно-історичного досвіду від­бувається психічний розвиток дитини, внаслідок чого олюд­нюється її психіка. Поведінка тварин, як відомо, базується на спадкових механізмах, у яких зафіксовано вроджений видовий досвід, а також на механізмах набутої поведінки, у яких зафіксовано здібності до набуття індивідуального досвіду.

Психічний розвиток значною мірою залежить від умов життя і виховання, водночас він має свою внутрішню логіку.

Психічний розвиток - становлення дитини як суб'єкта життєдія­льності, соціальної істоти, спроможної бережливо ставитися до природи, людей, що її оточують, до себе, предметного світу, витво­рів мистецтва.

Людина має особливий (суспільно-історичний) досвід, якого позбавлені тварини, що значною мірою визначає розвиток дитини. Основну роль у ньому відіграє соціаль­ний досвід, зафіксований у формі предметів, знакових сис­тем. Дитина його не успадковує, а привласнює. її психічний розвиток розгортається за зразком, який існує в суспільстві, обумовлений характерною для даного рівня розвитку сус­пільства формою діяльності. Тому в різні історичні епохи ді­ти розвиваються по-різному. Це означає, що форми і рівні психічного розвитку задані не біологічно, а соціально, біо­логічний фактор впливає на розвиток опосередковано, змі­нюючись через особливості соціальних умов життя.

Умовами засвоєння соціального досвіду є активна ді­яльність дитини та характер її спілкування з дорослими. Завдяки діяльності дитини процес впливу на неї соціально­го середовища перетворюється на складну обопільну взає­модію: не тільки оточення впливає на дитину, але і вона пе­ретворює світ, виявляючи елементи творчості. Предмети, які знаходяться навколо дитини, сприяють формуванню її уявлень (ручкою можна писати, голкою шити, на піаніно грати). Результатом засвоєння досвіду є оволодіння цими предметами, тобто формування людських здібностей і фун­кцій (письмо, шиття, гра на музичному інструменті).

У предметах зафіксований спосіб їх використання, який дитина самостійно відкрити не може, адже функції речей не дані безпосередньо, як деякі фізичні властивості (колір, форма тощо). Знанням про призначення предмета володіє дорослий, і тільки він може навчити малюка вико­ристовувати цей предмет. Дорослий і дитина не суперечать одне одному. Немовля є соціальною істотою, оскільки з перших днів життя потрапляє в соціальне середовище. До­рослий, забезпечуючи його життя і діяльність, використо­вує при цьому суспільно вироблені предмети. Він виступає як посередник між дитиною і світом предметів, носій спо­собів їх використання, спрямовує процес засвоєння нею предметної діяльності. При цьому діяльність дитини стає адекватною призначенню предмета. За допомогою пред­метної, побутової, ігрової, трудової, продуктивної діяль­ності, через спілкування з дорослими дитина засвоює особ­ливості різних сфер людської діяльності, суспільно-історичний досвід. Завдяки цьому відбувається становлення двох її найважливіших компонентів - мотиваційно-ці­льового (для чого, чому виконувати дію?) та операційно-технічного (як зробити, з допомогою яких засобів, спосо­бів?). Носієм обох компонентів є дорослий.

У процесі психічного розвитку відбувається оволодін­ня дитиною тією чи іншою стороною діяльності (Д. Ельконін): у немовлячому віці вона засвоює мотиваційну сторону діяльності дорослого, у ранньому віці - способи дії з предметами, в дошкільному - набуває здатності глибше орієнтуватися у всіх сферах життя і діяльності дорослих.

Отже, основним у психічному розвитку людини є механізм засвоєння соціальних видів і форм діяльності, які склалися історично. Ці процеси, засвоєні у зовнішній формі, пе­ретворюються на внутрішні, розумові (JI. Виготський, О. Леонтьев, П. Гальперін та ін.).

Роль навчання і виховання у передаванні суспільного досвіду

Суспільство спеціально організовує процес передаван­ня дитині суспільно-історичного досвіду, контролює його, створюючи для цього спеціальні навчально-виховні закла­ди: дошкільні, школи, вищі навчальні заклади, позашкіль­ні установи тощо.

Дитина засвоює знання, формує вміння і навички у процесі навчання.

Навчання - засвоєння дитиною знань, оволодіння уміннями і на­вичками, спроможність використовувати їх у житті, формування культури пізнання, створення фонду «можу».

Навчатися дитина починає від народження, коли пот­рапляє в соціальне середовище, а дорослий, організовуючи її життя, впливає на неї за допомогою створених людством предметів. Дитяча діяльність буває різноманітною, що за­лежить від обставин, педагогічних впливів, віку, але в усіх випадках вона навчається (О. Запорожець). Якщо дорос­лий ставить перед собою свідому мету навчити дитину чо­гось, добирає для цього відповідні методи і прийоми, то навчання набуває організованого, систематичного і ціле­спрямованого характеру. Під час навчання змінюються ха­рактер окремих психічних процесів, функцій, розв'язу­ються одні суперечності і виникають нові.

Виховання передбачає формування певних настанов, моральних суджень, тобто формування особистості.

Виховання - залучення дитини до системи вироблених людством цінностей, створення умов для її духовного зростання, формуван­ня ціннісного ставлення до дійсності, створення фонду «хочу».

Як і навчання, виховання починається після наро­дження дитини, коли дорослий своїм ставленням до неї закладає основи особистісного розвитку. Виховують дити­ну спосіб життя батьків, їхній зовнішній вигляд, звички, а не тільки спеціальні бесіди і вправи. Тому важливий ко­жен момент спілкування з дорослими, кожен елемент їх­ньої взаємодії.

Дитина не потрапляє механічно під дію зовнішних впливів, вона засвоює їх вибірково, переломлює через фор­ми свого мислення, у зв'язку з її інтересами і потребами. Це означає, що будь-який зовнішній вплив завжди діє че­рез внутрішні психічні умови (С. Рубінштейн). Особливос­тями психічного розвитку обумовлені оптимальні терміни навчання, засвоєння знань, формування особистісних якостей. Тому зміст, форми і методи навчання і виховання необхідно підбирати відповідно до вікових, індивідуаль­них та особистісних особливостей дитини.

Розвиток, виховання і навчання взаємозв'язані, є лан­ками єдиного процесу: «Дитина не дозріває спочатку, а по­тім виховується і навчається...; дитина не розвивається і виховується, а розвивається, виховуючись і навчаючись, тобто саме дозрівання і розвиток дитини в ході навчання і виховання не тільки виявляються, але й вдосконалюють­ся» (С. Рубінштейн).

Спадкові особливості і вроджені властивості організму як передумови психічного розвитку дитини

Людиною можна стати, маючи природні людські пере­думови, певну людську спадковість, своєрідний біологіч­ний, молекулярний шифр, у якому закодована програма обміну речовин між клітиною і зовнішнім середовищем. Спадково передаються видові і певні часткові ознаки. Дея­кі з них впливають на розвиток психіки людини. Йдеться про рівень розвитку і співвідношення першої і другої сиг­нальних систем, природні властивості аналізаторів, інди­відуальні варіації будови і ступінь функціональної зрілос­ті окремих ділянок кори головного мозку.

Діти народжуються різними за індивідуальними особливостями будови і функціонування організму, ок­ремих його систем, отримуючи їх спадково. Успадкову­ють вони тип нервової системи, задатки майбутніх здіб­ностей, особливості будови аналізаторів, окремих діля­нок кори головного мозку. Для повноцінного психічного розвитку необхідна нормальна робота головного мозку і вищої нервової діяльності. За недорозвитку їх або мозко­вої травми порушується нормальний процес психічного розвитку.

Від спадкових передумов слід відрізняти вроджені особливості організму, які формуються у процесі внутріут­робного розвитку. Зміни у функціональній, анатомічній пудові зародка можуть бути спричинені режимом праці і відпочинку матері, захворюваннями, нервовими потрясін­нями тощо. Незалежно від волі дорослих певний відсоток дітей з'являється на світ із вродженими тілесними вадами. 111 оді фізичні дефекти виникають після народження через травми і захворювання (наприклад, викривлення хребта, вкорочені кінцівки та ін.). Ці особливості, на перший погляд, не пов'язані з психічним розвитком, можуть негатив­но вплинути на формування особистості через акцентуван­ня уваги на них людей, які оточують дитину. Така людина, будучи здоровою, з часом може стати душевнохворою че­рез відчуття комплексу неповноцінності, який негативно позначається на формуванні особистості. Такі діти вимага­ють особливої уваги, теплоти, доброзичливого ставлення.

Спадкові і вроджені особливості є передумовами пси­хічного розвитку, певними можливостями, а не готовими психічними властивостями та якостями. Самі по собі спад­кові задатки не визначають процес становлення особистос­ті, досягнення її розвитку, своєрідності кожної людини. Наприклад, на основі природних задатків можуть сформу­ватися здібності, талант. Однак наявність задатків ще не гарантує їхнього розвитку. Психічні якості ніколи не зале­жать від одного фактора, вони не просто доповнюють одна одну, а реалізуються в органічній єдності. Психічний роз­виток значною мірою залежить від системи взаємин, у яку включена успадкована особливість, ставлення до неї до­рослих, які виховують. Велике значення має і ставлення до цієї особливості самої дитини.

Вплив соціальних умов життя на психічний розвиток дитини

Серед зовнішніх факторів, які впливають на розвиток дитини, важливу роль відіграє навколишнє середовище, тобто загальна ситуація, в якій вона розвивається, особли­во соціальні, екологічні, культурні умови життя. Ілюстра­цією цього впливу можуть бути описані випадки (Бельгія, Угорщина, Німеччина, Голландія, Індія), коли розвиток маленьких дітей відбувався не в людському суспільстві, а серед диких звірів. їх поведінка, попри специфічну люд­ську організацію, нагадувала поведінку тварин. Вони, як правило, чудово лазили і стрибали, рачкували, видавали невиразні звуки, їли, як звірі. Далеко не всі з них навіть після тривалих занять навчилися говорити.

Соціальне середовище діє не тільки як обставина, умо­ва розвитку, а як його джерело, оскільки в ньому є все, чим повинна оволодіти дитина. Воно складається не тільки з безпосереднього оточення дитини, а становить єдність макросередовища (суспільство як певна соціально-економічна, соціально-політична та ідеологічна система), мезосередовища (національно-культурні, соціальні особливос­ті регіону), мікросередовища (безпосереднє середовище життєдіяльності: сім'я, сусіди, групи однолітків, культур­ні, навчально-виховні заклади). У різні періоди дитинства компоненти соціального середовища по-своєму впливають на психічний розвиток особистості.

Макросередовище впливає на розвиток дитини, та найвідчутнішим є вплив елементів середовища, з якими дити­на активно взаємодіє. Саме мікросередовище пов'язує ди­тину з її макросередовищем. На вибір найближчого середо­вища впливають індивідуальні і вікові особливості дитини, ставлення до неї дорослих, товаришів, їх значен­ня для дитини, специфіка виховання. Від того, які люди утворюють мікросередовище дитини, як вони з нею спіл­куються і які вона має з ними стосунки, залежить, які властивості особистості в неї переважатимуть.

Мікросередовище діє на дитину з перших днів її життя. Це означає, що від піклування дорослих значною мірою за­лежить її психічний розвиток. Про це свідчать досліджен­ня, спостереження за розвитком дітей у різних сім'ях.

Важливим досягненням немовлячого періоду є поява в дитини потреби у спілкуванні з людьми, що спонукає її шу­кати контакти з дорослими, робить її чутливою до стосун­ків дорослих, готовою перебудувати свою поведінку відпо­відно до їх підказок, оволодіти специфічними людськими діями. Позбавлені спілкування діти не виявляють інтересу до навколишнього світу, перебувають у напівсонному ста­ні, пасивно реагують на зовнішні первинні стимули. У них запізнілий розвиток рухів, вони відстають в оволодінні мо­вою, піддатливіші за своїх ровесників хворобам. Ця пато­логія дитячого розвитку охарактеризована як госпіталізм.

Госпіталізм - глибока психічна і фізична відсталість, яка виникає в перші роки життя дитини внаслідок дефіциту виховання.

Причиною госпіталізму є обмеженість мікросередови­ща, недостатність спілкування дітей з дорослими. Як засвідчили спеціальні дослідження, цей дефіцит можна подолати цілеспрямованими індивідуальними заняттями.

На формування особистісних якостей дитини значною м і рою впливає атмосфера в її сім'ї: чи займають батьки однакову позицію; виявляють до неї переважно суворість і вимогливість чи ніжність і вимогливість; наскільки теплі дружні стосунки в сім'ї тощо. Життєвим досвідом і наукою доведено, що діти, які виховуються в доброзичливій, де­мократичній атмосфері, мають багато переваг у своєму психічному розвитку.

Із вступом до дошкільного закладу у мікросередовище дитини включається дуже важливий дорослий - вихова­тель. Від спілкування з ним, його поведінки теж залежить психічний розвиток, стосунки, формування самосвідомос­ті дошкільників.

Загалом мікросередовище за своєю соціально-психологічною сутністю є контактною малою групою.

На старті життєвого шляху особистості перебуває гене­тично первинна діада: «мати (важливі дорослі) - дитина». Потім до неї підключається система «одноліток - однолі­ток», яка видозмінюється у процесі онтогенезу: група дош­кільного закладу, шкільний клас, позашкільний колектив, студентська група, трудовий колектив, сімейне мікросере­довище. Групи, в які включена дитина, по-різному вплива­ють на її емоційне самопочуття, розвиток її особистості. Од­нак дитина не є пасивним об'єктом зовнішніх впливів, вона теж діє, впливає. У цьому інтерактивному процесі форму­ються її специфічні людські властивості. Важливе значен­ня при цьому відіграють її роль, функція у групі, актив­ність у ній.