Самосвідомість і самооцінка дошкільника

У дитини паралельно з усвідомленням зовнішнього сві­ту розвивається й усвідомлення себе, що приводить до створення Я, яке переважає над почуттями і мисленням. Самоусвідомлення відбувається так само, як і усвідомлен­ня зовнішнього світу: перехід відчуття до уявлення і від нього - до думки.

Самосвідомість постає як продукт розвитку людини, утворення, що з'являється і розвивається у процесі актив­ної діяльності дитини, на основі її взаємин з дорослими і ровесниками.

Вона відображає усвідомлення індивідом того, яким він є, якими якостями володіє, як ставляться до нього ін­ші люди, чим зумовлене це ставлення.

Вона є складною психологічною системою, що розвива­ється упродовж усього життя людини.

У дошкільному віці виникнення самосвідомості - най­важливіше досягнення у розвитку особистості дитини, а тому з'ясування психологічних умов її формування, при­чин, небажаних відхилень у розвитку є особливо актуаль­ним для правильної побудови основ майбутньої особистос­ті. Виникає самосвідомість у період суб'єктивного виок­ремлення дитиною своїх дій з усієї структури її предметної діяльності, що стає можливим завдяки виховним впливам дорослих (показування, навчання, оцінювання), оскільки у спільних діях дитини і дорослого «елемент сприяння до­рослого є провідним» (Б. Ананьев).

Наступна стадія становлення самосвідомості полягає у відокремленні дитиною себе від власних дій у зв'язку з ви­користанням свого імені. З генетичного погляду викорис­тання власного імені означає поступовий етап розвитку свідомості, перехід до виокремлення себе як постійного ці­лого з потоку дій, які змінюються. Характеризують розви­ток самосвідомості дитини зміни в її мовленні, зокрема у словниковому запасі, перехід від оперування переважно своїм ім'ям до вживання більш абстрактних висловів: «моє», «у нас», «я». Перехід дитини від третьої до першої особи свідчить, на думку Б. Ананьева, про «величезне зру­шення в розвитку самосвідомості, певний перехід від уяв­лень до думки про себе».

Усвідомлення дитиною власних дій через дорослих, які її оточують, є основою для формування самооцінки. Спо­чатку оцінка себе і своїх дій безпосередньо відображає оцінки інших людей, які керують її розвитком. Однак та­ке ставлення до себе ще не є самооцінкою, оскільки вона передбачає насамперед свідоме розуміння й оцінювання власних учинків, якостей і можливостей. Це досягається лише у старшому дошкільному віці. Отже, за Б. Ананьєвим, шлях формування дитячої самосвідомості пролягає від усвідомлення власних дій через оцінювання їх іншими до самооцінки. Тому самооцінка є найскладнішим продук­том розвитку свідомої діяльності дитини, одним із основ­них новоутворень дошкільного віку.

Самооцінка - компонент самосвідомості, який виявляється в тому, як індивід оцінює свої досягнення і невдачі, якості і можли­вості.

Оцінка дошкільником себе суттєво залежить від оцін­ки дорослого. Занижені оцінки послаблюють упевненість дитини в собі, завищені - спричинюють переоцінювання своїх можливостей і особистих якостей.

Чим точніший оцінний вплив дорослого, тим адекват­ніше уявлення дитини про свої можливості і результати своїх дій. Попри те, сформовані уявлення про власні дії до­помагають дошкільнику критично ставитися до оцінки до­рослих, навіть протистояти їм. У молодшому дошкільному віці думки, оцінки дорослого не викликають жодних сум­нівів у дитини. Старші дошкільники сприймають їх уже через призму власного досвіду, можуть навіть не погодити­ся з цими оцінними міркуваннями. Це відбувається на ос­нові вміння аналізувати результати своїх дій, відокремлю­вати самооцінку від оцінки себе іншими. Пізнання дош­кільником своїх можливостей відбувається як на основі спілкування з дорослими, так і на основі власного досвіду. Діти із завищеними або заниженими уявленнями про себе чутливіші до того, що думають і кажуть про них дорослі, легко піддаються їхнім впливам.

Приблизно із 3-х років спілкування з однолітками по­чинає все більше впливати на розвиток самосвідомості дошкільника, оскільки дорослого він сприймає як недо­сяжний еталон. Натомість цілком доступними, природни­ми і зрозумілими для нього є порівняння з ровесниками. Взаємооцінка дошкільників розвиває здатність бачити се­бе з боку.

Уміння дитини аналізувати результати власної діяль­ності залежить від уміння аналізувати результати інших дітей. У спілкуванні з однолітками формується здатність оцінювати іншу людину, що стимулює виникнення само­оцінки.

Чим молодші дошкільники, тим менш значущі для них оцінки однолітків. Взаємооцінки 3-4-річних дітей суб'єк­тивніші, частіше піддаються впливу випадкових чинників. Малюки майже не здатні узагальнювати дії ровесників, не розрізняють схожих за змістом якостей (Т. Рєпіна). Молод­ші дошкільники приблизно однаково бачать позитивні і не­гативні якості своїх однолітків; старші - більше уваги звертають на позитивні. Найуважніші до оцінок однолітків діти від 4,5 до 5,5 років. Наприкінці дошкільного віку ди­тина вже має досвід індивідуальної діяльності, що дає їй змогу критично сприймати впливи оточення.

Оцінки однолітками один одного у будь-якому віці вра­ховують ділові якості, навички і вміння, що забезпечують успішність спільної діяльності. Велику роль відіграють і моральні якості. З часом діти звертають увагу на більшу кількість проявів, які асоціюються з поняттям «хоро­ший»: у 4-5 років - не бити нікого, слухати вихователя, маму тощо; у 5-6 - захищати дітей, не кричати, бути охайним, не шкодувати, коли щось даєш, допомагати ма­мі, ділитися іграшками; у 6-7 - не битися, слухатися, з усіма дружити і гратися, пригощати, допомагати молод­шим. Більшість старших дошкільників правильно розумі­ють моральні норми і якості, за якими оцінюють одноліт­ків (працелюбство, охайність, уміння дружно гратися, справедливість тощо).

Дошкільнику значно важче об'єктивно оцінити себе, ніж однолітка, оскільки його самооцінка дуже емоційна, він легко оцінює себе позитивно. Негативні самооцінки спостерігаються, за даними Т. Рєпіної, у небагатьох дітей на 7-му році життя. Неадекватність самооцінки зумовлена труднощами (особливо у молодшому віці) у відокремленні своїх умінь від власної особистості. Тому визнання своєї роботи незадовільною або гіршою, ніж у інших дітей, озна­чає для молодшого дошкільника, що він узагалі гірший за них. Навіть старший дошкільник, розуміючи, що вчинив або зробив щось погано, часто неспроможний це визнати. Він розуміє, що хвастатися негарно, але прагнення виділи­тися серед інших дітей у нього настільки сильне, що спо­нукає до хитрощів заради демонстрування своєї переваги над іншими. Старший дошкільник, коли у нього питають, хто у групі найкращий, здебільшого відповідає, що не знає, що він також хороший (не б'ється, добрий та ін.); мо­лодший, не задумуючись, стверджує, що кращий він.

Часто діти пишаються рисами, якими не володіють, розповідають про вигадані досягнення. Це відбувається то­му, що, приписуючи собі певні якості, не завжди розумі­ють значення відповідного слова, зосереджуються тільки на оцінному смислі, що таким бути добре. Крім того, дош­кільник ще не може розібратися у своєму психічному жит­ті, усвідомити свої якості, властивості. Тому він може гор­дитися якостями, якими не володіє чи володіє незначною мірою. Оцінюючи себе, дитина прагне позитивної самооцін­ки, хоче показати свою цінність для інших.

З віком самооцінка стає більш адекватною можливос­тям дитини, це зумовлюють продуктивні види діяльності, ігри за правилами, де вона бачить і порівнює свій резуль­тат (малюнок, конструкцію) з результатом інших дітей, дає собі правильну оцінку. З-4-річна дитина завищено оцінює свої потенції у досягненні результату, оскільки ма­ло знає про особистісні якості і пізнавальні можливості. У 5 років вона не лише знає про вміння, а й має уявлення про свої пізнавальні можливості, особистісні якості, зовніш­ній вигляд, адекватно реагує на успіх і невдачу; у 6-7 - добре уявляє свої фізичні і розумові можливості, особис­тісні якості, правильно їх оцінює.

На основі самооцінки дитина у взаємодії з ровесника­ми може зайняти егоїстичну, конкурентну або гуманну позицію.

Егоїстична позиція полягає в байдужості до інших ді­тей, зосередженні інтересів на предметах. Діти з такою по­зицією часто нічого не знають про своїх ровесників і на­віть не завжди пам'ятають їхні імена, проявляють стосов­но них грубість, агресивність. Це однаково шкодить як одноліткам, так і їм самим. Таких дітей не люблять, не хо­чуть з ними гратися, дружити, тому вони стають ще агре­сивнішими.

Конкурентна позиція спричинена розумінням дити­ною необхідності певної поведінки (бути слухняною, ніко­го не кривдити), щоб її цінували, поважали, любили. Таку дитину люблять і хвалять вихователі, визнають одноліт­ки. Однак вони цікавлять її лише як засіб самостверджен­ня. Вона з напругою сприймає їх успіхи, радіє невдачам, неадекватно оцінює їх. Певною мірою це є віковою озна­кою поведінки у спілкуванні з однолітками, але вона не по­винна бути головною.

Дитина з гуманною позицією ставиться до людей як до самоцінних особистостей, чутлива до їхнього внутрішньо­го стану, добре знає інтереси, настрої і бажання. За своєю ініціативою ділиться тим, що має, допомагає іншим, не думаючи про похвалу, отримуючи від цього радість і задо­волення.

Поступово самооцінка дошкільників стає мотивова­ною, суттєво змінюється характер її мотивів; 4-5-річні ді­ти пов'язують самооцінку не з власним досвідом, а з оцін­ними ставленнями тих, хто їх оточує («Я хороший, тому що мене вихователька хвалить»); 5-7-річні - обґрунто­вують позитивні самохарактеристики, зважаючи на наяв­ність певних моральних якостей. Навіть не всі 6-7-річні діти можуть мотивувати самооцінку.

Самооцінка дитини до 7-ми років із загальної стає ди­ференційованою. Вона робить висновки про свої досягнен­ня у різних видах діяльності, бачить, з чим справляється краще, а з чим гірше.

До 5-ти років діти переоцінюють свої вміння; у 5-6,5 - рідко хвалять себе, вдаються до більш обґрунтованих само­оцінок; а до 7-ми років - правильно себе оцінюють та усві­домлюють у різних видах діяльності.

У дошкільному дитинстві складається такий важли­вий показник розвитку самосвідомості як усвідомлення се­бе в часі. Спочатку дитина живе тільки своїм теперішнім. З набуттям і усвідомленням досвіду їй стає доступним ро­зуміння свого минулого. Старший дошкільник просить до­рослих розповісти, яким він був маленьким, задоволено згадує епізоди недалекого минулого. Не усвідомлюючи змін, що відбуваються в ньому з часом, розуміє, що раніше був інакшим. Його цікавить також минуле близьких лю­дей. У дошкільника формується здатність усвідомлювати майбутнє: він хоче піти в школу, освоїти професію, вирос­ти, щоб набути певних переваг.

Інтерес дитини до себе в часі (минулому, теперішньо­му, майбутньому) постійно посилюється. Вона не лише звертається до дорослого за розповідями про себе в минуло­му, а й згадує це самостійно. Події власного минулого і се­бе у ньому дитина оцінює об'єктивно, висловлює критичні зауваження. Про майбутнє думає з надією, вірить у здій­снення своїх бажань, оскільки в ньому не здійснила жод­них проступків. Минуле, теперішнє і майбутнє дитина сприймає як можливість усвідомити себе в житті в усіх часових вимірах. Завдяки цьому перспектива, що відкри­вається перед нею, стає її надбанням, визначає розвиток її особистості. Дитина спільно з близькими дорослими вибу­довує проект свого майбутнього, за яким вона бачить себе хорошою (доброю) і успішною; сильною, вольовою, розум­ною (хлопчик) і привабливою, розумницею (дівчинка); завжди піклуватиметься про близьких, любитиме маму; зробить усе, щоб на землі був мир і не було війни, щоб усі були здорові і щасливі; стане космонавтом, лікарем, са­дівником тощо. Дитина, яка нормально розвивається, сповнена добрих намірів на майбутнє, що живить її пози­тивну самооцінку, прагнення добре ставитися до всіх, хто її оточує.

Усвідомлення своїх умінь і якостей, уявлення себе в ча­сі, відкриття для себе своїх переживань є початком усві­домлення дитиною себе, виникнення «особистої свідомос­ті» (Д. Ельконін). Формується воно до завершення дош­кільного віку, обумовлюючи новий рівень усвідомлення дитиною свого місця у взаєминах з дорослими (вона ще не велика, а маленька).

У психологічних дослідженнях дитячих висловлювань із вживанням займенника дійшли висновку, що він є свід­ченням сформованості в дитини уявлення про себе як про людину, що може діяти, відчувати, оцінювати моральні якості своєї особистості, свого Я. Свої стосунки з іншими людьми дитина вибудовує на основі цих уявлень, тобто на основі Я-концепції.

Я-концепція - узагальнене уявлення індивіда про себе, система установок стосовно власної особистості, що ґрунтуються на усві­домленні і оцінюванні своїх фізичних, характерологічних інтелек­туальних та інших властивостей.

У дитинстві Я-концепція малюка найменш структурована і дуже пластична.

За твердженням Е. Еріксона, Я-концепція у своєму розвитку долає вісім стадій, три з яких припадають на дошкільне дитинство:

1) від народження до 18-ти місяців закладаються осно­ви особистісного розвитку людини;

2) від 1,5 до 3-4-х років дитина вже усвідомлює свою індивідуальність і себе як активну істоту. Однак її життє­ва активність не завжди є позитивною, що спричинює осуд у дорослих. Головний позитивний результат розвитку на цій стадії - досягнення почуття незалежності. Дитина стає відносно самостійною, поступово звільняється від пос­тійної опіки дорослого, починає усвідомлювати себе авто­номною істотою, намагається все робити по-своєму. Вона часто промовляє: «Я сам (сама)!». Прагнення дошкільника до автономності виражається в експериментуванні та са­моствердженні, що часто призводить до сутичок з батька­ми. Наслідком таких конфліктів нерідко стає почуття нев­певненості у своїх силах, автономності, що позначається на подальшому розвитку дитини.

У цей період дитина особливо потребує доброзичливої підтримки. Дорослі мають заохочувати її почуття автоном­ності, щоб конфлікти з дорослими не провокували надмір­ну сором'язливість, сумніви у власних силах. Розвиток са­моконтролю не повинен зашкодити формуванню в малюка позитивної самооцінки. Дорослі мають всіляко заохочува­ти дитину до справ, які вселяють їй віру в себе, допомага­ти побачити себе успішною особистістю. Інакше вона від­чуватиме пригнічення від почуття сорому, незручність у своїх невдалих діях, сумніви щодо важливості її особи для близьких людей тощо. Тому батьки можуть забороняти ди­тині лише те, чого не можна допускати.

Отже, згідно з Е. Еріксоном, у дітей раннього і молод­шого дошкільного віку мають розвинутися довіра до світу, особливо до батьків, почуття автономності. Ці досягнення підвищують її самооцінку, допомагають відчути захист, тепло і турботу батьків, бути упевненою у своїй компетен­ції щодо певних справ. Завдяки цьому поєднуються схва­лення батьків і себе, що сприяє формуванню в дитини по­чуття власної гідності;

3) приблизно у 4 роки у дитини з'являються перші уявлення про те, якою вона може стати людиною. У цей час активно розвивається пізнавальна діяльність малюка, головною рушійною силою якої є допитливість. Дошкіль­ник виявляє більшу впевненість, самостійність, прагне розширити своє соціальне оточення. Всі ці процеси потре­бують особливої уваги батьків, які повинні вберегти її від можливої появи почуття вини за свою допитливість і ак­тивність, щоб не позбавити дитину ініціативності. Для формування в малюка позитивної самооцінки потрібно, щоб його самосвідомість не набувала руйнівної якості са­моприниження.

Я-концепція як психологічне новоутворення стає стійкою, якщо самооцінка дитини формується в резуль­таті виявлення у себе якостей, рис, які відрізняють її від інших людей; у неї виникає здатність до рефлексії, внас­лідок чого вона починає усвідомлювати, як сприймає її оточення.