Тема 1. Предмет соціології

5. Когнітивні карти та логіко-понятійні схеми.

Ключові терміни теми №1: соціологія, її предмет, мета та метод досліджень; принципи позитивізму та об’єктивності; операціоналізація понять та неопераціоналізоване мислення, каузальне пояснення, причини та чинники, схематизація, когнітивні карти та логіко-понятійні схеми.

1. Соціологія – це точна (побудована на вимірах і розрахунках) наука, що вивчає і прогнозує поведінку окремих людей і груп заради того, щоби надати рекомендації про способи управління цією поведінкою у наявних обставинах. Очевидно, що її висновками користуються саме ті, хто управляє, щоправда це буває лише тоді, коли останні намагаються не добитись усього силою і примусом, а управляти в точному смислі слова, - а це хоч і дає значно кращий результат завдяки більшій мотивації виконавців, але вимагає і більшої кваліфікації від управлінців. Отже, мета досліджень цієї науки – прогнозування поведінки людей для управління ними, а м етод досліджень – природничо-науковий (спостереження, виявлення типів і повторюваностей, розрахунок закономірностей, прогнозування процесів і рекомендації по їх практичному застосуванню).

Взагалі, «предмет» – це те, що вивчає дана наука, точніше, це ті особливості досліджуваних нею явищ, які вивчає лише вона, тобто які виділяють її серед інших наук. Предмет соціології – це поведінка конкретних людей у конкретних обставинах. Інакше кажучи, соціологія вивчає не «людину взагалі» (це робить філософія), не історію конкретних народів чи осіб, не біологічні чи психологічні закономірності розвитку окремої людини або групи, а саме зовнішню поведінку людей, – ту, яку можна спостерігати. Скажімо, якщо міркування чи почуття неможливо побачити (тобто, надійним чином зафіксувати у зовнішній поведінці), то вони і не вивчаються соціологами, навіть якщо по обличчю людини можна здогадатися, що вона відчуває і про що думає. Тим самим соціологія поставила собі жорстку межу у тому, що вона може і що не може вивчати (обмежила свій предмет вивчення): відкинути усі здогадки, домисли та припущення, які не підтверджуються зафіксованими діями, змінами у їх кількості тощо.

Це обмеження предмету науки сформульовано у двох основних принципах соціології: принципі позитивізму та принципі об’єктивності. Принцип позитивізму (його сформулював основоположник соціології О.Конт, 1798-1857) звучить так: вивчати можна лише те, що можливо виміряти й розрахувати математично. Це і є опис зовнішньої поведінки, адже лише її можна порахувати, тоді як узагальнюючі, неконкретні вирази на кшталт «старанність», «хороша поведінка», «розумність» вимірюванню не підлягають. Щоправда, принцип позитивізму не відкидає можливості досліджувати і якісь внутрішні – емоційні чи інтелектуальні – дії, якщо їх вдасться зафіксувати точними методами (а це, до речі, зараз можливо зробити поліграфом, МРТ[1] та іншими приладами, або підрахунком мікроекспресій обличчя за методом Пола Екмана[2]). Він відкидає у якості об’єкту дослідження лише абстрактні поняття, які можна зрозуміти по-різному, адже вони узагальнюють багато різних зовнішніх дій (що для філософії нормально, адже вона і користується саме такими поняттями для побудови своїх теорій, а от у соціології – неприпустимо, оскільки тут треба рахувати).

2. Однак проблема (зокрема – і студентів, що вивчають соціологію) у тому, що на практиці люди постійно користуються саме такими, абстрактними, багатозначними поняттями, і це роблять не якісь зарозумілі філософи, а якраз цілком звичайні люди, і чим менше вони розбираються у певній сфері, тим частіше користуються дуже приблизними термінами, значення яких «розмите» і непевне (читай про це статтю Геґеля «Хто мислить абстрактно?»[3]). Такими, між іншим, є усі жаргонні слова; скажімо, слово «конкретний» у молодіжному жаргоні означає і «саме цей», і «дуже добрий», «значний», «інтенсивний» тощо (і, до речі, філософія і логіка потрібні якраз для того, щоби навчитися формулювати свої думки точно, а не «розмазувати кашу по скатерті»). Як же соціологія може вивчати ті явища, які названі нечітко і неконкретно? Для цього існує такий важливий метод роботи, як операціоналізація понять – зведення (редукція) абстрактних понять до конкретних, вимірюваних ознак.

Якщо нам, наприклад, потрібно виміряти рівень щастя («щасливості») тих чи інших людей, то ми, насамперед, маємо визначити, що таке «щастя», – тобто які зовнішні, поведінкові ознаки даного стану. Звичайно, є багато варіантів розуміння цього слова і цього явища, але оскільки соціологія не вирішує глобальних, філософських проблем (штибу «що таке щастя взагалі?»), то виходячи із конкретних цілей замовника дослідження (тобто, для чого саме він хоче узнати їх «рівень щастя»), ми зводимо цей багатозначний термін до конкретних ознак задоволеності рівнем зарплатні або умов праці, сімейним життям чи особистими перспективами (які вже можна виміряти шляхом опитування). І хоча ми не можемо таким чином повністю і беззаперечно визначити рівень «земного щастя» цих людей, але перед нами і не ставиться такої глобальної задачі, адже соціологія – точна і прикладна наука.

А крім того, чим більше таких, дрібних, нібито, ознак ми прорахуємо, тим ближчі будемо до визначення і рівня «щастя взагалі». Між іншим, такі дослідження зараз проводяться, причому виявляється, що «щасливі» країни – зовсім не ті самі, що найбагатші або найстабільніші (дивись про це роботу М.Аргайла «Психология счастья»[4], а також міжнародні розрахунки «Індексу розвитку людського потенціалу (ІРЛП)», «Індексу якості життя», «Міжнародного індексу щастя» або «Валового національного щастя»). Підтверджує цей висновок і вивчення зворотного щастю явища «відносної депривації» (див. далі, тему №9 цього посібника).

Варто додати, що операціоналізацію варто застосовувати і в повсякденному житті, ставлячи собі і іншим уточнюючі й максимально конкретні запитання про цілі своїх дій і можливості їх досягнення, мотиви саме такої поведінки тощо. В сучасній організаційно-управлінській практиці це називається «кайдзен-питання», а їх технологія базується на японських традиціях корпоративного менеджменту, які цілком доказали свою ефективність[5].

3. А от будь-які домисли, – зокрема довільні пояснення чужої і власної поведінки, – вимагає не брати до уваги принцип об’єктивності, який наголошує, що причини поведінки людей ніколи не співпадають із тим, як вони її пояснюють, а тому ці причини треба вивчати, аналізуючи, як міняється поведінка людей під впливом окремих чинників. Інакше кажучи, людей треба вивчати як «чорну скриньку», до якої не зазирнеш, або як просту біологічну істоту, у якої не запитаєш, чому вона так вчинила. А відтак ставити в анкеті питання про причини якихось дій – неграмотно і безглуздо, отримані відповіді можуть лише заплутати, натомість ці причини соціолог повинен виявити сам.

Наприклад, якщо дехто говорить, що любить певну людину, але в більшості ситуацій на ділі віддає перевагу іншим перед нею, то принцип об’єктивності вимагає зробити висновки саме із очевидних і легко обчислюваних фактів зовнішньої поведінки, а не із слів (хоча люди здебільшого схильні вірити якраз останнім). Люди не обов’язково обманюють, але вони завжди знаходяться у полоні розповсюджених наївних уявлень про причини людської поведінки, а також – власних бажань представити себе у якомога кращому світлі.

Давайте замислимось, де саме можна використовувати описані соціологічні підходи і які вигоди це дає. Насправді – всюди. Візьміть, хоча б, футбол, де вже давно, - принаймні з часів Валерія Лобановського, - ведуться підрахунки дій як окремого гравця, так і всієї команди. І це робиться не з цікавості, а для виявлення слабких місць, своїх і чужих. Наприклад, якщо відомо, що команда пропускає багато голів в останні хвилини матчу, значить їй треба працювати над фізичною витривалістю і мотиваційним настроєм на гру. А якщо виявиться, що забиває вона переважно із близьких відстаней, то їй варто відпрацьовувати удари здалеку і знаходити відповідних футболістів.

Зараз подібну статистику можна побачити і підчас трансляції матчів Англійської прем’єр-ліги або футбольних єврокубків, але практика показує, що для важливих висновків статистики якраз і не досить. Мало знати число кілометрів, які пробіг футболіст або скільки разів пробив по воротах, а тим більше – підсумовувати ці показники за декілька ігор, адже він може мати гарну статистику за рахунок зустрічей із слабкими суперниками, але погано грати із сильними, або, скажімо, бити по воротах там, де цього не варто було робити, – а значить ці показники слід зараховувати йому в «пасив», а не в заслуги[6].

Цей умовний приклад якраз і демонструє відмінність соціології від статистики як науки. Остання зосереджується на операціях із кількісними показниками: виявленні лінійних закономірностей їх розподілу та взаємозалежності і побудові прогнозу зростання чи зменшення цих показників. Тобто її не цікавить те, чому так відбувається. Цей, статистичний підхід цілком задовольняє, наприклад, букмекерські контори, які не керують даним процесом, а лише використовують азарт уболівальників[7]. На відміну від них, керівники спортивних команд хочуть знати, як вони можуть змінити те, що їх не влаштовує, а тому їм потрібен не кількісний, а якісний аналіз, тобто виявлення причин цих процесів. Соціологія уміє виявляти причини поведінки людей, і саме в цьому її перевага. Втім, як вона це робить, ми розглянемо далі, у четвертому питанні даної теми, а до цього треба пояснити, що таке неопераціоналізоване мислення, яке, власне, і заважає зрозуміти поведінку людей взагалі і специфіку її соціологічного вивчення зокрема.

Люди, як ми вже казали, схильні користуватись абстрактними, чітко не визначеними поняттями, які вони навіть не намагаються уточнити. Наприклад, керівник навчального закладу ставить питання, чому його учні погано вчаться? Тут у хорошого соціолога (із операціоналізованим мисленням) одразу би виникло зустрічне запитання: що таке «погано вчаться»? Чи означає цей вираз «низькі оцінки», чи, може, «слабкі знання» (а це, погодьтеся, не одне і те ж), а може керівника взагалі хвилює дисципліна? Причому якщо взяти за критерій «низькі оцінки» (а це вже більш-менш вимірювана ознака), то що є межею, за якою оцінки вважаються низькими і за яку бажано не переходити? Але у керівника (в даному випадку – не найкращого) ці уточнюючі питання не виникають, а тому він відразу «знаходить» таку ж абстрактну відповідь: учні – ліниві! А звідси таким же очевидним йому здається і вирішення цієї проблеми: треба цих ледарів сильніше «ганяти», давати більше роботи і страшніше лякати. Звичайно, такому «менеджеру» (із бюрократично-тиранічними звичками) соціологія не потрібна, хоча його дії схожі на спробу ремонтувати механізм при повному незнанні його особливостей і принципів роботи.

Це прояв неопераціоналізованого мислення, яке і стає причиною більшості управлінських помилок, а головне – невтішних результатів. Скажімо, чому згаданий керівник назвав лінь причиною «поганого навчання»? Тому що в умах людей існує такий стереотип мислення: «не вчаться – значить не хочуть», а «не хочуть вчитись – значить ліниві». Цей голослівний висновок ніхто ніколи не перевіряв і не вважав за потрібне. Однак саме із такими догмами та ілюзіями і має боротися соціологія. Давайте спробуємо. Низькі оцінки (якщо ми вже домовилися вважати, що саме вони є критерієм, ознакою «поганого навчання») можуть бути наслідком завищених вимог учителів, їх невміння пояснити матеріал доступно або браком часу і надміром матеріалу у програмі, а можуть бути і наслідком небажання учнів працювати, але не через лінь, а тому, що у них не сформовано цікавості до даного предмету чи до навчання взагалі, або така цікавість «вбита» бездумним викладанням і принизливим ставленням до учнів.

Причин може бути багато і найшвидше у кожної категорії учнів – інша (і виявити це можна, лише провівши соціологічне дослідження), але чому ж серед причин нами не названа лінь? А якраз тому, що нема такого реального явища, як «лінь», а є багато різних явищ, названих одним словом. Вигаданість цього терміну доказує просте міркування: якщо у якоїсь людини і вправду є така постійна особиста риса, як лінь, то вона має проявляти її всюди і завжди; проте на ділі вона буває неповоротка і ледаща, лише коли змушена читати нецікаву книгу, але стає енергійною та допитливою, коли шукає футбольні новини або дивиться улюблений фільм. А отже «лінь» - це не справжнє явище, а неопераціоналізоване, догматичне поняття, яке неможливо досліджувати і не варто використовувати. А от у чому можна і треба розібратись, то це – що таке «причина»?

4. Причини і чинники – це два варіанти т.зв. каузального пояснення, тобто такого, що виявляє, чим викликане досліджуване явище, яка сила привела до його виникнення. Але плутати ці два терміни не варто. Причина – це обставина, дія якої на 100% визначає наступний результат, що буває лише при розгляді короткочасної події, що охопила великі людські масиви (мільйони людей впродовж кількох днів або тижнів). Скажімо, причиною Великої Французької революції або Помаранчевої революції в Україні можна вважати політичну кризу (і перш за все – кризу довіри до влади) і неможливість розрішити її стандартними демократичними процедурами. Але «політична криза» - це, знов-таки, абстрактний термін, який узагальнює чимало суспільних явищ, точне число або мінімально необхідний набір яких нікому не відомий. Втім, навіть такими термінами можна користуватись (на відміну від безмежних, а тому пустих абстракцій, як-от «всеохоплююча криза», «народ доведено до відчаю», «все погано»), і саме тому видатний соціолог М.Вебер, проаналізувавши хід багатьох революцій, вивів закономірність, що вони відбуваються не на етапі найгіршої економічної ситуації («голоду і злиднів»), а на етапі стрімкого підйому після цієї нижчої точки падіння, і відбувається це тому, що очікування мас ростуть набагато швидше, аніж покращується їх життя, особливо якщо політики хваляться успіхами і занадто обіцяють, замість того, щоби налаштувати всіх на старанну працю.

Отже, причина – це завжди філософсько-історичне узагальнення, для якого важко знайти числові параметри, а тому для соціологічних досліджень цей термін фактично непридатний. Натомість чинники (фактори) – це обставини, дія кожного із яких не визначає на 100% наступний результат, а дає його лише в сумі, причому неможливо передбачити, яка саме їх сукупність до нього призведе, а тому чинники і слід розраховувати лише для мінімальної кількості людей у конкретних, короткочасних обставинах. Наприклад, якщо мама докоряє дитині, що та не вдягла шапку і шарф, і саме тому застудилася, то ця мама, користуючись хибними стереотипами неопераціоналізованого мислення, припускає, що переохолодження – то єдина і цілком достатня причина хвороби. Проте неважко помітити, що її дитина застуджувалася зовсім не кожного разу, коли була одіта невідповідно до погоди, а отже на цю хворобу впливають і інші чинники (імунітет, фізична та психічна ослабленість тощо). Просто тут мало місце недоречне намагання знайти всезагальну причину поодиноких об’єктів і подій, щодо яких можливо і треба шукати лише чинники.

Інакше кажучи, коли соціологи розглядають окреме рішення й окрему дію конкретної людини або групи (котра діє злагоджено, як єдине ціле), то вони шукають чинники цього, а коли вивчають якесь масове і постійно існуюче явище, то говорять про причини його існування. Виявивши чинники, легше скерувати процес у потрібне русло, тоді як причини набагато гірше піддаються керуючому впливу. Річ у тім, що ідея існування якихось шкідливих «причин», які призводять до управлінських невдач і які треба лише вчасно усунути, щоби поразки змінилися на перемоги, - це ідея доволі наївна і безграмотна. Візьмемо таке масштабне (і не тільки в нашій країні) явище, як корупцію. Пояснювати її будь-яким чинником (скажімо, особистою жадібністю) глупо, адже це не індивідуальна погрішність, а дії багатьох людей впродовж багатьох років. Що ж є спільною причиною для всіх цих багатьох людей? Тут знову не варто занадто узагальнювати: для всіх часів і всіх корупціонерів єдину причину не знайдеш; але для такої цілісної політичної системи, як Україна, і в конкретний, - сьогоднішній, зокрема, - час її відшукати можна.

Ця причина стає зрозумілою, коли розглядаєш найбільш поширені випадки порушень, якими є зовсім не індивідуальні багатотисячні хабарі, а менш коштовні, але масові й буденні «підношення» за дію, що потрібна, але не передбачена правилами (хоч і необов’язково незаконна, наприклад, заміна труби сантехніком). А значить, причиною є нерегламентованість багатьох нагальних питань, їх невирішеність у правилах, що існують, а відтак і неможливість вирішувати їх інакше як в обхід цих правил, а отже – неформально і особисто. І ось тут ми, нарешті, підходимо до того, чому виявлення причини не надто допомагає вирішенню проблеми. Неважко порекомендувати владі писати правила (закони, інструкції) краще, тобто докладніше і конкретніше, із урахуванням усіх можливих ситуацій і справедливих способів їх вирішення та ще й із визначенням способів контролю за їх дотриманням. Однак якщо нам самим більш конкретно і детально уявити, хто і як це писатиме, то стає очевидним, що ті, хто «нагорі» пише такі правила, не завжди знають, як працюють люди «внизу». Виникає «хибне коло»: виконавці знають, про що мало би йтися у правилах, але не мають ні прав, ні кваліфікації для їх створення, а керівники – навпаки, і ніхто не може нічого змінити.

Насправді, це не «коло», це – система, і як будь-яка система вона сама себе підтримує, і саме тому існує впродовж віків, попри всі намагання її змінити. Система створення і виконання правил є саме такою – бездарною і нездатною до змін – не через якусь там «нерозумність» наших людей чи нашу «відсталу» ментальність, вона є такою через надмірну централізованість, яка дісталась нам у спадок від гігантської російсько-радянської держави (що просто не могла не бути дуже централізованою при таких розмірах). Втім, термін «система» буде розглядатись у темі №3, а зараз із її згадування можна лише зробити доволі впевнений прогноз, що поскільки залишкова централізація шкодить Україні, то вона поступово, але неминуче буде зникати. А відтак ослабне і ця причина корупції: центри створення правил будуть наближені до виконавців і потреби чи навіть можливості йти в обхід них буде куди менше. Тобто знання причин дозволяє зрозуміти, що із часом все вирішиться саме по собі, але що зробити, аби цей процес пришвидшити, це знання, на жаль, не підказує. І це іще один привід не користуватись терміном «причина» у соціології, науці, що за визначенням повинна давати конкретні практичні рекомендації, а не заспокоювати обіцянками, що все налагодиться.

5. Справжні соціологічні знання є такими, що легко піддаються схематизації, причому – не бездумно-формальній, коли прямокутники та стрілочки поєднують будь-які, не пов’язані між собою назви, а такій, коли схема передає причинно-наслідкові зв'язки і з неї можна зробити практичні висновки про те, яка ключова ланка потребує змін для зрушення ситуації із замкненого кола. Звичайно, й інші науки користуються схемами, але більш формалізовані науки (більш «точні», як математика чи фізика) користуються виключно символами й формулами та незмінними для всіх об’єктів правилами розрахунків, а науки, менш формалізовані, ніж соціологія (як-от філософія чи історія), зловживають «пустими абстракціями» і тому їх схеми не спонукають до жодних висновків, а лише подають гіпотези авторів у красивій упаковці.

Перший тип соціологічних схем є відображенням реального сполучення чинників, що впливають на поведінку, а також результатів їх впливу, тобто ментальних чи поведінкових реакцій, які у свою чергу впливають на подальший перебіг подій. Очевидно, що це відображення існує у сприйнятті людей, а тому і називається когнітивною (ментальною) картою. Теорію когнітивних карт (схем генетичних зв’язків) створили М.Вертгеймер та Е.Толмен у середині ХХ століття[8]. Вертгеймер першим звернув увагу (у книзі «Продуктивне мислення», 1936-1943 років) на те, що коли рішення задачі досягається внаслідок механічного повторення завчених правил або завдяки випадковому відкриттю в серії сліпих проб, то це не є справжнім мисленням[9]. І справді, мислення, яке він назвав продуктивним, повинно прогнозувати дійсність не через очікування повтору попередніх подій (як це буває у генералів, що «завжди готуються до минулих війн») і не через просте угадування (як у поганих студентів), а шляхом виявлення схем взаємозв’язку і розвитку подій.

Саме такий спосіб мислення і є основним для соціології, адже її виправдані на ділі прогнози базуються на виведенні схем поведінки певного типу людей у конкретному варіанті ситуації, тобто не роблять надміру узагальнюючих висновків, а мають прикладний характер. Аналізуючи поведінку щурів у лабіринті, Е.Толмен (у книзі «Когнітивні карти у щурів і людини», 1948 рік) прийшов до висновку, що в результаті бігання заплутаними коридорами у щура формується особлива структура, яку можна назвати когнітивної картою навколишнього середовища, і саме вона визначає всі наступні дії щура в цьому та інших схожих лабіринтах. Він припустив, що когнітивні карти визначають також поведінку людей, і закликав до «розширення» когнітивних карт як засобу боротьби з надлишком агресивності.

На думку М.Вертгеймера, головними в процесі мислення є не стільки технічні процедури вирішення поставленого завдання, скільки саме її формулювання, тобто – постановка проблеми. Саме тому майбутні системи штучного інтелекту хоч і зможуть вирішувати будь-які проблеми, але не зможуть їх ставити. Адже не тільки науковий, але і повсякденний аналіз проблемних ситуацій вимагає не просто часткових, прикладних знань, - необхідні узагальнюючі знання про структуру проблеми або ситуації. І наш мозок такі когнітивні стереотипи обов'язково виробляє або засвоює їх від оточення. Так, в епоху Великої французької революції важливим елементом революційної ментальності стала універсальна пояснювальна схема, згідно з якою всі труднощі та невдачі є результатом підступів ворогів революції, - що, звісно, було неприпустимим спрощенням і нераціональним стереотипом.

Ось чому людям треба свідомо і продумано створювати пояснювальні схеми, для чого існує вже досить розвинена методика когнітивних карт, або т.зв. майнд-карт[10]. Як приклад когнітивної карти розглянемо уявлення людини, що знаходиться в депресії.

Припустимо, що її самооцінка під впливом череди невдач знизилася. Це може привести як до бажання довести собі випадковість цього, так і до висновку, що «мені нічого не світить», і вибір між ними є цілком вільним, хоча почасти й залежить від характеру людини. В першому випадку мотивація досягнень об’єктивно зросла би, а в другому, який ми розглядаємо, зменшилася разом із здатністю добиватися свого. Це, в свою чергу об’єктивно збільшило потребу в допомозі (яку оточуючі переважно готові надати). Однак на шляху отримання такої допомоги повстає суб’єктивна боязнь, що люди будуть з неї глузувати, чого вона допустити не може, адже її самооцінка і так низька, а тому сильно залежить від зовнішньої оцінки.

Тож людина відмовляється ризикувати самооцінкою і не приймає чужу допомогу, навіть коли її пропонують без жодного прохання. Брак допомоги і підтримки збільшує череду її невдач і це сприймається як підтвердження низької самооцінки, а далі розвиток депресії йде по другому колу, в якому можливість вибору між оптимістичною чи песимістичною самооцінкою майже зникає – на користь останньої. Щоби знайти вихід із, здавалося б, безвихідної ситуації, необхідно скоригувати її картину світу. Слід переконати людину в тому, що допомога інших свідчить про любов до неї друзів і родичів, і про її цінність для них, а значить їх допомога повинна підвищувати її самооцінку. У цьому випадку замкнене коло починає працювати в напрямку виходу із депресії (але це вже буде інше «коло» й інша схема).

Можливий і другий тип соціологічних схем, - який відображає не генетичний зв'язок чинників і поведінки (як це було в першому типі), - а границі застосування термінів, тобто їх застосовність до певного класу досліджуваних об’єктів і відмежування від інших близьких термінів. Це важливо для того, щоби не поєднувати при розгляді різномасштабні й не контактуючі безпосередньо об’єкти (такі, як атом і праска, людина і суспільство, - які взаємодіють через посередництво багатьох проміжних ланок), а значить – щоби правильно користуватися мовою науки. Очевидно, що такі, логіко-понятійні схеми потрібні скоріше для візуалізації матеріалу і для його засвоєння (навчання), але вони можуть стати в нагоді і для пояснення співрозмовнику своєї або його власної думки, для знаходження між ними компромісу тощо.

Розглянемо для прикладу логічну схему таких понять, як «чинники», «причини», «традиції», та «субкультури» (половину з яких ми описали вище, а решту ще будемо вивчати). Як ми пригадуємо, подія, що відбулася з одною людиною в один момент її життя (на схемі це позначено, як один день), породжується необмеженим числом чинників. Натомість подія, що відбувається в короткий проміжок часу (навряд чи за один день, але і не місяці, бо це вже буде ряд подій) у великої кількості людей (сотні тисяч або мільйонів) породжується спільною для них причиною. Однак постає питання: а що спричиняє події, які охоплюють менші спільноти: не тисячі, але і не одиниці? І відповіддю будуть іще два терміни, які в цьому посібнику розглядатимуться далі: групові традиції (тобто прийняті в ній манери поведінки, характерні для масштабу одного чи кількох десятків людей) і субкультури (стилі життя, характерні для масштабу сотень або тисяч людей), - котрі на противагу попереднім двом термінам описують типові й регулярні події, протяжність яких є настільки довгою, наскільки довго існує (не змінюючись) спільнота, що ї виробила.

Як бачимо, якщо хтось добре розібрався із сенсом термінів та до чого саме їх можна застосовувати, він легко зможе виразити це в понятійно-логічній схемі, а якщо він до того ж збагнув причинно-наслідкову «механіку» розвитку подій, то буде здатен написати і когнітивну карту генетичного зв’язку чинників і поведінки.

Визначення ключових термінів теми №1:

1. Предмет соціології – поведінка конкретних людей у конкретних обставинах.

2. Мета досліджень соціології – прогнозування поведінки людей для управління ними.

3. Метод досліджень у соціології – природничо-науковий: спостереження, виявлення типів і повторюваностей, розрахунок закономірностей, прогнозування процесів і рекомендації по їх практичному застосуванню.

4. Принцип позитивізму: вивчати можна лише те, що можливо виміряти й розрахувати математично.

5. Операціоналізація понять – зведення (редукція) абстрактних понять до конкретних, вимірюваних ознак.

6. Неопераціоналізоване мислення – таке, що користується «пустими абстракціями», тобто «ярликами», чітко не визначеними поняттями, котрі люди навіть не намагаються уточнити, адже вони замінюють їм справжній пошук причин і дають відчуття розуміння ситуації.

7. Принцип об’єктивності: причини поведінки людей ніколи не співпадають із тим, як вони її пояснюють, а тому їх треба вивчати, аналізуючи, як міняється поведінка під впливом окремих чинників.

8. Каузальне пояснення –таке, що виявляє, якою причиною або чинниками викликане досліджуване явище, яка сила привела до його виникнення.

9. Причина – це обставина, дія якої на 100% визначає наступний результат і яка фактично є філософсько-історичним узагальненням, а тому її повторюваність можна побачити лише при розгляді короткочасної події, що охопила великі людські масиви (мільйони людей впродовж кількох днів або тижнів), що непридатне для соціології.

10. Чинники (фактори) – це обставини, дія кожного з яких не визначає на 100% наступний результат, і неможливо передбачити, яка саме їх сукупність до нього призведе, а тому чинники слід розраховувати лише для подій із мінімальною кількістю учасників у конкретних, короткочасних обставинах.

11. Перший тип соціологічних схем є когнітивною (ментальною) картою, тобто відображенням реального сполучення чинників, що впливають на досліджувану поведінку, а також результатів їх впливу, тобто ментальних чи поведінкових реакцій, які у свою чергу впливають на подальший перебіг подій.

12. Другий тип соціологічних схем є логіко-понятійною схемою, яка відображає (візуалізує) границі застосування термінів, тобто їх застосовність до певного класу досліджуваних об’єктів і відмежування від інших близьких термінів.