2017-11-01
1453
1. Особистість як ієрархія цінностей.
2. Фрагментована особистість. Первинна та вторинна соціалізація.
3. Дія, вчинок та референтні особи.
4. Авторитарна особистість
5. Цілісна (самоактуалізована) особистість.
Практичне завдання №5: Наведіть приклад прояву у поведінці трьох головних ознак авторитарної особистості (за Т.Адорно) у одної людини та приклад прояву трьох головних ознак самоактуалізованої особистості (за А.Маслоу) у іншої.
Ключові терміни теми №5: особистість як система (єдина ієрархія) норм і цінностей, первинна та вторинна соціалізація, первинні й вторинні норми та цінності, фрагментована особистість, дії та вчинки, референтні особи, авторитарна та самоактуалізована (цілісна) особистість, особисті принципи.
Підсумуємо те, що ми вияснили у попередній темі: особистість формується переважно шляхом несвідомого копіювання манери поведінки близьких їй людей (а не завдяки повчанням), а переймаючи її вона запозичує і систему цінностей, що стоїть за будь-якою їх поведінкою. Виходячи з цього, ми можемо сформулювати ключові ознаки, що відрізняють дорослу, самостійну і незалежну насправді людину від дитини чи підлітка. Є багато різних визначень особистості, і їх не варто плутати або вважати рівнозначними і взаємозамінними, адже у кожного з них своє завдання і свій кут погляду. У соціології ж нам важливе таке визначення, що дає поведінкові ознаки того, що дитина стала дорослою, і водночас дозволяє пояснити причини цих змін у поведінці. Отже: особистість – це людина, яка діє послідовно й системно, оскільки декілька її дитячих ієрархій цінностей склалися в одну, несуперечливу ієрархію.
Ми вже з'ясували, що дитина ідентифікує себе з усіма навкруги в силу вікової нездатності розрізняти «своїх» і «чужих», «поганих» і «добрих», – адже така здатність з’являється лише завдяки сформованій ієрархії цінностей, яка і слугує критерієм розрізняння і вибору. Але ієрархію цінностей і мала, і доросла людина переймає у готовому вигляді, оскільки цінності ніколи і не існують поодинці: цінності - це звичка робити певний (один і той же) вибір між двома якимись варіантами, – а отже вони завжди існують у порівнянні. І виявляються вони на ділі у ситуації вибору, і саме тоді, коли людина робить вибір миттєво, не замислюючись, і робить вона так тому, що відповідь на питання, якому варіанту вона надає перевагу у неї готова заздалегідь, – у вигляді ієрархії цінностей.
Більше того, ієрархія цінностей – це не просто сукупність багатьох парних порівнянь (наприклад, чаю чи кави на сніданок, і інших), це послідовна у своїх інтересах система преференцій: якщо вже дана група у своїй ієрархії цінностей надає перевагу, скажімо, фізичній силі над начитаністю (і зневажає фізичну слабкість, що є нормою, яка відповідає даній цінності), то вона, як правило, не цікавиться тонкощами психології і красотами поезії, а натомість отримує задоволення від «крутих» (тобто без проблиску думки) кінобойовиків і «музики», що спалює мозок децибелами. Тобто вона послідовна у тому, що любить і що – ні, і це виявляється у будь-якій ситуації: в їжі – знов не до тонкощів, головне з’їсти багато, а якщо вже перебирати, то аби було дороге і престижне; в одязі, в манерах – те саме, грубі, «чоловічі», нібито (а насправді – «гіпермаскулінні»), смаки і водночас – страх виглядати слабким, вразливим або співчутливим. Таким чином, ця стійка і цілісна манера дій виявляється у кожному прояві поведінки, а термін «ієрархія цінностей» лише дає назву її кореням – послідовній і звичній направленості інтересів, що розставлені по рангах.
Ось чому поспостерігавши навіть коротко за такою – усталеною, системною поведінкою, дитина легко переймає всю цю манеру, тобто засвоює ієрархію цінностей. А оскільки груп, за якими вона спостерігає і в яких соціалізується, далеко не одна, то й ієрархій цінностей вона засвоює декілька, і веде себе саме так, як прийнято у тій групі, де вона зараз знаходиться. Причому веде себе у кожному випадку щиро, хоча і відрізняється у цій поведінці разюче, як дві різні людини (або й більше). І в цьому немає жодної патології, – скажімо, роздвоєння особистості, – адже немає ще і самої особистості, немає єдиної ієрархії цінностей. Більше того, дитина не помічає суперечливості у своїй поведінці (в одній компанії вона лагідна і спокійна, а в іншій – агресивна і безжалісна), адже критерієм «правильності» виступає для неї засвоєна саме в цій компанії ієрархія цінностей, і виходячи з цього вона в кожній компанії і в кожній ситуації відчуває, що веде себе «правильно». А оскільки дорослі, як їй здається, не можуть поводитися невірно, тож і її поведінка виправдана і замислюватися над нею не треба.
Таким чином, у дитини виникає декілька ієрархій цінностей, по одній у кожній із тих груп, де вона соціалізується. Причому це відбувається, навіть якщо вона перебуває у такій групі або спостерігає за нею недовго, – бо манера її поведінки справляє на сприйнятливу від природи дитину настільки велике враження, що вона починає себе з нею ідентифікувати, тобто запам’ятовує і намагається поводитись так само. Проте, із настанням так званого «перехідного» і «важкого» підліткового віку (десь років із 12 – 14) дитина починає помічати роздвоєність, непослідовність своєї поведінки, а головне – її залежність від того, у якій групі вона знаходиться. Вона від цього страждає, відчуває свою неповноцінність і, намагаючись подолати цей «недолік» (який справді не є недоліком, а – цілком природнім станом речей), починає із усіма сперечатись, порушувати усі нав’язувані їй правила і просто – дратуватись із будь-якого приводу.
Отут і починається конфлікт «батьків» і «дітей». Однак і його не слід драматизувати, а тим більше – ображатися на дітей: для них це закономірний, а головне - необхідний для повного формування особистості етап індивідуального розвитку, і якщо його не пройти у всьому обсязі, не звільнитись від впливу оточуючих і не навчитись іти всупереч їх думці, наполігши на своєму навіть у ситуації власної неправоти, то не можна стати цілісною, самостійною особистістю. Саме на цьому етапі надзвичайно шкідливим виявляється репресивне виховання, яке силоміць придушує прагнення до особистої незалежності і самоуправління, а в результаті формується авторитарна особистість, що впливу інших нездатна протистояти, але намагається сама їх підкорити і принизити, вважаючи, що таким чином звільниться від їх впливу. А найгірше те, що авторитарна особистість не вміє визнавати свої помилки, адже для цього людині треба спершу переконатися, що вона здатна наполягти на своєму і вже не має потреби доводити це собі зайвий раз, потім відчути гірки наслідки наполягання тоді, коли була неправа, і вже після цього зрозуміти вигідність прислуховуватись до чужої думки (а не бути змушеною до цього силою).
І, нарешті, коли ці декілька дитячих ієрархій цінностей складаються в одну систему, внутрішньо несуперечливу, що базується на природніх схильностях і здібностях людини, тоді вона і стає особистістю, тобто вміє самостійно оцінювати і вибирати, має свою манеру поведінки і скерованість інтересів, а отже і може відповідати за власні дії. Не випадково, що вік, коли це найчастіше відбувається (18 років) і вважається повноліттям. На жаль, ієрархія цінностей рідко буває насправді цілісною і завершеною. Частіше вона має вигляд досить послідовної ієрархії у тих питаннях, із якими людина багато стикалася і в яких на власному досвіді і через переймання смаків свого оточення виробила ціннісні пріоритети. Однак у питаннях, в яких її практичний досвід замалий або взагалі відсутній, у неї нема і не може бути ієрархії цінностей, адже самими лише роздумами або повчаннями її не виробиш!
І якщо людина підчас формування своєї особистості мала занадто вузький життєвий досвід (зокрема, завдяки надмірній опіці й уберіганню від проблем із боку батьків), її ієрархія цінностей також буде обмежена лише знайомими їй домашніми справами і типовими для родинного кола ситуаціями, – а, наприклад, постояти за себе у якійсь ворожій ситуації вона виявиться нездатна. Водночас у дорослому житті вона неминуче буде опинятись саме у таких, незвичних для її ієрархії цінностей ситуаціях, в яких інші легко і, головне, швидко орієнтуються завдяки виробленим ще у дитячому і підлітковому віці критеріям вибору, тоді як дана людина проявляє в них абсолютну несамостійність. І як не обіцяє вона собі діяти рішуче наступного разу, але це у неї не виходить, адже твердість і рішучість дій залежать у всіх людей не від думок і свідомих рішень, а від визначеності підсвідомих пріоритетів, тобто – від сформованості ієрархії цінностей.
2. Отже, людина, у якої ієрархія цінностей склалася щодо більшості типових для неї обставин життя, але щодо інших, не менш типових і важливих – ні, називається фрагментованою особистістю. Це означає, що її ієрархія цінностей не просто не є цілісною (адже навряд чи взагалі може бути людина, у якої ієрархія цінностей є визначеною для всіх можливих життєвих випадків, зокрема – рідкісних), але ця ієрархія не є визначеною саме у тих обставинах, які є типовими для її життя, що має причиною відсутність досвіду дій у таких обставинах підчас формування особистості. Ієрархія первинних (дивись далі) норм і цінностей фрагментованої особистості є істотно неповною, інакше кажучи, їй бракує суттєвих (недругорядних) критеріїв вибору щодо важливих для неї життєвих обставин. Так, невміння вибирати побутову техніку є прикрим, але навряд чи важливим недоліком, – на відміну від незнання, як правильно реагувати на образи керівника.
«Фрагментована» означає нецілісна особистість, і в цьому терміні немає жодної ноти звинувачення чи приниження. Більше того, «фрагментовану особистість» навіть не виділяють в окремий тип, оскільки більшість людей є саме такими. В якій поведінці можна побачити фрагментованість, тобто неповну складеність індивідуальної ієрархії цінностей? Наприклад, в такій, коли людина надовго задумується, що їй вибрати, схиляється поперемінно то до одного, то до іншого (або й ще декількох) варіантів, питає поради у першого ліпшого, мучиться, але зупинитись остаточно не може. Причому важливо і характерно те, що завжди, опиняючись у такій же ситуації дана людина повторює ці вагання знову і знову, тобто вона не має у цьому питанні готових цінностей і водночас не робить свідомих висновків із подібного досвіду, – не створюючи принципу, який би замінив їй не соціалізовані у неї критерії вибору.
Якщо так відбувається не часто, то в цьому немає великої біди та підстав для тривоги, тим більше, що подібні «неясності» у системі вибору трапляються зазвичай у тих питаннях, які сама людина вважає другорядними, а тому й не дає собі труда розібратися в тому, до чого тут треба схилятися. Насправді, звичайно, краще для кожної, нібито, «дрібної» проблеми виробити собі однозначне правило-принцип і не наступати на ті ж граблі у подальшому. Проте вироблення принципу вимагає певних моральних зусиль (як ми переконаємось у наступному пункті плану), а тому більшість людей намагається цього уникнути. До речі, саме ця схильність уникати прийняття рішень у проблемних ситуаціях (про яку писав Е.Фромм у роботі із промовистою назвою «Втеча від свободи») і робить більшість людей не повністю самостійними і непридатними до лідерства, а тому – залежними від лідерів, аж до готовності принижатися перед ними. А відмінність цих людей у тому, що справжні лідери (так звані «самоактуалізовані», цілісні особистості) не вважають другорядним жодне питання, із яким вони часто стикаються і мають досить енергії, щоби з ним розібратись, а тому діють завжди рішуче і впевнено.
Повстає питання, чи можна дорослій, але фрагментованій особистості «доформувати» свою ієрархію цінностей у тих питаннях, в яких вона не склалася своєчасно (тим більше, що соціалізація відбувається усе життя)? На жаль, ні: всі типові, а значить принципові для себе питання людина має вирішити підчас первинної соціалізації, тобто до того, як особистість склалася. Річ у тім, що кожні здібності (задатки) мають свій, найбільш вдалий для їх реалізації віковий період, і для формування норм і цінностей це якраз дитячий та підлітковий вік. Тим паче, що після становлення ціннісної системи, «вбудувати» до неї якісь нові «підвалини» стає майже неможливим, – і це характерно для будь-якої системи (саме тому, скажімо, легше збудувати новий будинок, аніж реконструювати готовий).
Первинна соціалізація – це ранній етап формування особистості (в колі сім’ї та друзів), коли нею запозичується кілька ієрархій цінностей, а потім складається єдина їх система, в якій визначаються найбільш принципові (так звані моральні і світоглядні) питання її практичного життя. Вирішуючи їх (і, знов-таки, не теоретично, а на ділі, фактичною поведінкою) і звикаючи до саме такого їх вирішення, людина виробляє базові критерії вибору (первинні норми і цінності). Наприклад, вона вирішує, як буде досягати успіху: власними силами чи за допомоги інших, хитрістю і спритністю чи плануванням і дисципліною; обирає, як буде ставитись до себе, до близьких і до чужих людей (варіанти цього розглядатимуться у темі №3: егоїзм, альтруїзм та колективізм), як реагуватиме на труднощі й небезпеки: обережно і навіть боязливо чи рішуче й авантюрно; поступово схиляється до того, що найбільш у житті цінує (гроші, владу чи майстерність, – що ми розглянемо у питанні «види стратифікації» теми №8) і як готова виконувати обов’язки: старанно і з ентузіазмом чи з нехіттю та униканням.
Повторю, що це вирішується не свідомими роздумами (навіть, якщо людина розмірковує над цими питаннями), а тим, як людина вчиняє у конкретній ситуації, в кожній із яких у неї обов’язково є можливість зробити щось чесно і самостійно або зхитрити і перекласти це на чужі плечі. І от саме вибором того, що і як вона зробить або як відкладатиме і чекатиме наказів, – цим вона фактично і вирішить усі перелічені принципові питання, а якщо подібний вибір повториться декілька разів, то стане звичкою, яка і називається первинними нормами і цінностями. Інакше кажучи, людина стає такою, які дії вона вчиняє, а кожна дія – це результат вибору одного варіанту із декількох можливих. Роблячи вибір (нехай і під впливом чийогось прикладу), а тим більше – повторюючи його, людина «програмує» себе на те, щоби схилятись до такого ж варіанту і в подальшому, тобто формує свою ієрархію цінностей.
Вторинна соціалізація – це етап подальшого розвитку особистості (в більш широкому соціальному середовищі, - не лише в сім’ї чи серед друзів), коли нею регулярно застосовується і цим уточнюється й доповнюється складена ієрархія цінностей, в результаті чого деталізуються форми уживання первинних норм і цінностей щодо конкретних обставин, типових саме для її життя. Наприклад, принципи поводження у конфліктних ситуаціях (уникання чи підбурення, раціонального вирішення чи імпульсивного) людина визначає для себе ще до повноліття, а от після входження у самостійне життя вона починає пристосовувати ці принципи до різних життєвих обставин: рольових і міжособистісних стосунків, формальних і неформальних вимог оточення. У конфлікті із керівником їй, скажімо, доводиться стримуватись, хоча вона цього не любить і в інших випадках не робить, – тобто цінності її в усіх цих ситуаціях ті самі, хоча виявляти їх приходиться по-різному.
Таким чином і створюються вторинні норми і цінності, перший тип яких виявляється в адаптації первинних норм і цінностей до конкретних типових обставин і створенні відповідних поведінкових звичок для кожної з них; другий тип має місце при створенні поведінкових звичок, невідповідних первинним нормам і цінностям (коли людина звикає «кривити душею» і робити щось всупереч собі, аби догодити оточенню); а третій тип реалізується у визначенні для себе пріоритетів у малозначущих питаннях, які не стосуються первинних норм і цінностей, але також стають звичними критеріями вибору, а отже вторинними, несвітоглядними нормами і цінностями.
Наприклад, людина, набувши певного життєвого досвіду, може виробити звичку купувати продукти в оптовому магазині і один раз на цілий тиждень. Це буде прояв її схильності планувати і готувати все заздалегідь (такі у неї цінності) і боятись та зневажати ненадійність у всьому (її норми). Тут вторинні цінності є прямим продовженням первинних, і відрізняються від них лише масштабом регульованих ними проблем (а отже це перший тип вторинних норм і цінностей). А от якщо людина, схильна цінувати гроші і час, призвичаюється купувати в одному магазині, а не в іншому, хоч нічого на цьому не виграє, то її або змушує оточення (і тоді це другий тип), або це прояв другорядних побутових навичок (третій тип), які теж стають причинами поведінки, але в силу своєї дрібномасштабності ніяк не узгоджуються із первинними нормами і цінностями (людина навіть дозволяє собі купувати тут трохи дорожче, ніж в іншому місці, – поки різниця в ціні не є відчутною для базових норм і цінностей).
Як бачимо, особистість стає фрагментованою тому, що своєчасно не обрала для себе пріоритети поведінки, наприклад, у конфлікті (адже батьки «уберігали» її від неприємностей), а тому вона просто губиться у такій ситуації, не знає, що тут буде правильно, а що – ні, і тому легко підпадає під чужий вплив. Це результат якраз того варіанту «виховання», коли воно перестає бути вихованням через надмірну опіку і намагання вирішити все за дитину, «полегшивши» їй життя. Допомагає збільшенню фрагментованості і примус або солідарний вплив оточення (мода, загальна думка тощо), якому така особистість нездатна протистояти, а в результаті робить те, що суперечить системі її цінностей, і вже самою регулярністю повтору таких дій «програмує» себе на непритаманні собі вторинні цінності. Нарешті, людину можуть свідомо переконувати у незначущості якихось її рішень, щоби вона не ставилася до них з точки зору первинних норм і цінностей, а натомість вважала їх другорядними технічними діями, які можна виконувати як завгодно (і, зокрема, так, як її просять). Тобто фрагментованості сприяють вторинні норми і цінності, якщо вони не узгоджені із первинними і роблять дії людини непослідовними, невпевненими і такими, яких вона сама потім соромиться.
3. Саме тому людина конче потребує здійснення вчинків, тобто дій, що заради збереження її первинних норм і цінностей свідомо порушують традиції свого оточення, а отже вимагають від неї зусиль, щоби подолати внутрішні слабкості і перебороти неминучі санкції соціального середовища. Отже, якщо бути точним, дії – це поведінкові акти людини, які є для неї психологічно найпростішими, оскільки вони не розходяться радикально із традиціями оточення і не вимагають вольових зусиль для того, щоби на них зважитись, – навпаки, вони здійснюються механічно і стереотипно, як ритуал, не потребуючи ні роздумів, ні відчуття відповідальності. Тоді як вчинки людина робить, переборюючи власні страхи і сумніви, адже розуміє, що люди не прощають тих, хто виділяється і порушує їхні ритуали. Але якщо ці ритуали її короблять, бо суперечать її моральним звичкам (первинним нормам і цінностям), то вона має свідомо вирішити: піти проти всіх, щоби поважати себе і, як-то кажуть, залишитись собою чи підкоритись вимогам оточення, похитнувши власну віру у свої цінності, а відтак – і самооцінку. Звичайно, людина не формулює собі ці альтернативи і вряд чи усвідомлює наслідки вибору, але його важливість вона відчуває, так само, як і необхідність найважчого для себе варіанту, тобто – вчинку.
Зрозуміло, що всім, за винятком справжніх, природжених лідерів (яких так мало, що їх варіант можна ігнорувати, принаймні у цьому розгляді), майже неможливо самотужки впоратись із подібною моральною дилемою, а тому здійснити вчинок їм допомагає взірець у вигляді референтних осіб. Референтні особи – це люди, чий приклад здійснення вчинків (можливо й далекий) допомагає людині зважитися піти наперекір власним страхам у ситуації тиску оточення проти її первинних цінностей, - що вимагає від неї подібного вчинку. У дитинстві вчинків не здійснюють, а коли у підлітковому віці починають на це зважуватись, то референтними особами стають якісь загальновідомі «бунтівники», радикальні нонконформісти, що кидають виклик усім устоям (їх поведінка називається девіантною, і ми її ще вчитимемо в темі №10), – вигадані персонажі або зірки шоу-бізнесу. Їх зразок вчить лише «не коритись», а для чого, заради яких цінностей, – це не цікавить ні кумирів, ні їх шанувальників. Натомість у дорослих, а значить у сформованих особистостей референтними особами стають реальні люди, чиї первинні норми і цінності їм особисто відомі і близькі і які в подібній ситуації наважуються на вчинок задля захисту цих норм і цінностей (а не ради тотального підліткового бунту).
У чому ж принципова відмінність первинної та вторинної соціалізації (крім того, що перша відбувається до остаточного формування особистості із її системою цінностей, а друга – після, і саме тому – в напрямку деталізації та конкретизації цієї системи)? У ході первинної соціалізації ми хоч і знаходимось під впливом різних груп, із якими себе ідентифікуємо, але це лише розширює число варіантів, із яких ми можемо вибирати (ось чому не варто батькам обмежувати цей вибір, відгороджуючи своє чадо нових компаній). І ми на цьому етапі фактично вільні обирати все, що завгодно (хоча обираємо, як правило те, до чого у нас є природні схильності та задатки). На етапі ж вторинної соціалізації ми вже принципові питання не вирішуємо (і це зменшує нашу свободу), - ми лише обираємо, в якій формі нам проявити свою, наприклад, ощадливість у конкретній ситуації. А варіантів прояву, знов-таки, буває чимало: так, перед друзями ми, імовірно, поступимося економністю заради хорошого враження від себе, а наодинці будемо більш щирі.
Але навіть тоді, коли ми будемо намагатись вразити друзів своєю щедрістю, ми все одно викажемо свою схильність до економії тим, що будемо надто поспішно погоджуватись віддати гроші на загальну справу, не дослухавши, на яку саме і навіщо. Якраз інтерпретація таких поведінкових ознак (коли вони повторюються) і дозволяє соціологу визначити, що у людини вже склалася система первинних цінностей та зрозуміти, які саме то цінності. Крім того, підчас вторинної соціалізації особистість може і навіть повинна періодично здійснювати вчинки, тобто долати внутрішні слабкості або зовнішній тиск у ситуаціях, коли ці перші або другі підштовхують її робити щось всупереч своїм первинним цінностям та нормам. Така ситуація суб’єктивно відчувається як небажання робити щось стидке і принизливе для себе, до чого змушують власні страхи та тиск оточення, або, навпаки, як потребу не терпіти пасивно, а рішуче протидіяти якійсь морально дискомфортній ситуації, чому, однак, заважають ті ж внутрішні та зовнішні чинники.
Отже, вчинок дозволяє особистості зберегти свою ієрархію цінностей від фрагментації (тобто втрати нею цілісності, системності) під соціалізаційним впливом середовища, чиї традиції (групові норми і цінності) суперечать первинним цінностям особистості, а соціальний контроль нав’язує ці традиції силоміць. Більше того, вчинки дозволяють зменшити фрагментованість своєї особистості, оскільки їх здійсненням людина узгоджує свої первинні і вторинні цінності, зменшуючи випадкові чи нав’язані суспільством розходження між ними.
4. Проте вчинок – це не єдиний варіант виходу із внутрішнього конфлікту між бажанням догодити оточенню і зробити «по-совісті» (відповідно до своїх цінностей). Іншим, а головне – більш легким варіантом є робити так, як кажуть, тобто підкорятись, переклавши відповідальність за прийняті рішення на того, хто дає накази. Щоправда, таке ставлення до життя стимулює людину підкорятись в усьому, а значить не приймати взагалі жодних рішень щодо своїх дій, адже позбувшись тягаря відповідальності в одних питаннях, його ще важче підіймати в якихось інших. Але кому підкорятись, не першому ж ліпшому? На це людина швидко знаходить відповідь: найсильнішому, а точніше – найстрашнішому для неї у кожній конкретній ситуації; а ще краще – отримати якогось постійного вождя, який би контролював усе її життя і керував кожним кроком (ось чому такі люди радо ідуть в армію або в тоталітарну партію чи секту). Крім того, вона підкоряється установленим правилам – писаним і неписаним, і робить це завзято і бездумно, майже фанатично.
Такий тип людей називається авторитарною особистістю, тобто особистістю, сформованою на основі ієрархії первинних норм і цінностей, яка є не просто істотно неповною (як у фрагментованої особистості), але такою, якій бракує критеріїв вибору щодо більшості життєвих обставин. Фактично у неї склалися лише дві-три власні, стабільні цінності: підкорятись стереотипам загальної думки і керівникам, яких варто боятися, та підкорювати собі силою всіх тих, кого вона не боїться. Із цього очевидно, що вона розуміє людські відносини лише як «вертикальні»: або її підкорюють, або – вона, третього бути не може. І це прямий результат репресивного виховання і панічного, «тваринного» страху перед вихователем, який воно лише і виховує.
Створив теорію авторитарної особистості та дослідив її соціологічно німецький вчений Теодор Адорно (1903-1969), який вивчав психологію і масову свідомість німецького фашизму і виявив дев’ять основних характеристик даного типу: 1) догматизм, стереотипність мислення; 2) упередженість, беззаперечна віра в погляди своєї соціальної групи і нетерпимість до інших; 3) ксенофобія, ворожість до представників інших культур, релігій і рас; 4) ненависть як до багатих, такі до бідних; 5) тяга й догідливе схиляння перед владою і силою; 6) аморальна переконаність, що ціль виправдовує засоби; 7) покірність у подружніх відносинах; 8) боязке дотримання будь-яких суспільних умовностей і ритуалів; 9) схильність до містики. Спрощуючи, можна сказати, що таким людям притаманна «агресивна покірність»: щира (хоча й самопринизлива) догідливість перед більш сильним і владним та мстиве приниження більш слабких і підлеглих[25].
5. Бути авторитарною особистістю виявляється набагато легше, ніж фрагментованою: жодних вагань щодо правильності своїх дій, жодних картань за помилки, жодного ризику втрати самооцінки, – адже остання залежить не від своїх здобутків і вчинків, а від могутності тієї суспільно-політичної сили, із якою людина себе ідентифікує, - а ідентифікує вона себе завжди із переможцем. Втім, є й інший спосіб не страждати від внутрішніх конфліктів, – бути цілісною (самоактуалізованою) особистістю, тобто людиною, у якої – завдяки особистим принципам – ієрархія норм і цінностей склалася повністю, стала завершеною системою. Ми вже казали, що це вряд чи може бути результатом самої лише соціалізації, адже в сім’ї дитина не може отримати досвід усіх, можливих в житті ситуацій та зразки пригідного саме для неї ставлення і реагування; не допоможе тут і ідеальне виховання, якщо воно взагалі буває. І тим паче неможливо власноруч «доформувати» власну ієрархію цінностей, «соціалізувавши самого себе» (як і свідомо «соціалізувати інших»): процес формування первинних цінностей абсолютно непідконтрольний людським бажанням; навіть знаючи людину, важко спрогнозувати, що саме вона запозичить від інших у даній ситуації, а примусити її запозичити саме те, що треба, взагалі немислимо.
Однак можна виховати самого себе шляхом створення особистих принципів. Інакше кажучи, замістити, компенсувати брак первинних норм і цінностей свідомо сформульованими для себе правилами (що виводяться в якості «уроку» із кожної невдачі), які мають виконуватись завдяки вольовому самопримусу всупереч власним слабостям чи тиску оточення, аж поки не стануть індивідуальними звичками. Очевидно, що кожен випадок такого самоподолання заради ствердження і розвитку своєї системи цінностей є вчинком, – принаймні поки це психологічно важко і вимагає вольових зусиль. Але наслідком цього повільного і важкого вироблення принципів стає зрештою так звана цілісна, або «самоактуалізована» особистість, яка завжди веде себе послідовно і якій просто приймати рішення, адже всі свої пріоритети вона уже визначила.
Теорію самоактуалізованої особистості детально розробив американський психолог Абрагам Маслоу (1908-1970), що сформулював такі характерні риси подібних людей: 1) життя в теперішньому часі (а не в ілюзорному майбутньому чи минулому); 2) творчий, а тому зацікавлений підхід до будь-якої роботи; 3) легке сприйняття змін; 4) задоволення від реалізації власних і чужих здібностей, а не від споживання чи накопичення; 5) самоповага і прийняття себе таким, який є; 6) вміння цінувати достоїнства інших, не зосереджуючись на їх вадах; 7) здатність не стримувати вияви почуттів і не боятись переживати їх глибоко; 8) вміння знаходити емоційний контакт із будь-якими людьми; 9) цілісне, системне розуміння людей і світу[26]. Можна сказати, що така людина не бореться сама із собою і нічого не доказує собі чи іншим, а тому їй легше реалізувати свої здібності і розуміти людей навколо. Також їй неважко правильно визначати цілі і досягати успіху, – і все це результат цілісної системи цінностей, яка дозволяє їй бути всього-на-всього послідовною і ясно розуміти, чого вона хоче (не піддаючись спотворюючому впливу середовища, слабкостям і хибним цілям).
Авторитарна та самоактуалізована особистості – це два крайні варіанти морально-психологічного розвитку людини, а тому зустрічаються вони досить рідко. Однак уявляти й розуміти їх потрібно, оскільки всі люди у своєму становленні як особистості перебувають десь поміж цими двома крайностями, і оцінювати їх треба саме по тому, наскільки вони близькі до самоактуалізованості та далекі від авторитарності. Об’єднує ці два типи особистості те, що їм обом удалося уникнути важких мук вибору, характерних для більшості людей (тобто для фрагментованих особистостей) у тих питаннях, в яких у них не виробилася єдина, нероздвоєна ієрархія цінностей. Відмінність же у тому, що перший тип взагалі відмовився від самостійного вибору і, тим самим, від об’єднання і уточнення ієрархії цінностей (підсвідомо відмовився, але повністю і остаточно), а другий – виробив принципи замість забраклих фрагментів ціннісної ієрархії. І обидва типи показують, наскільки важливою для здорового й ефективного життя людини є робота над фрагментованою ієрархією цінностей в напрямку збільшення її цілісності.
Що ж є найголовнішою рисою авторитарної особистості, яка ставить її на межу психічної патології? Це – залякана людина, яка боїться зробити найменшу помилку, а зробивши – боїться визнати її, навіть перед собою. Вона не прагне досконалості і не вірить, що може бути кращою за інших, адже її надто часто в дитинстві критикували й карали, роблячи це не обов’язково жорстоко, але обов’язково – із «узагальнюючими» висновками про її недолугість. А оскільки карали її без будь-якої системи (репресивно), то вона звикла боятись і підлаштовуватись під настрої вихователя. Тобто в ній «видресирували» звичку догоджати старшому, як би погано він не поводився, а також сформували такий розклад цінностей, в якому працювати добре було не дуже важливо (адже вихователь у поганому гуморі міг покарати дитину, навіть коли вона все зробила добре), а от поліпшити настрій тому, кого вона боялась, - це мало найвищий пріоритет.
Звичайно, у такої людини не тремтять постійно коліна і вона не здригається від кожного шурхоту, - це інший тип заляканості. Із психіатричної точки зору вона може бути цілком здоровою, вона здатна вчитись і працювати, але її ціннісна система настільки невизначена у пріоритетах, що вона не може самостійно прийняти жодного серйозного рішення. Вона однозначно вирішила для себе лише те, що буде покладатися на бажання того, кого в даній ситуації найбільше боїться, - це і стало її життєвою стратегією. Ось чому вона не просто дисциплінована (це, якраз, і не обов’язково) і не просто виконує накази, - вона радо й улесливо підкорюється будь-яким примхам керівника та ще й намагається угадати їх, а на крики і приниження з його боку не лише не ображається, а навпаки, тільки почувши їх і починає працювати (адже звикла до такого ще з боку батьків, вірить, що вона недолуга і що її треба поганяти «для її же блага»).
Втім, так авторитарна особистість поводиться виключно щодо тих, кого справді боїться. А от до підлеглих, до слабших і залежних від неї (зокрема – її дітей), і навіть до керівників, що несхильні залякувати й карати, тобто до всіх, кого вона не боїться, вона повертається протилежним боком: вона їх цькує, знущається, залякує, - тобто відіграється за всі ті приниження, на які погодилась добровільно, хоч і не цілком свідомо. Проте боїться вона не тільки владного керівника, - вона боїться громадського осуду, боїться порушувати якісь сталі традиції та умовності, боїться навіть дружини, якщо та більш галаслива, і підлеглих, які не бояться її (і намагається здихатися таких), а тому і ненавидить всіх, хто дозволяє собі виділятись і не стидається того, що він у чомусь не такий, як усі. Зрозуміло, що така людина вірить у погані прикмети, таємні знання та загадкові сили, - тобто в усе, що її настрашує, - і готова на будь-які жорстокі, аморальні й протизаконні дії, аби уникнути неприємностей (в наступній темі ми будемо розглядати це під назвою «мотивації самозахисту»).
Протилежний стан особистості – це самоактуалізованість. Що є найголовнішою рисою такої особистості? Насамперед, це людина, яку виховували ліберально і яка, відтак, звикла старатись не тоді, коли інакше їй загрожує покарання (як це робить авторитарна особистість), і не тоді, коли вона може цим сподобатись важливим для неї людям та фальшиво самоствердитись, а тоді, коли це їй справді цікаво. А справді цікаво, взагалі-то, буває лише завдяки творчості, тобто пошуку нових вражень, нових знань і нового розуміння того, що знав раніше. Тут ідеться не про очікування і вибір розваг, а про пошук активний, в якому людина не просто споживає готові інформаційні продукти, що її забавляють (фільми, ігри, шоу), а самостійно шукає відповіді на свої запитання, відбирає, аналізує та осмислює власну інформацію, і сама, також, створює нові інформаційні продукти (відкриття, винаходи, твори мистецтва). І робить це не ради оригінальничання, а для отримання задоволення від процесу вигадування і збагнення і, в результаті, для досягнення більшої майстерності у своїй справі (що називається «мотивацією самореалізації» або, інакше, – самоактуалізацією).
Ось чому така людина не боїться змін, адже вони для неї – це щаслива можливість спробувати себе в чомусь новому, щось нове зрозуміти або вигадати; і тому вона не зітхає за спокійним минулим та не мріє про безтурботне, пасивне життя у майбутньому (яке було би для неї справжньою карою). У неї, звичайно, виходить далеко не все, за що вона береться, але невдачі її не пригнічують, адже її цікавить сам процес творчості, а не його результати (визнання, гроші, посади), і поважати себе вона звикла не за зовнішні атрибути успіху, а за самостійність і розумність своєї роботи. Тому вона не заздрить досягненням інших і не втішається від критики чужих помилок, а натомість не боїться визнавати свої помилки і вчитись на їх виправленні. Взагалі, самоактуалізована особистість не стримує свої почуття із остраху бути осміяною чи засудженою, а тому веде себе природньо і щиро, і, відтак, легко знаходить відклик у серцях інших людей, - навіть не роблячи нічого, щоби їм сподобатись або відповідати їхнім смакам.
Однак стати самоактуалізованою особистістю можна лише завдяки виробленню принципів після кожної ситуації, що потребувала здійснення вчинків. Може, людина в такій ситуації і не переборола свої слабкості та не здійснила вчинок, але незадоволення собою примушує її хоча би замислитись, чому так сталося. І якщо вона зможе бути достатньо чесною, аби зрозуміти, що вона зробила не так, зможе і сформулювати собі на майбутнє правило поводження у подібних випадках. Припустимо, що когось вважають боягузом і глузують з нього, що, звичайно, не тішить його самолюбства, тобто суперечить його цінностям, в ієрархії яких цей «гріх» доволі тяжкий. Проте, якщо під тиском оточення він на кожний, навіть невисловлений сумнів буде «пнутися зі шкіри», щоби показати відчайдушну хоробрість, то це виходитиме засліплено, фальшиво й неефективно, а насмішки не припиняться. Якщо ж він визнає перед самим собою, що деяких речей боїться і сформулює правило уникати їх по мірі можливості, то він зуміє бути спокійно сміливим і водночас розумно обережним, без зайвих «комплексів» і з самоповагою, не даватиме іншим маніпулювати своє слабкістю і знущатись із неї (адже усвідомлена, вона перестає бути слабкістю взагалі).
Визначення ключових термінів теми №5:
1. Особистість – це людина, яка діє послідовно і системно, оскільки декілька її дитячих ієрархій норм та цінностей склалися в одну, несуперечливу ієрархію.
2. Ієрархія цінностей – це результат багатьох парних порівнянь, що перетворюється на послідовну систему інтересів та преференцій, яка переважно запозичується в готовому вигляді у близьких людей (поряд із кількома іншими ієрархіями) шляхом первинної соціалізації, обирається особистістю із кількох засвоєних і частково уточнюється чи доповнюється при вторинній соціалізації.
3. Фрагментована особистість – це людина, в якої єдина ієрархія цінностей склалася щодо більшості типових для неї обставин життя, але щодо інших, не менш типових і важливих – не склалася (через брак самостійного життєвого досвіду) і тому вона змушена приймати рішення щодо останніх обставин свідомо, важко і довго.
4. Первинна соціалізація – це ранній етап формування особистості (в колі сім’ї та друзів), коли нею запозичується кілька ієрархій цінностей, а потім складається єдина їх система, в якій визначаються найбільш принципові (так звані моральні і світоглядні) питання її практичного життя (первинні норми і цінності).
5. Первинні норми та цінності – це базові критерії життєвих виборів людини, що формуються підчас первинної соціалізації.
6. Вторинна соціалізація – це етап подальшого розвитку особистості (в більш широкому соціальному середовищі), коли нею регулярно застосовується і цим уточнюється й доповнюється складена ієрархія цінностей, в результаті чого деталізуються форми уживання первинних норм і цінностей щодо конкретних обставин, типових саме для її життя (що створює вторинні норми та цінності).
7. Вторинні норми та цінності мають три варіанти походження: їх перший тип з’являється внаслідок пристосування первинних норм і цінностей до конкретних типових обставин і створення відповідних поведінкових звичок для кожної з них; другий тип має місце при створенні поведінкових звичок, невідповідних первинним нормам і цінностям (коли людина звикає «кривити душею» і робити щось всупереч собі, аби догодити оточенню); а третій тип реалізується у визначенні для себе пріоритетів у малозначущих питаннях, які не стосуються первинних норм і цінностей
8. Вчинки – це дії особи, що заради збереження її первинних норм і цінностей свідомо порушують традиції важливого для неї оточення, а отже вимагають від неї зусиль для подолання внутрішніх слабкостей і протидії санкціям її соціального середовища.
9. Дії – це поведінкові акти людини, які є для неї психологічно найпростішими, оскільки вони не розходяться радикально із традиціями оточення і не вимагають ні роздумів, ні відчуття відповідальності, ні вольових зусиль для того, щоби на них зважитись.
10. Референтні особи – це люди, чий приклад здійснення вчинків (можливо й далекий) допомагає людині зважитися піти наперекір власним страхам у ситуації тиску оточення проти її первинних цінностей, - що вимагає від неї подібного вчинку.
11. Авторитарна особистість – така, що внаслідок репресивного виховання сформувалася на основі надто неповної ієрархії первинних норм і цінностей, а тому їй не вистачає критеріїв вибору щодо більшості життєвих обставин і водночас бракує почуття власної гідності і впевненості для свідомого прийняття рішень та вироблення принципів, в силу чого вона остаточно відмовляється від будь-яких прагнень до самостійності та цілковито підкорюється тим, кого боїться (і принижує тих, кого не боїться).
12. Цілісна (самоактуалізована) особистість – це людина, у якої – завдяки ліберальному вихованню та виробленню особистих принципів – ієрархія норм і цінностей склалася повністю, стала завершеною системою, внаслідок чого основною мотивацією людини стає прагнення до творчої самореалізації та саморозвитку.
13. Особистий принцип – це свідомо сформульовані для себе правила (що виводяться в якості «уроку» із кожної невдачі), які мають виконуватись завдяки вольовому самопримусу всупереч власним слабостям чи тиску оточення, - аж поки не стануть індивідуальними звичками, - і які покликані замінити, компенсувати забраклі фрагменти сформованої (але неповної) ієрархії норм і цінностей.
