double arrow

Тема 2. Конкретне соціологічне дослідження

1. Можливості та цілі конкретно-соціологічного дослідження (КСД).

2. Кількісні методи дослідження й обробки результатів в опитуванні, тестуванні та соціометрії.

3. Якісні методи дослідження й обробки результатів в інтерв’ю, фокус-групі та контент-аналізі.

4. Програма КСД. Категоризація опитуваних. Вибірка та її види. Вимоги до складання анкети.

5. Експерименти Ф.Зімбардо, С.Мілгрема, С.Аша, С.Московічі, Н.Тріплета, Йеркса-Додсона.

Практичне завдання №2: групою з двох-трьох студентів скласти анкету, зокрема:

(А) розробити три взаємодоповнювані питання анкети із усіма можливими відповідями (головні вимоги до яких – операціоналізованість термінів, відсутність навідних запитань або відповідей і неочевидність наміру запитань) по одній із таких тем: 1.Рівень бажання вчитись; 2.Рівень старанності у навчанні; 3.Рівень задоволеності навчанням; 4.Оцінка якості викладання (на факультеті в цілому, по даній спеціальності або по окремих дисциплінах); 4. Оцінка цікавості викладання (на факультеті в цілому, по даній спеціальності або по окремих дисциплінах); 5.Оцінка корисності навчальних дисциплін (всіх, що викладаються, кожної окремо або по напрямках); 6.Ефективність стилю поведінки викладача на заняттях; 7.Оцінка вміння мотивувати до навчання окремих викладачів або цілих кафедр; 8.Оцінка вміння спілкуватись і знаходити спільну мову зі студентами окремих викладачів або цілих кафедр; 9.Оцінка вміння дохідливо пояснити матеріал і відповісти на запитання (окремих викладачів або цілих кафедр); 10.Рівень педагогічної майстерності викладача; 11.Рівень бажання працювати зі студентами окремого викладача; 12.Рівень компетентності викладача у дисципліні, що він викладає;

(Б) скласти ще два запитання, за допомогою яких можна буде категоризувати опитуваних, причому – на ті категорії, між яким насправді будуть відмінності у ставленні до головних питань анкети (тобто – трьох попередніх питань); інакше кажучи, треба

(В) продумати й обґрунтувати, чому саме між цими категоріями опитуваних будуть найбільші відмінності у ставленні до головних питань анкети.

Ключові терміни теми №2:

1. Перед конкретно-соціологічними дослідженнями (КСД) ставлять цілі спрогнозувати поведінку конкретних груп у конкретних, передбачуваних обставинах (наприклад, на виборах). Ці, досліджувані групи можуть бути і доволі великими, такими як місто чи область або ціла країна, проте фактично досліджуватись будуть представники окремих районів міста (скажімо, райони приватних будинків і багатоповерхівок, центральні чи окраїнні) або окремих категорій опитуваних (багаті й бідні, освічені та некваліфіковані, молоді й похилого віку), а потім отримані дані будуть помножуватись пропорційно до питомої ваги даного району чи категорії у складі міста і результати всіх районів (або всіх категорій) будуть підсумовані як громадська думка міста. Тож неправильно говорити, що КСД вивчає всю країну або великий завод як єдиний об’єкт, - ні, досліджуються окремі їх елементи, достатньо малі для того, щоби бути цілісним утворенням і вести себе як єдиний організм.

2. Методи збирання соціологічної інформації поділяються на кількісні та якісні. Кількісні методи полягають у вимірюванні та розрахунку математичних залежностей (кореляцій), і до них відносяться: метод аналізу документів (в тому числі – контент-аналіз), анкетування, тестування, соціометрія та експеримент. Найпоширенішим є усне (в т.ч. телефонне) або письмове опитування за допомогою анкети, тобто – анкетування. Воно проводиться за коротким списком запитань (інакше опитувані втомляться і будуть відповідати нещиро), які стосуються лише загальних настроїв та преференцій. Зазвичай анкета – анонімна і її результати використовуються в узагальненому вигляді. Окремим видом анкетуванняє експертне опитування, яке застосовується при дослідженні питань, які відомі не всім, а лише фахівцям, або які взагалі важко операціоналізувати (скажімо, «Чи блищали очі у людини, коли вона виступала?») і тому варто покладатися на враження свідків. При вмілому складанні анкети й розрахунку вибірки, правильній робочій гіпотезі та категоризації опитуваних, грамотному підрахунку даних і тонкій їх інтерпретації (як бачимо, умов багато), це найточніший і найефективніший інструмент вивчення та прогнозування людської поведінки (про який у цій темі мова далі). Однак є і великі ризики випадкової похибки у розрахунках, тенденційності у витлумаченнях або вихідної помилковості програми дослідження.

Цих вад, пов’язаних із невмілістю користувача, позбавлене тестування, яке може використовувати ту ж анкету, що і в опитуванні, а значить – задавати ті самі питання, але не боятися за неправильну інтерпретацію результатів, - адже кожній обраній опитуваним відповіді приписується певна кількість балів, а загальна їх сума за всі питання відсилає його до певної категорії, повна характеристика якій дається у т.зв. «ключі» до тесту. Цей ключ і відрізняє тестування від анкетування: він складається досвідченим спеціалістом і убезпечує від дилетантських помилок у витлумаченні результатів, а значить дозволяє користуватись тестами будь-яким, непідготовленим людям (і тому їх часто публікують в ненаукових виданнях). Відмінність є і в тому, що тест вигідніше використовувати в індивідуальній діагностиці (яка більш характерна для психології), хоча можливо робити і якісь усереднені заміри цілої групи.

Втім, створення «ключа» до тесту якраз і є найважчим моментом у цьому методі. Адже для цього розробник тесту має попередніми дослідженнями вивести кореляційні залежності, тобто закономірності, що люди, які відповідають певним чином на подібні питання, найчастіше відносяться до певних груп (категорій) і мають відповідні особливості поведінки чи характеру, котрі будуть потім закладені у «ключ» до тесту. Наприклад, дослідник може виявити, що студенти, які отримують переважно низькі бали (так звані «двієчники») і демонструють повну байдужість як до знань, так і до оцінок, підчас навчальних занять сідають на останні парти, а крім того, виказують недовіру до будь-яких слів і дій викладача та невдоволення будь-якою навчальною роботою (це явище має назву «відносної депривації» і розглядається у темі 4), а також виявляють у поведінці імпульсивність, тобто невміння стримуватися, скеровувати себе на поставлені цілі і контролювати себе самостійно. До речі, якраз це невміння і робить їх «двієчниками», поскільки вони нездатні послідовно працювати, якщо їх не контролюють і не примушують ззовні, а цього у виші робити не прийнято. Тоді як їхнє бурчання щодо того, «навіщо взагалі вивчати цей предмет» лише маскує їх непридатність до навчання, брак природних здібностей і небажання прикладати більше зусиль, ніж ті, у кого такі здібності є (і кого вони для самовиправдання обзивають «заучками»).

Після виявлення цих та інших закономірностей у поведінці «двієчників», середніх і кращих студентів, досліднику потрібно зробити класифікацію студентів, тобто розбити їх на ці три або іншу кількість категорій та визначити характерні, діагностувальні ознаки кожної категорії. На основі такої класифікації можна створити новий, тестовий опитувальник, всі питання якого будуть спрямовані виключно на те, аби шляхом непрямих, завуальованих запитань виявити, скажімо, імпульсивність чи, навпаки, здатність до самоконтролю, недовіру та острах або відкритість до викладачів тощо. І якщо опитуваний студент обере найбільшу кількість саме таких, негативістських відповідей, то його можна буде впевнено віднести до класу майбутніх «двієчників» (що зможуть вибратись із цієї категорії лише через пересилення себе і копітку працю у навчанні). Саме такий висновок дослідник і зазначить у «ключі» до даного тесту.

А якщо керівнику треба оцінити неформальну структуру групи, її згуртованість та статус у ній кожного її члена, то найкращим методом для цього є соціометрія. Цей метод полягає в опитуванні членів групи за стандартним набором питань, на кшталт: «Хто би найкраще справився із організацією такої, конкретно, справи?» і «Хто би точно не справився?» (а кожна справа – це певний тип лідерства: діловий, інтелектуальний, розважальний, емоційно-надихальний, комунікаційний тощо), до яких можна додати ще запитання: «Хто би із групи обрав Вас у лідери для такої, конкретно, справи?» і «Хто би точно не вибрав Вас?» (які могли би показати, наскільки адекватна у кожного оцінка власного статусу в групі). Очевидно, що тут опитування не анонімне: кожен зазначає конкретне прізвище (номер у списку, що роздається) і робить це від власного імені, і ось чому так: аналіз результатів тут здійснюється у вигляді соціограми (можна це робити і у вигляді таблиці, але це менш наглядно), тобто графу із пронумерованими точками (кожен номер – це прізвище), між якими, згідно із відповідями, прокладені стрілки позитивного чи негативного вибору. Якщо всі стрілки позитивного вибору зосереджені на одному лідері, то група згуртована, а якщо всі йдуть урізнобіч, то навпаки. Може у групі бути декілька фракцій із спокійними або із ворожими відносинами, можуть бути ізольовані члени групи, - і все це (й багато іншого) дозволяє виявити соціометрія[11].

3. На відміну від кількісних методів дослідження, що дають відповідь на запитання «Хто..?» і «Скільки..?», - якісні методи, і серед них – фокус-група та інтерв’ю дають відповіді на питання «Як саме..?» і «Чому так..?», тобто висвітлюють глибші, мотиваційні аспекти досліджуваної проблеми, а головне – дозволяють почути від опитуваних те, про що і не задумувались дослідники[12]. Ці методи орієнтовані не на кількісний підрахунок розподілу думок у групі, а на самостійний опис людьми своїх почуттів, особливостей і мотивів власної поведінки (цей опис мотивів, відповідно до принципу об’єктивності, не приймається за «чисту монету», але дає можливість дізнатись те, чого соціологи не передбачили).

Соціологічне інтерв’ю відрізняється від анкетування тим, що воно обов’язково усне (оскільки дослідника цікавить жива й безпосередня реакція опитуваного), не масове, а індивідуальне, проводиться не з пересічними працівниками чи жителями, але з їх керівниками, а головне – стосується не загальних настроїв та преференцій (які лише і можна вивідати у мас), але конкретних деталей організації та управління даною сферою, стимулювання роботи та проблем, із якими стикається керівництво. Тому запитань у ньому багато (100-200) і переважно – відкритих (без варіантів відповіді, які, натомість, треба обов’язково мати при масовому опитування, оскільки «прості люди» думати не люблять), щоби стимулювати опитуваного розповісти те, чого ми не передбачали. Теоретично саме таким, підготовленим і стимулюючим живу реакцію та відвертість, має бути і журналістське інтерв’ю, хоча в Україні чомусь ми його майже не бачимо.

Через велику кількість питань треба завчасно домовлятися із співрозмовником і налаштовувати його на півтора- або двогодинну бесіду. Інтерв’ю може бути стандартизованим (із детально розробленим опитувальником та інструкцією для інтерв'юера), яке використовується для порівняння відповідей різних експертів, і нестандартизованим (без заздалегідь підготовленого плану і сформульованих питань), імпровізаційність якого вимагає неабиякої майстерності і застосовується на стадії розвідувального дослідження.

Можливий і варіант напівстандартизованого інтерв’ю, в якому здебільшого передбачений лише список основних питань і частково їх порядок, а отримувана інформація служить для формулювання гіпотез, виявлення соціальних проблем, що підлягають далі більш систематичного аналізу. Напівстандартизоване інтерв'ю передбачає в кожному з тематичних блоків перелік тих моментів, щодо яких має бути отримана інформація. Інтерв'юер повинен вміти в ході бесіди задавати питання, які цікавлять його в даному дослідженні, але робити це так, щоб вони не порушували загального ходу бесіди, а органічно, природно вписувалися в розповідь як уточнення. Якщо це не вдається зробити, то переривати хід бесіди не потрібно, а краще повернутися до питання, що цікавить в кінці інтерв'ю. Пряме спілкування із респондентом і психологічні відносини, що виникають у ході проведення інтерв'ю, створюють чимало переваг для отримання інформації, що є малодоступним при використанні більш регламентованого інтерв'ю. Правда, ці ж переваги обертаються часом новими труднощами, одна з яких у тому, що інтерв'юер у ході вільної бесіди робить певний вплив на респондента, а відповідно і на його думки та відповіді.

Фокус-група теж є різновидом інтерв’ю, щирості учасників у якому досягають через групову дискусію, тобто зіткнення і взаємостимулювання думок, - що робить останні більш чесними (бо на людях прикидатися важче) і більш об’єктивними (гасяться найбезглуздіші думки, а перемагають ті, що віддзеркалюють загальну думку). Фокус-група є суб'єктивним методом дослідження. Суб’єктивність тут має місце як із боку опитуваних (яка в кількісних методах КСД згладжується чисельністю респондентів та репрезентативністю вибірки), так і з боку дослідників (яким треба правильно витлумачити настрої, що стоять за висловленими думками, та причини цих настроїв). Суб’єктивність опитуваних почасти компенсується розмаїттям думок (яку модератор повинен стимулювати) та їх взаємним узгодженням (у масштабі всієї фокус-групи чи дискутуючих її частин) до рівня найбільш типових, а тому і найбільш авторитетних у даної аудиторії думок.

Втім, є і переваги цього методу, адже у груповому обговоренні респондент включений у спілкування із собі подібними (до яких він мимоволі відчуває довіру), і тому психологічні бар'єри, що зазвичай розділяють інтерв'юера та респондента у соціологічному опитуванні або в індивідуальному інтерв'ю, здебільшого знімаються, а емоційні реакції стають більш помітними. Учасників фокус-групи «фокусують» на питаннях, що цікавлять дослідників, із метою отримати неочевидну навіть для самого учасника або приховану від інших інформацію[13].

Можна виділити деякі головні цілі застосування методу фокус-груп:

- генерування ідей та відбір робочих гіпотез для кількісних досліджень;

- вивчення сприйняття нового продукту, організації чи політика та можливого «попиту» на них (що здійснюється як у політичному, так і в економічному маркетингу);

- вивчення емоційної та поведінкової реакції на певні продукти, бренди та іміджеві характеристики, або взагалі – поведінки окремих суспільних груп;

- генерування ідей, направлених на покращення брендових та іміджевих характеристик;

- вивчення лексикону даної категорії населення, корисного для просування продукту, організації чи політика на ринку відповідних послуг, проведення рекламної чи PR-кампанії, проведення опитувань тощо;

- інтерпретація незрозумілих результатів кількісних досліджень.

Проведення фокус-групи має відбуватись у приміщенні, що спеціально обладнане інформаційними, агітаційними або рекламними матеріалами (наочними або роздатковими) та налаштовує на обговорення потрібних тем. Фокус-група триває півтори-дві години, тобто не довше того часу, поки зберігається дискусійний настрій і мотивація для зацікавленого та щирого (по можливості) обговорення.

Оптимальний розмір фокус-групи коливається від 8 до 12 учасників. Це обумовлено тим, що при меншій кількості учасники будуть схильні погоджуватись одне з одним і гору тут візьме думка найбільш упевненого серед них, а отже в дискусії не буде динаміки і мотивації, яку породжує природнє прагнення сперечатись, і модератору доведеться прикладати багато зусиль для активізації роботи групи. Взагалі, закономірність така, що чим меншою є група, тим імовірніше отримання справді глибинної, мотиваційної інформації (завдяки кваліфікованим і наполегливим діям модератора), а чим більшою є група, тим вища імовірність генерування великої, порівняно більшої кількості ідей. Отже, тут доводиться обирати між якістю (мотиваційною глибиною) та кількістю відповідей. У ці групи зазвичай відбирають тих, кого можна вважати більш-менш експертами з обговорюваних питань і водночас – людей із близьких, але не однакових вікових, освітніх, статевих, професійних та інших категорій(але не статусів, - щоб учасники не ніяковіли від присутності нерівних собі людей), причому – саме тих категорій, що помітно впливають на розходження (розподіл) думок із обговорюваного питання.

Таким чином, різниця у віку та освіті повинна бути, але не надто великою, інакше вона із кількісної перетворюється на якісну відмінність у статусі і змушує людей дивитись одне на одного зверху-вниз або навпаки, а це робить неможливим їх рівне спілкування, необхідне для щирої дискусії (адже, як кажуть, сперечатися можна лише з однодумцями). Як показали численні експерименти, чим більш однорідною у соціальному та інтелектуальному статусі є група, тим більш продуктивно вона працює. У тих випадках, коли члени групи явно відмінні за своїм соціальним становищем, розумовими здібностями та рівнем освіти, результати інтерв'ю погіршуються. Респонденти, що належать до різних соціальних верств, схильні зневажати досвід як вищих, так і нижчих від себе, а тому швидко відключаються від дискусії або виявляють нетерпіння, коли говорять не рівні з ними. А респонденти із більш низьким соціальним статусом або освітою почувають себе скуто, зокрема тому, що їм важко конкурувати з освіченішими людьми у здатності формулювати свої думки. Із вікових груп вельми специфічною є підлітки до 18 років та молодь від 18 до 25 років, які в ході дискусії погано співпрацюють зі старшими віками, провокуючи напругу й небажання порозумітися. Чим менший середній вік учасників обговорення, тим більшого значення набуває фактор диференціації за віком, і для осіб молодше 18 років допустимий віковий інтервал становить 1-2 роки.

Сценарій (гайд) фокус-групових дискусій звичайно вибудовується за такою схемою. По-перше, він передбачає коротку, але змістовну вступну промову модератора, в якій пояснюється причина даних зборів, тема дискусії, її основна мета і завдання, контекст її бажаного обговорення, тобто той аспект проблеми, на якому слід сфоку­сувати увагу всім учасникам дискусії. Крім того, ведучий зобов'язаний у вступному слові: (1) установити правила проведення засідання (вислухувати кожного виступаючо­го до кінця, не перебивати його промови, задавати йому запитання тільки після за­вершення виступу, говорити все, що хочеться, не боячись помилитися, не допускати образливих зауважень на адресу один одного тощо); (2) мотивувати учасників на активне висловлення і відстоювання своєї думки, підкреслити необхідність вирішення обговорюваної проблеми для учасників фокус-групи, створити довірчу атмосферу в групі.

Що ж до логіки висвітлення теми, то в дедуктивному варіанті дискусія може бути розпочата із найбільш широкої теми (наприклад, із обговорення всієї товарної категорії чи політичної ситуації в цілому), а потім тематика поступово звужується, переходячи безпосередньо до питань якостей конкретного продукту, організації чи політика. Такий тип структурування називається «прямою воронкою» або прямою послідовністю тем. Інший варіант (індуктивний) полягає у тому, щоби почати відразу із обговорення конкретних об’єктів та їх оцінок, а потім переходити на суміжні теми, розширюючи рамки дискусії і завершуючи її максимальними узагальненнями. Цей тип структурування носить назву «зворотної воронки» або зворотної послідовності. З точки зору досягнення мети дослідження обидва методи є однаково правомірними, а тому вибір одного з них диктується скоріше намаганням не відкривати відразу мету обговорення і починати із менш значимих (для замовника і дослідників) питань.

Доцільно використовувати і так звані проективні методики (які не ставлять запитань прямо і не дають можливості зрозуміти, що саме хочуть дізнатись дослідники), такі як «словесні асоціації», «незакінчені пропозиції», «фантастичні ситуації», «гіпотетичні сценарії», «задані порівняння» та інші. Проективні методики дозволяють виявляти латентні (приховані) характеристики споживчої чи електоральної поведінки, преференцій та невербалізованих емоцій. Подібним же чином діють і інші якісні методики: рольова (ділова) гра, приховані питання, опис поведінки, протилежної власній і т.д.

Бажано формулювати запитання для обговорення таким чином, аби вони зачіпали «за живе» всіх учасників дискусії, стимулювали їх активність. Після установлення всього спектра думок у ході обговорення, модератор підбиває попередній підсу­мок і ставить на обговорення друге запи­тання. Може бути так, що обговорення першого питання ще не призводить до го­строї дискусії. Тому друге питання слід формулювати з метою загострення зіткнення думок, але так, щоби не порушити довірчої обстановки. За такою схемою фокус-група працює до виявлення основних розбіжностей гру­пи, усіх «за» і «проти» кожної з основних думок.

Наступну дискусію слід повернути на шлях подолання розбіжностей, стимулюван­ня вироблення консенсусу, формулювання конструктивних рекомендацій. Цьому слугує, скажімо, методика «Запобігання критики самокритикою». Після з'ясування головних шляхів подолання розбіжностей і їх чіткої публічної фіксації ведучим, відбувається їх «затвердження» учасниками фокус-групи. На цьому засі­дання фокус-групи завершується, але починається підсумковий етап роботи з мето­ду, що характеризується.

Вважається, що умілий модератор повинен у процесі обговорення тримати у свідомості такі питання:

- Що я ще повинен запитати, аби зрозуміти, чому він (вона) так думає?

- Чи почув я усе для того, щоби проаналізувати проблему й оцінити її об'єктивно виходячи з цілей дослідження?

- Що роблять учасники повсякденно? Що я повинен дізнатися про їх преференції, установки, поведінку?

- Як дістатися до реальних почуттів респондентів, які вони приховують за інтелектуальністю і зверхністю або простакуватістю і необізнаністю?

Модератору необхідно знайти той стиль, який найбільше відповідає його здібностям. Це може бути серйозна манера поведінки або, навпаки, весела і розкута. Існує, однак, цілий ряд неприпустимих стилів ведення, які можуть скомпрометувати роботу модератора і знизити якість дослідження. До їх числа відносять такі типи модераторів: авторитарний, розгублений, «комедіант», той, що залякує, потурає або погано слухає тощо.

Груповий процес передбачає певну ієрархічну організацію. Якщо всі члени групи роблять свій внесок у дискусію, то вона встановлюється протягом перших 15-20 хвилин. Наслідком є диференціація респондентів на ролі, які вони грають і відповідно сприймаються й очікуються оточуючими (скажімо, ролі «заводили», «дотепника», «скептика», «всезнайки»). Якщо цього не відбувається, то кожен член групи говоритиме переважно із модератором і відповідатиме тільки на його запитання, внаслідок чого зникає найважливіший чинник функціонування фокус-груп - колективна взаємодія.

Формулювання запитань у фокус-групі теж вимагає певної тонкості. Скажімо, питання, що включають слова «якою мірою», «наскільки задоволені», «краще-гірше» задають певну шкалу вимірювання,і це добре. Натомість, питання, що починаються зі слова «чому» містять в собі певні труднощі, адже відповідь на них вимагає від людей рефлексії власної поведінки, - чого вони робити не звикли. Оскільки в більшості випадків діють за звичкою, без свідомого обмірковування. Відтак, слово «чому» краще замінити на словосполучення «Що ви при цьому відчуваєте?», або «Чому так роблять інші?»

Практичні рекомендації по формулюванню питань у фокус-групі:

1) Питання в фокус-групах мають бути відкритими, тобто – не пропонувати варіантів.

2) Слід уникати довгих питань, за винятком тих, в яких необхідно дати вступ або пояснення.

3) Слова, що використовуються модератором, повинні бути доступні респонденту і однаково усіма розумітися.

4) Слід пояснювати контекст питання, щоб не припускати різні варіанти його тлумачення.

5) Можна задавати «питання – спогади», які допомагають повернути респондента до певних подій, пережитого досвіду.

6) Задавши питання в третій особі («Як це буває?»), інтерв'юер із великою імовірністю отримає опис особистого досвіду респондента.

На завершальному етапі: а) обробляються стенограма засідання (електронний за­пис) і протоколи спостережень, складені асистентами ведучого; б) форму­люються основні висновки про причини і характер розбіжностей з досліджуваної проблеми, способи їх подолання, про систему заходів вирішення даної проблеми; в) отримані матеріали і висновки зіставляються з підсумками аналогічної дискусії в інших фокус-групах, на основі чого визначаються загальні результати проведеного до­слідження. Завершуючи опис фокус-групового методу, відзначимо основне обмеження його застосування. На його основі можна вивчати не всі, а лише ті проблеми соціального життя, з яких думки учасників фокус-групи досить компетентні і суперечливі.

Контент-аналіз (від англ. content - зміст) – спеціальний, досить строгий метод якісно-кількісного аналізу змісту документів з метою виявлення або вимірювання соціальних фактів і тенденцій, відображених цими документами. Особливість його полягає в тому, що він вивчає документи у їх соціальному контексті[14]. Контент-аналіз може використовуватися в якості основного методу дослідження (наприклад, у дослідженні соціальної спрямованості газети); паралельного, тобто в поєднанні з іншими методами (наприклад, в дослідженні ефективності функціонування засобів масової інформації); допоміжного або контрольного (наприклад, при класифікації відповідей на відкриті запитання анкет).

Не всі документи можуть виступати об'єктом контент-аналізу. Необхідно, щоби досліджуваний текст (або здібності дослідника) дозволяв сформулювати однозначні ознаки для надійного фіксування потрібних характеристик (принцип формалізації), а також щоби потрібні елементи його змісту зустрічалися із достатньою частотою (принцип статистичної значимості). Щоби не бути банальним, контент-аналіз має фіксувати якісь ціннісні характеристики, які найкраще виявляються в усних, довільних висловлюваннях (не зачитаних із паперу), адже за стилем та настроями їх автора (які добре фіксуються кількістю та контекстом емоційно значимих слів) простежується його ставлення до обговорюваних подій та його життєві пріоритети взагалі.

Існують три основні напрямки застосування контент-аналізу:

а) виявлення того, що існувало до тексту і що тим чи іншим чином отримало в ньому відображення (текст як індикатор певних сторін досліджуваного об'єкта – навколишньої дійсності, автора або адресата);

б) визначення того, що існує тільки в тексті як такому (різні характеристики форми – мова, структура і жанр повідомлення, ритм і тон мови);

в) виявлення того, що буде існувати після тексту, тобто після його сприйняття адресатом (оцінка різних ефектів впливу).

У розробці та практичному застосуванні контент-аналізу виділяють кілька стадій. Після того як сформульовані тема, завдання і гіпотези дослідження, визначаються категорії аналізу, тобто найбільш загальні, ключові поняття, що відповідають дослідницьким завданням. Система категорій грає роль питань в анкеті і вказує, які відповіді повинні бути знайдені в тексті. У практиці контент-аналітичних досліджень склалася досить стійка система категорій, серед яких можна назвати такі як знак, цілі, цінності, тема, герой, автор, жанр та ін. Категорії контент-аналізу повинні бути вичерпними (тобто охоплювати всі частини змісту, що визначаються завданнями даного дослідження); взаємовиключними (одні і ті ж частини не повинні належати різним категоріям); надійними (тобто між дослідниками не повинно бути розбіжностей з приводу того, які частини змісту слід відносити до тієї чи іншої категорії); доречними (тобто відповідати поставленому завданню і досліджуваному змісту). При виборі категорій необхідно уникати двох крайнощів: вибору надто численних і дробових категорій, які майже повторюють текст, і вибору занадто великих категорій, тому що це може призвести до спрощеного, поверхневому аналізу. Іноді ж необхідно брати до уваги і відсутні елементи тексту, відсутність яких теж може бути значимою.

Після визначення системи категорій вибирається відповідна їм одиниця аналізу тексту - лінгвістична одиниця мови або елемент змісту, що слугують у тексті індикатором (показником) досліджуваних явищ. За одиницю аналізу може бути прийнято: а) слово, б) пропозицію, в) тема, г) ідея, д) автор, е) персонаж, ж) соціальна ситуація, з) частина тексту, об'єднана чимось, що відповідає суті категорії аналізу. Іноді, точніше, коли контент-аналіз виступає єдиним методом інформації, оперують не однією, а відразу декількома одиницями аналізу. Нарешті необхідно встановити одиницю рахунку - кількісну міру взаємозв'язку текстових і позатекстових явищ. Найбільш уживані такі одиниці рахунку, як поява ознак в тексті, частота їх появи (інтенсивність), час-простір (число рядків, площа в квадратних сантиметрах, хвилини, час мовлення тощо).

Важливим є вибір необхідних джерел, що піддаються контент-аналізу. Вибірка тут передбачає відбір джерела, кількості повідомлень, дати повідомлення і досліджуваного змісту. Всі ці параметри вибірки визначаються завданням і масштабами дослідження. Найчастіше контент-аналіз проводиться на матеріалі річної вибірки: якщо це вивчення протоколів зборів, то достатньо 12 протоколів (по числу місяців), якщо вивчення повідомлень засобів масової інформації, - то 12-16 номерів газети або теле- та радіоднів. Зазвичай обсяг вибірки повідомлень ЗМІ становить 200-600 текстів.

Необхідною умовою контентного дослідження є розробка класифікатора контент-аналізу. Класифікатором називається загальна таблиця, до якої зведено всі категорії (і підкатегорії) аналізу та одиниці аналізу. Її основне призначення - гранично чітко зафіксувати те, в яких одиницях виражається кожна категорія, використовувана в дослідженні. Класифікатор можна уподібнити соціологічної анкеті, де категорії аналізу відіграють роль питань, а одиниці аналізу - відповідей. Він є основним методичним документом контент-аналізу, що визначає зміст усіх інших інструментів цього методу. Звичайно, найголовнішим етапом контент-аналізу є інтерпретація його результатів, тобто не просто кількісний підрахунок частоти появи емоційно значимих слів у тому чи іншому контексті (що легко зробити за допомогою добре складеного класифікатору), але й пояснення, про яке ставлення та про які цінності автора це говорить.

1. 4. Першим етапом конкретного соціологічного дослідження (КСД) має бути розробка його програми, зокрема таких її частин: 1) теми дослідження, яка має бути максимально операціоналізованою у своєму формулюванні і яку треба конкретизувати у замовника; 2) характеристики вихідних уявлень про дану тему, яку можна отримати в ході інтерв’ю чи фокус-групах із експертами з боку замовника, а можливо – і об’єкта дослідження; 3) мети дослідження; 4) завдань дослідження; 5) об'єкта дослідження; 6) предмета аналізу; 7) вихідних теоретичних понять дослідження; 8)операціоналізуючих ці теоретичні поняття емпіричних одиниць аналізу (індикаторів); 9) робочої гіпотези та відповідної їй категоризації опитуваних; 10) розрахунок вибірки.

Як правило, замовник визначає не тему, а проблемну ситуацію і побажання до КСД. Наприклад, у такому вигляді: «З'ясуйте, чим незадоволені наші робітники і чи може бути на нашому підприємстві страйк». Але така постановка ще занадто загальна і невизначена. Вона може бути виражена у різних варіантах дослідницьких тем: а) «Ступінь імовірності страйку», б) «Причини соціальної напруженості на підприємстві», в) «Основні вог­нища соціальної конфліктності на підприємстві», г) «Можливості запобігання страй­ку», д) «Думки робітників підприємства про доцільність страйку» тощо. Очевидно, що від того, як буде сформульована тема дослідження, залежить уся наступна робота соціолога. Тому він має уточнити в замовника, що саме йому хочеться довідати­ся найбільшою мірою, підказати йому можливі варіації проблеми, спільно вибрати при­датну тему і затвердити її спільним рішенням.

Вихідні уявлення сторін щодо визначеної проблеми відображають скоріше їх упередження та принципи (постулати) їх діяльності, але попри можливу хибність, їх треба уважно і без критики вивчати і максимально накопичувати, використовуючи якісні (тобто не обчислювальні) методи, щоби зрозуміти, у яких питаннях є між ними серйозні розходження.

Мета – кінцевий результат, якого соціолог хоче досягти у дослідженні. У нашо­му прикладі можливі такі варіанти мети дослідження: 1)запобігання страйку робітників шляхом завчасного вирішення проблеми (оптимальний, але рідкісний на практиці варіант); 2)інформування керівництва підприємства про імовірність страйку та можливу ступінь його гостроти (для підготовки, якщо вже він неминучий, - що є найпримітивнішою метою); 3)виявлення виробничих підрозділів (чи категорій працівників), зацікавлених у проведенні страйку, їх мотивів, упереджень і міри готовності до компромісу (тобто даних, що дозволяють гармонізувати виробничі відносини засобами PR-діяльності). Мета дослідження – це подальша конкретизація теми, що вже певним чином долає хибні вихідні уявлення і дозволяє усвідомити найважливіші потреби замовника, які легше всього гармонізувати із цінностями іншої сторони (адже цінності і потреби у людей доволі близькі і взаємно зрозумілі, і лише погляди бувають непримиримими). Мета відображає сенс діяльності замовника (як він її розуміє) і формулюється питанням до нього: «Навіщо вам треба це знати?»[15].

Завдання дослідження – система питань, відповідь на які забез­печує досягнення мети дослідження. Вони розділяються на основні завдання, орієнтовані на виявлення сутності проблеми, і додаткові, що стосуються окремих її аспектів. Втім, така складна структура завдань необхідна, якщо проводиться комплексне, багатоскладове КСД великого об’єкту дослідження. Але так буває нечасто і, більше того, варто уникати надміру великих масштабів дослідження, кількості завдань і навіть числа запитань у анкеті, при яких можливість похибки росте в геометричній прогресії. У розглядуваному прикладі завданнями можуть бути питання: 1. Наскільки велика ймовірність страйку? 2. Які категорії працівників найбільше схильні до страйку? 3. Які спірні питання виробничого життя і наскільки сильно викликають у них незадоволення? 4. Які конструктивні пропозиції щодо покращення виробничого життя є у керівників і працівників і як ці пропозиції сприймає інша сторона?

Об'єкт дослідження – конкретна частина суспільства (підприємство, галузь, регіон, соціальна група), де існує до­сліджувана проблема і яку треба вивчити. Визначення об'єкта відбувається на основі формулювання теми, вихідних уявлень, поставленої мети і завдань дослідження. У нашому прикладі об'єктом вивчення може бути: (а) колектив усієї організації; (б) усі робітники (але не весь персонал) цієї організації; (в) колективи тільки основних виробничих підрозділів підприємства; (г) певні категорії працівників лише тих виробничих підрозділів, де склалася особ­ливо напружена обстановка; (д) керівники профспілкових чи інших громадських організацій підприємства, що виражають інтереси потенційних страйкарів. Від того чи іншого визначення об'єкта дослідження буде залежати вибір методів збору інформації: у ви­падках (а) і (б) буде потрібно анкетування, у випадках (в) і (г) доцільніше застосувати інтерв'ю, а у випадку (д) – метод експертних оцінок.

Якщо метою дослідження буде, скажімо, запобігання страйку на підприємстві, а основним завданням – вияв­лення тих вимог, задоволення яких запобіжить страйку, то предметом аналізу може стати виявлення:

- усього набору вимог страйкарів;

- тієї їх частини, що розділяють всі чи більшість працівників;

- тих головних вимог, задоволення яких знизить розпалювання трудового кон­флікту;

- професійно-кваліфікаційної структури потенційних страйкарів;

- їх демографічної структури;

- інтересів, цілей і мотивів лідерів страйкарів, ступеня єдності їх дій;

- інших факторів, що обумовлюють імовірність страйку.

Обравши предметом аналізу, скажімо, професійно-кваліфікаційну структуру потенційних страйкарів (тобто – питання, які за фахом і кваліфікацією робітники найбільше схильні до страйку), дослідники мають сформулювати вихідні теоретичні поняття дослідження: кваліфікаційні розряди, ставки оплати, службові обов’язки та умови праці, способи заохочення й кар’єрні перспективи, спірні питання і ступінь незадоволення тощо, - які в подальшому треба операціоналізувати (зробивши їх емпіричними одиницями аналізу, інакше кажучи – індикаторами): ступінь невдоволення кількістю та складністю вимог до працівника, що входять у його службові обов’язки, рівень задоволеності розмірами й формами оплати праці, оцінка робітниками заслуженості просування по службових сходах у цій фірмі та ймовірності цього для себе, ступінь незадоволення конкретними спірними питаннями виробничого життя. Інакше кажучи, індикаторами завжди виступають конкретні оцінки, ступінь позитивності чи негативності ставлення людей до досліджуваних нами питань (які сформульовані у завданнях дослідження).

Нарешті, робочою гіпотезою стає припущення про те, що конфліктогенний (підштовхуючий до страйку) індикатор є різним у різних за кваліфікацією працівників, а значить те, що їм найбільше не подобається – оплата чи можливості кар’єрного росту, важкість службових обов’язків чи комфортність умов праці – залежить від такого чиннику, як рівень кваліфікації працівників. Якщо, припустимо, є дві гіпотези: що схильність до страйку (і ймовірна участь у ньому) у низько- та середньокваліфікованих працівників відповідає їх рівню незадоволеності зарплатою, а у висококваліфікованих – рівню невдоволення можливостями кар’єрного росту, - то щоби підтвердити (чи ні) ці гіпотези, необхідно розділити опитуваних на вказані категорії (категоризувати) за рівнем кваліфікації, а потім вирахувати відсоток відповідей на питання анкети, обраних працівниками лише даної категорії (тобто відраховувати питому вагу відповідей від осіб одної кваліфікації, а не від усіх опитуваних). Якщо ми помічаємо тут явну схильність одної категорії до одних відповідей, а іншої – до других, то це означає для нас виявлення математичної залежності (кореляції) між ставленням, що виявлялося у запитанні анкети (індикатором) та приналежністю до даної категорії опитуваних (чинником).

Наприклад, по запитанню про незадоволеність оплатою праці серед людей із приблизно однаковими може вийти така таблиця:

Індикатори: \ Чинники: низькокваліфіковані середньокваліфіковані висококваліфіковані
1а. Сильна незадоволеність зарплатнею 80% 70% 10%
1б. Середня незадоволеність зарплатнею 15% 25% 45%
1в. Слабка незадоволеність зарплатнею 5% 5% 45%
Разом: 100% 100% 100%

А по запитанню про незадоволеність можливостями кар’єрного росту може вийти наступна таблиця:

Індикатори: \ Чинники: низькокваліфіковані середньокваліфіковані висококваліфіковані
2а. Сильна незадоволеність можливостями кар’єрного росту 5% 10% 85%
2б. Середня незадоволеність можливостями кар’єрного росту 5% 15% 15%
2в. Слабка незадоволеність можливостями кар’єрного росту 90% 75% 0%
Разом: 100% 100% 100%

Отже, із цих (умовних) результатів можна зробити висновок, що чинником, який спонукає відчувати сильну незадоволеність зарплатнею є низька та середня кваліфікація робітників, а незадоволеність наявними можливостями кар’єрного росту характерна для висококваліфікованих робітників. Звичайно, це не єдиний чинник схильності до страйку (адже смисл терміну «чинники» якраз у тому, що їх багато і вони діють водночас) і соціолог має виявити також інші, але тим самим способом: наприклад, категоризувати опитуваних (розділити на категорії) за тяжкістю роботи, за рівнем оплати, а може і за відносинами із керівником (сварливі та бездушні чи, навпаки, чутливі та заохочувальні). І може виявитись, що кількість незадоволених більша не там, де низька зарплата, а там, де гірші відносини із керівником. Можна категоризувати і за відповіддю на якесь питання анкети, але в цьому випадку запитання має бути особливо промовистим і значущим (хоча і не прозорим для опитуваного, аби він не почав робити відповідь «презентабельною»), - а для цього треба знати правила складання анкети, про які мова йтиме далі.

Опитуваних можна ділити на будь-які категорії (за статтю, за віком, за освітою), але варто поділити саме на ті, між якими буде помітна відмінність у відповідях (принаймні – відсотків 10). Наприклад, відповіді чоловіків і жінок можуть практично не відрізнятись, а це означає, що дослідник помилився, поспішивши обрати найбанальніші ознаки поділу, і що готовність до страйку не залежить від статі. Натомість, це може залежати від байдужості до роботи: або байдужі будуть схильні до страйку, щоби не працювати, або навпаки – будуть байдужими і до закликів страйкарів. Щоправда, теоретичне поняття «байдужості до роботи» треба ще операціоналізувати, щоби зробити його індикатором (вимірюваною одиницею аналізу), - наприклад, зводячи його до кількості висловлених робітником пропозицій та зауважень (якщо це взагалі поширене явище) або до кількості згадок про його участь в обговоренні проблем, що хвилюють колектив. Після чого треба поділити на «байдужих» і «небайдужих», і порахувати, який відсоток відповідей на наші запитання в кожній із цих категорій.

Так чи інакше, якщо правильно розробити гіпотезу, тобто визначити найважливіші індикатори проблемної поведінки (незадоволеність чим є ключовою для виникнення проблеми, зокрема для формування негармонізованих відносин) і найвагоміші чинники, що підштовхують людей до незадоволеності саме цими моментами (скажімо, низька кваліфікація і примітивність інтересів або висока кваліфікація і віра у кар’єрні перспективи), можна зрозуміти, якими є потреби та цінності людей краще за них самих, а відтак і знайти компроміс, що задовольнить і помирить обидві сторони конфлікту. Наприклад, робітники можуть настійливо вимагати підвищення зарплати, на яке керівництво піти не може, і раціонального виходу із цього глухого кута не видно. Проте хороше дослідження може виявити, що найгарячіші прибічники боротьби переважають зовсім не в категорії низькооплачуваних або матеріально бідних, а в групах, що незадоволені сварливістю керівництва і поганою атмосферою на роботі. Значить, потрібні не фінансові реформи, а заміна керівників або вироблення у них «соціальної чутливості»[16]. Саме такі висновки і повинні стати основою для розробки дослідниками стратегії гармонізації відносин між суб’єктом та об’єктом своєї діяльності.

Запорукою репрезентативності дослідження, тобто того, що відповіді наших опитуваних (вибіркової сукупності) точно відображатимуть розподіл думок і цінностей усього об’єкту дослідження (генеральної сукупності) є правильний розрахунок вибірки – системи відбору тих, кого саме будуть опитувати. Конкретні види вибірки (імовірнісна, систематична, гніздова і квотна) і, головне, способи їх розрахунку студенти мають вивчити самостійно[17].

Основні вимоги до складання соціологічної анкети такі:

1) валідність анкети (відповідність усього комплексу питань меті дослідження, - яка завжди має роз’яснити, як замовнику змінити саме ті дії своїх підлеглих і їх результати, які його не влаштовують);

2) операціоналізація термінів дослідження (відповідно до вивченого принципу позитивізму);

3) односкладовість запитань (без будь-яких умовних і складнопідрядних речень, тобто в запитанні не повинно бути варіантів вибору, - адже правильне запитання має бути таким, щоби на нього можна було відповісти «так» чи «ні»; натомість у запропонованих відповідях варіанти вибору будуть) та їх миттєва зрозумілість (опитуваний не повинен замислюватись над тим, що означають запитання і відповіді, і який варіант йому ближчий; він не повинен щось згадувати та розраховувати для своєї відповіді, інакше вона буде вигаданою і нещирою);

4) всеохопність відповідей (потрібно дати всі можливі варіанти вибору, щоби опитуваному легко вдалося знайти підходящий і не довелося задумуватися над питанням, адже у цьому випадку він обов’язково вигадає щось «правильне» і «красиве», а не відповідатиме щиро. Зрештою, щира відповідь – це відповідь миттєва, - по відчуттям, а не по роздумам);

5) нетенденційність запитань (не використовувати навідні запитання, із закладеними оцінками, - скажімо «прогульник» казати не можна, бо це вже осуд, що суперечить принципу безоціночності);

6) неочевидність наміру запитань (опитуваному не повинно бути очевидно, про що хоче дізнатися дослідник, інакше він мимовільно прикрашатиме відповідь, а це суперечить принципу об’єктивності);

7) категоризація опитуваних на групи із різними соціально-демографічними ознаками, які помітно впливають на вибір ними відповідей (тобто поділ опитуваних треба здійснювати за ознаками їх приналежності до груп, між якими є стійка й помітна відмінність у поведінці, що відповідає принципу об’єктивності: шукати чинники, що визначають поведінку досліджуваних);

8) категоризація опитуваних на групи із різними системами цінностей (адже відмінність їх відповідей і дій породжується тим, що вони належать до груп із різними системами цінностей; тобто поділ опитуваних треба здійснювати за ознаками приналежності до груп, із якими вони себе ідентифікують, а значить – від яких переймають системи цінностей).

5. Соціологічний експеримент - емпіричний метод вивчення, що полягає у моделюванні конкретних соціальних умов з метою з'ясування, як вони впливають на поведінку різних категорій людей. Можливість проведення і повторюваність, а значить об’єктивність результатів експерименту є головною відмінністю наукової теорії від псевдонаукової.

У соціологічному експерименті зазвичай створюються дві групи досліджуваних осіб – контрольна (на яку не здійснюється запланований в експерименті вплив і поведінка якої має підтвердити, що без даного впливу поведінка людей перебігає інакше) та експериментальна (яка під указаним впливом демонструє інакшу поведінку і тим підтверджує, що її викликають саме діючі у контрольованих умовах чинники), - порівняння поведінки яких і дозволяє зробити висновок про залежність її від чинників, що впливали на людей у змодельованих умовах.

Що стосується методики й умов проведення експериментів, то про це слід почитати самостійно, адже не будь-який розіграш чи випробування є експериментом, а лише те, в якому від початку продумуються можливі варіанти реагування учасників і способи оцінки й фіксації отриманих результатів, а ці результати порівнюються між заздалегідь продуманими типами учасників, - щоби з цього можна було зробити узагальнюючі висновки[18]. Студентам потрібно також самим ознайомитися із найвідомішими соціологічними та психологічними експериментами (а вони близькі по методам і результатам), користуючись, наприклад, таким списком і книгами[19].

Визначення ключових термінів теми №2:

1. Цілі КСД – спрогнозувати поведінку конкретних груп у конкретних, передбачуваних замовником обставинах, - що можливо зробити, насамперед, у порівняно малих групах, кожна з яких є цілісним утворенням і веде себе як єдиний організм (тоді як більші групи слід розбивати на подібні утворення, а потім підсумовувати загальний результат, врахувавши питому вагу кожного з них).

2. Кількісні методи полягають у вимірюванні та розрахунку математичних залежностей (кореляцій), і до них відносяться: метод аналізу документів (в тому числі – контент-аналіз), анкетування, тестування, соціометрія та експеримент.

3. Усне (в т.ч. телефонне) або письмове опитування за допомогою анкети, тобто – це репрезентативне анкетування великих мас людей (і лише іноді – небагатьох експертів) щодо невеликої кількості закритих питань (з варіантами відповідей) про їх емоційне ставлення до певної події чи проблеми, яка їх стосується, - щоби зробити висновки про їх преференції та цінності.

4. Соціологічне тестування проводиться за допомогою аналогічної по змісту анкети, до котрої, однак, додається, т.зв. «ключ», у якому кожній обраній відповіді призначається певний бал, а будь-якій їх сумі приписується відповідна характеристика, котра і є підсумком тестування.

5. Соціометрія – метод виявлення неформальної структури групи, її згуртованості та статусу в ній кожного її члена, який полягає в неанонімному опитуванні членів групи за стандартним набором питань про лідерів і нелідерів у різних можливих ситуаціях та графічним представленням результатів.

6. Соціологічний експеримент - емпіричний метод вивчення, що полягає у моделюванні конкретних соціальних умов з метою з'ясування, як вони впливають на поведінку різних категорій людей.

7. Якісні методи КСД, і серед них – фокус-група та інтерв’ю дають відповіді на питання «Як саме..?» і «Чому так..?», тобто висвітлюють глибші, мотиваційні аспекти досліджуваної проблеми, а головне – дозволяють почути від опитуваних те, про що і не задумувались дослідники.

8. Соціологічне інтерв’ю відрізняється від анкетування тим, що воно обов’язково усне (оскільки дослідника цікавить жива й безпосередня реакція опитуваного), не масове, а індивідуальне, проводиться не з пересічними працівниками чи жителями, але з їх керівниками, а головне – стосується не загальних настроїв та преференцій (які лише і можна вивідати у мас), але конкретних деталей організації та управління даною сферою, стимулювання роботи та проблем, із якими стикається керівництво, - а тому запитань у ньому багато (100-200) і переважно – відкритих (без варіантів відповіді).

9. Фокус-група є різновидом інтерв’ю, щирості учасників у якому досягають через групову дискусію (на основі продуманого сценарію – «гайду»), тобто зіткнення і взаємостимулювання думок, - що робить останні більш чесними (бо на людях прикидатися важче) і більш об’єктивними (гасяться найбезглуздіші думки, а перемагають ті, що віддзеркалюють загальну думку).

10. Контент-аналіз (від англ. content - зміст) – досить строгий метод якісно-кількісного аналізу змісту авторських документів за допомогою підрахунку відібраних до таблиці- класифікатору і розподілених по категоріям слів із вираженим емоційним змістом з метою виявлення та вимірювання суб’єктивних цінностей, відображених цими словами.

11. Програма КСД включає: 1) операціоналізовану тему дослідження; 2) характеристику вихідних уявлень; 3) мету дослідження; 4) завдання дослідження; 5) об'єкт дослідження; 6) предмет аналізу; 7) вихідні теоретичні поняття дослідження; 8) операціоналізуючі ці теоретичні поняття емпіричні одиниці аналізу (індикатори); 9) робочу гіпотезу щодо категоризації опитуваних; 10) розрахунок вибірки (системи відбору тих, кого саме будуть опитувати).

12. Категоризація опитуваних – це закладений в анкету їх розподіл на окремі групи за віком, статтю, освітою, соціальним станом (та іншими соціально-демографічними ознаками) або ставленням до якогось питання анкети (тобто за ознакою їх системи цінностей), виходячи з припущення, що саме між обраними категоріями будуть найбільші числові відмінності у їх схильностях до певних варіантів відповіді.

 

 

Тема 3. Системність та інтрепретація

1. Функціональні пояснення. Функція елемента системи.

2. Принцип системності та його практичні прояви. Функціональність соціальних відхилень та закономірність їх відтворення системою.

3. Етапи розвитку соціології. «Розуміюча соціологія» М.Вебера: безоціночність та віднесення до цінності.

4. Соціальні норми та цінності і способи їх виявлення.

5. Типи соціальної дії. Погляди та цінності.

Практичне завдання №3: на довільному прикладі одної і тої ж дії в одній, конкретно описаній ситуації поясніть,які мотиви спонукали до цієї дії, якщо це була ціле-раціональна дія, ціннісно-раціональна і так – по кожному із чотирьох типів соціальної дії (за М.Вебером).

Ключові терміни теми №3: функціональне пояснення, функція, принцип системності, система, структура, етапи розвитку соціологічної науки, каузальна соціологія, функціональна соціологія, розуміюча (інтерпретативна) соціологія, метод кореляції, принципи «розуміючої соціології»: безоціночність та віднесення до цінності, соціальні цінності та норми, соціальна дія та її типи: ціле-раціональна дія, ціннісно-раціональна дія, афективна дія, традиційна дія, погляди.

1. На відміну від філософії, у соціології термін «причина» не використовують щодо масових і тривалих явищ, а шукають функціональні пояснення, які краще враховують системність, тобто – незнищуваність і самовідтворюваність подібних явищ. Варто уточнити, що система відтворює певні свої елементи, включно із тими, що нам не подобаються, не через «бажання нашкодити», а тому, що без них вона загине.

Тож функціональне пояснення описує, у чому полягає функціональність, тобто необхідність, «корисність» даного елемента для системи, яку функцію він у ній здійснює. Слово «функція» має багато різних, несхожих значень, тому треба чітко уявляти собі, що воно означає у соціології. Отже, функція (у соціології і в системному аналізі) – це «призначення» даного елемента системи, позитивна для існування і функціонування системи роль, яку поведінка цього елемента в ній виконує. Тобто, шукаючи функцію якогось невипадкового соціального явища, ми намагаємось зрозуміти, яку користь його існування приносить усій системі (а не окремим її частинам, зокрема і керівним). І завжди виявляється, що будь-яке стабільно й масово існуюче явище – як би ми до нього не ставились – є потрібним для тієї системи, елементом якої воно є (скажімо, «двієчники» - для навчального закладу, а корупція – для погано регламентованої системи управління). І навіть більше того, якщо дане явище, тобто цей елемент системи зникне, то система не зможе функціонувати, і буде змушена або загинути, або замінити цей елемент якимось іншим, що все одно буде виконувати ту саму функцію.

Давайте розглянемо, яку ж позитивну роль можуть виконувати «негативні», з точки зору моралі, суспільні явища? Відразу домовимося, що «негативними» вони можуть вважатись лише тоді, коли їх оцінюють ненауково й однобічно, тобто бачать їх шкоду для окремих людей і не беруть до уваги їх користь для всієї системи. Насправді ж функція завжди є позитивною, негативних функцій не буває. Наприклад, ми можемо засмучуватись від того, що пітніємо, і навіть боротись із цим явищем, оскільки воно порушує смаки (цінності) нашого оточення, але неважко зрозуміти, що це – несистемний погляд, адже цей, прикрий з точки зору чиїхось смаків процес істотно необхідний для виживання як окремої людини, так і людського роду в цілому (мабуть, не варто пояснювати, чому). Так само і «двієчники»: якби їх було обмаль і вони б невідворотно відраховувались із навчального закладу, то вони б точно не були постійно існуючою групою, а зустрічалися рідко й недовго. В цьому випадку їх не можна було б уважати самостійним явищем і елементом системи (яким є навчальний заклад), оскільки остання, вочевидь, не потребує їх, а прагне позбутися.

Якщо ж, навпаки, у навчальному закладі їх багато і вони, попри всю свою недбалість і нестаранність, продовжують вчитись (бо їх жаліють, дають їм ще і ще один шанс після «останнього», закривають очі на порушення і ставлять їм, врешті-решт, «задовільно», хоча вони цього і не заслуговують), значить вони корисні, - і не для керівників або викладачів (тобто не для окремих людей), а для цілої системи. А от щоби зрозуміти, чим «двієчники» можуть бути корисні для системи, уявімо, що буде, якщо вони зникнуть. По-перше, залишаться найкращі учні – обдаровані, допитливі, що легко сприймають простий матеріал і бажають отримати від навчання якнайбільше. Здавалось би, добре, але придивімось до наслідків поближче. Насамперед, вони почнуть задавати питання, і це будуть не найпростіші, банальні питання, до яких звикли пересічні викладачі.

Група «розумників» (із якої були відраховані всі погані учні) легко засвоїть той «полегшений» навчальний матеріал, що викладають нині в розрахунку на невисокий рівень учнів, і почне задавати додаткові питання по темі, на які у викладачів, звиклих до слабкого контингенту і необхідності по десять разів повторювати одне і те ж, просто немає відповідей, як немає і бажання напружуватись їх шукати. Ці питання дратуватимуть вчителів, але не змусять їх більше працювати над своєю кваліфікацією (практика показує, що до цього їх може примусити лише адміністративний тиск і матеріальні стимули), а тому вони знайдуть легший спосіб вирішення цієї проблеми: знущатимуться із «надто розумних» і спробують їх позбутися, а натомість будуть більш поблажливими до невибагливих двієчників. І тут спитаємо себе: а хіба зараз не так? Хіба в школах, а віднедавна і у вишах не глузують із «ботаніків», і не потурають прогульникам і нездарам, які ще й пишаються, що вони не «заучки», а тому і не соромляться нічого не знати?

А втім, зайва допитливість саме по навчальному матеріалу була би проблемою лише для викладачів, а не для всієї системи. Однак допитливість – це така властивість, що не обмежується лише питаннями по одній темі. Повстали б питання і щодо незручності розкладу, і щодо застарілості навчальних програм, що не відповідають реаліям життя, і щодо забезпечення літературою, методичками, професійним обладнанням, і, нарешті, щодо справедливості й розумності правил оцінювання та способів поводження із учнями. І ці питання тоді б уже не просто дратували адміністрацію навчального закладу, а й змусили її якось реагувати, адже вони цілком обґрунтовані законами про освіту та іншими правовими актами. Отож відмахнутись від них неможливо, але і виконати їх – теж (адже це якраз ті питання, що теоретично мають бути реалізовані, проте на їх реалізацію не виділяються ні гроші, ні люди, ні робочий час). І реакція адміністрації, так само, як і вчителів, пішла би найлегшим шляхом: прихильності до тих, хто не задає питань, і позбуття тих, хто задає.

І це була би не чиясь особиста воля, а нагальна потреба виживання навчального закладу в наявній системі організації й фінансування освіти. А якби виш все-таки спромігся підготувати цих допитливих і, зрештою, кваліфікованих випускників, то що, йому б це окупилось? Може б йому виділили додаткові кошти за успіхи? Навряд, бо в бюджеті міністерства просто немає такої статті розходів. Може би вишу заплатили фірми й організації, до яких прийшли ці випускники? Ні, і не через невдячність наших людей, а тому що й вони б не дуже зраділи робітникам, які задають зайві питання. Коло замкнулося: невибагливі двієчники сьогодні потрібні всюди, а розумники – майже ніде. Це – система, вона має своє призначення на даному етапі розвитку суспільства, її можна і потрібно вивчати, і не слід оплакувати й засуджувати. Функція двієчників – підтримувати цю, погано організовану (на всіх рівнях) і погано забезпечену систему навчання своєю невимогливістю і здатністю зносити будь-які незручності. Бо інакше прийшлось би все змінювати, а це зараз нема кому і нема як робити.

Натомість розумники у такому вишу вчаться ліниво, не напружуючись (бо наша система і не вимагає від них зусиль), і більшість своїх знань отримують самостійно, але безсистемно, а після випуску намагаються працювати за кордоном або в іноземних фірмах, тобто – в іншій системі, яка розумників потребує. І це не «витік мозків», як говорять публіцисти, а природна закономірність, вигідна усім – і розумникам, і нашій системі, і чужій системі. Якраз гірше, коли ці розумники залишаються в нашій системі у якості зарозумілих, але безплідних «невизнаних геніїв», незадоволених усім навколо і працюючих без мотивації (що перетворює розумних колись людей на керівників-самодурів, ласих до лестощів). Отже, сьогодні країна не потребує відмінників і не заохочує їх. А от щоби виникла в них потреба, країна має активно розвиватись, ставити складні завдання перед керівниками і жорстко добиватися ефективності управління (а не показних запевнень, що все добре).

Звичайно, можна запитати, а чи справді викладачі й адміністрація такі слабкі й ліниві, що не впорались би із розумними учнями і так недобре обійшлись із ними, як це було описано? Безумовно, є немало викладачів розумних і кваліфікованих, але якби їх була більшість, вони б самі задали всі перелічені питання, а керівники (що вийшли із таких же розумних викладачів) знайшли би способи їх вирішити на користь усім; і це була би вже зовсім інша система. На разі ж у нас саме така система, яка описана вище (і в якій питома вага двієчників невиправдано висока, що є математичним фактом), і це може означати лише одне: допитливих та активних професіоналів у цій системі ще явно не більшість, а тому змінити її вони не можуть. Це і є функціональне пояснення феномена двієчників, яке дозволяє не просто назвати якусь разову причину їх існування (наприклад, чиюсь погану роботу, – ­що, може, і правда, але є вузьким, однобічним поглядом), але виявити їх необхідність для системи, - системи, що не розвивається. А знаючи, яку потребу вони задовольняють у даній системі, можна зрозуміти, як можна реалізувати цю ж потребу інакше, більш конструктивно (зокрема, перетворюючи нерегламентованість більшості питань на систему неформальних традицій), або як позбутися її взагалі (децентралізуючи управління, підбираючи кваліфіковані кадри і стимулюючи творчу роботу і викладачів, і студентів).

2. Отже, ми тепер на практиці розуміємо, що таке система; залишилось дати її визначення. Система – це складний об’єкт, який неможливо змінити окремою зовнішньою дією, оскільки причини його змін (еволюції) завжди знаходяться всередині нього і визначаються пристосуванням його структури до системи зовнішніх обставин (а ця структура хоч і підлаштовується, проте залишається тією самою). Говорячи простіше, системою є стійка сукупність елементів, яку не вдається змінити за власним рішенням і планом. Саме це і є найголовнішою «діагностувальною» ознакою системи: якщо певний соціальний об’єкт (явище) неможливо знищити або виправити попри всі зусилля влади, значить це – елемент системи, до якої слід поставитися більш уважно і вдумливо. Отже, якщо якесь масове явище, сплеск подій можна припинити або радикально змінити (наприклад, спалах грипу), значить це явище поодиноке, і у нього – одноразова причина. А якщо воно опирається змінам і відновлює себе, якої б шкоди йому не завдали, значить перед нами система, і для її існування не варто шукати причин, - їх немає, - зате варто шукати функцію, котру виконує це явище як елемент якоїсь більшої системи.

Застосовуючи цю теорію до соціології, можна сформулювати принцип системності: поведінка людей визначається їх функцією як елем


Понравилась статья? Добавь ее в закладку (CTRL+D) и не забудь поделиться с друзьями:  



Сейчас читают про: