2017-11-01
613
1. Ліберальне, авторитарне та репресивне виховання.
2. Виховання і управління. Надмірна опіка і виховна дресура.
3. Фази та чинники соціалізації
4. Ідентифікація та її види.
5. Десоціалізація та ресоціалізація.
Практичне завдання №4: пояснити, як реагують вихователі на завдання дитиною шкоди при ліберальному, авторитарному та репресивному вихованні, уточнивши, які слова, емоції та дії при цьому застосовують.
Ключові терміни теми №4: виховання, системи виховання: ліберальна, авторитарна, репресивна, негативні і позитивні стимули, надмірна опіка та виховна дресура, соціалізація, дві її фази: адаптації та інтерналізації, ідентифікація та її види: тотальна, групова, самоідентифікація, десоціалізація та ресоціалізація.
1. Найменша соціальна система – це особистість, тобто «доросла» людина, що здатна до самостійного життя, прийняття незалежних ні від кого рішень, які, до того ж, виявляються вдалими для досягнення її цілей і відповідними її силам. Це якщо пояснювати даний термін простими словами і використовувати його у повсякденному вжитку. Але для науки такого пояснення не досить, адже якщо в побуті ми можемо «неозброєним оком» оцінити, чи є дана людина особистістю, чи ні, - не наводячи при цьому точних аргументів, - то в соціології такі приблизні висловлювання неприпустимі. Отже, ми маємо операціоналізувати цей термін, знайшовши якісь вимірювані ознаки цього стану «дорослості». Для чого це потрібно? Тому, що якою б не була людина за характером, не досягши або, навпаки, досягши рівня особистості, вона веде себе абсолютно по-різному (хоча самій людині це може так і не здаватися). А значить, не можна прогнозувати її поведінку, доки ми не знаємо, на якому вона етапі розвитку.
Втім, аби сформулювати те, що таке особистість, треба спершу зрозуміти, як нею стають. Нібито здається очевидним, що людина формується і стає дорослою, бо її виховують. Насправді це одна з тих ілюзій щодо людини і суспільства, якими більшість людей користується без перевірки і від яких наша наука відмовилась завдяки принципу позитивізму. Отже, що таке виховання, які його, знов-таки, вимірювані ознаки? Вихованням називають будь-що, але найчастіше – той, не окреслений чітко вплив старших людей на молодших, яким перші можуть похвалитися: «Он яка в мене дитина, це я виховав!» Щоправда, пояснити, як він це зробив (і чому на рік молодша дитина – зовсім не така), вихователь не зможе. А якщо спробує, то повідає щось на зразок: «Я їй довго втовкмачував, і вона зрозуміла!» Отже, запам’ятаємо, що виховують словами, роз’ясненнями, а також візьмемо до уваги і те, що «виховним моментом» називають таку ситуацію, коли старший сварить і картає за щось молодшого або застосовує ще більш суворі заходи покарання, аж до побиття.
Виходить, виховання починається з того, що дитині кажуть, як треба або не треба робити, і, можливо, повторюють це декілька разів. Якщо вона так і робить, записують це собі в заслуги і вважають її вихованою, а от якщо ні, то починаються негативні санкції, аж поки дитина не піддасться примусу або вихователь не визнає провал своїх зусиль. Зауважимо також, що в кожній такій, виховній ситуації дитині пояснюється якась конкретна поведінка, що від неї вимагається: «Не кидай сміття на підлогу! Здоровкайся, коли заходиш у гості». Тобто виховується не універсальна охайність, а лише – щодо сміття у домі, тоді як щодо випльовування лушпиння на вулиці жодної заборони немає. Таким чином, виховання – це цілеспрямований процес нав’язування людині окремих якостей. Це визначення наголошує на трьох суттєвих ознаках: виховання є (1) свідомим процесом, націленим на формування (2) окремих, ситуативних звичок поведінки (3) методом примусу.
З точки зору соціології виховання є малоефективним процесом, адже воно формує здебільшого погляди людини (згадайте, знов-таки, попередню тему), а не її поведінку, тобто впливає на те, що людина вважає правильною поведінкою, і майже не впливає на те, що вона робить. Біда виховання в тому, що воно не формує цінностей особи, від яких залежить її поведінка і які є, за визначенням, несвідомими (а всі ті побажання і преференції, які людина може сформулювати свідомо, не є, найскоріше, її справжніми цінностями). Ради справедливості зауважимо: якщо мудрий вихователь завдяки своїй принциповості має справжній авторитет, а виховні повчання робить украй рідко і лише із вагомої причини (і при цьому говорить щиро і по суті, тобто – не для самозвеличування за рахунок приниження інших), то його слова можуть зворушити вихованця і відкластися у підсвідомості останнього в якості норм та цінностей. Але, як бачимо, потрібно дуже багато умов, щоби свідомі настанови реально вплинули не підсвідомість. У більшості ж випадків вони лише спонукають вихованця усвідомлювати, що він чинить невірно і відчувати провину за це, але діяти «вірно» йому не вдається, адже в нього сформувалися інакші цінності (і ми далі скажемо, чому).
Втім, виховувати можна по-різному, головне – бути в цьому достатньо систематичним і наполегливим. Основні ж системи виховання такі:
а) ліберальне - виховання, що обмежує вимоги, покарання й нав’язування до мінімуму і тим дає найбільше простору для творчого самовияву. Японський варіант цієї системи взагалі передбачає невтручання вихователів до дій дитини: її можуть попередити про можливу небезпеку якихось її дій, але не будуть припиняти їх силою і терпляче знесуть завдану шкоду, - без жодних докорів, а тим більше – покарань (втім, так триває до 7-літнього віку, із якого дитина здатна розуміти наслідки своїх дій, а тому і несе за них відповідальність, включно із покараннями). Інший варіант – так звані школи Монтессорі – перетворюють навчання із систематичного «напихування» знаннями у цікаву і досить імпровізовану гру із самостійним пошуком відповідей учнями. В результаті такого виховання людина формується більш природнім шляхом, аніж в інших системах, де її стискують вузьким шаблоном потрібних вихователю рис, не враховуючи її задатки. А головне – дитина росте із почуттям власної гідності і без страху помилитися, без страху перед керівником і з готовністю до ініціативи та самостійних рішень.
б) авторитарне - виховання, що обмежує дитину чіткою системою заздалегідь обговорених правил, у яких переважно описані її обов’язки (що не передбачають жодних заохочень, крім відсутності примусу у вільний час і в особистих справах) та права (свободу дій, яку вона отримує саме внаслідок виконання обов’язків), а також санкції за порушення приписів, які застосовуються неухильно й систематично. Ця, американська за походженням система здається (особливо – нам) надто жорсткою та нелюдяною, і навіть – тиранічною. Втім, насправді вона не тільки привчає до дисципліни (що очевидно), але і дає дитині чесну свободу вибору, самостійність у рішеннях та, знов-таки, почуття власної гідності: адже їй не доводиться принижуватись та хитрувати у намаганні уникнути покарань, – бо при порушенні їх не уникнеш; а отже вона відповідально обирає, чи відмовитись їй від заборонених бажань, чи свідомо піти на отримання покарань заради того, що їй хочеться. Дитина виростає менш творчою, аніж у попередній системі, але більш далекоглядною, раціональною та вольовою.
в) репресивне - виховання, що взагалі не формулює чітких обмежень для дитини, оскільки вихователі самі не дотримуються жодних обмежень. Вони нібито і встановлюють якісь правила і стимули, але потім самі ж на них і не зважають. А якщо кілька разів поспіль порушення ігнорувалось, вибачалось або забувалось вихователями, а потім несподівано для дитини каралося, то виховального ефекту – змін у поведінці – це покарання викликати не могло (а було фактично проявом роздратування від своєї безпорадності, справжня причина якої – не «зіпсованість» дитини, безсистемність виховальних дій). Іще гірший ефект давало покарання за дії, що не були завчасно обумовлені правилами, але вихователь не зміг утриматись від обуреного застосування кари до «поганих», на його думку, вчинків, – і це замість того, щоби сформулювати і оголосити нові правила, які їх забороняють (тобто відреагувати раціонально, а не як капризний тиран, тим більше, що дитина, найшвидше, не знала, що її дія буде розцінена як погана). Неважко помітити, що спільною для цих прикладів помилкою виховання є його надмірна емоційність та нераціональність. Те саме стосується і правил: вони не тільки застосовуються безсистемно, але і формулюються настільки розпливчасто, що важко зрозуміти, коли вони порушені, а коли – ні. Отож і трактуються вони як заманеться вихователю, і сприймаються дітьми не як правила, а як привід для вияву владного свавілля. Відтак і формує все це в дитині лише страх перед вседозволеністю дій вихователя, і бажання підлеститись, догодити і не сперечатись із старшим, навіть якщо той не правий.
Люди, що звикли вкладати у термін «виховання» позитивний, високоморальний сенс, можливо захочуть сперечатись із даним вище визначенням, наголошуючи на тому, що виховання – це не обов’язково примус і що людина виховується відразу в усіх своїх якостях, тобто – цілісно. Єдине, з чим не будуть сперечатися, це те, що виховання є процесом свідомим, в якому використовується вербальна передача інформації (адже вихователю так приємно вважати, що всі хороші риси дитини – це результат його напоумлювань). Ну що ж, якщо це процес свідомий, а головне – результативний (як дитині сказав, так вона і робить), то незрозуміло, чому в багатьох інших випадках дитина робить геть не так, як її виховували? Схоже, слова діють не завжди, і, значить, в процес їх дії уклинюється іще якийсь чинник, несвідомий і невербальний. І цей чинник уже не є вихованням, адже ніхто не вчить дитину: «Прогулюй уроки, не слухай батьків і роби їм наперекір!» І хоча батькам нерідко здається, що саме так і вчать у «тих жахливих вуличних компаніях», але очевидно, що це з їх боку самообман, і він покликаний пояснити собі невдачі виховання. Ми, як науковці, не можемо себе обманювати і маємо знайти якесь інше пояснення цим невдачам.
Про цей додатковий вплив, який відбувається без слів і не є вихованням, ітиметься далі (це – соціалізація), а зараз повернемось до розглядуваного, свідомого впливу – із розумінням, що він зовсім не такий ефективний, як це здавалось, поки ми над цим не задумувалися. Чому, наприклад, говорять, що виховувати треба до семи років, а потім – перевиховувати? Тому що в самому ранньому дитинстві словесні напучування батьків і справді запам’ятовуються, принаймні якщо останні не зловживають повчаннями, роблячи їх із будь-якого, дріб’язкового приводу (адже надмір батьківських «заповідей» обезцінює їх значення, дійсно важливі з них перемішуються із неважливими, та й просто забуваються).
Але замислимось, чому в тому ж віці, до семи років, дитину неможливо навчити, скажімо, найпростішій арифметиці? Так, вона може називати числа натурального ряду в порядку збільшення, і навіть указувати при цьому на якісь речі, але кожне число для неї це «назва» відповідної речі, а тому сказати, скільки речей усього, вона нездатна, і, значить, рахувати, у точному сенсі цього слова, – не вміє. Не вміє, бо абстрактного мислення у дитини ще немає, а значить зрозуміти, а тим більше – засвоїти абстрактно сформульовані повчання на зразок «бути охайним» чи «бути чесним» у неї поки немає можливості. У дитини старше семи років такі здібності уже є, але разом із здатністю до абстрактного мислення у неї з’являється і вміння суперечити, сперечатись та робити наперекір. Робимо логічний висновок: ні до, ні після формування у дитини абстрактного мислення вербальні виховні повчання не справляють вирішального впливу на її поведінку.
2. При вихованні досягають успіху хіба що дуже конкретні, інструктивно точні вимоги, і то – якщо їх не надто багато, а вихователі підтримують свій авторитет в очах дитини реальними позитивними якостями (уважністю, терпеливістю, розумінням, готовністю й умінням допомогти, справедливістю тощо), а не самим лише примусом і докорами («Не сперечайся! Ти маєш мене слухати, бо я твоя мати!»). Однак і при такому, ідеальному вихованні дитина нерідко помиляється або і свідомо робить не так, як їй кажуть (і це – нормальний для неї спосіб випробування навколишнього світу), а ще в її формування втручається згадуваний уже невербальний вплив, який, у багатьох випадках, прямо суперечить напрямку виховання. І що ж роблять вихователі, коли слова не діють? Говорять далі? Ні, примушують виконувати свої накази.
Цей примус може здійснюватися як негативними стимулами (покараннями), так і позитивними, але він не перестає від цього бути примусом. Отже, виховання – це примус, який є ефективним, якщо дає точні інструкції щодо майбутньої поведінки дитини в обговорюваній ситуації, і який стимулює дотримування цих інструкцій негативними санкціями (які в нашій країні переважають) або позитивними. Що і доказує правильність даного нами визначення процесу виховання. Слід відрізняти цей процес від управління (яке буде розглядатися в темі №7 «Формальні групи»), при тому що відрізняються вони, насправді, не дуже сильно. Правильне виховання – це стимульоване (іноді - м’якими і непомітними, але завжди продуманими засобами) скеровування окремих аспектів поведінки людини (наприклад, дисциплінованості, старанності у певних речах) у потрібне вихователю русло, яке відрізняється від управління лише тим, що прагне досягти стабільних змін у поведінці, а тому використовує ті ж самі методи більш наполегливо і систематично. І практика показує, що за умови продумування засобів впливу (а не діянні без плану, як заманеться) і при наполегливому, неухильно систематичному стимулюванні потрібної риси поведінки, виховання неодмінно добивається успіху.
Проте, як і в управлінні, у вихованні є ризик перестаратися, пригнітивши надмірним контролем і опікою будь-яку ініціативу підлеглих. І тоді виховання (як і управління) просто перестає існувати, адже приймаючи рішення за інших, контролюючи кожен їх крок і, фактично, роблячи за них усе, старший уже не керує їх виконавськими діями та особистим формуванням, а підміняє їх собою, не даючи їм проявити й випробувати себе та навчитися на власних помилках (а інакше научитись і не можливо). Ось чому виховання (на відміну від управління) повинно уникати надміру частих, для кожного кроку готових інструкцій: кожне завдання, вирішене (із «благих» намірів) за вихованця, забирає у нього шанс дійти до цього своїм розумом. Та й узагалі, виховання – настільки складний і непередбачуваний у своїх результатах процес, що у більшості людей, які за нього беруться, це на добре не виходить. Саме з огляду на його найчастіші практичні результати, виховання можна вважати скоріше негативним впливом, що деформує і збіднює розвиток особистості.
А як же щодо позитивного впливу виховання? Адже чимало людей стають хорошими, вихованими (або принаймні вважають себе такими), і стають – завдяки батькам чи ще якимось близьким людям (наприклад, тренерам), що справили на них очевидний і вагомий вплив? Це – правда, і таких випадків дійсно багато. Але замислимось, чи словами і повчаннями вони добились успіху, чи прикладом власної поведінки, - вольової у дотриманні своїх принципів і чесної як до себе, так і до інших? На жаль для ідеї виховання, але цей успіх (коли дитина ставала такою ж, як вихователь чи тренер) був досягнутий не завдяки повчанням про те, яким треба бути (недарма ж такі повчання називаються в народі «читанням моралі»). Адже, на щастя для вихованця, тут мав місце особистий приклад того, яким треба бути і, головне, що і як треба робити, щоби таким бути. А це вже не виховання, це – соціалізація, оскільки ми домовилися, що виховання (згадайте визначення) – це свідомий і словесно виражений формуючий вплив на іншу людину.
А що ж до словесного впливу, то він виявляється не просто мало ефективним. Адже усе, що не приносить користі, завдає шкоди. Є такий закон природи. Жодна річ не впливає на нас нейтрально та безневинно: вона або радує нас, або дошкуляє. Звичайно, і від нас багато в чому залежить, як ми цю річ сприймаємо і який це буде вплив, - але то вже психологія. А з точки зору соціології (яка не вивчає чинники суб’єктивного сприйняття), слова, що проголошуються підчас виховання, стають зовнішнім чинником, який так чи інакше впливає на особистість. І якщо проголошуються «пусті» слова, не підкріплені постійним власним прикладом тієї поведінки, яку вихователь вимагає від інших, то ці слова не просто не діють позитивно або не діють ніяк, вони діють, але – негативно: зменшують авторитет вихователя, дратують і, зрештою, підштовхують до вчинення йому на зло, тобто призводять до поведінки, прямо протилежної, ніж хотілося вихователю.
Мабуть, останньому не слід було виховувати інших, поки не виховав себе самого таким ідеальним і правильним, адже вимагати від когось легше, аніж від себе. Легше, але водночас – менш чесно, більше того – марно: якби він сам був таким, то і говорити, а тим більше – повторювати ці вимоги не прийшлося б, а якщо він сам не відповідає своїм вимогам, то всі його слова будуть на дурно і на шкоду. І все ж таки, ради справедливості треба додати, що виховання може бути корисним, якщо не очікувати від цього процесу надто глобальних змін, а ставити конкретні, досяжні цілі: наприклад, не «зробити дитину охайною», а «привчити мити після себе посуд». Найімовірніше ця дитина, якщо вже її виховують, не надто переймається чистотою, і це, найшвидше, така вдача, такий генетично-психологічний тип особи. І якщо намагатися змінити цей тип докорінно, то можна просто зламати людину, адже радикально іншою вона бути не може. А от навчитися певним навичкам вона може, і навіть обов’язково навчиться, питання лише в тому: від батьків чи потім сама, під тиском необхідності.
Якщо ж формувати конкретні, «прикладні» якості (скажімо, мити посуд після їжі), як це і передбачається визначенням виховання, то запорукою успіху стає просто наполегливість і систематичність вимог, перевірки їх виконання і стимулювання відповідно до результату. Це, загалом, нагадує дресуру тварин (наприклад, хатніх песиків чи котів), і хоча таке порівняння звучить не дуже схвально для людської самооцінки, але воно ближче до істини, аніж те, що люди про себе думають. І, як і в дресурі, якщо ви намагаєтесь зробити песика охоронцем, то менше його пестите, а якщо робите його привітним і ласкавим, то частіше виявляєте ніжність. Якраз в цьому полягає відмінність авторитарного виховання (яке аж ніяк не є жорстоким і безпощадним, воно – чесне) і ліберального (яке, в свою чергу, не є неможливим, просто для нього треба вміти помічати навіть дрібні досягнення інших і щиро хвалити їх за це). А от чого не треба робити, показує виховання репресивне (яке, на жаль, зустрічається в Україні аж надто часто), безглузде і, насправді, безжалісне.
3. Залишивши за спиною розгляд дещо перехваленого у суспільній свідомості виховання, переходимо до іншого формуючого впливу, який називається «соціалізація» і відбувається нецілеспрямовано й невербально, шляхом переймання чийогось прикладу. А прикладом тут слугує не якась свідома, одноразова демонстрація вихователем «правильної» поведінки (котра нікого не обманить, бо і до, і після неї вихователь веде себе не так), а постійна, типова манера дій, манера мовлення, мислення та емоційного реагування, прийнята в певному колі людей, близьких до того, хто соціалізується, тобто переймає ці манери. Отже, соціалізація – це процес несвідомого копіювання цілісної манери поведінки (норм та цінностей) тієї групи, із якою людина себе ідентифікує. Слово «ідентифікація» («ототожнення») пояснюється далі, а зараз досить буде уяснити, що людина ідентифікує себе з тими, кого вважає «своїми», до кого не байдужа і чию поведінку (несвідомо, звичайно) вважає правильною і більш чи менш взірцевою для себе.
Мало сказати, що людину неможливо соціалізувати цілеспрямованим підбором та показом прикладів для неї, важливо додати, що і людина, яка соціалізується, не відбирає собі взірці для наслідування свідомо. Вона може вважати когось своїми кумирами та зразками, але це – свідомі погляди (котрі, як ми довели у попередній темі, не впливають на цінності та практичну поведінку особи). Натомість люди, що справді впливають на її смаки та нахили, тобто ті, з ким вона себе несвідомо ідентифікує та в чиєму колі соціалізується, це, як правило, зовсім не її кумири. Річ у тім, що у більшості випадків людина не може усвідомити та сформулювати свої справжні цінності та людей, від яких вона їх запозичила, - адже це запозичення відбувається непомітно для неї самої. І відбувається воно (принаймні у дорослої людини) не всюди, але і не від якихось окремих, поодиноких осіб (нехай навіть батьків), - а від окремих груп.
Що ж це за групи (із якими, як було сказано у визначенні соціалізації, людина себе ідентифікує)? Це реально існуючі (а не абстрактні категорії, на зразок «інтелігенції»), невеликі і згуртовані навколо однакових цінностей і форм поведінки групи (адже у великих групах реальної згуртованості не буває), які на практиці мають найбільший авторитет для соціалізованої особи, тобто в її повсякденній поведінці вона несвідомо орієнтується саме на них, на їх оцінки та манери, які, зрештою, і переймає. Якщо її сім’я демонструє саме таку згуртованість та послідовність поведінки (принаймні – у якихось питаннях), то вона і стає першою такою групою. А далі йдуть дворові друзі, приятелі зі школи, товариші по якомусь захопленню тощо.
Чому ж саме групи, а не суспільство чи окремі особи? Суспільство – це взагалі абстракція, яку неможливо побачити, тоді як соціалізація передбачає копіювання наочних манер поведінки. А окремі особи повинні мати аж надто великий авторитет, щоби «перебити» вплив більш чисельних спільнот. Тобто вирішальним стає наочність прикладу і чисельність його демонстрацій, яка (в силу законів психологічного сприйняття) і слугує суб’єктивним «доказом» авторитетності та правильності цього прикладу. Інакше кажучи, коли ми не знаємо, як діяти, ми діємо, як усі, - щоправда, усі в нашому колі, а не усі наші знайомі взагалі (адже останніх – багато, вони різні і далеко не всі нам подобаються). Іноді це називають «стадною» поведінкою, але це невірно, адже ми здебільшого діємо не як юрба і не як наше випадкове оточення, а як цілком конкретна і доволі постійна група, яку ми, в силу різних чинників, зробили для себе взірцем.
Починається соціалізація із бажання бути прийнятим і визнаним у неформальній (товариській або сімейній) групі, тобто відчути, що тебе сприймають на рівних (вважають «своїм» і готові допомогти, як і іншим), а крім того, ще й цінують за якісь твої особливі якості. Ці бажання виражають природню для всіх людей мотивацію самоствердження (про яку мова ще йтиме); і саме силою цих бажань визначається готовність і здатність стати таким, як інші (соціалізуватись). На першій фазі соціалізації це суто зовнішня, механічна імітація чужої поведінки, одягу, жестів, інтонацій тощо; це називається фазою адаптації, і тут повторення поведінки групи, прийняття до якої людина прагне, відбувається найбільш повно і найбільш некритично, можна навіть сказати – сліпо. Людина захоплюється групою, і тому, щоби їй сподобатися, може, наприклад, побити когось, здійснити злочин, хоча внутрішньо вона до цього не схильна.
На другій фазі соціалізації, що зветься фазою інтерналізації групових норм та цінностей, людина веде себе інакше: вона вже досягла рівного із іншими статусу в групі (адже люди, як це не банально, «приймають по одежці», точніше – по зовнішності, і якщо ти зовні не відрізняєшся, ти уже для них «свій»), а тому прагне визнання своєї особливості, визнання себе не за подібність до усіх, а за характер і здібності. Тому і сама людина підходить до групи більш вимогливо і критично: вона або переймає цінності групи, або залишає її за власної ініціативи. А якщо таки засвоює, інтерналізує цінності групи, то все одно робить це по-своєму, адже на цій фазі вона отримує в групі так звану соціальну (групову) роль – стає лідером або аутсайдером, «душею компанії» або «клоуном» тощо, – а значить виконує спільні норми і виявляє спільні цінності не сліпо, - так, як і усі, але трохи індивідуально. Після цього людина стає елементом даної групи як системи, тобто, перебуваючи в групі, вона реалізує в поведінці не егоїстичні нахили та бажання, а свою функцію (соціальну роль) у цій системі.
Важливо додати, що соціалізація триває усе життя. Якщо виховують (хоч скільки-небудь ефективно) до семи років, то обмінюватися цінностями людина продовжує завжди, а це і є соціалізація. Соціалізація, на відміну від виховання, це не примусовий і саме тому набагато більш результативний процес, а крім того – процес не односторонній: всі люди впливають одне на одного (нехай і не однаково) і завдяки цьому досягають певної однорідності у смаках і манерах поведінки. Ось поки людина вважає себе повноцінним членом якоїсь спільноти і зважає на ставлення інших (тобто ідентифікує себе з ними), вона непомітно навіть для себе уподібнюється ним і змінюється разом із ними. Зрозуміло, що у дорослих ці зміни менш радикальні, аніж у дітей (і стосуються лише вторинних цінностей, про що – далі), але вони не закінчуються у людини ніколи.
4. Людина соціалізується лише в тій групі, із якою себе ідентифікує. Люди – суспільні істоти, а тому ідентифікація породжується генетично запрограмованим прагненням інтегруватись, а значить самоствердитись у групі і не відчувати своєї ізольованості та меншовартості. Крім того, ідентифікація – це визначення свого місця у навколишньому світі шляхом порівняння себе із іншими і виявлення свого статусу у суспільній і груповій ієрархії. Таким чином, ідентифікація – це вирізнення, вибір певного кола осіб, яких людина вважає «своїми», тобто близькими собі по духу і ззовні, і на яких вона рівняється й уподібнюється, тобто орієнтує свою поведінку на їх норми та цінності (приймає їх «правила гри»). А оскільки групи людей у навколишньому світі (і їх «правила гри») сильно відрізняються між собою, то ідентифікація – це насамперед вибір, відмежування за якимись, вряд чи усвідомлюваними ознаками тих осіб, яким людина співчуває і з якими себе ототожнює, а також – усіх інших, до яких залишається байдужою, не наслідуючи їх поведінку. Отже, ідентифікація націлює здатність людини до наслідування зразків поведінки (здатність до соціалізації) на конкретне коло осіб, чиї прагнення та спосіб життя (які в соціології називаються терміном «норми та цінності», або, інакше, «культура»групи) вона відтак і засвоює.
Втім, ширина цього кола упродовж життя змінюється: (1) в дитинстві (а точніше – поки не стала особистістю) людина ідентифікує себе із усіма навкруги, оскільки вона ще не має єдиної ієрархії норм та цінностей (котрі і слугують завжди критеріями вибору), а отже не вміє розділяти на «своїх» і «чужих», «добрих» і «поганих»; (2) сформована особистість ідентифікує себе із однією групою (наприклад, із однодумцями на роботі або із сім’єю, і саме в одній із цих груп реалізуються її головні інтереси); а (3) цілісна особистість ідентифікує себе із власною ієрархією цінностей і усвідомлюваних принципів, а отже найменше залежить у своїй поведінці від думки оточення і його соціалізаційного впливу. Це і є три види ідентифікації: у дитини – тотальна (з усіма), у сформованої особистості – групова (з однією групою), а у цілісної особистості – самоідентифікація (із власною ієрархією цінностей і принципів).
Є два моменти, які важливо розуміти про соціалізацію і які мало кому вдається засвоїти відразу, без пояснень. Перше – це те, що цінності формуються виключно соціалізацією. Вони не виховуються ні повчаннями, ні власними роздумами. Адже цінності – несвідомі схильності, а повчання – це свідома інформація, і тому скоріше цінності підштовхнуть людину до повчань, аніж повчання створять у неї цінності. А от якщо людина власними роздумами приходить до якихось ціннісних висновків, а головне – втілює їх у життя і поводиться відповідно до цих висновків (наприклад, заборонив собі і не бере чужого), причому робить так постійно і послідовно, то це вже називається не «цінності», а «принципи» (про них мова далі), які і формуються, і реалізуються свідомо, і навіть коли вони стають звичкою, людина розуміє, чому вона так чинить, - на відміну від цінностей, які вона не помічає у своїх діях і не розуміє, звідки вони взялися і чому є саме такими, але неухильно робить те, до чого вони її підштовхують, принаймні поки її не примусять до іншого.
А друге – те, що соціалізуючись, людина засвоює цінності від свого оточення, точніше – від тих, із ким себе ідентифікує. Інакше кажучи, людина не народжується із цінностями і не створює їх іще якось самостійно і довільно. Вона отримує їх у готовому вигляді, такими, якими вони існують у її середовищі, і хоча у неї є певний вибір між тими варіантами ціннісних систем, які існують навколо неї, але їх відмінність насправді не дуже велика, адже всі вони базуються на спільній системі цінностей усього суспільства (на тому, що називається «культурою» і буде розглядатися в останній, сьомій темі цього посібника). Людина народжується без цінностей, а значить – без критеріїв оцінки того, що смачно, а що – ні, що добре, а що погано, красиво або потворно. Середовище може її «запрограмувати» на будь-які уподобання в кожній сфері, із якою вона стикається, і відбувається це саме передачею цінностей у ході соціалізації. Ось чому вона може полюбити або зненавидіти будь-що, і вважати це абсолютно нормальним і природнім, не задумуючись, чому вона так оцінює.
Наприклад, жінки племені Падонг (на півночі Бірми й Таїланду) розтягують собі шию металевими кільцями до 40 сантиметрів (після чого вони без цих кілець жити не здатні), а жінки племені Мурсі в Ефіопії та племені Сара в республіці Чад розтягують нижню губу диском розміром із блюдце та роблять шрами на тілі, і вважають все це красивим, мрією кожної дівчини. А в племені Добу (Папуа-Нова Гвінея) ганебно радіти й прагнути задоволення інакше, як від війни та загарбання чужого майна, зате чеснотами є неприборкувана мстивість, корисливий обман і параноїдальна підозріливість, - адже довіритись комусь означає бути використаним і пограбованим, причому навіть – власною дружиною або родичем. Антропологія та етнографія накопичили багато ще й інших цікавих фактів, які беззаперечно свідчать, що у людини немає вродженого почуття смаку або совісті, а всі такі от, ціннісні критерії вона набуває впродовж життя. І набуває, звичайно, не шляхом читання книжок або вислухування інструкцій, - мовляв, «обманюй всіх» або, повертаючись до наших двієчників, «прогулюй заняття», а тим не менш, набуває їх стійко і непереборно.
Розглянемо на прикладі, як це відбувається. Якщо, скажімо, мати-одиначка скаржиться, що доросла вже донька не допомагає їй у митті посуду, - хоча вона їй постійно нагадує, - то це свідчить не тільки про неефективність словесного виховання, але й про те, що мати вже встигла соціалізувати у доньки відразу до цієї роботи (адже в нашому прикладі у сім’ї більше нема кому сформувати це почуття). І річ не в тім, що мати не мила посуд, - це було би просто неможливо, - але робила це із нехіттю і роздратуванням, яке, до речі, і виміщала на доньці. А тому, навіть коли та була ще малою і нездатною до засвоєння абстрактних повчань, вона швидко навчилась не підходити до матері, коли та миє посуд, аби не отримати прочухана. А це вже означає, що в підсвідомість доньки було закладене відчуття, що миття посуду – якась погана, неприємна справа, а крім того, була «запрограмована» звичка дратуватись, що їй приходиться це робити та докоряти всім, що вони їй не допомагають.
Мабуть, уже зрозуміло, що і в її матері звичка дратуватись і докоряти сформувалась так само, без слів, без роздумів, через несвідоме засвоєння негативного ставлення її вихователів до цього процесу. А тепер спитаємо себе, чи справді миття посуду – це такий жахливий процес, що він від природи не може нікому подобатися? Звичайно, ні. Більше того, немає взагалі такої справи, яку неможливо любити (так само, як і ненавидіти). Речі самі по собі не бувають ні поганими, ні хорошими, - вони стають такими лише у нашому сприйнятті. А от «наше сприйняття» – це і є, говорячи соціологічними термінами, норми та цінності. От і виходить: якщо нам щось подобається або, навпаки, не подобається, то це лише тому, що ми засвоїли це у ході соціалізації, і хоч ми називаємо це своїми смаками, схильностями, захопленнями або своєю совістю та переконаннями і вважаємо, що нікому цим не завдячуєм, але це наші цінності та норми, і вони у нас такі, яке у нас оточення.
Іноді кажуть, що, принаймні, смаки у їжі ми ні в кого не переймаємо, адже виникають вони, коли ми щось попробували і воно нам сподобалось (чи викликало відразу). Це не так. Задумайтесь, чи могло бути збігом, що один мільярд китайців полюбляє смажених комах, мільйони мексиканців – скажений перець чилі, а мільйони українців – сало? Звичайно, це не збіг. Китаєць ще немовлятом бачить, як люди навколо нього весело хрумтять смаженими комахами, і він (хоч йому ще не дають) звикає, що це смачно, а коли йому, нарешті, дають їх спробувати, він одразу отримує насолоду, яку б європейці, найшвидше, не змогли б відчути. А, скажімо, жінки, що не здатні відчувати материнську любов і насолоду від догляду за дітьми (і стають героями кримінальних хронік), вони «навчились» цьому від своїх матерів, які були до них байдужими. Так само, як агресивні, нестримані чоловіки засвоїли це від батьків, що лупцювали їх через поганий настрій, без будь-якого приводу.
А втім, цінності – це не інстинкти, які спрацьовують механічно й однозначно. Цінності – це система відносних, ранжируваних уподобань, в яких третя позиція краща за четверту, але гірша за другу. Іншими словами, цінності виявляються у порівнянні, тобто у ситуації вибору, а значить, можуть приводити до різних дій в залежності від того, що із чим порівнюється. Постійним залишається лише співвідношення суб’єктивної приємності та важливості цих варіантів вибору (цінностей) та швидкість прийняття рішень про те, чому надати перевагу. Цінності змінюються (оскільки соціалізація триває усе життя), але дуже повільно і разом із такими же змінами у всіх тих, із ким людина себе ідентифікує. В дитинстві вона ідентифікує себе із усіма, кого знає, - адже у неї ще немає системи цінностей, а відтак – і критеріїв відбору й розподілу людей на «своїх» та «чужих». Інакше кажучи, все, що бачить, вона вважає правильним, таким, як і має бути, а тому – переймає. І тяга до копіювання не залежить від кількості часу, проведеного із людьми: вона може повторювати і мимохідь побачене, якщо це хоч чимось вирізнилось і запам’яталося їй.
Ось чому не варто реагувати надто гостро на будь-які дії чи слова дитини: навіть якщо вони батькам не подобаються, це ще не ознака того, що їх дитя «зіпсувалось» і що треба «вживати заходів». Тим більше, що «заходами» найчастіше стають «виховні процедури»: докори, лайки, надокучливі повчання або ще більш суворі покарання. Достатньо було просто показати малому, що він зробив дещо огидливе (може, просто сказати: «Фу!»), адже йому якраз важливо відчути, як це оцінюють (не на словах, а в почуттях) найближчі його люди, - так само, як він придивляється до їх реакції, скажімо, при падінні: якщо посміхнуться, то все гаразд, можна не зважати, а якщо стурбуються, то почне плакати. А надмірна, «виховна» реакція на його ігрове копіювання побаченого може лише зосередити його увагу на цьому епізоді, підвищити цікавість до таких дій (адже батьки своєю реакцією показали, що він зробив щось видатне, незвичайне). І в майбутньому, коли йому не вистачатиме батьківського інтересу до себе, він зможе знов це утнути, щоби відразу опинитись у центрі уваги (нехай і негативної, - адже йому важливі не слова, а їх небайдужість, заради якої діти можуть прикидатися або й справді хворіти, робити погані речі тощо; втім, це вже психологія).
Ставши особистістю, людина ототожнює себе із однією групою, яку вона обрала собі як найближчу їй по духу, і це означає, що вона вже має систему цінностей, а значить вміє робити самостійний вибір. І якщо в цей момент вона робить вибір на користь якоїсь «поганої компанії», то батькам не слід лише проклинати «вулицю», варто замислитись, чому їх дитина надала перевагу не їм? І при достатній самокритичності вони помітять, що як група, із якою дитина могла би себе ідентифікувати, вони були не згуртовані і непослідовні, а отже і не давали чіткого і ясного соціалізаційного прикладу. А якщо, на додачу, не були до неї достатньо уважні й терпимі, а заміняли невитрачений на неї час періодичними моралізаторськими повчаннями, то чого ж дивуватись, що вона знайшла все їй потрібне у вуличній компанії (де, «в комплекті», їй передали і справді погані звички). Втім, які б погані люди її не оточували і до якої б поганої компанії не підштовхувало життя, людина завжди має вибір, оскільки може створювати власні принципи й ідентифікувати себе з ними (про це мова йтиме у наступній темі).
Нарешті, треба пояснити і те, що підчас соціалізації людина копіює, звичайно, якісь окремі, конкретні вчинки тих, з ким себе ідентифікує, але в результаті наслідує відразу всю їх манеру мовлення, мислення і дії, адже ця манера виявляється в будь-яких, навіть найменших їх рухах та інтонаціях. А чим же породжується ця цілісна, індивідуальна манера, яку мимовільно копіюють у ході соціалізації? Звичайно, системою цінностей, яка у дорослої людини носить цілком однонаправлений характер: якщо вже вона владна і агресивна, то в усьому, а якщо лагідна і поступлива – теж. І навіть тоді, коли спокійна людина розсердиться і гарячкуватиме, вона все одно буде робити це не так, як агресивна, а – у своїй, особливій манері. Ось чому соціалізація – це засвоєння всієї системи цінностей інших людей, а не якоїсь лише окремої риси.
5. Десоціалізація – це втрата або свідома відмова від засвоєних цінностей, норм, соціальних ролей та звичного способу життя. Вона може бути короткою і тому інтенсивною та кризовою, а може бути тривалою і повільною, яка переживається легше. Поведінка людини в натовпі – яскравий приклад короткочасної десоціалізації: захоплені спільним афектом люди звільняються від влади засвоєних соціальних норм, особистість нівелюється і втрачають значення індивідуальні та статусні відмінності, що діють у звичайних умовах. Втім, із юрби можна вийти і позбутися цих наслідків, а от у ситуації раптового й насильницького утримання людини і негуманного поводження з нею (при захопленні заручників, у в’язниці, - як це показав стенфордський експеримент С.Мілгрема) особистість може пережити тяжку кризу і навіть «зламатися», тобто позбутися великої частини своїх норм та цінностей, що неодмінно призведе до патологічного «повернення в дитинство», зокрема до інфантильності, нездатності приймати рішення та психологічної залежності в цьому від інших[23] (це іще називається авторитарним типом особистості, про яку мова в наступній темі).
Як бачимо, у разі вимушеної десоціалізації її причиною стає переважно різка й несприятлива зміна соціальних умов: втрата роботи, особиста драма і т.д. Таким же чином діє і перебування в зоні бойових дій, адже навіть якщо людина потрапила туди добровільно, вона змушена була пережити різні жорстокості й емоційні удари, до яких нормальна людина ніколи не може бути повністю готовою. Ось чому солдати, що повертаються із АТО, нерідко страждають на посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), який виявляється у панічних або агресивних атаках, різких емоційних і фізіологічних змінах тощо. Нездатність особистості витримати тиск неприйнятних соціальних обставин штовхає її до ілюзорного відходу від реальності (алкоголізм, наркоманія, бродяжництво). Жебраки, алкоголіки, бомжі – все це продукт десоціалізації. Проявом десоціалізації служить і маргіналізація населення, про яку мова далі (в темі №9). А іноді десоціалізацію людей здійснюють навмисно, - в тюрмах або в армії (в найгірших варіантах того і другого), коли замінюють ім'я номером чи зневажливим прізвиськом, ізолюють від іншого світу, принижують, залякують і знеособлюють людину, щоби зробити її покірливою і готовою на будь-які аморальні дії.
Першими ознаками стану десоціалізації є відчуження від інших, в т.ч. близьких людей, а відтак і відчуття безсилля щось змінити, ескапізм (втеча від реальності) і хвороблива мрійливість, апатія та байдужість, неготовність співчувати та спілкуватись, надмірна сором'язливість і неприв’язаність ні до чого навколо (брак ідентифікації), - що поглиблює нездатність пристосуватись до якоїсь спільноти і прийняти її правила [24].
Втім, якщо десоціалізація виступає як результат добровільної відмови від старих цінностей (відхід у монастир, перехід до революційної діяльності, просто різкі й свідомі зміни способу життя), то цей процес не веде до моральної деградації особистості, а навпаки – може навіть духовно збагатити її, адже в цьому випадку де соціалізація доповнюється ресоціалізацією, тобто засвоєння нових цінностей, ролей, навичок замість колишніх, недостатньо засвоєних або застарілих. Теоретично однією з головних цілей кримінального покарання є ресоціалізація злочинців, тобто виправлення шляхом позбавлення їх від асоціальних та протиправних навичок і цінностей та набуття нових, легальних і ефективних навичок, цінностей і норм проживання у соціумі.
Визначення ключових термінів теми №4:
1. Виховання – це цілеспрямований процес нав’язування людині окремих якостей. Це визначення наголошує на трьох суттєвих ознаках: виховання є (1) свідомим процесом, націленим на формування (2) окремих, ситуативних звичок поведінки (3) методом примусу.
2. Ліберальне – виховання, що обмежує вимоги, покарання й нав’язування до мінімуму і тим дає найбільше простору для творчого самовияву; формує почуття власної гідності і готовність до ініціативи та самостійних рішень без страху помилитися.
3. Авторитарне – виховання, що обмежує дитину чіткою системою заздалегідь обговорених правил, у яких переважно описані її обов’язки (що не передбачають жодних заохочень, крім відсутності примусу у вільний час і в особистих справах) та права (свободу дій, яку вона отримує саме внаслідок виконання обов’язків), а також санкції за порушення приписів, які застосовуються неухильно й систематично; формує почуття власної гідності, далекоглядність, раціональність та вольову наполегливість.
4. Репресивне – виховання, що взагалі не формулює чітких обмежень для дитини, оскільки вихователі свавільно не дотримуються жодних обмежень, навіть коли встановлюють якісь правила і стимули; формує в дитині страх перед самодурством вихователя, бажання підлеститись, догодити і не сперечатись зі старшим, навіть якщо той не правий.
5. Управління – це примус, який є ефективним, якщо дає точні інструкції щодо майбутньої поведінки підлеглого в заданій ситуації, і який стимулює дотримування цих інструкцій негативними або позитивними стимулами (покараннями або заохоченнями). Виховання відрізняється від управління лише тим, що прагне досягти стабільних змін у поведінці, а тому використовує ті ж самі методи більш наполегливо і систематично.
6. Надмірний контроль і опіка призводять до того, що виховання (як і управління) просто перестає існувати, адже приймаючи рішення за інших і перевіряючи кожен їх крок, вихователь, фактично, не керує їх діями та формуванням, а підміняє їх собою, не даючи їм проявити ініціативу та випробувати себе, навчившись на власних помилках.
7. По своїй суті виховання є аналогом дресури тварин, ефект якої не у словесних напоумлюваннях, а в продуманому стимулюванні (як каральними, так і заохочувальними засобами) окремих звичок і рис характеру людини – для того, щоби вона відповідала вимогам вихователя і соціального середовища.
8. Соціалізація – це процес несвідомого копіювання цілісної манери поведінки (норм та цінностей) тієї групи, із якою людина себе ідентифікує.
9. На першій фазі соціалізації це суто зовнішня, механічна імітація чужої поведінки, одягу, жестів, інтонацій тощо; це називається фазою адаптації, і тут повторення поведінки групи, прийняття до якої людина прагне, відбувається найбільш повно і найбільш некритично, можна навіть сказати – сліпо.
10. На другій фазі соціалізації, що зветься фазою інтерналізації групових норм та цінностей, людина веде себе інакше: вона вже досягла рівного із іншими статусу в групі (адже люди, як це не банально, «приймають по одежці», точніше – по зовнішності, і якщо ти зовні не відрізняєшся, ти уже для них «свій»), а тому прагне визнання своєї особливості, визнання себе не за подібність до усіх, а за характер і здібності.
11. Ідентифікація – це вирізнення, вибір певного кола осіб, яких людина вважає «своїми», тобто близькими собі по духу і ззовні, і на яких вона рівняється й уподібнюється, тобто орієнтує свою поведінку на їх норми та цінності (приймає їх «правила гри»).
12. Три види ідентифікації: у дитини – тотальна (з усіма), у сформованої особистості – групова (з однією групою), а у цілісної особистості – самоідентифікація (із власною ієрархією цінностей і принципів).
13. Десоціалізація – це втрата або свідома відмова від засвоєних цінностей, норм, соціальних ролей та звичного способу життя. При різкій і несприятливій зміні соціальних або індивідуальних умов життя відбувається вимушена десоціалізація, що може призвести до зламу особистості.
14. Ресоціалізація – це засвоєння нових цінностей, ролей і навичок замість колишніх, недостатньо засвоєних або застарілих, яка відбувається іноді за власним рішенням, через моральне невдоволення своїм життям (і починається із добровільної десоціалізації попередніх цінностей і вироблення нових принципів), а частіше – під корегуючим впливом суспільства (зокрема при покаранні).
