double arrow

Тема 10. Соціологія девіантної поведінки та злочинності

1. Аномія та девіація як функція низькоорганізованої системи та як соціальна мутація.

2. Девіантність як результат навішування ярликів та соціальної стигматизації.

3. Теорії злочинності. Бідність, маргіналізація та брак соціального контролю як чинники злочинності.

4. Криміналізація (завищеність правових норм) та кримінальна субкультура як чинники злочинності.

5. Професійна та організована злочинність, їх чинники та функціональність.

Практичне завдання №10: групою із двох студентів порівняти дві будь-які теорії причин існування злочинності, пояснивши, в чому вони доповнюють одна одну, а в чому – суперечать, і яка з них краще пояснює кримінальну ситуацію в Україні.

Ключові терміни теми №10: соціальнідевіації (адикції, соціальний паразитизм і злочинність), соціальна мутація, девіантність, соціальна стигматизація, навішування ярликів, криміналізація діяльності, кримінальна субкультура, професійна та організована злочинність.

1. Соціальні девіації – це термін, що описує велике коло індивідуальних і групових поведінкових відхилень, значна поширеність яких означає, що їх причина полягає не у психологічних особливостях окремих людей, а у структурних порушеннях усього суспільства. До соціальних девіацій належать адикції, соціальний паразитизм та злочинність[57]. Зокрема, адикції – це психологічні залежності від виконання якихось дій, зокрема – від споживання певних речовин, які можуть бути хімічні: від тютюну, алкоголю та наркотиків,- та нехімічні: від їжі (переїдання та нав’язливе голодування, аж до анорексії), від шопінгу та азартних ігор, від роботи (трудоголізм), від браку вільного часу (т.зв. ургентна адикція, хворобливий перфекціонізм і «духовний пошук»), від міжособистісних відносин (комунікаційні, любовні і групо-терапевтичні адикції) та від турботи про власну зовнішність і здоров’я. Адикції, - а тим більше нехімічні, - можуть здаватися цілком невинним явищем, чимось на кшталт хобі, однак справжня їх суть – це «втеча від реальності», від проблем, які людина не намагається вирішити, а значить – і від власного та суспільного розвитку. А отже шкідливість адикцій – у соціальній пасивності, апатії та деградації як окремих людей, так і всього суспільства, якщо таких людей стає багато (протилежне цій деградації явище називається «пасіонарність», і про обидва ці явища можна прочитати багато цікавого у Л.Гумільова і його послідовників).

Втім, адикції лише частково відволікають від суспільства, роблячи людину неефективною в усіх її спланованих діях і перетворюючи її на легку жертву ідеологічного та аферистського обману (що є вельми поширеним у нашій країні), тоді як соціальний паразитизм відриває від суспільства повністю, нерідко роблячи повернення назад неможливим. Соціальний паразитизм – це спосіб життя, коли людина добровільно (не вимушено) відмовляється від участі у суспільному житті та обміні послугами, не створює матеріальних, організаційних та духовних цінностей, а отже і не приносить жодної користі (бодай – моральної), але отримує від суспільства певні засоби для життя, живучи, тим самим, за рахунок інших. Виявляється соціальний паразитизм у жебракуванні, бродяжництві та утриманстві (коли працездатна, доросла людина живе «на шиї» у батьків, жінки або інших людей). У цього явища можуть бути індивідуально-психологічні чинники, як-от патологічне невміння сконцентруватись і працювати систематично, затяжна депресія, або якісь особисті обставини, що підштовхнули до цього способу життя, та все одно зважується на цей крок людина добровільним, більш чи менш свідомим рішенням, а отже ніякі «об’єктивні причини» тут не можуть слугувати виправданням.

Варто наголосити, що до явища соціального паразитизму жодним чином не відносяться діти, непрацездатні особи та безробітні, що намагаються працевлаштуватись, тобто ті, хто вимушено живуть за рахунок інших і допомога яким приносить, як мінімум, моральну користь суспільству, тобто робить його більш цивілізованим і гуманним. Навіть так звані «бомжі», які на звалищах і смітниках вишукують собі якісь засоби для існування, виконують, тим самим, утилізаційну функцію і не можуть вважатися «паразитами». Натомість, ті, хто хоча би й такої користі не приносить, створює не тільки відомий в економіці «ефект безбілетника», але й деморалізуючий ефекти у сфері суспільної психології (зокрема по відношенню до мотивації досягнень у навчанні та роботі, що особливо помітно у місцях компактного проживання людей із етнічними чи люмпенськими традиціями соціального паразитизму).

Що ж до такої соціальної девіації, як злочинність, то її негативний вплив зовсім не потребує пояснень. Однак менш ясно те, що вона виконує також і позитивну функцію (хоча, як ми вже казали, негативних функцій у системі взагалі не буває, - кожен елемент приносить якусь користь). А втім, давайте спершу вияснимо, що таке «злочин». Визначити це не так просто, як здається. Злочинність – це певна категорія дій, організаційних форм і традицій, які порушують усталені у суспільстві писані норми поведінки (закони). Однак чи будь-який закон можна вважати безумовно правильним, а його порушення – неприпустимим? Очевидно, що ні.

2. В питанні про девіантність як результат навішування ярликів та соціальної стигматизації студенти мають розібратися самостійно, користуючись пошуком в Інтернеті і зокрема – літературою, що пропонується у посиланні[58], а про девіантність та її причини взагалі – за такими посиланнями[59].

3. В питанні про теорії злочинності та про такі чинники злочинності як бідність, маргіналізація та брак соціального контролю студенти мають розібратися самостійно, користуючись пошуком в Інтернеті і зокрема – літературою, що пропонується у посиланні[60].

4. Не кожен закон можна вважати безумовно правильним, але ще важливіше те, що навіть коли закон у принципі є правильним, він може занадто високо піднімати планку того, що вважається порушенням, а відтак злочином стають навіть ті дії, які є звичайними для суспільства і не засуджуються ним. Через це «злочинцями» стають пересічні, законослухняні громадяни, яким важко і, в загальній масі, неможливо уникнути подібних порушень. Інакше кажучи, завищеність правових норм криміналізує дії, з якими суспільство може і навіть повинно миритись, зокрема – щоби бути толерантним. Негативними наслідками цієї надмірної суворості законів стають, з одного боку, неможливість виловити і покарати всіх злочинців (інакше довелося б ув’язнити більшу частину суспільства), а отже і примирливе ставлення правоохоронців до злочинів, а з іншого боку, співчуття суспільства до порушників і презирливе ставлення до закону (який, за фактом, не виконується)[61].

Як зауважив колись М.Салтиков-Щедрін, «суворість російських законів компенсується необов’язковістю їх виконання». І найгірше те, що надмірно суворі закони заганяють у «тінь», у підпілля всі ті процеси, які вони нібито забороняють, але об’єктивно не можуть припинити. А в результаті ці процеси стають просто некерованими і нецивілізованими, кинутими державою напризволяще, а точніше – на відкуп злочинцям. Можна зробити висновок, що будь-яка масова діяльність (тобто дії не одиниць, а тисяч людей і впродовж тривалого часу), цілковито заборонена державою, замість того, щоби ввести в ній конкретні дозволяючи й обмежуючі правила, - це прояв управлінського безсилля (професійної некваліфікованості й інтелектуальної нерозвинутості). А насправді можна легалізувати (тобто вивести із «тіні» та регламентувати) фактично будь-що, крім якихось нелюдяних, патологічних вчинків, до яких схильні одиниці, а всі інші засуджують, - і тому їх можна і заборонити, і виловити всіх винуватців.

Більше того, реальна практика показує, що можна і навіть вигідно легалізувати легкі наркотики, проституцію, хабарі, якщо запровадити чіткі рамки дозволеного, - котрі передбачали би, що людей, які не виходять за ці рамки не будуть, принаймні, дурити, у них буде захист. І рамки ці мають дозволяти робити за правилами те, що робить переважна більшість учасників цих дій (якщо їх багато), а решта, яка хоче більшого і гіршого, буде вважатися злочинцями, від яких усі відвернуться і яких буде нескладно знайти і покарати (забезпечивши авторитет закону). Тобто межа дозволеного має визначатися у законах таким чином, щоби переважна більшість людей не об’являлася порушниками. Наприклад, якщо в нашій країні прийнято дякувати керівнику навіть за просте виконання його обов’язків, доповнюючи подяку обов’язковим «підношенням», то не варто все це оголошувати хабарами, а треба визначити межу, з якої у цих діях починається хабар, і визначити її такими розмірами, до яких більшість зазначених «підношень» у своїй вартості не доходять і які даються лише крупним чиновникам (котрі і є справжніми корупціонерами, що становлять загрозу державі).

Як бачимо, те, що закон оголошує злочином, не завжди є справді шкідливим і неприпустимим явищем, - іноді це прояв невміння держави регламентувати певні суспільні процеси й управляти ними із загальною користю. Як правило, це відбувається із новими й незвичними для керівництва процесами, а отже така «злочинність» або, беручи ширше, такі соціальні девіації виконують свого роду інноваційну функцію (про яку ще в 1893 році писав Е.Дюркгейм у роботі «Про суспільний поділ праці»): вони готують і навіть стимулюють деякі суспільні зміни, сигналізують державі про їх необхідність і змушують дослідним шляхом виясняти, як із ними вправлятися. А от якщо держава навчиться правильно реагувати на необхідні зміни у конкретній сфері, то зовсім незначна, залишкова злочинність буде вже виконувати функцію негативного прикладу, тобто показуватиме суспільству, як не треба себе вести і що буває з порушниками.

А крім того, соціальні девіації (включно із злочинністю) – це певна «віддушина», простір безмежної свободи для людей, які в силу індивідуальних причин не зуміли «вписатися» в існуюче суспільство; і будь-яка відкрита (не штучна) система залишає у себе такий простір, - як для збереження можливості «мутацій» (що, власне, і є інноваційною функцією), так і для того, щоби адаптувати й інтегрувати в себе нові елементи (що є соціалізаційною функцією, яка, зрештою, перетворює навіть затятих злочинців на добропорядних громадян). І навіть якщо взяти таку крайню форму соціальної девіації, як організовану злочинність, яку ЗМІ найчастіше демонізують, то і вона виконує необхідну для суспільства замісну функцію, тобто функцію ерзац-замінника державного регулювання, відсутнього у якійсь сфері: вона уберігає від розгулу вуличної злочинності (від так званого «беспредєлу») і надає послуги, на які є попит, але немає офіційної пропозиції. Втім, робить це мафія аж ніяк не чесним і справедливим чином, і саме тому є не повноцінним, а ерзац-замінником (наприклад, рекет зменшує конкуренцію та підтримує монополію, тоді як державне регулювання мало би робити прямо протилежне).

Виявивши функції, давайте спробуємо визначити ще й причини злочинності. Однак тут ми відразу заходимо у глухий кут: злочинність існувала завжди (можливо, за винятком первісного суспільства), а у такого, вічного явища неможливо знайти якусь конкретну причину, - так само, як не можна сказати, що було першим – курка чи яйце, або визначити, хто кого живить – серце легені чи легені – серце. Так відбувається тому, що це система, і в ній кожен елемент є причиною існування всіх інших, а вони – його. Тобто, якщо брати злочинність узагалі, то у цього штучного, абстрактно-узагальнюючого утворення немає і не може бути причини, тоді як у конкретного масового явища, наприклад, у локального росту злочинності причини знайти можна і потрібно.

І першою із причин є пояснювана нижче аномія, тобто поширена у суспільстві готовність порушувати будь-які приписи та розпорядження. Натомість другою причиною є також описана вже надмірна суворість законів, що криміналізує, витискає у сферу протиправної діяльності велике число громадян, наміри яких початково не були зловмисними. А третьою причиною є психологічне зараження девіантністю через спостереження за протиправною поведінкою (зокрема - хуліганською або обговорюваною у ЗМІ корупційною) та її наслідками (зокрема – розбитими вікнами, розмальованими стінами та уявною чи справжньою бідністю)[62], - що, по суті, є проявом соціалізаційного впливу кримінальної субкультури. А значить для подолання таких спалахів слід усувати ціннісні й організаційні причини аномії та переглядати закони у бік їх більшої відповідності поведінковим звичкам і наявній правосвідомості мас.

5. Питання про професійну та організовану злочинність, а також їх чинники студенти мають вияснити самостійно, користуючись пошуком в Інтернеті і зокрема – літературою, що пропонується у посиланні[63], а щоби зробити висновки про їх функціональність, варто ознайомитись із прикладом боротьби з ними М.С.Хрущова, що міститься в темі №11 цього посібника, у третьому її пункті («Глибина культури»).

Визначення ключових термінів теми №10:

1. Соціальні девіації – це термін, що описує велике коло індивідуальних і групових поведінкових відхилень, значна поширеність яких означає, що їх причина полягає у структурних порушеннях усього суспільства. До соціальних девіацій належать адикції (психологічні залежності від виконання якихось дій, зокрема – від споживання хімічних та нехімічних речовин, від браку вільного часу, від міжособистісних відносин та від турботи про власну зовнішність і здоров’я), соціальний паразитизм (спосіб життя, коли людина добровільно відмовляється від участі у суспільному житті та обміні послугами, не створюючи матеріальних, організаційних та духовних цінностей, але отримуючи від суспільства певні засоби для життя) та злочинність (певна категорія дій, організаційних форм і традицій, які порушують усталені у суспільстві писані норми поведінки).

2. Соціальні девіації виконують свого роду інноваційну функцію (готують і навіть стимулюють деякі суспільні зміни, сигналізують державі про їх необхідність і змушують дослідним шляхом виясняти, як із ними вправлятися), соціалізаційну функцію (будь-яка девіантна група створює свої традиції, що допомагають адаптувати й інтегрувати несумісні із системою, нові елементи, які, зрештою, знаходять у ній своє місце і функцію) та замісну функцію (тобто функцію ерзац-замінника державного регулювання, відсутнього у якійсь суспільній сфері).

3. Правова межа законності та злочинності – цемежа дозволеного законом і вона має визначатися у ньому таким чином, щоби переважна більшість людей не об’являлася порушниками.

4. Причини конкретного спалаху злочинності – це: (1)ріст аномії, тобто поширення у суспільстві готовності порушувати будь-які приписи та розпорядження; (2) надмірна суворість законів, які оголошують злочинцями і тим витискує у сферу протиправної діяльності велике число громадян, наміри яких початково не були зловмисними; та (3) психологічне зараження девіантністю через спостереження за протиправною поведінкою та її наслідками.


Понравилась статья? Добавь ее в закладку (CTRL+D) и не забудь поделиться с друзьями:  



Сейчас читают про: